У дні повномасштабної війни з росією Івано-Франківськ став надійним тилом, в якому знайшли прихисток майже 40 тисяч переселенців та запрацювали за програмою релокації 36 підприємств.

Укрінформ зустрівся з міським головою Івано-Франківська Русланом Марцінківим у переддень 360-річчя міста. Мер казав: якби не війна, то святкували б ювілей набагато краще, а поки плануємо висадити 360 фруктових дерев на різних локаціях та провести спільний молебень за нашими Героями та за українську Перемогу. Вже за годину після запису інтерв’ю Марцінків скасує цей захід, як і всі інші від 7 до 9 травня. Він попросить мешканців Франківська у ці дні  не перебувати у людних місцях, особливо біля вокзалу та в центрі,  а за можливості - виїхати за межі міста заради власної безпеки.

ЗБРОЯ МАЄ БУТИ У КОЖНОГО ЧОЛОВІКА

- Руслане Романовичу, ви належите до тих, хто був упевнений, що росія розпочне широкомасштабну війну в Україні. В одному з інтерв'ю казали, що навіть чекали її в ніч на 23 лютого. Цікаво, який аргумент вас остаточно в цьому переконав? Багато ж хто сподівався на шашлики і першотравень, бо вірили у здоровий глузд.

- Увесь світ  говорив про війну. Ви навіть не уявляєте, скільки погоджень має пройти інформація, яку озвучує американський президент чи президенти європейських країн. Такі особи не можуть собі дозволити говорити будь-що. Війна була неминучою. Стояло лише питання часу.  росія – це імперія. З путіним чи без нього, війна все одно була б. росія ослабла у 90-х роках, і тоді її треба було добивати, але замість цього світ  просто спостерігав. Тепер ми пожинаємо результати цієї слабкості. Ця війна – плата за  нерішучість упродовж років.

- То яким був ваш день 24 лютого?

- Мені подзвонили пів на сьому ранку. Сказали, що почалася війна. Після того я вийшов в ефір, і тоді, а це була 7.08-7.10 ранку, почали лунати вибухи в нашому аеропорту. Я поїхав на «Західний полюс» (місцеве радіо. - авт.) і спробував трохи заспокоїти людей. Але місто виїжджало. Здавалося, всі тоді виїжджали – хтось в напрямку гір, хтось до кордону. Вже близько 9 години ми зібрались в обласній адміністрації і почали радитись, що і яким чином робити.

- Які були перші ваші вказівки вже у воєнному Франківську?

- Для мене тоді важливо було людям щось говорити, аби заспокоїти. Попередньо порадився з правоохоронцями, до чого готуватись. Потім вже провели розмову у військкоматі. Перша відправка добровольців на фронт була 24 лютого. На двох таких відправках я зустрічався з хлопцями.

Важкими були перші тиждень-два. Я навіть по своїх працівниках помічав, що люди розгублені. Не знали, чи виїжджати, чи залишатись, як бути… У мене в кабінеті тренінг проводили, навчали людей користуватись зброєю. Це показував наш Михайло Шутак - керівник КП «Муніципальна інспекція «Добродій». Михайло вже тричі був поранений в зоні АТО.

А про війну я говорив багато до її початку, але  люди це не сприймали. Більшість хочуть чути лише про добре.

- Скільки людей  залишили місто в перші дні?

- Думаю, дві третини мешканців Івано-Франківська. Звичайно, не всі подались відразу за кордон. Багато поїхали в села.

- А коли почали повертатися?

- За два тижні. Тоді вже ніби й звикати почали, що є повітряні тривоги, що йде війна.

- Будучи впевненим, що війна таки почнеться, ви подбали заздалегідь про родину, придбали зброю, бронежилет?

- (сміється) Зброя завжди має бути начищена. В мене вона є, як і всі необхідні дозволи. Зброя має бути в кожного чоловіка.

- А яка у вас зброя?

- В мене є автомат, який дозволяють носити цивільним, і пістолет.

- У перші дні ви працювали у бронежилеті?

