У Михайлівці на Черкащині п'ятий рік поспіль за підтримки польських партнерів діє волонтерське «Солдатське містечко».

Про те, що в цьому селі добрі люди створили таке «Містечко», кореспондентові Укрінформу розповів керівник Черкаської обласної організації «Польський культурний центр ім. Кароля Шимановського» Геннадій Ліневич. І не тільки розповів – завдяки йому пощастило побувати там, познайомитися зі засновником і тими його помічницями, завдяки яким воно живе й працює п’ятий рік. І вже п’ятий рік налічує його дружба не лише із черкаськими поляками, а й із громадянами Республіки Польща – тими, кому не байдужі українські тривоги.

ПОЧИНАЛИ З ВИВІСКИ «КАВА СОЛДАТУ»

«Солдатське містечко» розташоване на узбіччі автотраси на Кропивницький, щоб військовим, які їдуть на війну або в зворотному напрямку, не доводилося довго його розшукувати. Тут нас зустрів засновник цього проєкту Василь Могилей, недавній директор Михайлівської спеціальної школи (для дітей з особливими освітніми потребами). Шкода, але Василь Степанович поспішав у справах, тому ми обмежилися вітаннями, і про ініціативу розказувала завідувачка господарства «Солдатського містечка» Світлана Дмитрик.

- Коли почалася війна, – розповіла Світлана Миколаївна, – ніхто не думав, що вона затягнеться так надовго. Але пройшов місяць, другий... Війна тільки розгоралася. Якось, сидячи в учительській із педагогами, Василь Степанович висловився, що багато хлопців, які проїжджають через село, заходять у придорожні магазини, стоять у чергах, щоб випити кави. І запропонував створити «Солдатське містечко».

Спершу працівники школи зробили простенький курінець, куди запрошували солдатів попити кави або чаю, щоб вони не стояли в черзі й не платили за напої. То ж бо був дуже складний період – і матеріально, і фінансово. Ідею у школі підтримали, і, починаючи з 13 травня 2022 року, запрацювало «Солдатське містечко».

- Спочатку зробили цей навіс, який стоїть досі. Коли похолоднішало, уже й листопад почався, був сніг із дощем, тут завивало, то вирішили поставити намет. Де тільки не просили! Потім знайшли польський, виготовлений за стандартами НАТО, установили буржуйку. Лісники та працівники школи привозили дрова, ми ними топили. Чергують у містечку працівники школи-інтернату: учителі, вихователі. Але коли бувають моменти, що захворіла людина, її підміняють і техпрацівники.

Чергують щодня. Починаючи з 13 травня 2022 року, не було й дня, щоб містечко стояло зачинене. Хоч у вчителів і відпустки влітку, усе одно чергують. Складаємо графік з урахуванням того, що вчителі та вихователі працюють із дітьми. Спочатку думали, як же військових запрошувати, – не стояти ж на трасі, не махати руками: мовляв, заходьте до нас.

Але воно так і виходило. Були на чергуванні, бачимо – зупинилася машина із військовими, прибігаємо до них: «Приходьте в "Солдатське містечко"!». Вивіска вже була. Вивіски зробили і біля в’їздів у село: «Кава солдату». І почали сюди хлопці заїжджати. Село теж долучилося. Приносили і овочі, і фрукти, і печиво, і гроші. Ми здавали десятину від заробітної плати у фонд, з якого брали гроші й купували те, що треба.

У «меню» – бутерброди, цукор, печиво. Пекли й пиріжки. Якщо їхало багато військових, то пекли працівники у школі.

ПОЛЯКИ НА ЧЕРКАЩИНІ

Саме час пояснити, як до справи долучилися черкаські поляки.

- А випадково, – усміхнувся Геннадій Казимирович. – У травні 2022-го я був у відрядженні в Михайлівці, приїхав у сільську раду.

Річ у тім, що в тутешньої громади дуже велика польська історія. Ми це називаємо рolskie ślady, і польські сліди тут великі. Поруч є село Ребедайлівка, де народилася польська поетеса Ельжбета Босняцька. Вона не писала українською мовою, лише польською. Ми знайшли викладачів університету, і вони зробили переклад її творів – гарний і поки що єдиний українською мовою. Поетеса померла в Італії.

Тож я тут виступав перед депутатами, і один із них, на прізвище Сундуков, запропонував: «Геннадію Казимировичу, я вас зараз кудись завезу. У нас тут є такий невеличкий проєкт...» І коли приїхали сюди, я дав слово людям, що будемо опікуватися цією справою.

Одним із наочних прикладів опіки став натовський намет. Ліневич із десяток листів написав. Це ж не просто звернутися – і все, то ж військовий намет. Якщо харчові продукти сюди тоннами везли, – це одна справа. А то – намет. Новий узагалі не привезеш. Питали в багатьох організацій, чи, може, у них є. Коли знайшли, довелося отримувати погодження в кабінеті другого секретаря посольства.

- Бо нам потрібен був польський намет, виготовлений відповідно до стандартів НАТО. Потім самі поляки його і привезли: двоє військових, один такий ентузіаст Пйотр, – розповів Ліневич.

