Як трагедія із сином підштовхнула родину до створення справи життя

Єдиного сина одеського ексбізнесмена Сергія Ращенка 10 років тому збив п'яний водій. Хлопець пережив клінічну смерть, лікарі діагностували смерть мозку, проте родина продовжувала боротися за його життя.

Зараз Михайлу 25 років. Завдяки щоденним тренуванням він самостійно їсть, розмовляє, підводиться. Більше того, Сергій Ращенко відкрив у Одесі центр реабілітації, де безкоштовно займаються із захисниками після травм і поранень.

ВИВЕЛИ З КРИТИЧНОГО СТАНУ В ІСПАНІЇ

- У 2014 році мого сина збив іноземець. Він зміг уникнути покарання за законом. Але потім сам потрапив у ДТП і помер страшною смертю, – каже Сергій Ращенко.

Михайло отримав 9 переломів, травму голови, у нього була зупинка серця, кома, посттравматична гематома. Лікарі запевняли, що у хлопця – смерть мозку. За рекомендацією знайомих родина вирішила поїхати в Іспанію у приватну клініку. Це був єдиний медзаклад, який тоді погодився прийняти хлопчика.

- У літаку, у важкому стані з переломами, на препаратах, з балонами для дихання та лікарями, – так ми перевозили Михайла до Іспанії. Там його вивели з критичного стану, він проходив реабілітацію впродовж року, – розповідає батько.

Зазначає, що день перебування в клініці коштував 600 євро, і кошти в родини закінчилися швидко.

- У мене було 50 тисяч доларів накопичень, я вважав, що зможу все вирішити. Але перший рахунок був на 75 тисяч євро. Продав усе, що міг: автівку, коштовності, та цього виявилося недостатньо. Тоді почав вести соцмережі й просити допомогу в людей – у такий спосіб витягнув наш іспанський проєкт, – згадує Сергій. За рік перебування в Іспанії лікарі зробили все, що могли, проте Михайло так і не розмовляв, ні на що не реагував. Прогнози були невтішними, батькам радили полишити надію, що син колись одужає.

- В Одесі нам взагалі сказали, що це кінець, він помре у найближчий час. В Іспанії ж запевняли, що у вегетативному стані син перебуватиме до кінця життя, – додає Сергій.

«ПРИВІЗ ІСПАНІЮ ДОДОМУ»

Повернувшись в Одесу, Сергій зробив усе, щоб створити для сина такі ж умови, як в іспанській клініці.

- Я повторив усе. У Миші таке ж ліжко, обладнання. Ми похвилинно дотримувалися того ж розкладу дня. Займалися самостійно, бо звикли до інтенсивної щоденної терапії упродовж шести годин, а жоден заклад не міг цього забезпечити, – продовжує Сергій.

До аварії чоловік не мав жодного стосунку до медицини.

- Я гадки не мав, що таке реабілітація. Мав двох здорових дітей, бізнес. Щойно розлучився з мамою Михайла – Кароліною – і почав будувати життя з Тетяною, коли син потрапив в аварію. Відтоді ми утрьох боремося за його життя: Кароліна, Таня і я, – додає чоловік.

Тетяна, дружина Сергія, розповідає, що раніше Михайло їв через зонд, але вже два роки цього не потребує.

- Годуємо або я, або його мама. Для цього є певні кейси. Але бажання їсти у нього немає, він не просить. Не любить різкі смаки, не розуміє принцип жування – все ковтає. Стрижу його я, вмикаю його улюблену музику, приміром, важкий метал, який полюбляв до аварії, пісні з розбірливим текстом, мультфільми, – каже Тетяна.

Зауважує, що юнак із інвалідністю важко переносить захворювання, приміром, застуду. 

- Він не може сказати, що у нього болить, ми маємо здогадатись. Два роки тому Михайло дуже важко перехворів на грип, його неможливо було нагодувати, напоїти, дати ліки. Ми намагаємося вчасно робити щеплення, щоби максимально убезпечитися, – продовжує жінка.

За її словами, їм важливо було підготуватися до блекаутів, мають зарядну станцію, що заживлює функціональне ліжко Михайла. Його щодня возять на тренування, і завдяки тому, що в будинку вмикають генератор, можна спуститися ліфтом.

