Щоденник «комбата Лютого»

Щоденник «комбата Лютого»

Укрінформ
Автором відомих на весь світ свідчень про війну та Маріуполь став хлопчик Єгор

"Война. Я хорошо поспал, проснулся, улыбнулся, встал и почитал до 25 страницы. Ещё у меня умер дедушка. У меня рана на спине, выдрана кожа. У сестры рана на голове, мамы - выдрано мясо на руке и дырка", - це рядки зі щоденника, який у березні почав вести на той момент восьмирічний хлопець Єгор.

На його сторінках ручкою намальовані танки, озброєні люди, собаки з крилами янголів і могили бабусь.

Першим цей щоденник сфотографував та оприлюднив у соцмережах двоюрідний дідусь хлопчика - Євген Сосновський. Допис почали поширювати сотні людей, а в коментарях усі запитували, чи можна зустрітися з хлопцем. Власне, так про Єгора дізналися в усьому світі.

Звідки взявся "Комбат Лютий"?

Саме двоюрідний дідусь Єгора - відомий фотограф Євген Сосновський - і придумав назву "Маріупольський щоденник". Чоловік із родиною наприкінці квітня виїхав із рідного Маріуполя. У пана Євгена також є щоденник. Він має назву "Мій Маріупольський щоденник" - це кілька десятків фото, через які він показав, що відбувалося в місті протягом 62 днів (з 24 лютого до 30 квітня).

"Про те, що Єгор веде щоденник, я дізнався від племінниці - Олени (мами хлопця). Олена одного дня знайшла той блокнот. Прийшла вся в сльозах, моя дружина теж плакала, коли читала. Мені важко було читати… в тих коротеньких рядках зміст важкий. Мені здалось, що це одне з дуже сильних свідоцтв того, що відбувалося з нами у Маріуполі. Мені здається, що краще, ніж сказала ця дитина, важко щось сказати… але я навіть не міг подумати, що він сам вирішив писати щоденник. Те, як він його написав, - уривки, коротенькі фрази - настільки точні. Деякі великі товсті книжки не такі сильні за змістом, як ці кілька сторінок дитячого щоденника", - розповів нам Євген.

Чоловік зізнається, що не очікував такого розголосу, не сподівався, що закордонні ЗМІ підхоплять тему.

"Багатьом він нагадав Анну Франк (єврейська дівчинка, воєнний щоденник якої перекладений 67 мовами)", - додав він.

Євген згадав, як ще у 2014 році у своєму Фейсбуці він виклав одну з перших фотографій Єгора, якому на той момент був лише рік.

"Ми збирались на проукраїнський мітинг, який проходив у центрі міста. У Єгора в руках був український прапорець… маленький такий і був у малого дуже суворий вираз обличчя - і його прозвали “комбат Лютий”. Відтоді так і називають", - поділився спогадами Євген. 

І справді, у 2017 році він виклав чергове фото Єгора, яке підписав: "Відомий у Маріуполі комбат Лютий: "динамо", не динамте, приїжджайте до Маріуполя. Я особисто гарантую вам безпеку, хлопчики!". 

Абонент не може прийняти ваш телефонний дзвінок”

Родина Кравцових (мама Олена, син Єгор, донька Вероніка, дідусь і  бабуся) жила в будинку поблизу комбінату “Азовсталь”. 18 березня під час обстрілу всі, крім бабусі, отримали поранення. Ті, про які згодом у щоденнику напише Єгор.

Сам Єгор говорить, що тоді не зрозумів, що сталося.

“Я провів по спині рукою і побачив кров. Дивлюсь на Ніку (сестру), а в неї лилась кров по голові”, - розповідає він.

У той день Олена взяла дітей і пішла до дядька.

“Коли вони тільки прийшли, то був жах: шмат м’яса вирваний у Єгора, у Ніки - волосся в крові. Шрами залишаться, звичайно, але головне, що всі живі. Ми з моєю дружиною дуже хвилювались, що може бути зараження… Коли нашої квартири не стало, ми жили у підвалі й мешканці будинку дозволили зайти в їхню квартиру, аби зробити перев’язку. На столі було багато пилу і Єгор пальцем написав “дякуємо”. Господарі побачили і були розчулені”, - додав Євген.

