Перша частина цієї розмови з архієпископом Луганським і Старобільським Лаврентієм відбулася наприкінці лютого 2022-го (на той час ще єпископом ПЦУ, – ред.), незадовго до повномасштабного вторгнення РФ. Потім ми спілкувалися телефоном 25 числа, коли ворожі ракети вже рясно падали на Сіверськодонецьк. Промайнула інформація, що владика готує звернення до пастви з приводу агресії, але довелося йому все відкладати й облаштовувати у підвалі єпархіального управління прихисток для дітей. Це здавалося більш значущим, ніж слова.

І от минулого тижня ми нарешті завершили ту бесіду.

НАША ЦЕРКВА МОЛИТЬСЯ ЗА УКРАЇНСЬКЕ ВІЙСЬКО І ДЕРЖАВУ

(лютий 2022-го, напередодні вторгнення)

Природно, що початок розмови стосувався біографічних подробиць кар’єри архієпископа, як вона склалася на той час.

- Ви скільки вже на Луганщині працюєте?

- Уже сьомий місяць. Мене призначено 24 травня минулого (2021-го, – ред.) року, але оскільки треба було підлікуватись, то сюди я приїхав уже під кінець червня. Шість місяців роботи на луганській ниві.

- І як вас Луганщина зустріла?

- Все ж залежить від людей. Люди різні: одні зраділи, інші плачуть за тим, що був. Як там? «Одна плаче, друга скаче, третя тому рада» (сміється). Державні чиновники – ті з цікавістю поставились, зустрілись зі мною всі. Ми працювали над тим, щоб сюди, в Луганську область, приїхав Блаженнійший митрополит Епіфаній. Тому що з 2014 року, коли єпархія була перенесена сюди, в Сіверськодонецьк, керуючий Україною предстоятель не був тут. Тому, я так зрозумів, Блаженнійший і послав сюди старшого єпископа, з досвідом, який би міг усе це організувати, оскільки попереднику не вдавалося ні землю вибити… Ну, не вибити, а…

- Вибити, вибити. А як іще?

- Так. Тут тільки вибивати й доводиться все, що належить (сміється). Домовитися про виділення землі і єпархіальне управління якось привести в порядок… Тут за вісім років сталася така розруха... Переїзд з Луганська під час війни… І от треба підняти все до того рівня, щоб сюди міг приїхати Блаженнійший, щоб було його де прийняти. І головне, щоб була тема, заради якої йому варто було сюди приїжджати.

Я, коли приїхав, десять днів жив у готелі. Тут сидів – а в готель їздив за «зручностями». Почали ми з побутових умов і, дякувати Богу, за три-чотири місяці зробили так, що Блаженнійший приїхав, познайомився з керівництвом області, з очільниками інших інституцій. Візит був короткий – він зранку прилетів, пізно вночі поїхав. Але ми заклали камінь, поклали хреста там, намітили будівництво кафедрального собору. Спочатку все йшло важко, а потім знайшлися спонсори, які проплатили нам всю проєктну документацію, архітектурні всі ці речі. Кияни. Проєкт уже є, затверджений, і треба нам тепер зробити прив’язку до місцевості. Навіть якщо тут 80 відсотків прихильників московської церкви, 20 відсотків – це патріоти України. Наша церква – українська, молиться за українську державу, українське військо. І якщо керівники області хочуть в Україні не тільки отримувати зарплату від українських платників податків, то їм доведеться рахуватись із цим фактором.

УКРАЇНСЬКЕ КУБЛО В МОСКОВСЬКІЙ АКАДЕМІЇ

- На побутовому рівні ви стикаєтеся з неприйняттям місцевим населенням?

- Ні. Мабуть, це від особистості залежить. Я ж не приїхав сюди воювати, забирати їхнє. Я приїхав до свого народу, який вірить у свого українського Бога, який по-українськи молиться, – і не претендую ні на що їхнє. Людина сама вибирає свій шлях – до Бога, від Бога чи просто «какая разница». Людину не можна змусити любити – вона або любить, або не любить. І переконати її теж неможливо. Скільки нам, коли ми були малими, батьки казали: «Отак роби, отак не роби». Що, ми їх чули? А потім, коли ти стаєш дорослим, розумієш, що тато був правий, мама була права, і треба було слухатися батьків. Але вже свої діти пішли, і тепер треба інший приклад подавати.

- Подивився сайт Православної церкви України і звернув увагу, що переважна більшість єпископів народилась на Заході України. От ви – із Закарпаття. Це випадково – чи є якась закономірність?