Спогад продовжила Світлана Миколаївна.

- Був глибокий листопад, холодно, руки мерзли, а тут – залізні прути такі, їх потрібно було вставити. Кажемо: «Поставмо завтра». А вони: «Ні, ми хочемо сьогодні. Та й ви його не поставите, ми краще знаємо як». І самі цей намет установили. Він дуже виручав, коли приїздило багато солдатів: іноді вони автобусами їхали на війну, на передову, і тут зупинялися. Тут написаний номер телефону директора Василя Степановича. Ми були вже знайомі з багатьма командирами, і вони телефонували до директора, що їхатимуть, що їх буде багато: 100–120 осіб за раз. І от у таких наметах ми їх зустрічали взимку. Там столи стояли, буржуйки гріли.

А ще тут започаткували традицію – наймолодшому бійцеві давали подарунок: солодку воду, цукерки, печиво, яблука, банани... Коли заїжджали воїнки, їм неодмінно дарували шоколадки.

ГРОШІ ВІД СОНЕЧКА

Військові подарували «Солдатському містечкові» багато прапорів. Кілька з них вивішені поруч із наметами, але основна частина – у музейній кімнаті школи. Чимало й шевронів, серед яких і шеврони Війська Польського. Поляки допомагали всім, що було потрібно, до того ж вчасно.

- Привозили аптечки, яких дуже потребували тоді, це 2022–2023 роки, – зауважила Світлана Миколаївна. – Коли заїжджали до нас хлопці автобусами, там між ними зазвичай був медик. І ми медикам давали ці польські аптечки, а вони дуже дякували. Тому що цього не вистачало. Ще термобілизну давали військовим, ковдри, спальники. Усе це завозили польські товариші.

- Пйотр привіз навіть два мішки солі з Варшави, – продовжив розповідь Ліневич. – Він біля цього міста живе. То я йому якось подзвонив і кажу: у нас дефіцит солі, – це було коли розбомбили Соледар. Сіль ту ми у шкільній їдальні вивантажили.

Спогади перервала чорна кішка, що вийшла на прогулянку.

- Це наша Бахмутка, або Чорнушка, або Циганка, як її називаємо. Кішку привезли хлопці 72-ї бригади. То була осінь 2022 року. Солдат вийшов із транспорту з кицькою, каже, що вона вже завелика, заважає. І залишив нам. Так що ця кішка – теж історична, і вона зі «Солдатського містечка» не йде. Коли попервах приїжджали військові, вона вискакувала їм на плечі, проходила по всіх плечах, а потім заскакувала в автобус – і верталася. Тому що її господаря там не було.

Учителька згадала, як директор ініціював ще один проєкт. Тоді в селі стояв військовий підрозділ. Звісно, солдатів із нього теж пригощали кавою та пиріжками. І тут у Василя Степановича зародилася ще одна ідея: «П’ять днів без війни». Він запропонував командирам відрядити 15–20 воїнів до школи, щоб вони певний час поспілкуватися з дітьми.

- Ці мужні воїни з бородами, з такими великими, сильними руками аплікації робили, – не без подиву згадувала Світлана Дмитрик. – Потім ми їх пригощали обідом. Зі старшими дітьми й солдатами проводили змагання: з тенісу, шахів, волейболу. Це була 110-та бригада. Ті військові кажуть: ми хочемо допомогти дітям, – і переказали кошти мені на карточку, щоб купити учням тренажери.

А один із хлопців, Роман Собченко, перерахував тоді на школу майже 100 тисяч гривень. За ці гроші придбали проєктори в класи, ноутбуки, ролети на вікна. І тут стається трагічна колізія...

- За кілька місяців надходить грошовий переказ, – розповідає пані Світлана. – Дивлюся, а відправниця – Інна Собченко. Здається, 20 тисяч. Пишу Ромі: «Хто така Інна Собченко?». – І відписує мама, що її син загинув... Мені дуже важко було отримувати ці гроші. Спробувала відмовитися, написала, що в мене картка заблокована. Вона на це: «Знаєте, Рома дуже хотів допомагати дітям, то дайте номер іншої картки. Я чекатиму, бо теж хочу допомагати дітям». Він такий, знаєте, наполегливий був. У нашому музеї є тека «110 бригада і Роман Собченко». І там усе листування його зі мною зібране. І цей хлопчина гине...

Мама каже, що Роман дуже дітей любив. Як маленький був, не вимовляв свого прізвища Собченко, казав «я Сонечко». І він справді був Сонечком для всіх дітей.

- Страшна історія.

СВЯТЕ МІСЦЕ

Тепер у «Солдатське містечко» заїжджає небагато військових: двадцять за тиждень, тридцять... У день нашого візиту до полудня заїхало двоє. А в перші роки повномасштабної війни бувало по сто за день. Тепер хлопці, які тут зупиняються, говорять: «Просто нема кому вже їхати – усі тепер воюють, нікого не відпускають. Раніше ротації були частіше, тепер їх немає».

