Дроздівка, куди їдуть жити великими сім’ями

Дроздівка, куди їдуть жити великими сім’ями

Жило-було село
Укрінформ
Бунтівне село бореться з рішенням громади закрити місцеву школу

Про село Дроздівку Куликівської громади Чернігівщини віднедавна знають у різних куточках України. А починалося все з волонтерського проєкту "Допомога сім’ям" і простого бажання завербувати на переїзд у Дроздівку родини з дітьми задля наповнення малокомплектної школи. Запровадила ініціативу директорка місцевого будинку культури і мама трьох дітей Оксана Зубок. Вона створила сторінку у фейсбуці, підключила односельців – і робота закипіла.

Результат – переїзд до села понад десяти сімей із дітьми і зростання кількості школярів з 30 до 50-ти осіб. Активісти раділи, проте даремно: попри обіцянки не закривати школу в разі збільшення числа учнів, її таки "оптимізували".

У той же час, охочих переїхати жити у Дроздівку тепер стільки, що активісти фізично й матеріально не можуть задовольнити усі звернення. Отож, їду в це невгамовне село, щоби познайомитися з його мешканцями та розібратися в ситуації.

СЕЛО В ЯЛИНАХ

Від Чернігова до Дроздівки автошляхами – близько 50 км. Асфальтована й цілком пристойна дорога проходить через недавній райцентр, а нині центр громади – Куликівку. До села доїжджаю швидко й відразу натрапляю на архітектурну пам’ятку – величну Свято-Георгіївську церкву 1891 року. За нею видніється чималий ставок. Через спеку вода позеленіла, та споруджений на березі місток зі сходами у водойму й численні сліди свідчать, що місцеві тут активно купаються.

Виходжу на центральну вулицю. Вона широка, асфальтована, тут і там височіють лапаті ялини. Ліворуч – красива старовинна будівля. Меморіальна дошка на ній розповідає, що це збудована в 1898 році школа, якій у 1903-му присвоїли ім’я її засновника, місцевого жителя Василя Прокоповича. Одразу за старою школою – новіша, з білої цегли. До входу веде алея з високих ялин, інших вічнозелених рослин. Затишно, гарно, доглянуто. Аж не віриться, що в новому навчальному році тут не лунатимуть дитячі голоси.

За школою знаходжу великий стадіон зі спортивними снарядами, котельню, господарські приміщення і занедбаний, але плодоносний фруктовий сад. Землі багато, територія велика.

Повертаюся на вулицю, трохи далі ліворуч бачу маленький лісопарк із великою лавою-гойдалкою та іншими місцями для відпочинку. Праворуч, знову ж під ялинами – непримітне кафе. Біля нього багато людей і недешевих машин: там справляють поминки. Першою з місцевих жителів мені трапляється жінка, яка веде коня, далі велосипедом проїжджає дівчина. З усього видно – село живе.

За сотню-другу кроків підходжу до Дроздівського старостату. Будівля нестандартна, із мансардами, біля неї зелено. Про ялини віком кількадесят років більше згадувати не буду, бо вони тут – скрізь, і це неабияка окраса села. Пізніше на очі трапиться вирізьблена з дерева табличка з написом "Дроздівське лісництво". Ось і відповідь, звідки тут стільки вічнозеленої рослинності.

Напроти старостату – великий будинок культури 1962 року будівництва. Із нього виходить директорка закладу – молода, невисока, але по-спортивному міцно збита Оксана Зубок. Ми сідаємо в простеньку альтанку, що стоїть над дорогою, й починаємо розмову.

ВЛАДА НЕ ОЧІКУВАЛА, ЩО МИ ТАК ДОБРЕ СПРАЦЮЄМО

Спочатку про наболіле – Дроздівську школу I-II ступенів (1-9 класи) та боротьбу за неї жителів села, яка в області набула розголосу. Обурені невтішною, на їхній погляд, перспективою для своїх дітей батьки пікетували Куликівську селищну раду, Чернігівську облдержадміністрацію, писали звернення в інстанції усіх рівнів, навіть для президента України відео створили, та зрештою, мусили подати до суду. Справа розглядається, що й коли там ухвалять – невідомо, а початок навчального року вже "на носі".

- На жаль, школу врятувати нам не вдалося – попри те, що ми, батьки, готові самі забезпечувати її паливом на зиму. Школа ліквідована, і з 1 вересня діти змушені будуть їздити. Що буде далі – не знаємо, – говорить Оксана.