- Ні. Від "градів" він не врятує, хіба від осколків. Якщо я не військовий, то чого його вдягати? Я не відношусь до тих, хто надзвичайно себе оберігає. Родина? Родина з першого дня зі мною. Ми навіть не обговорювали виїзд.

НАМ БРАКУЄ РІШУЧИХ КРОКІВ У ПИТАННІ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

- Через війну багато  комунальних підприємств зупинилось?

- Комунальний транспорт у Франківську курсує і не зупинявся з першого дня війни. Так, їздив не з такою регулярністю, як зазвичай, але людей возили. Я відразу сказав усім, що вони мають виходити на роботу, подавати воду, прибирати вулиці, як би страшно не було. Жодне з  наших 12 комунальних підприємств не зупиняло свою роботу. Навіть «Муніципальна дорожня компанія» нині латає дороги. Школи теж працюють. Попри онлайн-навчання, там допомагають переселенцям та військовим.

- Як співпрацюєте з військовою адміністрацією? Чи є порозуміння?

- Їм значно важче тепер. До прикладу, тема Московського патріархату для них зараз табу. А я вважаю, що це неправильно, і про це постійно говорю. Нам бракує рішучих кроків. Переконаний, якби ми зробили з Московським патріархатом порядок ще 10-15 років, то не втратили б стільки українських територій.

- Ось мер Конотопа "заборонив" Московський патріархат. Він має такі повноваження?

- Ні. Таке розпорядження не несе юридичної сили. Ми закрили церкву Московського патріархату на Чорновола за рішенням суду, як би нам не було важко його отримати.

Тепер все залежить від військової адміністрації. Громада Московського патріархату (церква на вулиці Довженка. - авт.) виявила бажання перейти до Православної церкви України. Громада зібрала документи і, відповідно до закону, звернулася до обласної державної адміністрації. Там упродовж 10 днів мали видати рішення про реєстрацію або мотивовану відмову. Нічого немає вже чотири тижні...

Для мене це дивно. Як і чути з трибуни українського  парламенту, що питання Московського патріархату не на часі. Але є закон і, я думаю, ми це питання тут доб’ємо, бо ми пішли не силовим шляхом, а правильним.

ВІДЧУВАВ ПОТРЕБУ ПІДТРИМАТИ ЧЕРНІГІВЩИНУ

- Чи є ще у мерів питання, які потребують сьогодні рішень центральної влади?

- Я вважаю, кожен має займатись своєю справою. Прикро це говорити, але вже час державі взяти на себе забезпечення військових амуніцією. Це не мають робити волонтери та місцеві органи влади. Я ще розумію - одяг, автомобілі… Але бронежилети, каски, військова амуніція – це має бути прерогатива держави і її контроль. Розумію, у перші дні ми всі були шоковані цією ситуацією, тому запрацювали волонтери. Але вже на третій місяць війни не дуже зрозуміло, коли з зони бойових дій надходять прохання про ці речі. Якщо ми не підготувалися до війни і цього не було на складах, то тепер це питання можна врегулювати завдяки міжнародній допомозі. Треба розуміти: якщо антитерористична операція в нас тривала 8 років, то й повномасштабна війна скоро не закінчиться.

- А які ваші прогнози?

- Війна триватиме щонайменше до кінця року.

- Американський ленд-ліз не пришвидшить українську Перемогу?

- За нас ніхто не буде воювати. Дива не відбудеться за день. Тому треба готуватись, вчити людей, робити логістику. І це не буде просто і швидко.  Найгірше тепер те, що ми втрачаємо  найкращих хлопців і дівчат.

- Повернімося до військової амуніції. Ваша поїздка на Чернігівщину, коли автомобіль місії потрапив під обстріл, теж була пов’язана з нею?

- Тоді у Чернігові було погано зі зв’язком, і ми везли системи Starlink. Перед тим їх везла Служба безпеки і потрапила під обстріл. Ми думали, що прорвемось, і теж потрапили під обстріл. Але системи були доставлені в потрібні руки, ми виконали свою місію.

Найгірше, що були поранені четверо хлопців: двоє отримали легкі поранені, а ще двоє – більш серйозні. В одного влучили дві кулі, в іншого – чотири. Чи були бронежилети? Були, але ми їх не одягали.