Якось на чергуванні Світлана Миколаївна згрібала опале листя, і їй раптом спало на думку, наскільки це місце святе.

- Скільки тут ніг пройшло наших захисників, тих, які вже не вернуться сюди... Скільки тут було прочитано віршів, що хлопці самі писали… Скільки тут під дощем протанцьовано... У нас тут стояла колонка, і коли приїжджали солдати, ми вмикали пісню «Горить, палає техніка ворожа». Ми і проводжали їх цією піснею. У нас було відео, де хлопці під дощем танцюють під цю музику. Як можна зробити щось погане на цьому місці? Не знаю, як його назвати, але воно справді святе.

- Світлано, – додав Ліневич, – пам’ятаю, тут ми сиділи, і під’їхала машина. А ви тихенько мені кажете: «Геннадію Казимировичу, їде "двохсотий"». Зупиняється авто, у ньому – водії, ті, хто супроводжував, двоє-троє людей, заходять, ми питаємо звідки. «З нуля веземо вбитих». Спеціальна машина, позначена.

- Багато різних історій, – продовжила Світлана Миколаївна. – У нас є і папка «Історії "Солдатського містечка"». Там зібрані, знаєте, такі історії, які не можна забути.

У нас переселенка працювала з-під Харкова. Якось дивимося – розмовляє з військовим. А в неї чоловік загинув. Коли солдати поїхали, ми до неї: «Олю, хто це?». А вона: «Уявляєте, то хлопець із мого села. Ми ходили в одну школу, на одну дискотеку». До речі, зазвичай Оля тут не чергувала, бо коли очікували багато солдатів, залучали весь персонал. Так звела їх доля, тут зустрілися. Він їхав воювати.

Історій дуже багато. Трапилося й таке, що наші везли полоненого росіянина й тут зупинилися. Його ми теж нагодували, дали кави. Пояснили гостинність тим, що одного такого полоненого можна обміняти на 20–30 наших. Звісно, супроводжувачі не казали нам, що то за цабе.

Так що тримаємося. Не можна залишити це місце, коли є люди, які знають, що тут їх пригостять кавою і чаєм. Хоч одна особа заїде на день – і то дякуємо. Якщо приїжджатиме один військовий на тиждень, теж будемо стояти.

МУЗЕЙНА СПРАВА

Так збіглося, що попереднє відрядження автора цих рядків відбулось у психоневрологічний інтернат. А ще два, цього ж року, – у подібні до нього спеціальні школи, тобто всі –  майже одного профілю. Тому, за великого бажання розповісти більше про Михайлівську спеціальну школу, доведеться обмежитися тільки коротким нарисом про те, як вона опікується «Солдатським містечком» у своїх стінах. Утім, не відзначити чудову організацію тут навчального простору було б просто нечемно стосовно виконувачки обов’язків директорки Лариси Оришечко і всього колективу закладу. До речі, тут дізнався, що профспілковий комітет очолює саме Світлана Дмитрик («Захисниця усіх прав наших працівників», –  відрекомендувала її Лариса Віталіївна).

Без поляків і тут не обійшлося. Колись цей маєток належав пані Андрієвській (а вона, своєю чергою, купила його в інших польських шляхтичів), від неї залишився дім з колонадами над центральними входами з обох боків. Від входу до головного корпусу веде алея, обрамлена однаково підстриженими туями та ялівцем.

- Перед вами – лапенята наших діток, – пані Лариса показала на цікаві, майже горизонтальні фігурні плити з відбитками долонь. – Кожного року випускники залишають тут свої рученята. Потім приїжджають до нас, коли дорослішають, і порівнюють, як їхні рученята виросли.

- Я от дивлюся – випуск 2023 року, 2024-го. Це ж, мабуть, хтось із них воює?

- Зараз підемо до музею нашого закладу. Ми там показуємо фотографії наших випускників, хлопчиків, які захищають Україну. На жаль, одного з них уже немає...

У кількох класах, куди заглядали гості, на стелях закріплені проєктори, куплені за кошти загиблого бійця і його матері, навпроти – екрани до них. Музею у школі ще немає, але в окремій кімнаті зібрані прапори різних бригад, шеврони, різноманітні подарунки від бійців і грамоти-подяки від їхніх командирів. А ще – цілий стос зошитів зі спогадами, фотографіями солдатів, навіть із віршами працівників школи.

Окремий зошит закарбував листування Світлани Дмитрик із матір’ю Романа Собченка: «Добрий день, Світлано. Це мама Романа. Маю повідомити Вам, що мій син загинув у бою 25 липня і, звісно, не встиг зробити внесок. Він пішов на штурм о п’ятій годині ранку, тому навіть не встиг прочитати Вашого повідомлення...»

А ось вірш Лії Острової (Юлії Кострової):

Герою вкраїнський! Ти янголом линув у небо,

До вічного раю, бо пекло пройшов на землі.

Летиш, залишаючи спогади світлі про себе,

І душу твою забирають увись журавлі.

І в пам’ять про тебе поети писатимуть вірші...

Михайло Бублик, Черкаси

Фото автора