- Це пов’язано з тим, що радянська влада в нас була слабкою. Я був колись секретарем комсомольської організації в школі, але на Великдень брав кошика і йшов до храму святити паски. Так я був іще дитиною! А в нас і вчителі однією рукою боролися з релігією, а іншою… Вони ж були місцеві й не могли виконувати всі ті накази. Знаєте, коли я вже був священником у Мукачеві, перший секретар райкому кликав хрестити свою дитину. Каже: «Ти тільки третьому секретарю не розказуй, бо він на моє місце мітить». А я думаю: він же не знає, що я вчора був у третього, і той теж просив не розповідати. Всі вони і вінчалися, і хрестилися, і хоронили своїх батьків.

Коли я навчався в Московській духовній семінарії, у вісімдесятих роках, більшість – я думаю, процентів вісімдесят – було з України. І по всьому Радянському Союзу священники були саме із Західної України. У нас є село Іза, біля Хусту. Так вихідці з цього села, десь перевалює за сотню, – священники. А є села, де до двохсот. Вони їздили на заробітки в Росію і там оставалися. Навіть на крайній точці Радянського Союзу, на острові Діксон – і там був священник із Закарпаття.

Ректором у нас у Московській духовній академії був митрополит Володимир (Віктор Сабодан, – ред.), Блаженнійший, Царство Небесне. Такий щирий українець. То ми там і колядували, і розмовляли між собою українською, і казали між собою, що треба вивісити жовто-блакитний прапор, тому що тут – націоналістичне зборище.

- То ви і семінарію, і духовну академію в Москві закінчували?

- Так, у мене московська підготовка. Я 15 років був секретарем Блаженнійшого митрополита Володимира.

- Уже в Києві?

- У Києві, в Києво-Печерській лаврі. І там, у Загорську, теперішньому Сергієвому Посаді, і з ним до Києва приїхав у 1992 році. Нас у поїзді дев’ять чоловік було, є фотографія.

(До речі, саме в Загорську Михайло Мигович проходив строкову службу в радянській армії. Без відмітки у військовому квитку вступити до семінарії було неможливо).

У КИЄВІ НЕ РОЗУМІЛИ, ЩО ВІЙНА ВЖЕ ВІСІМ РОКІВ

- Сьогодні Луганщина – прифронтова територія, багато військовослужбовців. Ви ними опікуєтеся?

- Ну, у військових частинах цим займаються капелани, які підпорядковуються центральному органу, який у нас називається Синодальний відділ по Збройних силах. Очолює його митрополит Черкаський і Чигиринський Іван. Він усе це контролює вже багато років.

- А ви виїжджаєте до військових?

- Виїжджаємо, зустрічаємося, звичайно. Коли призначали на луганську кафедру єпископа, майже всі відмовились. Усіх лякає ця невизначеність. Ви розумієте, що в Києві зовсім інше життя? Там не знають, що йде війна. Там кожен день стріляють салюти, мажорчики царствують, депутати – небожителі, вседозволеність і так далі. Вони не розуміють цих людей, що перестраждали тут, перемучились. Пожежі, напади… Цінності різні. Наші люди спокійні, там – налякані.

Я 3 лютого був на Синоді, на спільній службі з нагоди триріччя присвоєння Томосу. Було багато єпископів, і всі питають: «Ви, владико, тут останетесь, ви ж не поїдете туди? Там же війна розпочнеться». Я кажу: «Хлопці, в нас війна йде вже вісім років. Знайшли кого лякати».

Я спілкуюся з військовими. Питаю: «А якщо надійде команда не стріляти?» – «Ми навчилися не те що не виконувати – не чути таких наказів».

- У вас є парафії в Луганській області, крім єпархіального управління?

- Є. Ми в цьому році збираємось провести переоблік усіх. Тому що є парафії, які остались зареєстрованими в Київському патріархаті. Для того щоб провести перереєстрацію, треба знайти засновників, поставити туди священника, щоб він міг управляти зборами. У минулому 2021 році в мене були інші завдання, а зараз ми будемо займатись і будівництвом кафедрального собору, і наповненням єпархії священниками. Ми тут уже внизу зробили гуртожиток, де зможуть жити диякони і священники, яких будемо відряджати сюди з Київської духовної академії. Вони будуть проходити стажування. Іншого виходу нема – місцевих дуже мало.

ДІТЕЙ НЕ ДІЛИЛИ НА «НАШИХ» І «НЕ НАШИХ»

(25 лютого 2022 р.)