- Не уявляю, як люди з інвалідністю переживають це самотужки, або як мати самостійно тягне таку дитину. Кароліна майже весь час із Мишею. Тричі на тиждень вона працює, в цей час із ним сиджу я. Кожного ранку Сергій приїжджає й купає Михайла. П'ять днів на тиждень я вожу хлопця в зал – ці 2-3 години мама може займатися собою та хатніми справами. У нас – постійна «ротація». До повномасштабного вторгнення було легше. На вихідні ми забирали Михайла до себе, тож у мами були два повноцінних вихідних. Вона спокійно спала вночі, бо хлопця потрібно перевертати. Але зараз із безпекових міркувань він спить у кухні, де немає вікон, – каже Тетяна.

Думки про виїзд за кордон родина відкинула. Тут, за словами Тетяни, у Михайла кращий догляд і налагоджений побут: під нього облаштували квартиру, зокрема душ.

Родина радіє кожному успіху Михайла, проте усі розуміють, що це –не раптове диво, а результат наполегливої праці.

- У нього з'явилася довільна мова. Раніше він просто відповідав на запитання. Зараз, буває, зайдеш у кімнату – просить щось сказати, пояснити, увімкнути. Михайло жартує в тему. Після заняття кажу: “Їдемо додому, ти радий?” Він відповідає «Ну, так. Там годують», – ділиться Тетяна.

Удома Михайло полюбляє дивитися відео, зокрема від відомого вчителя фізики Павла Віктора.

- Чи відчуває себе Михайло людиною з інвалідністю – важко сказати. Він знає, хто він, хто його знайомі, хто йому подобається, а хто – ні. Про себе він жартома каже: “Цар”, – зазначає Тетяна.

ЦЕНТР, ДЕ САМОТУЖКИ ГОТУЮТЬ ФІЗІОТЕРАПЕВТІВ

Сергій продовжував писати у Фейсбуці про роботу з сином. Із часом до нього почали звертатися люди зі схожими проблемами: у когось травмувалися діти, у когось – близькі. І родина вирішила відкрити центр реабілітації.

- Ми зрозуміли, що час настав. Окрім того, тоді син почав розмовляти. Це сталося раптово, він повторив вірш. Європейські світила казали, що у нього порушений центр мозку, що відповідає за комунікацію, та я був впевнений, що син заговорить. Так і сталося. Ми почали займатися ще інтенсивніше. Після віршів син почав лаятися, – каже Сергій.

Наприкінці 2018 року, коли стан Михайла стабілізувався, Сергій за підтримки спонсорів орендував приміщення, придбав усе необхідне, знайшов фахівців  і відкрив центр реабілітації. Його об’єднали зі спортклубом, розташованим поруч.

Сергій розповідає, що в центрі працюють з проблемами рухомого апарату, які можна виправити шляхом фізичної терапії.

- Основна наша мета – повернути людині втрачені функції. Наприклад, коли після інсульту одна сторона втрачає рухливість, ми намагаємося її відновити. Працюємо зі спортивними, воєнними травмами, відновлюємо після важких хірургічних операцій. Також із дітьми з ДЦП, – пояснює Ращенко.

Він наголошує, що реабілітація потребує безперервної та злагодженої роботи багатьох фахівців.

- Наприклад, робота з пораненими. Яка вправа допустима? Ви в них будете питати? Це як сісти у таксі, а водій перепитує, як доїхати. Тож якщо фізичному терапевту щось незрозуміло, він має звернутися до лікаря, який володіє більшим обсягом інформації. Так було в іспанській клініці. Проблема з ногою – приходить лікуючий, травматолог, хірург і фізичний терапевт. Разом обирають стратегію реабілітації, яку фізіотерапевт упроваджує. Ми зробили так само. Маємо лікарів, які нас консультують, – розповідає чоловік.

Зараз у центрі – 20 співробітників. За словами Сергія, знайти професійних фізіотерапевтів складно, в Одесі вони загалом з'явилися лише у 2017 році.

- Тому ми беремо людину, яка дійсно хоче займатися реабілітацією, і навчаємо, проводимо семінари. Так за рік із аматора готуємо фахівця, – каже Сергій.

Акцентує, що роботу фізичним терапевтом витримують лише найстійкіші.

- Коли дитина плюється, кусається тощо, бажання може зникати. Залишаються лише фахівці, які чітко розуміють, що вони тут роблять. Ця праця має гідно винагороджуватися. Військові проходять реабілітацію безкоштовно, але за них сплачують спонсори. Хто може за себе заплатити – робить це, хто не може – шукаємо можливості, – пояснює Ращенко.

За його словами, тут уже пройшли реабілітацію близько 2000 людей.

“ТРЕНУВАННЯ МАЮТЬ СТАТИ ЧАСТИНОЮ ЖИТТЯ”

Ращенко наголошує, що до центру можуть звернутися всі військові: “Ми будемо шукати шляхи, щоб захисники отримали допомогу. Люди підтримують захисників, адже розуміють, що завдяки ним – ми тут!”