Батько Олени загинув за кілька днів, стікши кров’ю. Йому ніхто не зміг надати медичну допомогу. Чоловіка поховали в городі. Про це Олена згадує, ледь стримуючи сльози.

Євген зі своєю родиною виїхали з Маріуполя 30 квітня, до Запоріжжя приїхали 3 травня.

“Ми нелегко виїхали, багато разів намагались це зробити, але билися, наче об скелю. Тричі намагались виїхати евакуаційними коридорами, тими самими, що йшли від ПортCiti, і про які писала Верещук. Потім знайшли водія, який готовий був вивозити за 400 доларів з людини. Але фільтрація потрібна була, а я не певен був, що пройшов би її. Хоча її можна пройти за пришвидшеною системою, за 200 доларів”, - розповів Євген.

Родині все ж пощастило знайти волонтера, який вивіз їх спочатку до Бердянська, далі вони опинилися у Токмаку, де три доби ночували у церкві, а потім уже дісталися до Запоріжжя.

Євген зізнається, що Олену почав умовляти виїхати з Маріуполя лише після того, як побачив, що у Запоріжжі маріупольців чекають і добре приймають.

Сама ж Олена каже, що довго не могла наважитись на цей крок, бо не була впевнена, що зможе забезпечити дітей і маму, знайде роботу, житло.

“Ми також довго шукали машину, знайшли, доїхали до Мангуша, а там нам кажуть, що без фільтрації не пускають. Хоча фільтрацію проходять і ті, хто там залишається, не знаю, навіщо. Я дуже злякалась, але тоді вже чітко знала, що додому не повернемось. У Мангуші була черга з людей, які хотіли виїхати. Ми були в черзі сім тисяч якісь. Нам сказали, що прийти треба через місяць. Я почала плакати та благати водіїв нас забрати, говорила, що діти поранені і треба в лікарню. Власне, це нас і врятувало, якщо можна так говорити. Дорогою до Запоріжжя, коли з’явився український зв’язок, я заплакала. Взяла телефон, набираю і мені кажуть: “Абонент не може прийняти ваш дзвінок”, - я це чую, і в мене сльози від радості, що я в Україні”, - розповідає Олена.

З нею ми зустрілись у Запоріжжі 6 червня. Олена, її мама та діти якраз їздили на вокзал, аби купити квитки на поїзд до Києва.

Почати життя заново

Родина Кравцових разом із родиною Євгена Сосновського зараз мешкають у Києві. Небайдужі люди допомогли знайти на кілька місяців квартиру.

“Можливо, цей щоденник допоможе їм налагодити життя. Вони настраждалися”, - говорить про племінницю Євген.

Донька Олени - Вероніка - вірить, що колись вони повернуться до Маріуполя. Дівчина запам’ятала його, як вона каже, “яскравим”. Ніка мріє стати ветеринаром або кінологом.

Щоденник Єгора зараз дуже популярний, його хотіли купити, але хлопець відмовився продавати.

“Чи буде продовження? Не знаю, ще не вирішив”, - каже хлопець.

Пан Євген вірить, що війна закінчиться перемогою України. Він дуже хоче фотографувати щасливі дитячі обличчя, а не обличчя дітей в окупованому місті. Зараз своєю головною “роботою” вважає доносити  до людей те, що насправді відбувається у Маріуполі, він намагається працювати в культурній сфері.

Щодо повернення додому чоловік говорить, що це дуже складне питання:

“З одного боку, тягне туди, а з іншого - куди повертатись? Нашого будинку вже немає. Нашого міста немає. Навіть, якщо щось відбудують, то ми розумітимемо, що все відбудовано на кістках людей. Мене довго переслідував сморід, який стояв у місті - це і трупний запах, і сміття, страшно уявити, що там зараз…”

Чоловік каже - дуже хоче вірити, що місто звільнять, але це вже буде не той Маріуполь. Це буде інше місто.

Ольга Кудря, Запоріжжя

Фото Дмитра Смолієнка

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-