Олена Калайтан до війни очолювала у Маріуполі редакцію місцевої газети «Приазовський робочий». Ще 24 лютого журналістка щиро переконувала рідних і знайомих залишатися вдома та вірити у краще. Утім, вже за кілька днів вона побачила весь жах «руского міра»: люди в Маріуполі залишилися без світла, тепла і зв’язку, а вулиці міста після обстрілів окупанта вкрилися тілами загиблих мирних мешканців. Олена разом із сином вирішили втікати з блокадного міста. Їм довелось пройти біля 30 блокпостів, аби добратись до Запоріжжя. Пізніше, вже в Івано-Франківську Олена Калайтан очолила центр допомоги переселенцям «ЯМаріуполь».
Вже перебуваючи у безпеці, журналістка з пам’яті описала перші дні окупації Маріуполя. В її щоденнику є запис: «16 березня. Я бачила, як підірвали драмтеатр».
Кореспондент Укрінформу зустрічається з Оленою Калайтан, аби від очевидця почути про події, які шокували увесь світ.
- Пані Олено, ведення щоденника - звична для вас справа?
-Ні. Я написала його вже після того, як виїхала з Маріуполя, на прохання однієї з німецьких газет - по свіжій пам’яті, відновивши хронологію подій перших днів війни. Дуже важливо було взятись за цей щоденник, бо час іде, а людська пам’ять має здатність забувати події, їх деталі.
- У своїх записах ви пригадали, що кілька днів з сином провели у підвалі.
- Так, але ми намагались більше часу бути в квартирі. У підвалі було дуже брудно. Щоразу як сходили туди, в мене починався кашель, сльози.
Багато людей з усього міста з’їжджались у центр Маріуполя, подалі від обстрілів. Тому в підвалі нашого будиночку жило багато приїжджих, попри те що він був для цього не пристосований. Мені пощастило, що тоді син приїхав з Києва. Він мав квиток на 25 лютого, збирався до друзів, але через війну рейс скасували. Якби я тоді залишилась одна в Маріуполі, було б дуже лячно. Син завжди підтримував.
- За вашими записами, вже 25 лютого окупанти знеструмили у Маріуполі п’ять ТЕС. А коли зник газ?
- Зранку 7 березня його вже не було. Тому ми сходили у двір готувати їжу. Починали поодинці, а потім кооперувалися з сусідами. З каміння вибудовували великі ряди, з холодильників виносили решітки і готували на них всім під’їздом.
Після знеструмлення міста сирен у нас вже не було. Люди бігли ховатись, коли чули гул літаків. Одного разу я потрапила під обстріл. Ми саме готували на вогнищі коржі з борошна та води. Вони заміняли нам хліб. До речі, у мирні часи я його майже не їла. А тоді страшенно хотілось саме хліба. Так от, після вибуху мене в спину ніби щось штовхнуло - так сильно, що я впала. Очевидно, так спрацювала вибухова хвиля, яка принесла ще й шматок скла.
МИ БАЧИЛИ БОМБУ, ЯКА ВЛУЧИЛА В ДАХ ДРАМТЕАТРУ
- У щоденнику ви написали: «16 березня. Я бачила, як підірвали драмтеатр». Як це було?
- Мені як журналісту було цікаво, що коїться в нашому драмтеатрі, тому 12 і 13 березня я заходила туди. Жили ми поруч, тож це було неважко. Тоді до драмтеатру з’їжджалися ті, хто намагався вирватися з Маріуполя. Біля театру стояло багато припаркованих машин. Люди чекали «зеленого коридору». У підвалі-бомбосховищі перебувало дуже багато маріупольців. Не менше людей було на першому і другому поверхах драмтеатру. Там вирувало життя. Люди спали на підлозі, їли, спілкувались, підтримували одне одного, і всі чекали на добрі новини. Гарячу їжу готували на всіх у дворі, у великому чані. Кожного дня міська влада дбала, щоб до драмтеатру приїжджали автівки з питною водою та люди мали змогу її набрати. Волонтери привозили сюди необхідні речі та їжу.
Люди купчилися всюди, навіть у глядацькому залі драмтеатру, де було найбільш небезпечно. Напис «Діти» перед центральним входом у драмтеатр був величезним, щоб його можна було бачити навіть з літака.
