Батальйон урятованих закарпатського лікаря “Фредді”

Зустрічаємося вперше, хоч я багато чула про Еріка Глебу за час війни як про легенду серед українських військових медиків і подеколи ставлю в соцмережі вподобайки під його фото з фронту. Зауважую, що без каски та бронежилета лікар менший, ніж на світлинах. Каже, що справді сильно схуд за два останні місяці – перебувають на такій позиції, що майже не мають змоги готувати, тому їдять усухом’ятку, мівіну й сухпайки. У кафе, де зустрічаємося, Ерік Глеба одразу замовляє пепсі, наголошує, що це – його смакова пристрасть, набута на фронті, а взагалі каже, що мріє нарешті випити пива.

Загалом під час розмови Ерік вражає відкритістю й позитивом: про ситуації, від яких зазвичай люди широко розплющують очі, розповідає з легкістю, а своїх “важких” та історії їхнього порятунку описує, як письменник чи кінорежисер. Феноменально, але лікар пам'ятає їх усіх, з деякими бійцями та їхніми родичами навіть тримає зв'язок. Каже, ніщо так не об'єднує людей, як урятоване життя. Тому військовий медик дуже пишається, що за весь час не втратив жодного з тих, кого евакуював із поля бою до медзакладу. Утім, чого це вартувало цьому чоловікові, знає тільки він.

ПОПРОСИВ У ДРУЖИНИ ДВІ ГОДИНИ НА ЗБОРИ

На момент початку повномасштабного вторгнення Ерік Глеба вже перебував на контракті у 15-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні 128-ї бригади “Закарпатського легіону”. На війні він із 2019-го року, іще раніше, у 2015-му, пройшов курси з тактичної медицини за стандартами НАТО на навчаннях, організованих для українських військових в Естонії. Глеба й сам довгий час проводив навчання з військової медицини – і для цивільних, і для представників екстрених служб, як ДСНС, так і військових.

– Якось під час таких навчань на площі Театральній в Ужгороді до мене підійшла військова з медичної роти нашої бригади та й каже: “Еріку, може, досить вже інших вчити, пора й самому спробувати?” Мені її пропозиція сподобалася тим, що це була нагода отримати непересічний досвід роботи в медицині невідкладних станів, ну й також вабила іміджева складова – це ж служба у війську, це повага, вага у суспільстві. Словом, я тоді переконав дружину, що матиму більшу зарплату і соціальні гарантії, та й так пішов на контракт із ЗСУ. В армію я прийшов на найнижчий щабель у військовій ієрархії, солдатом. Але ми виїхали в середині листопада 19-го року тоді ще в зону ООС, а вже на 6 грудня я був відзначений Міністром оборони, – пригадує лікар.

Нову сторінку російсько-української війни, повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року, Ерік Глеба зустрів уже на фронті.

– Наша бригада висунулася на Схід раніше. Те, що буде війна, ми знали, власне, я зібрався за тиждень до того, а 21 лютого ми вже виїхали із Закарпаття. Вдома перед тим попросив дружину дати мені дві години на збори, потрібно було знайти, що де лежить, зібратися без поспіху. Це все було зроблено спокійно, без паніки та скандалів. Дружина – це мій тил, вона мене завжди дуже підтримувала, і тоді, і тепер, у нас малі діти – сину на той момент було всього пів року, доньці – 5. В іншій кімнаті нашої квартири майстер якраз встановлював шафу. Ну то він тоді теж раніше за більшість людей на Закарпатті дізнався, що буде війна, – пан Ерік знову знаходить привід для жарту.

ПЕРШИЙ ДЕНЬ ВТОРГНЕННЯ НІКОЛИ Б НЕ ХОТІВ ІЩЕ РАЗ ПЕРЕЖИТИ

Про перший день війни Глеба теж розповідає наче б жартома, все ж таки, вражає феноменальна особливість характеру медика: провести стільки днів у пеклі,  витягуючи з того пекла людей живими, і зберегти вогник в очах!

