Хасиди в Умані: День, коли народилася людина

Хасиди в Умані: День, коли народилася людина

Репортаж
Укрінформ
Брацлавські хасиди відсвяткували останній день Рош га-Шана

В Умані завершилося святкування Рош га-Шана – Нового року, який відзначили брацлавські хасиди. За десять днів, відколи я востаннє був тут, хасидський район міста помінявся кардинально.

ЛЮДСЬКЕ МОРЕ, ПОЛІЦЕЙСЬКІ КОРДОНИ І ВУЛИЧНІ ЇДАЛЬНІ

Перш за все, з’явилися поліцейські патрулі. Поліція двома кордонами оточує район паломництва. Перший пост минаю легко. Іду за трьома хасидами. Вони несуть по пластиковому стільцеві кожен. Навпроти готелю “Hoshen” – другий пост. Його вже так просто не пройдеш. Треба показувати документи або журналістське посвідчення.

Проходжу метрів двадцять – змішуюся з натовпом і якоїсь миті помічаю, що я один серед моря хасидів.

Одразу зауважую, що сміття на вулицях міста – недопалків, пластикових пляшок, упаковок, масок – значно менше. Ніби на підтвердження моїх спостережень із бічної вулиці виїздить помаранчевий КаМАЗ-сміттєвоз. Він поволі спускається вулицею Пушкіна. Раптом машину наздоганяють хасиди – батько й хлопчик років 7-8. Починають руками гупати в кабіну. Водій зупиняється. Малий просто з неймовірною спритністю за кілька секунд вилазить на самий верх сміттєвоза. Кілька секунд шпортається і, врешті, дістає звідти свій туфель. Так само спритно злазить. Батько навіть не встигає подати йому руку. Тільки тепер помічаю, що одна нога хлопця – боса. Як його правий туфель опинився у сміттєвозі – ніхто не знає. Хасиди, що зібралися подивитися на пригоду, починають голосно сміятися.

- Бачиш, яке воно ловке, – чую позад себе. Обертаюся й бачу двох українців. Їх одразу видно в натовпі – без кіп і в чорному одязі.

Підходжу й знайомлюся. Валерій і Леонід – охоронці готелю Shaarei Zion.

- Працюємо вже сім років. Багатьох знаємо особисто, – каже Валерій. – А ще більше – не приїхали. Особисто знав трьох, які торік померли від коронавірусу. Наймолодшому було 32 роки. Мови їхньої, щоправда, вивчити не можемо. Говоримо через гугл-перекладач. Наш готель престижний. Значна більшість хасидів – зі США. Вони солідні, виховані люди. Головний із них – доктор Ньюмен. Він мене знає особисто. Телефонує перед Рош га-Шаном, запрошує попрацювати в сезон.

Розмовляю з хлопцями кілька хвилин. Хвилювання, яке ще кілька хвилин тому  відчував у натовпі, минає. Хасиди спокійні. Коли йдуть ззаду й бачать, що я фотографую – обходять, намагаючись не потрапити в кадр.

Збираються у кількох місцях: біля імпровізованих їдалень та просто на вулиці, де зупиняються й починають молитися. Інколи збираються докупи у групи по 30-40 осіб. Тоді я розумію, для чого дехто з них ніс пластикові стільці – люди сідають на них, дістають тексти Тори й починають молитися. Час від часу голосно підспівують. Деякі б’ють поклони. На коліна не падають, але ритмічно хитаються. У такі моменти нікого не помічають довкола.

Біля їдалень, які стоять усюди, де є вільне місце, – теж невеликі натовпи. Деякі паломники тримають у руках талони.

- Таких талонів мають по три на день. Підходять до кухонь й отримують кошерну їжу, – розповідає Валерій. – Але навіть ті, хто не має талона, можуть поїсти в безкоштовних їдальнях.

Помічаю на вулиці ряд із кранами, які бувають у пивних магазинах.

- Тут можна попити. Бачиш – кава, чай, напої, молоко. Якщо хочеш – можу пригостити.
Я дивуюся.
- Невже й нам дадуть?
- А чого ні?