Також я часто у ті дні піднімалась на маріупольську вежу — стару водонапірну башту, яка після реконструкції перетворилася на туристичну локацію. Це була культова споруда в Маріуполі. З висоти 35 метрів можна було спостерігати усе місто. Увечері ця вежа світилась. У перші дні війни вона стала єдиним місцем, де можна було зловити зв’язок. Мені він був необхідним, аби почитати новини і зв’язатися з близькими. Тоді більшість людей намагались перебувати вдома, а ми з сином інколи наважувались піднятися на вежу. Це було небезпечно, часом руки трусилися. Перед входом на вежу, на сходах лежали тіла двох людей, прикриті ковдрами. Їх треба було обходити.
Якщо раніше ми спостерігали звідти красиву панораму міста, то навесні - лише чорний дим та вибухи. А 16 березня звідти ми і побачили бомбу, яка влучила у лівий край даху драмтеатру. Це було руйнівне, трагічне і жахливе видовище. Дах драмтеатру обвалювався поступово. Пізніше російські ЗМІ писали, що драмтеатр підірвали самі українці. Але я була свідком того, що його підірвали не зсередини, а зверху, коли в небі були лише російські літаки.
- Чи відомо вже точно, скільки людей там загинуло?
- Офіційно поки називають близько 600 загиблих. Думаю, таку цифру можна називати упевнено. Але в драмтеатрі перебували близько 2 тисяч людей, тобто загиблих може бути і більше.
СИНА РОЗДЯГАЛИ НА КОЖНОМУ БЛОКПОСТІ
-У своєму щоденнику ви зауважили, що вирішили тікати на 9-й день окупації, коли на вулицях побачили тіла мирних жителів. Їх намагались ховати?
- Так, спочатку тіла прибирали. Міські служби звозили їх до траншеї, яку викопали у міському саду. Тоді ще вели облік похованих. Коли ж обстріли почастішали і окупанти підійшли ближче до центру, робити це вже стало неможливо. Після 24 лютого у Маріуполі ніде було купити бензину. Їздили лише ті, хто мав запаси. Місто теж мало запаси і продовольства, і палива. Але рашисти розбили ті склади вже 2 березня, і так Маріуполь залишився без нічого. Тому ховати людей міська служба вже не мала можливостей.
- Як вам вдалося вибратись з цього пекла?
- Я хотіла виїхати своїм авто, але його розбомбили. Причому навіть двічі. Вперше це сталося, коли підірвали підземний перехід. Тоді скинули таку велику бомбу, що в землі утворилася вирва діаметром біля 7 метрів. У нашому будинку повилітали вікна, зірвало дах. Каміння та шматки тротуару пошкодили моє авто, але ним ще можна було їздити. Коли ж у черговий раз обстріляли двір, авто вже не завелося.
Тимчасом сусіди на автомобілях залишали місто, вивозячи рідних і близьких. Зайвих місць не було, а я розуміла, що шансів вийти з Маріуполя може більше не з’явитись. Бої наближалися до центру міста. Ми схопили нашого кота, зовсім маленькі валізки, які вже були спаковані, і рушили вулицями пішки.
Пам’ятаю, мороз у березні в Маріуполі був ще той. Я декілька днів шукала будь-яку автівку, щоб виїхати. Покинутих друзями та знайомими автомобілів було багато, але вони стояли або без ключів, або без пального. Його можна було дістати, але за космічною ціною – близько тисячі гривень за літр. Ми побігли до церкви, яка напередодні обіцяла вивозити людей. Чули, що стріляють, нас вмовляли повертатися, але ми не погоджувались, бо розуміли, що можемо потрапити до денеерівців.
Кілька разів ми перечікували потужні обстріли. Вдалось вийти на дорогу, і вже третя автівка зупинилася біля нас. То були мешканці селища Мелекіне, яке знаходиться за 15 км від Маріуполя. Ці люди щодня їздили в місто, щоб вивезти знайомих, бо в Маріуполі тоді вже не було ні світла, ні газу, ні зв’язку. Навіть продуктів неможливо було купити, хоча гроші були. Пам’ятаю, тоді був товарний обмін. Я в місцевого рибалки обміняла батарейки та скотч на рибу.
- Як вдалося пройти блокпости? Адже ви журналістка, а син призовного віку.
- Нам просто пощастило. Це був той час, коли на блокпостах не було ще списків та інформації про журналістів, представників влади, військовозобов’язаних. До кінця березня можна було виїхати навіть військовим і поліцейським. Вже на початку квітня на блокпостах з’явились списки і там звіряли прізвища.
