Свого часу, до мого вимушеного переселення з Луганщини, буття тамтешньої обласної ради взагалі не становило медійного інтересу. Лави в її сесійній залі щільно обсіли «регіонали», які чітко виконували всі настанови верхівки, а отже, чекати від них несподіванок не доводилось. Ну, а у 2014-му через антиукраїнську поведінку облрада сама «випилялася» з політики і більше на обрії не з’являлась. Це здавалось природним, аж поки не помітив, що в решті регіонів України обласні ради залишились і навіть активно діють. Як-от Полтавська обласна рада, з головою якої Олександром Біленьким нещодавно зустрівся.

З РЕШЕТИЛІВКОЮ В СЕРЦІ

Уродженцю знаменитої Решетилівки Олександрові Юрійовичу 48 років, очолив раду він 7 років тому, і це вже друга його каденція в ранзі голови. Швидко з’ясувалось, що в нас є спільні знайомі.

– У Луганській області я працював чотири роки, але це стосувалося моєї попередньої роботи, як політтехнолога. Я розумію, що таке Луганська і Донецька області, що таке донецька ментальність. Я зрозумів, що таке «не поставити Донбас на коліна». Оту безправність людей, які там проживають. І систему знищення всього українського.

Певний час жив у столиці України, а наприкінці 2015-го повернувся до Полтавщини і створив громадську організацію «Патріоти Решетилівки».

– Аби обратись до обласної ради, чи тут є щось більш вагоме?

– Ну, я повернувся туди, де народився, і досі живу в Решетилівці. У мене були зобов’язання перед своєю громадою на першу каденцію, і я не виконав лише однієї обіцянки – не зміг відбудувати завод з виготовлення столової води. Тому що бізнесом уже не міг займатися за законом. Але що вдалося: ми змінили статус Решетилівки. З селища міського типу вона стала містом. Це важливо і з точки зору історії, бо, за переказами, цар московії Петро І, проїжджаючи повз Решетилівку, сказав: «Сему поселению не быть градом». Ось такі перекази в нас ходять, і мені хотілося скористатися моментом, аби заперечити самодержцю. А далі пішли процеси не менш важливі – відродження традиційних решетилівських ремесел: вишивки та килимарства. Коли фабрика імені Клари Цеткін працювала, там було зайнято до п’ятисот осіб. Вона була лауреатом Шевченківських премій, її гобелени висять у Страсбурзі, в Брюсселі, в Нью-Йорку – тобто там, де розташовані штаб-квартири відповідних організацій. ООН, ЮНЕСКО… Потім підприємство було роздержавлено, майно потрапило в різні руки. У 2017 році ми розпочали процес, а згодом вийшла і постанова Уряду «Про створення державного підприємства «Всеукраїнський центр вишивки та килимарства» у Решетилівці», який зараз функціонує, тут працює вже сто людей. У 2017 році решетилівська вишивка і рослинне килимарство були внесені до нематеріальної культурної спадщини України. Такий наш доробок.

– А як же ж славні решетилівські смушки?!

– Смушки ми не можемо відродити. Решетилівська порода овець, про яку колись говорив Котляревський в «Енеїді», втрачена, а ми – не селекціонери.

НА ВІЙНІ ЯК НА ВІЙНІ

– Років десять тому не без здивування довідався, що за перерахуваннями до бюджетів усіх рівнів Полтавщина йшла нарівні з Луганщиною, хоча в останній ледь не вдвічі більше населення і потужна промисловість. При цьому перша була серед п’яти чи шести областей-донорів, а друга – глибоко дотаційною. Зараз як із цим?

