Судова реформа: що протиставити самосуду?
Місяць тому фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва та соціологічна служба Центру Разумкова провели соціологічне опитування серед громадян України, і на питання про ставлення до самосуду від 12% опитаних отримали відповідь: «у наших умовах самосуд - єдиний спосіб покарати злочинців». А ще 35% вважають, що самосуд - це, загалом, погано, але в деяких випадках може бути виправданим. Лише менше половини опитаних (46%) категорично проти самосуду.
Рівень довіри громадян України до власного суду є вже традиційно низьким. За всі роки незалежності у нас суду ніколи навіть близько не довіряли так, як, приміром, довіряють у Західній Європі - на рівні 60 - 70 - 80%. У нас рівень довіри до суду коливається на принципово нижчих «поверхах» - 5 - 10 - 15%. Він може трохи підвищуватися у період, коли в українців з'являється надія на новообрану владу (насамперед - Президента), але зовсім скоро знову падає. Як приклад: соціологи Центру Разумкова у травні 2010 року (початок президентства Януковича) фіксували 9,4% громадян, котрі повністю підтримують роботу судів, а в квітні 2012 року (коли, мабуть, ілюзії щодо Януковича розвіялися) - таких виявили лише 2,9%. «Національний рекорд» за цим показником Україна встановила наприкінці 2009 року (закінчення «ери Ющенка») - 2,5%. Нині, на жаль, така ж «стандартна» ситуація (приміром, «Демократичні ініціативи» у грудні 2014 року зафіксували довіру до суду лише у 13% опитаних). У березні 2015 року, за даними Центру Разумкова, рівень довіри до судів знизився до критичних 10,6 відсотків (1,1% опитаних повністю довіряють судам; 9,5% - переважно довіряють).
Все, що можна було сказати про необхідність кардинальної реформи в українському судочинстві - вже сказано. Додати абсолютно нічого. Хіба що те, що за ті півтора року, що минули з часу перемоги Майдану-2, не зроблено нічого. Утім, і про це вже говорено не раз. Закон «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», ухвалений 8 квітня минулого року, не спрацював - це, здається, вже ніхто не наважиться заперечувати. Проблема нереформованого судочинства лише загострюється. Можливо, вже настав той небезпечний час, коли соціологам, аби точніше виявляти настрої суспільства, варто вимірювати не рівень довіри до суду, а рівень сприйняття громадянами самосуду як допустимого способу досягнення справедливості.
Тим часом, заяви політиків і чиновників найвищого рангу, включаючи Президента і Прем'єр-міністра, про назрілу і навіть перезрілу потребу реформування судочинства не стихають. Нарешті, 22 серпня на сайті Конституційної комісії при Президентові України опубліковано робочий варіант змін до Конституції в частині правосуддя, підготовлений робочою групою з питань правосуддя та суміжних правових інститутів.
Чотири дні потому з'явився альтернативний варіант конституційних змін, оприлюднений громадською організацією Реанімаційний пакет реформ (РПР) у формі пропозицій до законопроекту Конституційної Комісії. Громадські експерти розкритикували в принципі проект Конституційної комісії, оскільки, на їхню думку, він не досягає двох головних цілей, які стоять перед судовою реформою, а саме: 1) незалежність судів і 2) очищення суддів. Претензії експертів РПР, зокрема, стосуються збереження у законопроекті від президентської комісії багаторівневої (чотири рівні) та заплутаної системи судів, залежності кар'єри судді від Президента та запровадження тривалої і нечіткої за критеріями процедури переатестації суддів. Натомість РПР пропонує створити просту трирівневу систему судів, усунення можливостей політичного впливу на суди не лише з боку Верховної Ради, а й з боку Президента, прозору процедуру перепризначення суддів. Останнє громадські експерти бачать як процедуру, подібну до тієї, за якою створюється нова патрульна поліція.