– 24 лютого ми вже були на Луганщині, на відведеній нам ділянці. По суті, за три дні до початку вторгнення вони вже заходили на нашу територію, були сутички, але то не афішувалося, аби не було паніки. Ну а перший день війни я запам'ятав на все життя. Ми за добу об'їхали три області: з Луганської в Донецьку, а тоді аж у Харківську. Отримали завдання зупинити колону. Тоді це було захоплююче, цікаво, а тепер пройшов час – згадувати страшно. Адекватності не було. Було надзвичайне піднесення духу, патріотизм; відчуття спраги, голоду не було кілька діб. На адреналіні ці перші дні пережили! Пам'ятаю, як вразило, що раніше (ми ж усі мали досвід на війні) вся важка техніка їздила польовими дорогами, а тепер то все перло по асфальту через міста та села. До опору долучалися всі, хто як міг. Ніколи б не хотів іще раз це пережити, – каже медик.

Ну а далі було завдання тримати місто Кремінну на Луганщині, і на Еріка Глебу чекали понад два місяці роботи на медеваку з його командою. Там були перші знайомі та друзі серед поранених, перші загиблі побратими.

– Ми з ними роками разом їздили на ротації... Відчуття, знаєте, не дуже приємні... Потім пішли мобілізовані – поранених стало більше. Потік був великим, але я ніколи не боявся ні крові, ані роботи.

На тому напрямкові за два місяці Ерік із командою змогли врятувати 120 військовослужбовців – зі свого та суміжного підрозділів. Це, каже він, велика цифра як на один екіпаж, і що намагався максимально стримувати емоції та сприймав це як досвід.

– Важливо швидко і правильно прийняти рішення і не помилитися. Загалом це був потужний досвід – мені дали багато повноважень: керуй, лікуй, дотримуйся алгоритму. Це дає результат, – говорить він.

ОРДЕН “ЗА МУЖНІСТЬ” – МОЯ ПРИСВЯТА СИНОВІ Й ДОНЬЦІ

– Вам упродовж усієї війни “щастить” із напрямками: минулого року була Кремінна, потім Херсонщина, тепер – контрнаступ на Запорізькому напрямку. Усюди – висока щільність бойових дій та багато поранених...

– То не мені персонально так щастить (хоча для медика, якщо відкинути емоції, це справді дуже хороший досвід), а загалом 15-му батальйону. За всю війну із нашою 128-ю ми близько були лише на Херсонщині, під Бахмутом і тепер на Запорізькому напрямку, а іншим часом підсилювали інші підрозділи. Але батальйон показав себе дуже добре, це всі знають, – каже Глеба.

Це й справді всі знають – серед військових 15-го гірсько-штурмового багато кавалерів державних орденів, власне, серед них і Ерік Глеба: у його особистому заліку – орден “За мужність ІІІ ступеня”, медаль “За врятоване життя” і відзнака Головнокомандувача Залужного “За досягнення у військовій службі”.

– Орден “За мужність” – то моя присвята синові й доньці. Син це все іще, звісно ж, не розуміє (він узагалі мене не впізнав зараз, як я приїхав у відпустку, бо я для нього – це картинка на екрані маминого телефона, хоча я до цього психологічно готовий), але як донька пишається! Це неймовірні відчуття – знати, що ти для неї герой, – щиро каже медик.

– Ну а медаль “За врятовані життя” за понад сотню врятованих військових на фронті під Кремінною – то вже сугубо моя гордість як медика, – додає він. – Насправді, орден “За мужність” мають сотні людей, а державною медаллю “За врятовані життя” володіє набагато менше. Це таке братство обраних. Пишаюся, що я в ньому. На Закарпатті такі відзнаки за минулі роки боротьби з ковідом мають Михайло Поляк, Василь Скрип, Іван Курах, – це головні лікарі відомих в області, та й в країні, медзакладів. І тут я – колишній простий лікар зі “швидкої” з ними в одному ряду. Це честь!

Утім, тепер свої військові нагороди Ерік Глеба дуже вміло конвертує не тільки у власний імідж. Це, прямо каже медик, допомагає добувати потрібні речі для підрозділу та медикаменти на війну. Цим займається зазвичай у період затишшя, коли трапляється кілька таких днів, що немає багато поранених.

ПОНАД 20 ЕВАКУЙОВАНИХ ПОРАНЕНИХ ЗА ДОБУ – ОЦЕ ВЖЕ ЗАБАГАТО

Питаю у медика, скільки ж це для нього – “багато поранених”?