Вона розповідає, що дроздівським дітям пропонують дві школи на вибір. Одна – за 6 км в селі Орлівка, друга – за 10 км у Куликівці. В орлівській, на відміну від дроздівської, взимку холодно й учні змушені сидіти у верхньому одязі. Крім того, та школа потребує серйозного ремонту. Їздити дітям у Куликівку теж не так просто. Адже автобусна зупинка – на околиці села, а з різних кінців розгалуженої Дроздівки дітям до неї доведеться йти більш як 2 км. А ще й погода буває різною – дощ, сніг, вітер... Батьки переживають, що учням молодших класів буде важко прокидатися о 6-7-й ранку. Вони не висипатимуться, не снідатимуть, а в школі сидітимуть, виснажені раннім вставанням, до 16-ї години, аж доки у старших уроки не закінчаться.

Співчуття, перш за все, до малечі змусило дроздівців боротися за свою школу. Їм не зрозуміло, чому закрили заклад, у який недавно вклали великі кошти задля досягнення енергоефективності й який навесні 2021 року закінчило вже півсотні дітей. Чому треба вкладати величезні суми в закупівлю додаткових шкільних автобусів, але не можна за ці ж кошти утримувати навчальний заклад.

- Навесні нам казали, що в разі збільшення учнівського контингенту нашу школу не закриють. Але тоді, схоже, влада не думала, що ми зможемо так добре спрацювати, – зауважує співрозмовниця. Її дивує, що в усіх офіційних відповідях на звернення жителів Дроздівки значиться, що в школі навчається лише 30 дітей. Нове число 50 до уваги ніхто не взяв.

- Усі пишуть, що в нас погана демографічна ситуація, але в нашому дитсадку – 30 дітей. Такої кількості немає в жодному селі громади, скрізь – майже вдвічі менше. Так само заяв першокласників у нас 12, а в тій же Орлівці – 5-6, – констатує активістка.

За її словами, обурені закриттям школи дроздівські батьки не поспішають писати заяви на переведення дітей в інші навчальні заклади. Все сподіваються – а раптом селищна рада дослухається до рекомендацій депутатів Чернігівської райради. Вони приїжджали в село, вивчали ситуацію, стали на бік батьків і порадили керівництву громади переглянути рішення по Дроздівці. Та ці рекомендації керівництво об’єднаної громади до уваги не взяло.

ЯКБИ МОГЛИ – ЗАСЕЛИЛИ Б УЖЕ ВСЕ СЕЛО

Готуючись до поїздки, я прочитала, що Дроздівка була заснована на початку XVI ст., у ХХ ст. вона вирізнялась активністю населення та вмінням організовувати спротив і повстання – у періоди революцій та війн, під час розкуркулювання й колективізації. Не знаю, скільки зараз у селі нащадків тих бунтівників, може й зовсім мало, та гуртуватися тут уміють. У межах проєкту "Допомога сім’ям" активісти знаходять у селі порожні хати та їхніх власників, а потім через соцмережу пропонують родинам із дітьми, які з тих чи інших причин хочуть переїхати, викупити це житло й оселитися у Дроздівці. На цю ініціативу відгукнулися у різних областях України, люди почали звертатися. Оскільки більшість сімей – багатодітні й доволі бідні, дроздівці скидаються коштами на бензин і самі їх перевозять. Потім сприяють облаштуванню на новому місці, пошуку роботи, отриманню соцвиплат і т.д.

Місцеве населення, особливо люди літнього віку, яким гірко дивитися на вимирання села, теж підключається до допомоги прибулим. Вони несуть їм необхідні в господарстві речі, посівний матеріал, продукти харчування, одяг, навіть дарують птицю й худобу. Звісно, так чинять не всі, бо, як і скрізь, люди є різні.

Оксана Зубок і переселенка Тетяна
Оксана Зубок і переселенка Тетяна

Отже, далі з Оксаною Зубок говоримо про результати понад піврічної волонтерської роботи.

- З лютого й до кінця навчального року в Дроздівку переїхало 13 сімей, але три вже виїхали. Бувають такі родини, що на одному місці довго не затримуються. Перша сім’я з п’ятьма дітьми, яка вибула, переїхала до нас із Полтавщини. Ми скидалися коштами, допомагали їй. Та в документах у діток побачили, що старший син-дев’ятикласник змінив уже 11 шкіл...

Залишила Дроздівку й сім’я, в якій завагітніла 12-річна дівчинка. Там мама знайшла чергового кавалера й поїхала за ним. Не через скандал, пов’язаний з вагітністю дитини. Просто вони стали "зірками" на телеканалах, десь за участь у програмі добре заплатили, і, повернувшись, мати вигнала співмешканця, а через 2 дні з дітьми виїхала, – розповідає житейські історії Оксана.