Нас вивозили місцеві. Велику чергу ми обминули через дачні забудови. За три години вибралися з Маріуполя. Сина роздягали на кожному блокпості. Окупанти пильно шукали татуювання, мозолі на плечах та на пальцях, що могли вказувати на користування зброєю. Ми пройшли близько семи блокпостів на виїзді з Маріуполя і потім на виїзді з Бердянську – більше 20, і майже на кожному повторювалися роздягання та перевірка документів. Складалося враження, ніби вони один одному не довіряють. Мені пощастило, що мої документи взагалі ніхто не дивився.
- Ви їхали конкретно до Івано-Франківська?
- Ні, головним було виїхати з Маріуполя. Вже після блокпостів ми знову «голосували» на дорозі. Нас підібрали люди з Мангуша, і тоді мені вперше довелося розповідати про знищення драмтеатру. Справа в тому, що там вже люди дивились російські новини і були впевнені, що драмтеатр підірвали українські військові. Я їх переконувала в протилежному як свідок цього вибуху. Я розуміла, що не всім можна довіряти, але переконувала, сподіваючись залишити правдиву інформацію.
Ми добрались до Запоріжжя. Там нас приймали безкоштовно. Звідти через друзів-журналістів ми шукали житло, яке б не коштувало всі гроші світу. Приїхали до Франківська. У перші дні почали сильно хворіти. Організм наче розслабився і “збирав” усі віруси. Нічого не хотілося. Навіть необхідних речей не купували. Ми, переселенці, постійно живемо з думкою, що треба буде їхати далі, а тому багато речей не потрібно. Оце відчуття тимчасовості ніби переслідує нас, бо ми всі мріємо повернутись додому.
НІХТО НЕ ВІРИВ, ЩО МАРІУПОЛЬ ЗАХОПЛЯТЬ
- Ви опинились у Франківську, хоча писали у своєму щоденнику, що у перший день війни саме тут було страшно через вибухи, але не в Маріуполі.
-Так. Ми були впевнені, що в Маріуполь ніхто не зайде і ніхто місто не віддасть. Пам’ятаю, як моя колега у перші дні війни наполягала, щоб ми виїжджали, але я була впевнена, що Маріуполь – це найбезпечніше місто на землі. Я казала, що все буде добре, ось ще дві-три доби - і все минеться. У нас 24 та 25 лютого поїзди йшли до Києва майже порожніми, бо люди були впевнені, що Маріуполь захищений.
- А звідки була така впевненість?
- Вісім років війни ми жили майже на лінії фронту, чули вибухи постійно і ніби звикли до них. Окрім цього, у нашому місті тоді перебували і Донецьке обласне управління СБУ, і прокуратура, і багато військових… Але виявилося, що сили були нерівними. Росіяни кинули сюди надто численну армію. Маріуполю було важко встояти. Працювало багато диверсійно-розвідувальних груп, які видавали інформацію про розташування електромереж, резервів. Окупанти били прицільно, тому ми розуміли, що все було сплановано.
- Ваш будинок вцілів?
- Повиносило вікна і дах. Ми жили на четвертому, останньому поверсі, тому я навіть не уявляю, що там робиться. Очевидно, все розсипалось. Розумієте, дім ніби є, а ніби й немає. Мені навіть казали, що у випадку відновлення квартири в неї заселять інших людей, бо я у чорному списку “ворогів російського народу”.
З рідним домом важко було розлучатися. Ми тільки-но зробили там ремонт. Стільки радості було, планів… Потім я з болем спостерігала, як помирають мої квіти. Коли їхали, обіймали стіни. Попри це було розуміння того, що головне - залишитися живими. Так, ми мали усе, а тепер – нічого, і це робить нас наче сильнішими. Адже нам треба все починати спочатку. Відчуваю себе навіть молодшою, бо все треба надолужити (посміхається. - авт.). Так і тримаємось.
НІХТО З КОЛЕКТИВУ "ПРИАЗОВСЬКОГО РОБОЧОГО" НЕ МАЄ СТОСУНКУ ДО ПРОРОСІЙСЬКОГО ВИПУСКУ ГАЗЕТИ
- Пані Олено, хотіла уточнити, чи газета «Приазовський робочий», яку ви очолювали, виходила у перші дні окупації Маріуполя?
