«Осколок із серця тримаю вдома як трофей»

Галина Вовк родом із села Сукіль, що посеред Сколівських Бескидів і оточене численними водоспадами. У них вона любила купатися щоранку і мріяла, що з коханим Тарасом будуть щасливими довіку біля Карпатських гір. Та першим випробуванням для закоханих стала війна, а наступним – хвороба.

У ВЛАСНОМУ БУДИНКУ ЗАРЕЄСТРУВАЛИ ПРИХИСТОК

Галина й Тарас раніше працювали за кордоном. Повернулися, щоб влаштувати життя у рідній країні. Галина розповідає, що гірське село Сукіль наче дарувало їй сили та відчуття нескінченої свободи.

- Гори – то моє життя і захоплення з дитинства. Лише тут я дихаю на повні груди, купаюсь у водоспадах, відчуваю себе вільною. Змалку любила блукати гірським стежками. Вже пізніше чоловік називав мене Мавкою через те, що я могла заночувати на полонині навіть без намету, – ділиться вона.

Зізнається, що маленькою дівчинкою вподобала собі у рідному селі хатину, де колись люди збиралися на вечорниці. Каже, там завше грали скрипка й цимбали, а далі цієї хатинки були лише Бескиди, і це її заворожувало. Щойно випала можливість, Галина викупила собі цю хату, побілила і почала облаштовувати музей. Його першими експонатами стали давні вишиті сорочки та рушники. Найбільше тішилася тим, що люди почали тягнутися до її «місця сили», це мотивувало Галю ще більше. Вона мріяла офіційно відкрити музей. Та війна перекреслила всі плани.

- У перші дні повномасштабної ми з Тарасом пішли до військкомату, щоб разом стати на захист країни. Коли нам відмовили, то ми у власному будинку зареєстрували прихисток і запропонували його людям, які втікали від війни. Приймали усіх, хто до нас їхав. Бувало так, що самі спали на підлозі, а кімнати віддавали переселенцям. Спочатку й готувала для них. А вже потім разом купували продукти, збиралися за великим столом у нашій кухні та грілись біля каміну. Тоді ще не було механізму відшкодування і ми не отримали від держави  допомоги, але ні про що не шкодуємо. Наші старання для людей завше були щирими, – розповідає Галина.

Пригадує, у них жили переважно переселенці з Харківщини. Коли їхній потік припинився, Галина почала допомагати військовим. У рядах волонтерів вона завжди знаходила собі роботу, бо тут цінується наполегливість і витривалість.  

- Військовим потрібні автомобілі, то ми їх забезпечували. Тоді не важливо було, яка в тебе категорія, головне – уміти керувати авто. Траплялося, що за одну добу були на кількох кордонах. Спали по дві години, бо постійно в дорозі, вантажили і перевозили допомогу, переганяли на фронт буси, – говорить волонтерка. 

Тим часом Тарас знову оббивав пороги військкомату й одного разу отримав наказ збиратися на фронт.

- Я була у стресі, але не зупиняла чоловіка. Розуміла, що Тарас йде на війну і може не повернутись, а в мене ще було багато мрій, ми ще хотіли дитину… А тут – війна і фронту треба допомагати. Ми знали, що маємо бути сильними і разом усе витримаємо, – каже жінка.

“УЗЯЛИСЯ ВИНОСИТИ ПОРАНЕНИХ. ТОДІ ВОРОГ ПОЧАВ МІНОМЕТНИЙ ОБСТРІЛ”

Навчання на Яворівському полігоні тривали не довго, і Тарас майже одразу опинився на передовій. Став снайпером 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха.

- Під час навчання я готувався бути радіозв’язківцем, а коли вже потрапили на Донеччину, то попросився у снайперський підрозділ. Тут важливі витривалість і психологічний стан. Ми вчились і працювали одночасно. Наш підрозділ був невеличким і непогано забезпеченим. На початку зброя була совдепівська, а потім – дуже хороша, – ділиться Тарас.

На війні його позивним був «Гуцул». Разом із побратимами він захищав Вугледар,  Бахмут та Авдіївку, де отримав найважче поранення.