– Підготовка до створення обласного бюджету в нас в основному проходить у грудні, тому можу сказати про перше пів річчя цього року. Ми отримали перевиконання приблизно на 450 мільйонів гривень при запланованих 4,3 мільярда. Реформа децентралізації надала чималі права, в тому числі фінансові, для регіонів. Але фундаментальна наша перемога, я вважаю, була у 2018 році, коли ухвалили Закон 3038 – про перерозподіл ренти. Раніше всі рентні платежі здійснювались виключно до Державного бюджету, і з 16-го року Полтавська обласна рада не дала жодного погодження компанії «Укргазвидобування» на розробку родовищ. Тому що, на нашу думку, вони виплачували мізерні кошти за договорами соціально-економічного співробітництва з громадами, завдаючи колосальної екологічної шкоди. Ми поставили на «стоп» усі ці спецдозволи, і таким чином наша позиція – до речі, єдина в Україні серед обласних рад – була почута депутатами Верховної Ради. Було ухвалено й реалізовано відповідний Закон, і так ми отримуємо ренту 5 відсотків: 3 – громадам і 2 – в обласний бюджет. Для тих громад, на території яких розташовані ці промисли, це серйозна добавка до їхніх бюджетів. Для обласного бюджету це десь 300 мільйонів.

– Як рада працює в умовах війни? Є відмінності, як порівняти з мирним часом?

– Звісно, є. Полтавська обласна рада – одна з небагатьох, яка активно підтримує тероборону. Загалом по області це – 140 мільйонів. Але тут є велика проблема, яка стосується не лише Полтавщини. Дуже важко обласній військовій адміністрації придбати щось, що б відповідало державним військовим стандартам. Нам це простіше зробити й передати військовим, ніж будь-якому департаменту ОВА. Це стосується не тільки Полтавщини – всієї України. До прикладу, якщо це форма, вона має відповідати певним вимогам. Не так, що плямисте – те й форма. Ні-ні-ні. Там так багато своїх моментів… Ті ж самі бронежилети ми купляли, ну, дуже довго. Насилу купили. Не ми, а відповідний департамент військової адміністрації, бо є вимоги стандартів. Що з цим робити – важко сказати. Купуємо і передаємо військовим на баланс. Літні кросівки тактичні закупляли, модульні будинки, модульні лазні й такі ж казарми. Автомобілі, «буржуйки», дрони. Хіба що танки не купували.

– До речі, про танки. Недавно у вас на сесії обласний прокурор доповідав про вилучення у громадян, якщо не помиляюсь, 11 бронемашин і двох танків. Яка доля цієї техніки?

– Було таке (сміється). Їх забрала місцева бригада тероборони. А де вони зараз, я не знаю. Щодо допомоги військовим, це робить кожна громада області, а їх шістдесят. І військові сплачують податок на доходи фізичних осіб, коли вони розміщуються на території відповідної громади. Розумієте? Це додаткові кошти до місцевих бюджетів.

«НА ЛІНІЇ»

– Після повномасштабного вторгнення знадобився певний час, аби оговтатись і відновити роботу органів місцевого самоврядування. Ми одними з перших зібралися для роботи у сесійному залі - 8 квітня. Темою сесії був, серед іншого, бюджет. А також реакція Полтавської обласної ради на вторгнення російської федерації. Хочу сказати: держава, можливо, розраховувала знизити повноваження місцевого самоврядування. Це мало проявитися у певному Законі, де більшість повноважень переходили до військових адміністрацій. Але оскільки ми – голови обласних рад – висловили свою публічну позицію про те, що повноваження органів місцевого самоврядування треба залишити і на наш бік стали парламентарі – представники областей, то повноваження залишились такими, як і були до війни. За маленькими винятками, які стосуються окупації області або оточення обласного центру. У таких випадках повноваження переходили військовим адміністраціям. Або за поданням Верховного Головнокомандувача Верховна Рада ухвалює рішення про передачу повноважень. Таким чином, ми почали вже повноцінно діяти після ухвалення цього закону – зникли непорозуміння. У нашій області, повторюся, вони менше проявлялися, а у деяких протистояння було відчутним. Військові адміністрації перетягували на себе оцю ковдру повноважень... Потім, коли почались удари по цивільній інфраструктурі, ми на сесії ухвалили рішення щодо формату проведення сесійного засідання, і зараз вони проходять online, ми не збираємось у залі Полтавської облради. Нами придбана система голосування online. Це трішки змінює роботу і комісій, і самої обласної ради. Тепер ми можемо проводити сесії дуже часто – настільки, наскільки це відповідатиме реаліям і викликам нашого часу. У нас є вимоги регламенту, що депутат повинен перебувати на своєму робочому місці за персональним комп’ютером, і відео має це демонструвати. Така практика існувала ще до нас, у попередній каденції, і коли розпочався воєнний стан, законодавство надало нам певні можливості для розв’язання таких питань. Єдине, що ми прописали собі в регламент: людина, яка перебуває за кордоном, має про це повідомляти.