Зараз тут, до прикладу, проходить реабілітацію захисник Віталій. Він із перших днів повномасштабної війни пішов добровольцем на фронт, був важко поранений.  

Віталій переніс черепно-мозкову травму та отримав компресійний перелом хребта у грудному та поперековому відділах. Через це перетисло нерви, виник повний стеноз спинно-мозкового каналу. Захисник каже, що після реабілітації  почав ходити з ходунками, може стояти.

- Мене підтримує родина, у всьому допомагає дружина. Настрій бойовий, все буде добре, інакше – ніяк, – каже Віталій.

Його тренер Влад зазначає, що працювати із захисником починали з положення сидячи – сили м’язів не вистачало, щоб підвестися та вирівняти коліна. Прогрес повільний, займається Віталій вже близько року. Проте, каже тренер, це стандартна практика при таких травмах.

- Віталій – дуже старанний пацієнт. Він тренується у нас майже щодня по 1-2 години. Це однотипні заняття, тут немає «чарівних» вправ, які його зцілять. Але сама така робота приносить результат, – пояснює Влад.

Зауважує, що найважче в його роботі  – побудувати систему занять із пацієнтом з урахуванням його психо-емоційного стану.

- Людина може бути у пригніченому настрої, я не можу на це вплинути, але займатися треба. Через те, що прогрес в реабілітації повільний,  багато людей втрачають віру в себе і кидають заняття. Цього робити у жодному разі не можна. Тренування мають стати частиною життя, а не якимось покаранням, – каже фізіотерапевт.

Сергій додає, що в роботі з військовими фізичні терапевти мають виконувати й функцію психологів.

- Маємо занурити їх у цивільне життя і примусити жити в реаліях: думати, де зарядити батарейки, набрати води, як пограти з дітьми, а не продовжувати відбивати атаки, – каже Сергій.

Пригадує випадки, коли військові після важких поранень і реабілітації повертаються у військо.

- Був у нас один чоловік із ампутацією ноги. Він приходив на тренування з одним протезом, а з собою приносив інший –  спортивний. Йоги списали, але він навчився бігати, тренуватися, у гарній фізичній формі. І повернувся у військо – дуже брутальний хлопець!, – розказує Сергій.

Поруч із Віталієм заняття з ЛФК проводять для маленького Мирона. У нього – порок головного мозку.

- Ми дізналися про діагноз Мирона, коли йому було сім місяців. Зараз сину два роки. Результати маленькі, але є. Мирон самостійно не тримає голову, але він вже може самостійно дістати серветку – для нас це перемога. Ми працюємо. Коли він триматиме голову, то зможе сидіти, а згодом й ходити, – каже мама хлопчика Лілія.

“НЕ ПОЛИШАЙТЕ, ПРАЦЮЙТЕ, БОРІТЬСЯ”

Для «важких» відвідувачів центру працює спеціально облаштований автомобіль. Транспортом користуються й пацієнти, які потребують додаткової соціалізації. На тренування привозять цим авто й Михайла.  

- Автівку придбали за донати. Дуже багато людей допомогли зібрати необхідні кошти. Коли син був у лікарні, я просив підтримки і у міста.  Я займався експортом, сплачував усі податки, а після трагедії з сином був у безвихідній ситуації і просив мера про допомогу. Але тоді у міськраді відповіли, що я бізнесмен і програми допомоги на мою родину не поширюються. Тоді я зненавидів свою країну. Але потім побачив силу наших людей, як вони допомагали моєму синові. Було таке, що мені телефонували продавці з ринку «Книжка» і передавали гроші. Потім написав невідомий чоловік і домовився про зустріч. На призначеному місці під’їхало авто, з вікна мені передали товстий конверт – там була велика сума і я досі не знаю, хто це був.

Сергій радить усім, хто допомагає своїм рідним боротися за життя, не здаватися.

Він наголошує, що не можна опускати руки.

- Два роки у нас із Михайлом не було жодного результату. Шість годин роботи на день – і нуль результатів. Відновлення – це результат довгої праці. Не полишайте, працюйте, боріться, –  закликає Ращенко. – Життя тих, хто поділяє долю людини з інвалідністю, перетворюється на боротьбу. Навколо багато добрих людей, які готові допомагати у цій боротьбі.

Ганна Бодрова, Одеса

Фото Ніни Ляшонок / Укрінформ

Більше наших фото можна купити тут