- Це був жовтень 2023-го. Ми стояли недалеко від Донецького аеропорту. Спершу бої велися за Водяне, а потім – за Авдіївку. Наш підрозділ виходив на лінію вогню кожні три дні. Коли заступали черговий раз, то Водяне вже взяли окупанти і просто пристрілялися до нашого бліндажа, який для них раніше був важкодоступним. Я був командиром відділення і заводив у бій молодих. У бліндажі ми побачили багато наших «двохсотих» і «трьохсотих». Узялися виносити поранених. Тоді ворог почав мінометний обстріл. Мені прошило всю праву сторону – осколки зачепили руку, ногу, пройшли через кишківник і підібралися до серця. Але про це я вже дізнався від лікарів, – розповідає командир.

Відступати Тарасу з бійцями довелось під обстрілами  кілька кілометрів. Пораненим він тягнув на собі побратима. Врятуватись вдалось не всім. Тарас опинився серед тих, хто вижив.

- Уламок із серця мені витягували вже через місяць, бо спочатку чекали, щоб усе зажило після кількох операцій. Осколки не всі було доцільно витягувати, то деякі ще залишились у тілі. Але той, із серця, я тримаю вдома як трофей, – додає.

Галина приїжджала до Тараса вже вагітною. Вони чекали на первістка.

- Чоловік був геть розбитий, порізаний… Лікарня за лікарнею, до одного діагнозу додався інший, але він тримався, – пригадує вона.

Реабілітація і лікування тривали кілька місяців, після яких Тарас повернувся у свою бригаду: “За тиждень я вже був на позиціях у Серебрянському лісі”.

КОЛИ ДОВІДАЛИСЯ ПРО ЦЕЙ ДІАГНОЗ, УСЕ ВІДІЙШЛО НА ДРУГИЙ ПЛАН

Після поранення воював на передовій ще кілька місяців. Вони були для нього найважчими. Все частіше нагадували про себе осколки та ускладнення після численних операцій. Коли вчергове знепритомнів на бойовій позиції, попросився до лікарів. Зі стабпункту його перевезли до медзакладу, а потім  додому, де на нього чекали Галя і маленький син.

- Я мав відпустку перед народженням дитини і бачив сина у пологовому, в його перші хвилини життя. Тоді дуже перейнявся цим, і вже наповнений теплом і емоціями повертався на війну. У мене було відчуття, що зробив у житті дуже серйозний чоловічий крок – усе, аби зупинити ворога, зберегти країну і родину, – зізнається Тарас.

- Коли народився син, здавалося, Бог нам зробив дарунок, – додає Галина.

Тоді вони думали, що все найважче залишилося позаду. Та коли дитині виповнився рік, Галя відчула погіршення здоров’я. Спершу подумала, що це реакція організму на пологи, але біль дедалі ставав сильнішим. Однієї ночі він став нестерпним, Галю відвезли до лікарні. Кілька днів трималася на сильних знеболювальних. Пізніше лікарі видалили пухлину і повідомили родині про страшний діагноз – рак.

- Тоді у мене земля пішла з-під ніг, – каже жінка.

Після першої хіміотерапії Галина майже втратила зір. Коли оговталась, довідалася, що потрібно пройти ще кілька сеансів. Каже, що бореться, бо поряд  є найрідніші, тому старається думати лише про позитивні зміни.

- Коли  одужаю, хочу організувати більшу опіку над літніми людьми. Наші одинокі бабусі, на жаль, живуть дуже важко і потребують сторонньої допомоги. А ще я дуже хочу подорожувати, бо наш світ є надзвичайно красивий. Тому буду сильною, аби триматись у ньому, – каже Галина.

Тарас після війни взяв на себе  всі турботи про дитину та дружину. Періодично йому теж доводиться лягати в лікарню, щоб відновити втрачені на війні сили.

- Ми ще планували створити фермерське господарство, але, коли довідались про цей діагноз, усе відійшло на другий план. Тепер ми з малюком  бережемо Галю. Щодня надіємося, що їй буде краще. Важко психологічно. Я пишу своїм побратимам, що прийшов із війни і тепер маю вдома ще одну війну, на якій я безсилий і без зброї, а тому виграти її складно, – зауважує чоловік.

Їхню родину підтримують рідні та знайомі. Нещодавно гурт «Кулі» на концерті в Болехові зібрав для Галини більше 18 тис. грн. Тоді вона готувалась до четвертої хіміотерапії. 

P.S.  Допомогти родині можна, надіславши кошти на рахунок:

4149 4990 8757 7118

IBAN (Privatbank, Україна)

UA-88305299026203640098434920

SWIFT-код: PBANUA2X

Одержувач: Галя Вовк

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Фото з сімейного архіву Галини та Тараса