Російські бомби почали прилітати по Сіверськодонецьку вже 24 лютого. Десь в інтернеті з’явилась інформація, що архієпископ готує звернення з приводу повномасштабної агресії, але наступного дня телефоном він сказав кореспонденту Укрінформу, що йому не до того – треба було забезпечити захист дітей.

- Забезпечили десь тридцять діточок з їхніми мамами. Учора вночі прийняли, зігріли… У нас є підвал, як бомбосховище. Ми їх там і кормили, і роздали іграшки. Одні молились, інші свічки ставили. Діти були захищені. Діти – сіверськодонецькі, які з якихось причин не були евакуйовані. Продовжуватимемо цю роботу, наскільки буде можливо. Одні моляться, інші дітьми займаються. Чай гарячий, вітамінчики роздаємо – спонсори багато присилали з Києва в свій час на Святителя Миколая, на Різдво Христове. Осталося багато чого, то ми цим зараз забезпечуємо. Батьки вранці забирали дітей, дякували. Треба знаєш як – «не словом, а ділом!».

- Ви ж не ділили дітей на православних, мусульман, юдеїв...

- Ні, Боже упаси! Діти є діти. По всіх наших парафіях приймали дітей і літніх людей, які їх супроводжували, – тимчасом як батьки були на роботі чи на службі.

ВЕЛИКЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ ЛУГАНЦІВ

(липень 2025 р.)

Інтерв’ю з владикою продовжилось аж через три з половиною роки. Першим питанням було майже традиційне в спілкуванні з вихідцями з тимчасово окупованих територій:

- Як вибиралися?

- Вибирались… Подзвонили з обладміністрації, кажуть: «Якщо можете, евакуюйтеся». Якщо чесно, я не був готовий. Щось там похапав… А там залишалися співробітники у мене в єпархіальному управлінні, і вони довго солдатів наших приймали, люди ночували там у підвалах. Продуктів ще було багато. Оставався з ними архімандрит Кирило. Після того як поїхав, я тримав із ним зв’язок. Ще можливо було здійснювати покупки в одному зі супермаркетів по банківських картках, то я йому переводив гроші, аби він міг брати продукти й роздавати людям. Оставалося декілька наших парафіян – не знаю, чому вони не евакуювались. В архімандрита була мама хвора, він не міг її вивезти – вона не хотіла. Він так і залишився в окупації. Переїхав до Луганська з матір’ю і, по-моєму, служить у нашому кафедральному соборі, яким керує Анатолій Назаренко (Свято-Троїцький кафедральний собор, освячений патріархом Філаретом у 2013 році, – ред.).

А мені якось удалося доїхати до Харкова. Там я заправив машину, зателефонував митрополиту. Він каже: «Їдьте в Київ». І я поїхав. Саме тоді на межі Полтавської і Київської областей підірвали нашу військову машину – прилетів російський вертоліт і прямо перед нами випустив ракету, сім хлопців загинуло. Тепер там стоїть пам’ятник. Потім через Черкаси об’їжджали цю трасу, бо вже там мости підривали.

Уже згодом Блаженнійший сказав, коли він буде служити, тому що Хрещатик також був перекритий, не можна було до Михайлівського доїхати. Ще перепусток не було ніяких, тому я лише на другий чи третій тиждень потрапив до Блаженнійшого служити в Михайлівському Золотоверхому.

- Як зараз організована ваша робота? Ви знайшли своїх парафіян – чи вони вас?

- У 2013 році, після Харкова, патріарх дав мені Феодосіївський монастир на Лаврській, 14, і я там служив до призначення в Сіверськодонецьк. І там же під час війни Блаженнійший дав мені право служити. Звідти ми координували роботу. А потім адміністрація, якою вже керував Артем Лисогор, допомогла мені вийти на Олексія Кулебу з Офісу Президента, і 11 травня цього року ми отримали в користування Кирилівську церкву.

Але Кирилівська церква – це тільки початок, тому що музей виставив орендну плату: ми щонеділі платимо по 14–16 тисяч гривень за користування. Є договір між Національним заповідником «Софія Київська» і митрополією. Він дає нам право служити, але вважають, що ми – платоспроможні туристи-відвідувачі, і за квитки платимо по 100 гривень. Шістдесят чоловік приходять – платимо 6 тисяч в касу заповідника плюс 8 тисяч за обслуговування: ну, там охорона, світло і таке інше. Так що ми ще в стадії регулювання.