На підтвердження своїх слів Валерій підходить до одного з кранів із кавою. Смикає паперовий стакан, відкриває кран. Наливає кави мені й собі. Цукру бере із запасом. Я хочу розмішати з молоком, але з крана з написом milk нічого не тече. Відходжу й помічаю вгорі напис українською:

“Враховуючи релігійні закони ортодоксальних хасидів, просимо з розумінням поставитися до того, що ця кав’ярня призначена для чоловіків”.

Тільки тепер помічаю, що не видно жінок на вулиці.

- Жінки моляться в окремій синагозі, – каже Валерій. – Під час святкувань їм на вулицю виходити не можна. Заводить мене за ріг будинку й показує жіночу синагогу. Їх небагато – осіб 10.

Дорогою знову починає пробиватися вантажний автомобіль. Цього разу – цистерна.

- Це вода – пояснює Валерій. – Можеш уявити, скільки рідини випиває така маса людей.

На наших очах шланг із машини перекидають десь поверх кав’ярні й заправляють її водою.

Запитую, як їм працюється у такому натовпі.

- Де ти бачиш натовп? – уперше починає говорити Леонід. – Цього року приїхало від сили 30 тисяч хасидів. А ми пам’ятаємо часи, коли їх було набагато більше (насправді, у рекордні 2015-2017 роки паломників-хасидів до Умані на Новий рік приїжджало близько 40 тисяч – ред.). Отут кроку не було де ступити. А зараз – дрібнички. Та й конфліктів уже майже ніяких немає. Ось після десятої, коли настане новий рік, можуть трохи начудити. Ми звикли до них, вони – до українців. Цього року почав зустрічати таких, що знають українську. Не російську, а саме українську! Вони ж до мов мають талант, не те що ми.

Наостанок розповідають, що окрім української поліції працюють правоохоронці з Ізраїлю й полісмени Великобританії.

- Хасиди дуже бояться ізраїльських поліцейських. Бо при правопорушенні розмова коротка – депортація.

УМАНСЬКА ІДИЛІЯ: МИРНО І БЕЗ КОНФЛІКТІВ

Охоронці показують мені недавно відкритий лабораторний центр, де приїжджим роблять аналізи на ковід. Коли переходимо на той бік дороги, зустрічаю трьох поліцейських. Хлопці молоді, до 30 років.

- Як працюється? – запитую. – Конфліктів немає?

Один із поліцейських мовчить, а інший говорить за двох.

- Учора смажили шашлики, чимось їх поливали. Диму було стільки, що думали – пожежа. Але обійшлося. Деякі навіть тут займаються спортом. Учора пропонували мені армреслінг – боротьбу на руках. Але всі вони якісь слабкуваті... – Сміється.

За кілька метрів від хлопців – машина швидкої. Маленькими літерами українською написано “Рятуємо життя”, а великими – напис івритом.

Спускаюся нижче, до могили цадика. Тут поряд стоїть припалий пилом 220-й “мерседес” із жовтими іноземними номерами. Видно, що автомобілем давно ніхто не їздить. На капоті й багажнику хасиди влаштували імпровізований стіл – стоять паперові стакани й кілька коржиків.

Біля самої могили цадика натовп – просто величезний. Однак люди спокійні. Більшість читають молитви. Трохи далі бачу ще пару українців. Літня жінка і її син підмітають територію. На їхню роботу дивиться єврейський хлопчик років 12-ти у хутряній шапці на голові.

Телефоную голові Уманської РДА Ігорю Миклащуку.

- Місто запровадило туристичний збір із хасидів. Кошти йдуть на прибирання території. Ситуація не ідеальна, але й не критична. Сподіваюся, все буде гаразд.

На зворотній дорозі бачу український прапор на щоглі в одному з дворів. Звертаю туди. Хасидські діти граються у піску біля щогли. На фоні прапора на сусідському будинку видно великий портрет котрогось із хасидів. Усе мирно, тихо і буденно. Уманська ідилія.

СОЛОДКОГО НОВОГО РОКУ!

Про символіку і значення Рош га-Шана ми вирішили розпитати у директора Черкаського обласного благодійного єврейського фонду “Турбота поколінь – Хесед Дорот” Дмитра Марксовича Співаковського.