- Звідки така безтурботність у час війни, коли мерів викрадають, цивільних вбивають?

- Я віруюча людина. Нам пощастило, значить, небесні сили нас вберегли. Хоча в тій ситуації легше було загинути, ніж вижити. Чи був страх? Так. Нормальна людина його відчуває. Але на той момент я вважав, що Чернігів треба підтримати.

Я народився в Бобровиці Чернігівської області. Тому в мене була внутрішня потреба підтримати Чернігівщину, бути солідарним з мерами тих міст. Можливо, це було емоційне рішення, не продумане стовідсотково. Але я відчував у цьому велику потребу.

- Ще б повторили таку місію?

- Точно, що по-іншому б готувався. Я з 2014 року з волонтерською місією їздив у зону АТО по два-три рази на рік. Але ця війна інша. Працює масована артилерія, літаки. За годину часу на передовій реально можна відчути різницю. 

БІЗНЕС ДО НАС ІДЕ, ХОЧА ДО ТАКОЇ КІЛЬКОСТІ МИ НЕ БУЛИ ГОТОВІ

- Івано-Франківськ теж став іншим. З початку війни офіційно тут знайшли прихисток близько 40 тисяч людей, а це майже п’ята частина населення міста. Що є найскладнішим в роботі з переселенцями?

- Найбільший виклик - це розуміння того, що доведеться працювати на довгу дистанцію. На коротку – завше легше. Ми відкрили школи, домовились з підприємцями про харчування, організували курси української мови, першої меддопомоги, екскурсії... А от чи готові ми всі до того, що частина цих людей тут залишиться? Адже декому просто нема куди повертатись. Розуміємо, що мешканці Києва, Чернігівщини ще зможуть повернутись якщо не додому, то, принаймні, в рідне місто чи село. А ось люди з Маріуполя, Херсону, Донеччини, Луганщини - це наша робота на довгу дистанцію. Інтегрувати людей, зменшити конфлікти між ними та місцевими, бо є ментальна різниця у підходах до різних питань, є непорозуміння щодо російськомовних. Це природно. Але це наша  робота, яка включає і навчання, і працевлаштування, і проживання людей.

Думаю, з тих, хто в нас сьогодні знайшли прихисток, 20% залишаться надовго. Це близько 7-8 тисяч людей. Ще треба думати про тих, хто буде повертатись з-за кордону. Частина з них теж залишаться у західних регіонах України.

- Нещодавно ви заявили, що для будівництва тимчасового житла для переселенців виділили 10 га землі у Чернієві, але мешканці села не підтримали цю ідею. Для вас це не було розчаруванням? Адже вся робота вашої команди базується на гаслі «Івано-Франківськ – місто для життя».

- Ні. Розчарування не було. Такий час. Коли війна, люди керуються більше емоціями, а не розумом. Думаю, тепер нам потрібно зробити паузу в цьому питанні, а тоді ми повернемося чи до цієї ділянки землі, чи знайдемо іншу. Тим паче, що питання облаштування житла для внутрішньо переміщених осіб потребує державної політики. Жодне село чи місто самотужки нічого не придумає. Ми почали з цим працювати, бо хотіли залучити в громаду кошти інвесторів, міжнародні проєкти. Але для нас тепер важливіше не загострювати конфліктні моменти, а навпаки, згладжувати їх. Тому тут не потрібні швидкі рішення, і ми не будемо поспішати.

- «Лагідна українізація» переселенців дає результати?

- У нас близько тисячі людей відвідали курси української мови. Це не означає, що вони відразу перейдуть на українську, але у такий спосіб вони засвідчують повагу до нас.  Щочетверга ми роздаємо цим людям книжки українською, проводимо курси національно-визвольної боротьби. Ми стараємося максимально наблизити переселенців до наших звичаїв, культури, історії.

Втім, як би ми не старались, але найбільшим «українізатором» став наш ворог. За останніми соціологічними дослідженнями, через війну в українців різко зросла цікавість до Бандери, української мови. Інше питання, аби ми не "заговорили" важливі теми, посилаючись на війну. Мовляв, це не на часі. Кожний наш нерішучий крок призводить до жертв.