– Тобто людина, яка перебуває за межами України, не має права голосу під час online засідання?

– Це для чоловіків. Їх більше стосується, особливо призовного віку, тоді вони мають розповісти, чого туди поїхали. На якій підставі. Отака формула.

«ВІНІЛОСХОВИЩЕ»

- Мені відомо, що у проєкті «Вінілосховище», який реалізовується під вашим патронатом, ви виступаєте й у ролі ведучого програм. Чия це була ідея?

– Ідея моя. Я її почав реалізовувати півтора року тому, ми створили проєкт на базі дротового радіо. Подали документи до Нацради з питань телебачення і радіомовлення. Не пройшло й півтора року… чи двох, як ми цей проєкт змогли реалізувати при допомозі Решетилівської міськради, що повністю профінансувала ремонт оснащення, підбір кадрів і таке інше. Нам пощастило: мій іще шкільний товариш працював на харківських FM-радіостанціях, і в нього був певний досвід як ведучого, так і адміністратора. Виникло питання насичення ефіру ще якимись передачами, окрім новинних. І я сказав, що готовий спробувати стати ведучим радіопрограм. То була музична історія, популяризували рок-музику 70-80-х років.

Минув час, і коли почалась війна, музика відійшла, на той період важливо було показати, що влада, зокрема, на своїх місцях і продовжує займатися справами. І доносити інформацію, а не плітки, які широко були розповсюджені як у Полтавській області, так і по всій Україні. Ми вийшли в ефір і показали, що, по-перше, ми на місці, ніхто нікуди не втік, не поїхав і, по-друге, попросили орієнтуватися на ту інформацію, яку ми доносили, з офіційних джерел. Відпрацювали методологію нашого радіоспілкування у форматі «Вінілосховища», яке згодом трансформували у формат із запрошенням гостей. А згодом перейшли до YouTube-трансляції. Так зараз і працюємо. Формат мені подобався тим, що не було політики. Ми запрошували до нас у студію гурти:«Жадан і Собаки», «Табула раса», потім «Мандри», Фома, «The ВЙО». І ми грали такі… «студійники». Жива музика була. Ну, я думаю, після перемоги теж проходитимуть фестивалі «Решетилівська весна» з широким спектром українських і західних виконавців. У нас тут був фестиваль №1 у Полтавській області. Та й на теренах усієї України не всі могли запросити тих, кого запрошували ми. Останніми були «Zdob și Zdub». «Лепріконси», «Ляпіс-98» – прямо перед війною. Ми його проводили два дні – от, усі найкращі українські виконавці, переважно рок-спрямування, вони побували в Решетилівці.

– А є ж іще озвучка книг українською…

– Так, рік тому виникла ідея озвучувати українською книги. Зробити аудіоформат. Книги стосувались тематики, яка мені особисто подобається, і я цей проєкт фінансую сам. Це насамперед фантастика або пригоди. А на майбутнє ми хотіли, щоб, окрім просвітницької роботи, це було корисно для нового покоління. І якраз виникла ідея створити аудіозбірку, яка б стосувалася програми для п’ятих класів загальноосвітньої школи. Тобто ми взяли програму п’ятих класів, усе, що там є – і ці твори озвучили актори наших театрів. Викладаємо це в безкоштовний публічний доступ, щоб діти всієї України могли ним вільно користуватися. Там більш як пів сотні творів. У межах того ж проєкту «Вінілосховище». (У листопаді відбулась презентація збірки).