– Якщо говоримо про Кремінну станом на весну 22-го року, то при активних штурмових діях за добу могло бути 24 поранених, – оце вже забагато. Кожному треба зупинити кровотечу, зробити інфузію, вправити перелом, зняти турнікет, якщо непотрібно, або ж поставити, якщо його раптом нема, часом зробити кісткову інфузію або ж затампонувати і повезти далі на евакуацію.

До слова, саме на тому напрямку він отримав свій позивний “Фредді”. Так-так, на честь Фредді Крюґера, культового маніяка з ножицями з американського фільму жахів “Кошмар на вулиці В'язів”.

– Було у нас три важкі доби, де були постійні виїзди за пораненими в так звану червону зону (хоча ми туди як медичний екіпаж теоретично не маємо їздити, але насправді їздимо і забираємо поранених).  Я тоді змінив чотири комплекти форми: все було в крові. Тоді комбат мені придумав позивний. Каже, Еріку, ти у нас будеш Фредді Крюґер. Ну так воно десь і виглядало: я весь в крові і ці ножиці в руках. З того часу так і причепилося. Зараз, якщо на точці потрібно лікаря, гукають: “Фредді, сюди!” (Сміється). Ось, гляньте, у мене навіть телефон тематичний. (Показує свій смартфон із наліпкою Крюґера на чохлі).

ТАЛАНТ ПОТРАПИТИ У ВЕНУ

Ще з напрямку Кремінної за Еріком Глебою закріпилася слава профі, який за будь-яких умов потрапить у вену. Це часом, дійсно, буває важко зробити, особливо якщо в пораненого впав тиск чи він втратив багато крові. Тоді знайти вену й зайти в неї дуже важко. Сам медик визнає, що це – один з його талантів. Каже: я, звісно, не цар і Бог, але якимось чином роблю це, коли інші колеги не можуть.

– Тому коли десь на точці хтось із колег кричить: “Фредді, Фредді, вена!”, я одразу біжу. Ці секунди – це врятоване чиєсь життя. Буває, що там справді вени нема, не прощупується, а я її якось відчуваю. А коли я вже в ній, зайшов, підключив препарат – я можу підняти тиск, зупинити кровотечу,  компенсувати втрату крові, обезболити. Це класичний двобій зі смертю. В цей момент ти відчуваєш, як професіонал, медик, що ти його виграв на цьому етапі. Ці відчуття не передати словами! Напевно, це і є те, заради чого я на фронті. У мене був випадок взимку, коли ми перебували з батальйоном на Соледарському напрямку. Привозять важкого пораненого, частини тіла немає, крововтрата, зима, надворі – 18 градусів, я не можу потрапити в вену. Колеги стоять поруч і кажуть: та облиш, все вже... Я пропотів увесь, поки відчув ту вену за якимось мікроімпульсом, але таки потрапив. Він вижив.

ГОЛКИ ЯК ЗБРОЯ МЕДИКА В ДВОБОЇ ЗІ СМЕРТЮ

Ерік Глеба також каже, що було б набагато більше врятованих життів на війні, якби українські військові медики широко користувалися також внутрішньокістковим доступом для інфузій – за стандартами НАТО, такий використовують медики західних армій.

– Для цього потрібна спеціальна голка – канюля, вона у мене є, її передають волонтери, тому що в Україні, на жаль, її не виробляють і мало користуються, це досі не надто поширена практика. Хоча у нас тут, за 20 кілометрів від Ужгорода, в Словаччині, такими канюлями користуються всі в медицині невідкладних станів! Простими словами, це голка, через яку препарати для інфузій вводять у кістку. Так, це треба уміти (але нема нічого складного) і треба мати таку голку з пружиною. Вона коштує близько 170 євро, тобто 5 тисяч гривень. Так, це дорожче, ніж звичайна система для інфузій, але якщо покласти на терези життя і голку за 5 штук? 5 тисяч гривень – це не ціна за життя чийогось сина, чоловіка чи брата, – каже медик.

Ще однією “чарівною паличкою” бойового медика у двобої зі смертю за життя військового є спеціальна голка для проколювання грудної клітини в разі поранень, коли пошкоджена тканина і через неї в грудну клітину проникає повітря.

