Мирослав Попович, академік
Енергія Майдану мала переродитися на щось вагоме, однак процес пішов стандартно 
Інтерв'ю 21.11.2015 12:00 2579

А якщо говорити про наслідки, про те, яким довгим в часі цей рух до демократії може бути... Я боюсь щось сказати певного. Чому? Тому що я свого часу підтримував саме кандидатуру Порошенка. І писав звернення, щоб голосували так, щоб перемога вийшла в першому турі. І я не шкодую про це. Але нині я боюся, чи впорається він з цим тягарем? Тобто, тягар влади тим страшний, що він розчавлює людину ізсередини...

І тут потрібна була відповідь. Треба було зробити інший, не стандартний крок - а саме покарання повинно було бути нехай не повним, нехай не вичерпним, але негайним. Тому що та позитивна енергія, яка була на вулиці тоді, мала переродитися на щось вагоме. А замість цього пішов стандартний, суто юридичний процес. А юридичних оцінок буває замало для таких речей. І люди, які посідають певні посади, роблять це як чиновники. А вони не мають права в такому місці бути чиновниками, тому що тут ідеться про совість. І я думаю, що будуть тільки труднощі внаслідок такого ставлення.

- Про совість. Якось у попередній розмові нашій Ви сказали, що політики мусять бути цинічними - в силу своєї діяльності. Але складається враження, що сьогодні мораль і політика - по різні сторони барикад. Що робити?

Люди повинні бачити, що хтось готовий їх підтримувати - так, як горьковський Данко, вирвавши своє серце

- Так воно є сьогодні... Звичайно, я не берусь давати якісь поради, кому іти у відставку. Але люди повинні бачити, що хтось готовий їх підтримувати так, як горьковський Данко, вирвавши своє серце. Це не просто такий modus vivendi, це спосіб життя. І народ хоче, щоб його керівники були здатні віддати своє життя.

Замість цього він бачить мільйонні прибутки. І після того, що було на Майдані, це зовсім нестерпно. Це не значить, що люди плюнули, що людям байдуже до цього, і кожен зайшов собі в свій куточок і мовчатиме. Бо цього життя не дозволить, бо нам всім їсти треба.

- Так. І тут є така проста річ. Погано живем - сильно дистанціюємося. Але, скажімо, нікому в 1941-42-му в блокадному Ленінграді не прийшло б у голову робити страйк. А от подивіться, яка зараз передстрайкова атмосфера у нас. Все більш явною стає тенденція розподілу, розшарування суспільства не за їх політичними і економічними поглядами, а за принципом "це мій хазяїн - це не мій хазяїн". Це надзвичайно небезпечно. Це особливо сьогодні видно на Донбасі, де люди схильні голосувати за своїх. А хто такий свій? Тут і починається. В цьому відношенні ми залишились на тому рівні, який характеризує Грицак.

- Скажіть таку річ, ми мали тоталітарну державу, нині маємо олігархічну. Як з цього вийти, як довго це може тривати?

- А цього вам ніхто не скаже, а якщо скаже, то не вірте йому, бо ніхто цього не знає.

- Чому ж постсоціалістичні держави, скажімо, прибалтійські, Словаччина, Польща, стали демократичними, а ми ні?

- Якщо говорити про європейські, то це зовсім інша річ. Вони мали свої політичні структури, вони мали свою геополітику, яка була апробована, підтримана людьми. Вона може бути правильною чи неправильною, але вона структурує суспільство. У нас такої ситуації немає. Бо в тих країнах, які виникли на базі Радянського Союзу, ми і далі маємо Радянський Союз тільки без Комуністичної партії - що гірше, ніж однопартійна диктатура, тому що там правлять партійні клани, а тут - особистісні клани і родичі. І якщо взяти наші азіатські республіки, то я б не сказав, що там краще, ніж у нас.

- Але ж ми все-таки ближче до Європи.

"Уход Малороссии" з-під крила означає кінець імперії

- І в цьому наша трагедія. Якщо Україна піде до Європи, то ставте хрест і на тих колишніх республіках, бо вони підуть за нами теж. І Росія це розуміє. Як говорив Ніколай І, "он бы отпустил Польшу, но Малороссию никогда". "Уход Малороссии" з-під крила означає кінець імперії.

І це питання не тільки актуальне, воно просто є серцевиною всієї путінської політики.

Валентина Пащенко. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-