Ідею повного оновлення суддівського корпусу підтримали близько п'ятдесяти громадських організацій, зокрема - Центр політико-правових реформ, РПР, Українська правнича фундація, Центр Протидії Корупції, Transparency International Україна, а також значна кількість експертів, народних депутатів та науковців, які підписали Меморандум про необхідність повного оновлення суддівського корпусу.
На жаль, аргументовано оцінюючи проект Конституційної комісії як такий, що не гарантує незалежність судів і очищення суддівського корпусу, РПР у своїх альтернативних пропозиціях теж не дає відповіді на ключові питання. Як зробити суд незалежним, якщо судді призначаються органом, члени якого, в свою чергу, призначаються іншими гілками влади? Відповідь: перепризначення усіх суддів на конкурсних засадах - надто загальна, щоб бути вичерпною. Хто визначатиме склад конкурсних комісій? Якщо влада - тоді це ніякі не зміни. Якщо громадськість - то які громадські організації конкретно, які критерії відбору членів конкурсної комісії від громадськості, як убезпечити ці комісії від представників фейкових громадських організацій, створених насправді владою чи олігархами? А такий «критерій» для членів конкурсних комісій як «моральний авторитет», на якому наголошують експерти РПР, взагалі не вписується в правовий процес через свою абсолютну суб'єктивність.
Проголошуючи зрозумілу мету здобуття судами незалежності від політичного впливу Президента і Верховної Ради, експерти РПР бачать спосіб її досягнення виключно через очищення суддівського корпусу. Тобто, на їх переконання, нові - чесні та незалежні - судді створять новий орган контролю за діяльністю суддів - Вищу раду правосуддя. Виходить, що судді контролюватимуть самі себе, і будуть незалежними вже не лише від вищої законодавчої та виконавчої влад, а взагалі ні від кого. Розрахунок лише на контроль громадськості через прозорість судочинства. Але чи достатньо цього в країні, де громадянське суспільство лише стає на ноги і де нема міцних традицій громадського контролю за владою? Набагато реальнішим виглядає інший, вже традиційний для України, варіант: влада, незрівняно краще організована ніж громадскість і так само незрівняно більшими ресурсами, раніше чи пізніше, але знайде способи, щоб підкорити своєму впливу нових суддів.
Тобто, якщо ми не створимо справді незалежного суду, то очищення суддів, за якою б процедурою ми його не провели, дасть лише тимчасовий ефект - рівно на той час, який буде потрібний владі, щоб зробити своє їх «очищення» - тепер від чесних, порядних, непідкупних. Можна і треба вимагати від судової гілки влади, щоб вона, призначаючи суддів усіх рівнів, робила це за участю представників громадянського суспільства, можна і треба вимагати запровадження конкретних форм громадського контролю за діяльністю суддів, але уся виписувана в законах (насамперед - в Конституції) процедура діяльності судової гілки влади має бути виписана гранично конкретно у чітких правових термінах.
Дивно, але факт: ні фахівці з Конституційної комісії, ні громадські експерти РПР не пропонують, хоча б як тему для дискусії, такий спосіб сформування незалежного суду як його обрання на загальних виборах. Тобто, застосувати до судової гілки влади такий самий спосіб формування, яким формуються законодавча і виконавча влади. Здавалося б, якщо народ - єдине джерело влади, і за цим принципом ми обираємо незалежні один від одного Президента і парламент, тоді й третю рівноправну гілку влади - судову - теж потрібно формувати за таким самим принципом.
Експерт РПР, заступник голови правління Центру політико-правових реформ Роман Куйбіда за запитання кореспондента Укрінформу, чи розглядався варіант забезпечення незалежності суду шляхом виборів суддів, відповів, що таке питання, звісно, виникало, але експерти РПР від такого варіанту відмовилися, по-перше, тому що, на Заході, навіть у США, де обрання суддів має багаторічну традицію, відмовляються від такого шляху, і, по-друге, опитування серед громадян України показують, що лише 30% підтримує ідею виборів, а 40% вважають, що призначати суддів має «незалежний орган».