- Останній наш номер вийшов 23 лютого. Наступний номер читачі мали побачити 25-го, і ми якраз ним займалися. Майже усе було готово. Ми зідзвонились із друкарнею, яка знаходилась у передмісті Запоріжжя. Там нам повідомили, що надрукувати газету можуть, але через війну ніхто не гарантує, що її розвезуть передплатникам. Порадились з «Укрпоштою». Там теж сказали, що немає ні бензину, ні інших можливостей розвезти газету. Тоді ми вирішили не друкувати цей номер. Я потім звернулася з листом до Спілки журналістів України з тим, щоб у разі виходу «Приазовського робочого» всі знали, що українська редакція не має до цього жодного відношення.
Те, що я припускала тоді, сталось 9 травня. Росіяни випустили «Приазовського робочого», повністю вкравши наш дизайн. Адже комп’ютери залишились в редакції. Газета лише ззовні була схожою на нашу, за змістом вона була зовсім не українською. Там все було про колабораціоністську владу, про героїв радянських часів і таке інше. Коли ми побачили цей номер, були шоковані. Ця газета продовжує виходити.
Маю сподівання, що це все закінчиться і ми налагодимо випуск української газети, коли повернемось у Маріуполь. Мені як редактору дуже радісно, що ніхто з нашого колективу не має стосунку до проросійського випуску. Ніхто з колег не причетний до цього.
МИ ВЖЕ МАЄМО СТРАТЕГІЮ ВІДНОВЛЕННЯ «ReМАРІУПОЛЬ»
- У Франківську ви очолили центр «ЯМаріуполь». Як працює ця ініціатива? Чи спостерігаєте збільшення кількості переселенців?
- Центр допомоги переселенцям - це унікальна ідея нашого мера Вадима Бойченка та голови Донецької облдержадміністрації Павла Кириленка. Цей проєкт чудовий. Він надає допомогу і турботу маріупольцям від маріупольців. Нам приємно, що нас копіюють, що відкриваються подібні центри Херсону, Луганська. Перший центр допомоги переселенцям «ЯМаріуполь» півроку тому відкрили у Дніпрі, і нині їх є 15 в Україні, а буде ще більше.
В Івано-Франківську сьогодні перебувають близько 3 тисяч маріупольців, але ця цифра досить гнучка, бо хтось приїжджає, хтось залишає місто. Більша частина маріупольців зареєструвались у перші тижні роботи нашого центру, а він вже працює 4 місяці. Зараз до нас їдуть ті маріупольці, які чекали на розвиток ситуації у Запоріжжі. Ці люди тут отримують гуманітарну, медичну та юридичну допомогу, можливість брати участь у наших заходах. Їдуть сюди ще з Маріуполя. Адже там досі здебільшого немає тепла, газу, світла. Там сьогодні важко, але російське телебачення настільки зомбує людей, що деякі навіть говорять про покращення. Ми питаємо, в чому це покращення, - і чуємо про дешеву комуналку, газ... Але ніхто з цих людей не порівнює рівень зарплат з рівнем цін на продукти.
Багато тих, хто там залишається, просто тримаються за рідні стіни, бояться стати безхатьками на все життя. Багато є тих, хто чинить спротив. Ми з радістю спостерігаємо, як у Маріуполі з’являються часом українські стрічки, буква «Ї», що стала символом нашого спротиву. Ми пишаємося і одночасно хвилюємося за цих людей. А ще ми дуже сподіваємося на перемогу, бо знаємо, що Маріуполь – це Україна, і віримо, що дуже швидко повернемось у рідне місто.
- Що б ви перейняли з Івано-Франківська після повернення в Маріуполь?
- Ставлення до життя. Коли ми приїхали, то дуже були подивовані, що тут ніхто нікуди не поспішає. У неділю ніхто не працює навіть біля хати. Тепер я розумію, що тутешні люди намагаються більше побути з родиною, відпочити. В нас, навпаки, дуже швидкий темп життя. Маріуполь раніше прокидався і пізніше засинав. Навіть тепер, коли Маріуполь ще окупований, ми вже маємо стратегію відновлення міста «ReМаріуполь», шукаємо на це гранти, кошти і вже будуємо план подальших дій. Вірю, що Маріуполь буде ще кращим, ніж був до війни, і люди повернуться.
Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото Юрія Рильчука