- Нещодавно у Львові заговорили про потребу націоналізувати підприємства з російським капіталом. Чи стоїть це питання в Івано-Франківську?

- В Івано-Франківську є сім підприємств, в яких може бути частка російського капіталу або їх власниками можуть бути росіяни. За законом, військова адміністрація може звернутись до Кабміну і ці підприємства повернути у державну власність. Далі їх можуть передати на приватизацію або запропонувати їх в управління органам місцевого самоврядування. Ми цей список направили до військової адміністрації. До прикладу, в ньому є підприємство «Пресмаш». Нині воно не працює, але приміщення для громади є дуже цікавим. Там є великі площі, які не були б зайвими навіть для програми релокації.

- До речі, підприємствам, які переїхали до нас за цією програмою, вистачає приміщень?

- Звісно, ні. Ми не були готові до такої кількості суб’єктів господарювання, які зацікавляться нашим містом. У нас до цього часу розвивалась промисловість, але не в таких масштабах. Є проблеми, бо деякі фірми шукають площі від 10 тисяч квадратних метрів і більші. Тому колишні виробничі площі таких заводів, як «Пресмаш», «Автоливмаш» нам не завадили б сьогодні.

Ще одна проблема в тому, що багато фірм шукають такі площі, де було б усе готове для виробництва, тобто відремонтовані. А їх не так багато. Велика проблема і зі складськими приміщеннями. Тепер ми разом з різними організаціями створили платформу «Save Business NOW» і активно працюємо, аби максимально запропонувати можливі умови. Якщо навіть з десяти вимог бізнесу ми маємо лише сім, то пропонуємо компенсацію для решти іншими пропозиціями. І бізнес до нас іде. Вже запрацювали 36 підприємств.

- А є відомі українські бренди? Знаю, релокувався такий, що створює ексклюзивні аксесуари для сексу...

- (сміється) Такий бізнес теж має право в нас працювати, тим паче якщо справно платить податки, працює на експорт і створює робочі місця. Ще в нас запрацювали відомі фірми з виготовлення будівельних матеріалів, які переїхали з Донецької області, підприємство з виготовлення електричної проводки, дві IT-компанії та інші. Треба сказати, що багато підприємців ще приглядаються, вагаються, бо перевезти обладнання – недешева процедура.

Ми на останній сесії міськради скоротили близько 50 посад, частина моїх заступників стали керівниками департаментів. Один із них працюватиме з внутрішньо переміщеними особами, ЗСУ,  волонтерами. Ці напрямки роботи ми посилюємо.

- В Івано-Франківську створили вже три добровольчі батальйони. Чи є в них потреба у тиловому місті?

- Ці батальйони підпорядковані Теробороні. Наприклад, наша Тероборона зараз воює на сході, а тут їхні завдання виконують добровольці. Участь у таких добровольчих з’єднаннях  нікого не звільняє від мобілізації. Мобілізацією займається держава та військкомат, тож в будь-який момент добровольці можуть бути залучені до ЗСУ.

Можу сказати, що з місцевих сьогодні воюють на сході близько 4,5 тис. осіб, ще майже 900 мобілізованих з числа переселенців. Більшість внутрішньо переміщених осіб у нас офіційно реєструються, але призивають до армії не всіх. Людина може прийти у військкомат, і її обіцяють викликати за потреби.

Це стосується не лише переселенців. Мій двоюрідний брат тричі так ходив до військкомату і лише на четвертий раз отримав повістку. Військові мають свою логістику, програму навчання,  командування, яке визначає потребу людей певних військових спеціальностей, звання. Тому треба з розумінням ставитись до таких моментів.

Війна з московією – це війна, що триває не три місяці і навіть не 8 років. Доки росія є імперією, доти жодне покоління українців не буде почуватися в безпеці. І зараз наші військові ламають хребет цій імперії. Це не може бути легко, але це велика честь. Переконаний, українці, як ніколи, повинні бути об’єднані для цієї мети, бо вона визначає наше майбутнє як держави на всі наступні покоління.          

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Фото: Юрій Рильчук