Я служу тільки в неділю з 9-ї по 12-ту годину. Але приходять уже наші луганці. Люди, які мене знали, і ті, хто знає тих, хто знає тих (сміється), і таким чином коло замикається. На великі свята людей багато, саме переселенців.

ЖИТТЯ В РОЗСІЯННІ

- Конфліктів не було? Адже Кирилівська – друга за древністю церква в Києві. У таких випадках часто виступає з протестами обурена громадськість…

- Ні. Розумієте, в чому справа. Громадськості ми не заважаємо, тому що музей продовжує існувати. Ми на нього не претендуємо. Храм, дійсно, за значущістю другий після Софії… Так кажуть. Ну, історикам видніше. Там дуже древні розписи, древні фрески, дуже цінні. Тому свічки ми не палимо в храмі – музей цього нам не дозволяє. Хор дуже гарно співає.

- Ваш хор?

- Наш. Мої студенти. Звернувся до Катерини Миколаївни (Безгинської, заступниці начальника ОВА з гуманітарних питань, – ред.), щоб вона попрацювала з тими хорами, які переїхали до Києва та інших міст: «Може, сформуємо церковний хор?». Ми, власне, тільки почали – скільки там часу минуло з 11 травня. Буде хороший хор, усе в нас буде.

- То передача храму у вашу юрисдикцію відбудеться? Процес іде?

- Ні, передачі як такої не буде. Буде укладений договір між Мінкультом і митрополією. Ми навіть не учасники цього переговорного процесу. А митрополія нам надала можливість служити в храмі на час окупації. Щоб він був духовно-просвітницьким хабом.

- Розкажіть про долю ваших священників.

- Священники ще на самому початку, коли ми прийшли до Києва, приходили до мене. Спілкувалися. Просилися на службу. Один, отець Сергій з Попасної, в Переяславі служить, отець Володимир Безпалий – у Рівненській області, дали його на кордон з Білоруссю. Бо він прикордонником був, капеланом. Він там три села окормлює. Отець Георгій з «Лісової казки» – той приїхав, побув-побув трошки, та й поїхав. Отець Володимир Маглена був, ми йому дали місце в Боярці, але він теж десь пропав. Решта всі прилаштовані.

Нема єпархії. Тобто вона є, тримається, але нема території, де б вона могла служити. Утім, луганці є всюди, є хаби по всіх українських містах. Вони пишуть, і я їх прикріпляю до конкретного священника. У Луганській області числилось 26 парафій Православної церкви України, тому не в кожному місті є наші священники.

- Ніхто зі священників не постраждав в окупації?

- З Луганської єпархії ніхто не постраждав, тому що одні відразу переїхали сюди, інші відразу перейшли в РПЦ. А багато хто перейшли до Анатолія Назаренка, і вони там негласно служать із ним. Сповідаються, причащаються, Богу служать – ті, що не змогли виїхати. Там їх багато таких, що тримаються собору. Як це стало можливим? Святійший патріарх Філарет викупив у Луганську клапоть землі й на ньому побудував Свято-Троїцький кафедральний собор. Він є його начебто особистим храмом. Там – патріарша резиденція. І його ніхто зараз не чіпає. Буває, приходять до отця Анатолія представники так званої влади, говорять із ним, переконують. Та він не піддається, поминає патріарха, поминає митрополита Епіфанія, мене поминає як керуючого Луганською єпархією.

*        *        *

Останнім було питання про те, як рухатиметься далі Луганська єпархія в нинішніх умовах.

- Вектор дуже простий: об’єднувати людей в розсіянні. Які виїхали і які два рази постраждали. Першою була евакуація з Луганська в Сіверськодонецьк. Потім Сіверськодонецьк розбомбили. Нехай із двадцяти тисяч їх тут п’ятсот чоловік – все одно їх треба тримати разом, якось гуртувати, молитися за повернення. Тому що кожен хоче повернутися додому. Як би він тут не в’їдався, які б посади йому тут не пропонували, все одно, коли вони тут з’єднуються, коли вони приходять, – знаєш, як у дитячому садочку: радіють одне одному. І в цьому й моя радість. А там, якщо Господь дасть, – а Він дасть, тому що окупація не може бути вічною... Берлін возз’єднався, і рано чи пізно й ці всі стіни падуть, і ми переїдемо туди, на Луганщину.

Кожен буде прагнути повернутися в своє рідне місто.

Михайло Бублик, Черкаси
Фото автора і з фейсбук-сторінки архієпископа