– Але ж радіопередачами ваші ініціативи не обмежуються?

– Так, проєктів багато, ще один – спортивний. Волейбольний клуб «Решетилівка», яким ми теж займаємось. У нас три команди: дівчата, хлопці і команда, яка грає у Суперлізі. Ми це теж підняли з нуля.

– А ваші особисті успіхи у спорті?

– Та я ж не на результат змагаюсь. Мені 48 років…

– Ну, може власні рекорди… Марафон не бігали?

– Я навіть пів марафони не бігав. А от 10 кілометрів добігав до фінішу. Останній мій старт був у вересні, здається. «Гадяцьке сафарі». Десять кілометрів пробіг.

ПАМ’ЯТЬ І ПАМ’ЯТКИ

Нещодавно прочитав про ідею голови Полтавської облради створити музей, який ще не має назви, але стосуватиметься часів окупації та визвольних змагань українців Полтавщини. Зрозуміло, спитав про цю ініціативу.

– Думаю, це вторинне, як він називатиметься. Для мене зараз головне – це формат. Я подивився «Музей окупації» в Ризі, «Музей терору» в Будапешті. Тобто ідея вже зреалізована, але мені захотілося відтворити її в межах Полтавської області. Тому що якраз пішла історія з перейменуванням вулиць, із пам’ятками. Тут широка дискусія точиться: повинен стояти в Полтаві той орел – чи ні? Чи має пам’ятник Ватутіну стояти? Це вирішують міські депутати, міська спільнота. Ми говоримо про майданчик для того, щоб не валяти ці пам’ятники, а знести їх в одне місце, зробити певну конотацію, щоб систематизувати ідею цього музею. Це, можливо, важливіше, ніж землю виділити. Місце, в принципі, є – «Музей авіації». Хоча в мене, чесно кажучи, була ідея використати музей «Поле Полтавської битви». Ми зібрали всіх краєзнавців, істориків – усіх, хто хотів. Нехай вони між собою дискутують.

– Ви будете першими в Україні, якщо ідея буде реалізована?

– Є в Конотопі «Парк радянського періоду». Можливо, щось таке є на заході України. Масштаб буде більший, я сподіваюсь, але сама ідея уже в процесі реалізації в Україні.

– Полтавщину можна вважати колискою України? Адже саме тут, поруч із Більськом, колись існував Геродотів Гелон, місто наших предків скіфів…

– Більське городище – це теж зона нашого інтересу. У нас є комунальне підприємство і краєзнавчий музей, який теж є комунальною власністю. Я вважаю, він дуже ефективно працює з історичними та археологічними пам’ятками. І ті люди, які очолюють ці заклади, абсолютно на своїх місцях. Ми активно інвестуємо саме в археологічну й історичну нашу спадщину. І, до речі, сам оцей музей може бути на першому етапі навіть філіалом краєзнавчого, бо там є фахівці, які можуть супроводжувати історію… Тобто, не просто поставити десь на території пам’ятники, а напрацювати методику: як розповідати, яка періодичність, що за чим. Багато проєктів ми змушені були зупинити з початком повномасштабної війни – але ми їх завершимо після Перемоги.

…На завершення хотів би подякувати нашим військовим, завдяки яким ми можемо працювати тут, у тилу. Вічна пам’ять тим, хто загинув. І ми віримо абсолютно в перемогу Збройних Сил України, українського народу над агресором, над супостатом. Бо і правда на нашому боці, і взагалі, чесно кажучи, отримуєш задоволення, коли українська зброя загалом ламає стереотипи світової спільноти. Ніхто не очікує, а Україна показує характер і волю до Перемоги.

Михайло Бублик, Полтава