– Це пневмоторакс, це важкі поранені, і їх одразу видно професіоналові: сині губи, специфічний свист при вдиху / видиху. Також це показує пульсоксиметр, там показник рівня кисню в крові 60–70. При такому треба випустити зайве повітря з грудної клітки, проткнувши її вище ключиці зліва біля серця. Цього дуже бояться поранені. Мені якось один солдат сказав: я не дозволю собі таке робити, йди вчися на свинях. Він був важкий, ми їхали на стабпункт, я спокійно йому пояснив, що, мовляв, окей, ми зараз з тобою поїдемо в медзаклад, проте я не гарантую, що ти доїдеш — утім без проблем: у мене є чорні мішки, у разі чого і для тебе знайдеться. Це його швидко переконало: чорний гумор добре працює на війні. Він тільки перепитав: а ви точно це вже робили? Я проколов йому грудну клітину, зайве повітря вийшло, його життєві показники одразу покращилися, він стабілізувався. Так, йому було боляче – як коли проколоти палець. Але це дало йому більше шансів вижити, – розповідає Ерік Глеба.

Узагалі, каже медик, це недопустимо – жаліти своїх поранених.

– Якщо я пораненого хоча б трошки пожалію, я не зроблю йому те, що потрібно. Наприклад, у нього відкритий перелом гомілки, гомілка деформована – мені набагато краще по-простому витягнути її, вставити, тоді шинувати і далі доставити його уже з закритим переломом та збереженою кінцівкою. Так, безумовно, йому буде дуже боляче. Ну і що, нехай болить, і мене теж болить часом (Ерік Глеба вже рік працює на фронті попри висновок військово-лікарської комісії, яка визнала його обмежено-придатним через важкий перелом на нозі, минулого року з пластин у нього повикручувалися гвинтики і довелося робити операцію, щоб знову міг ходити, – авт.). Але він матиме ногу. У страху, знаєте, очі завжди великі, – каже, як завжди, напівжартома, про зовсім не веселі речі військовий медик.

СПЕЦИФІКА: ЗАПАМ'ЯТОВУВАТИ УСІХ

У розмові він згадує, що пам'ятає усіх своїх поранених. За цей час, що рятує їх на фронті, Ерікові вдалося евакуювати понад 600 військових, із них майже сто – важкі поранені.

– Ну ось така специфіка пам'яті. Я дійсно пам'ятаю усі випадки, де кого забирав, при яких обставинах, що кому робив. Із зими записую не тільки прізвище, дату поранення, підрозділ, а  й їхні контакти, – нас почали зобов'язувати робити це, заповнюючи документи. Тому часом ми з моїми пацієнтами навіть підтримуємо зв'язок. Буває, що зустрічаюся з ними знову на фронті, люди підходять і дякують: “Я знаю, що то ти мене врятував”. Це надзвичайно приємно, – каже медик.

– 600 людей – це майже батальйон, от як можна запам'ятати кожного?

– Ну от справді пам'ятаю їх усіх, не буває двох однакових поранених. Серед них були три випадки, після яких я досі не розумію, як вони вижили: поранені були у вкрай важкому стані, за всіма законами фізики у них були дуже малі шанси на життя. Важко переживаю, коли дізнаюся, що хтось, кому ми надали медичну допомогу, помирає на третьому етапі евакуації через кілька тижнів чи місяць після якоїсь чергової операції... З цим важко змиритися. Я дуже пишаюся тим, що жоден мій “важкий” не помер при мені в нашому екіпажі. Для мене це показник, це дає стимул битися далі.

Ерік Глеба зазначає, що батальйон урятованих – не лише його заслуга. Це робота команди: водіїв Олега Цегельника, Валерія Охрімчука та Михайла Гуштана (на різних напрямках фронту їздив у різних санітарних автомобілях), які вміють проїхати поміж обстрілами, і фельдшерки Наталії Яким, що асистує і вдвічі пришвидшує маніпуляції з пораненими.

– У нас дійсно ідеальна команда, ми спрацьовані до автоматизму, тому й такий результат.

Ерік упевнений, що запорука – довіра одне до одного й відсутність страху. Якщо працюють троє впевнених людей, лікар, фельдшер і водій, то все буде добре. Якщо хтось запанікує, нічого не вийде, страх, паніка – це як вірус передається, зазначає мій співбесідник.

Також, ділиться медик, важливо покладатися на свої відчуття, професійну інтуїцію.