Так, у більшості країн світу, які ми сьогодні вважаємо взірцем демократії, суди формуються поза всенародними виборами. Однак досвід будь-якої країни не є абсолютно правильним для застосування в іншій країні. Завжди є унікальність конкретної ситуації. У західних демократіях громадянське суспільство має досвід кількох століть, у них законодавча і виконавча влада справді незалежна одна від одної, тому можуть разом сформувати незалежний суд. А в Україні ми постійно бачимо ситуацію, коли виконавча (президентська) влада підминає під себе Верховну Раду, тому, приміром, розділення між ними функцій призначення членів будь-якого органу є лише формальним, а на практиці є призначенням лише з одного центру влади.
Чи розуміють 40% українців, що таке «незалежний орган» - соціологи навряд чи дадуть відповідь. Зрештою, головне те, що 40% проти 30% - таке співвідношення навряд чи може бути, на нашу думку, вагомою причиною для експертів не робити публічною дискусію щодо можливості обрання суддів на загальних виборах. Але й політики теж мовчать. Колись Юлія Тимошенко та її «Батьківщина» на парламентських і президентських виборах у період між 2006 і 2009 роком пропонували своє бачення необхідних конституційних змін, серед яких значилася виборність суддів. Нині не чути від «Батьківщини» таких пропозицій. І від інших політичних сил теж.
Якщо серед політиків буде загальне розуміння необхідності всенародної виборності суддів як обов'язкового елементу у забезпеченні їх незалежності від інших гілок влади, або хоча б дискусія на цю тему буде достатньо широкою в масштабах всього експертного та політичного середовища, тоді можна предметно говорити про технологію такого обрання. Чи буде це обрання суддів місцевого (районного, міського) рівня на певний строк чи безстроково, які потім на своєму всеукраїнському з'їзді оберуть суддів вищого рівня, чи навпаки - всенародне обрання на певний строк чи безстроково членів Верховного Суду України, який отримає право призначення (звільнення) суддів нижчого рівня (прямо чи через призначений ним орган (органи) на кшталт Вищої Ради Правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів, тощо. Тоді такий орган справді буде незалежним, про що нині говорять як про свою мету члени Конституційної Комісії при Президентові України чи експерти того ж Реанімаційного пакету реформ. До речі, на Верховний Суд, обраний всенародно, можна було б покласти обов'язок призначення членів й інших органів центральної влади, котрі теж мали б бути захищені від впливу виконавчої та законодавчої влад - приміром, Генеральної прокуратури, Антикорупційно бюро, ЦВК, Антимонопольного комітету. Зрозуміло, що потрібен чіткий і досконалий закон, який би визначав вимоги до кандидатів (вік, кваліфікація, стаж роботи за фахом, володіння державною мовою, майновий стан і ще безліч позицій). Зрозуміло, що всі ці питання є дискусійними, але ця дискусія обов'язково вийде продуктивною, якщо, повторимо, у політиків, насамперед у тих, хто сьогодні при владі, буде спільне розуміння і бажання зробити судівську гілку влади незалежною.
Таким чином, судова реформа лише на перший, поверховий, погляд видається реформою суто юридичних процедур. Насправді, судова реформа, як і будь-яка інша значима реформа, - це насамперед реформа політична. Потрібна політична воля на ухвалення політичного рішення тими, хто може і має право на проведення в державі реформи судочинства. Рішення на забезпечення, по суті, політичної незалежності українського суду. Незалежності від інших найвищих політичних інституцій держави - від Президента і Верховної Ради. Яким чином забезпечити цю незалежність - всенародними виборами суддів чи якимось іншим шляхом - ось головне питання, без відповіді на яке спроби реформування судів неминуче перетворюються або на на безплідні суперечки політиків та експертів про «технологію», або на імітацію реформи, тобто, фактичне збереження нинішнього стану при зміні процедурних форм.
Юрій Сандул, Київ.