- Рош га-Шана – це початок єврейського Нового року, відзначається він у перший день місяця тішрей у єврейському календарі. Це, по суті, день народження людини, день її створення Богом і день закінчення творіння світу, – розповідає Дмитро Марксович. – У євреїв у всі свята і в звичайний час – відлік дня починається з вечора напередодні. У давні часи не було годинників, і ніхто не знав, коли дванадцята година, а коли перша чи п’ята, а в євреїв початок свят і деякі молитви тісно прив’язані до початку нового дня. Тому новий день починається тоді, коли закінчується попередній – зайшло сонце, а на небі з’являються дві перші зірки.

На території Ізраїлю Рош га-Шана святкується один день – перший день тішрей, за межами Ізраїлю це два дні – перше і друге тішрей, цього року це було сьоме і восьме вересня. Але сьоме вересня починається, по суті, шостого ввечері, тому це не три дні, а це з вечора шостого до вечора восьмого.

Чому два дні? Просто на території Ізраїлю в біблейські часи був Храм і священники, вони точно знали, коли цей день Рош га-Шана настане. Якщо люди жили за межами Ізраїлю, не мали Храму, того, що в Єрусалимі, і священників, людям було складно знати точно, коли цей день настане, тому було прийнято таке рішення, що за межами Ізраїлю всі свята відзначаються два дні, щоб людина не пропустила їх.

Найголовніше в ці дні – святкові молитви і святкові трапези. У євреїв є свої особливості на столі під час святкових трапез, так само – і на Рош га-Шана. Щоп’ятниці, коли євреї зустрічають шабат, вони печуть хали – такі довгі плетені булки. І лише раз на рік – на Рош га-Шана ця хала печеться кругла. Є такий вислів “круглий рік”. Ця кругла хала символізує безперервність життя, тобто один рік закінчується, починається новий, все в житті оновлюється, тому кругла хала. І ще – кожний шабат євреї халу вмочують у сіль, щоб нагадати людині, яка святкує цей день, всі сльози і біди єврейського народу, і тільки раз на рік, на Рош га-Шана, халу вмочують у мед, тому що головне побажання в цей день – «Доброго і солодкого Нового року!» Ще на святковому столі є яблука, їх теж мачають у мед, також обов’язково має бути риба з головою (або хоча б риб’яча голова) – чи смажена, чи варена, чи фарширована. Це означає, що люди, які є за цим столом, у новому році мають бути в голові, а не в хвості. Бажано, щоби була морква, нарізана кружальцями, які нагадують монети, щоби на наступний рік було багатство, і цю моркву теж їдять із медом. Взагалі бажано, щоби на святковій трапезі не було нічого гіркого і солоного.

Обмеження, які існують у цей день, прив’язані до всіх великих свят: це і Песах, і Рош га-Шана, й Шабат. У ці дні не можна виконувати ніякої роботи, не можна користуватися електрикою, розмовляти телефоном, запалювати вогонь, світло якесь. У ці дні релігійні люди, які дотримуються всіх заповідей, нічого цього не роблять. Вони можуть лише святкувати і вивчати Тору.

ДОВІДКОВО. Ребе Нахман народився у 1772 році на Поділлі. Його прадідом по материнській лінії був Ісраель Баал Шем Тов – Бешт, засновник хасидизму. Про сумлінність і ревність, з якою Нахман студіював Тору й Талмуд, ходили легенди.

Він багато молився й постив. Євреї з усієї округи сходилися, аби почути проповіді молодого Нахмана. Всі були певні, що він стане ще одним цадиком. Але Нахман не хотів бути «ще одним». Він поїхав у Палестину, а коли повернувся, сказав: усе те, що він зробив дотепер, не варте й виїденого яйця.

З 1802 року жив у Брацлаві. Місто стало центром, до якого линули хасиди. Але коли Нахман захворів на сухоти, він заповів поховати себе саме в Умані. «Душі померлих чекають на мене, – казав він своїм учням, проходячи повз старе кладовище, де ховали жертв гайдамацького повстання. – Я хочу залишитися серед вас, приходьте на мою могилу, робіть милостиню й отримаєте велику милість».

1810 року ребе Нахман помер і поховали його таки в Умані, й тепер хасиди з усього світу приїздять на його могилу на осінні свята Рош га-Шана (Нового року), Судний день (Йом Кіпур) та Радість Тори.

Юрій Стригун, Умань

Фото: Юлій Зозуля

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-