– Цікавий момент був недавно: по рації передають, що є легкий 300, ми з водієм їдемо за ним, забираємо, там справді осколкове поранення вище коліна, але він виглядає на стан середньої важкості. Боєць має накладений турнікет, але по одягу видно, що втратив багато крові: футболку та штани можна викручувати. Я розрізаю форму, намагаюсь зрозуміти чому. Бачу, що він наклав турнікет, але попустив його трохи, доки очікував нас. Коли розрізав штанину, зняв бинт, то побачив класичну картину: пульсуючий фонтанчик крові на висоту 2–3 см. Це артеріальна кровотеча. Перше – це два пальці в рану, далі класика – тампонування. Це трошки припинить кровотечу. Далі ставлю турнікет, фіксую час накладання. Але бачу, що кров сочиться. Ставлю бандаж, ще сильніше затягаю турнікет, знеболюю. Я розумію, що він втратив близько 600 мл крові – в такому випадку треба робити інфузію з транексамовою кислотою (це зупиняє кровотечу). Боже, скільки життів врятувала ця транексамова кислота, вона робить дива! Ми приїжджаємо з ним в стабпункт вже як з важким пораненим, хоча я стабілізував його показники серцебиття і тиску. На місці з колегами дискутуємо, що це – венозна чи артеріальна кровотеча, я переконаний, що артеріальна. Залишаю його їм, повертаюся до себе і потім дивлюся документацію і безмежно радію, що таки я був правий. Там ВОСП (вогневе осколкове сліпе поранення) з пошкодженням стегнової артерії. Якби довірився йому, а не своїм відчуттям, не глянув на рану, він міг би загинути. В таких випадках завжди говорю, що мусимо працювати за алгоритмами, які давно перевірені. Ніколи не довіряй, якщо тобі кажуть: все в нормі. Треба перевіряти. Я навіть себе перевіряю, – каже Ерік Глеба.

ПИВНИЙ ЦЕЛІБАТ І ОЧІКУВАННЯ ПЕРЕМОГИ

За півтори години розмови у склянці мого співрозмовника закінчується пепсі, він каже, що без цього напою не може, така погана звичка, набута на війні.

– Було взимку у Бахмуті так, що тримались завдяки пепсі та енергетикам, хоча я як лікар знаю, що це шкідливо для здоров'я. Але війна – узагалі шкідлива для здоров'я штука. Енергетичні напої практикував під Бахмутом: протягом двох місяців наш екіпаж спав по 3-4 години на добу: із третьої по сьому ранку. Сиділи на енергетиках. То був такий режим нон-стоп. Ну от якось два місяці протрималися. Секрет: просто треба сприймати це технічно, без емоцій. От така тепер ситуація, у тебе завдання вижити і не дати загинути своїм пораненим, – ділиться він.

Військовий медик каже, що хтось перед енергетиками надає перевагу алкогольним напоям під час коротких відпусток чи відновлень. Він останній раз вживав алкоголь 17 лютого 2022-го. Дуже любить пиво і скучив за напоєм, утім наразі дотримується "алкогольного целібату".

– Пиво питиму в День перемоги, – каже. – Навіть тепер, під час відпустки, припадають дні народження сина, моє та дружини, але святкуватиму виключно з “пепсі”.

На фронт Ерік Глеба їде одразу наступного дня після уродин дружини.

– Я люблю бути в правильному місці в правильний час. Тобто якщо я можу врятувати там життя, я туди поїду. Мені справді подобається рятувати на фронті людей. Плюс я фанатично люблю свою справу. Так, я можу лишитися тут, в тилу, маю на це законні підстави, та й моральні теж. Але я знаю, що медиків не вистачає на фронті, ну як бути в цей час тут? Це наче як ти своїх підставляєш. Ну й у мене особисто такі переконання, що коли ти дійшов до якогось рівня, маєш цю планку тримати. Нині мене зобов'язують відзнаки й нагороди, так само, як раніше, у 15-му році, зобов'язувало проводити вишколи те, що я сам пройшов навчання в Естонії, що мені дали екіпірування бойового медика, препарати, медикаменти, а потім це ж зобов'язало підписати контракт із ЗСУ.

– Зараз, – додає Ерік Глеба, – якщо у батальйоні розцінюють, що “Фредді” рятує життя, то "Фредді” повинен рятувати життя.

Жодного страху немає, каже військовий лікар. Є страх не встигнути та підвести своїх.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото автора та з особистого архіву Еріка Глеби