- Чи всіх охочих жити у Дроздівці ви перевозите власним коштом? – запитую.

- Ні, не всіх. Одна сім’я купила тут хату за 60 тис. грн з газом і водою у дворі й переїхала сама. Там у них було до найближчого райцентру 35 км, а до обласного – понад 100 км. Добиратися важко, нормальну роботу знайти неможливо.

Три нові родини прибули до нас із Чернігова. Валю ми привезли з Хмельницької області. Там взагалі не було де працювати. Деякі люди перебралися з таких місць, де про громадський транспорт давно забули. Мій чоловік із товаришем їздили їх забирати, то якось, повернувшись, він сказав: "Там просто йде переоцінка цінностей. Живучи тут, ми не уявляємо, як же у нас гарно в порівняні з тим, де ми були. Там їдеш 30 кілометрів полем – і нема взагалі нічого, ніяких ознак життя", – переповідає чоловікові слова Оксана.

Родин, які живуть у подібних умовах або шукають можливості поліпшити якість свого життя, в Україні, як виявилось, дуже багато. У соцмережі до Оксани звертається стільки людей, що вона вже змушена відмовляти, бо допомогти усім – нереально.

- Якби у нас були можливості реагувати на всі звернення, допомагати усім людям, які хочуть до нас переїхати, то вся Дроздівка була б уже заселена, – зазначає жінка.

СІЛЬСЬКА НЕРУХОМІСТЬ – ПОЗА РИНКОМ

Хоча загалом це не так просто. Адже більшість охочих переїхати не мають коштів для придбання навіть старої хати. Дехто готовий виплачувати за неї частинами, проте власники на це не завжди погоджуються. Та й однієї Оксани (навіть із помічниками) на все не вистачає: у неї – велика родина і дві роботи (вона ще працює тренером у Куликівці).

Проте діяльність, якою жінка зайнялася заради школи, висвітлила проблему: в інтернеті, на сайтах оголошень недостатньо інформації про наявні в селах порожні житлові будинки. Це тому, що власники сільської нерухомості – або старі люди, які не знають, як виставити її на продаж, або молоді нащадки, яким діла до тієї сільської хати немає. Ніша повністю відкрита, та чи знайдуться охочі її зайняти? Так, українське село – ще той наш біль, але є й такі села, де хтось може зажити краще. Як, наприклад, у Дроздівці. Місцеві мешканці знаходять роботу в Куликівці або в Києві, транспортне сполучення з ними – чудове.

- Чи всі приїжджі працевлаштувалися? – продовжую розпитувати Оксану Зубок.

- Більшість – при роботі. У Куликівці – велике фермерське господарство, ковбасний і сирний цехи, молокозавод... Транспорт ходить регулярно, а ще їздить розвозка – людей забирають на роботу і привозять додому. У Києві чоловіки працюють, переважно, охоронцями (доба через три), дістаються туди швидкісною електричкою, що йде з Чернігова через Куликівку. У Дроздівці ось відкрили магазин і там працевлаштувалися дві мами, одна з яких – новоприбула. Є люди, які офіційно не працюють, але наймаються допомогти місцевим жителям – город посапувати, картоплю перебрати тощо, – інформує Оксана.

ШКОЛА НАДИХАЄ

Доки говоримо, до клубу підтягуються люди. Наближається час репетиції до сільського конкурсу краси "Файна пані", тож моя співрозмовниця йде працювати. Я зазираю в культурний осередок, бачу велику залу на 400 місць та прикрашену сцену зі свіжопофарбованою підлогою. Зі слів директорки БК, остання не порожніє – танцювати, співати, читати вірші в селі люблять як діти, так і дорослі.

Залишаю жінок на репетиції й повертаюсь до старостату. Там знайомлюся зі старостою, 47-річним Андрієм Пилипенком. Він – корінний житель, до призначення на цю посаду працював водієм шкільного автобуса. Пан Андрій розповідає, що в селі зареєстровано понад 670 осіб. Працездатних чоловіків багато, роботу знаходять. Своїх фермерів у Дроздівці немає, всі землі довкола обробляє компанія "Кернел". Пригнали потужну техніку, за день виорали чи зібрали врожай – і поїхали.

Об’єднання жителів задля відродження села староста схвалює, сприяє в пошуку власників порожніх будинків. Цікавлюся, чи не створюють селу проблем приїжджі родини, чи немає серед них людей, схильних до правопорушень.

- Ні. До нас переїжджають прості сільські люди. Я не бачив тих умов, де вони жили, але ті, хто їх привозив, говорили, що то – капець, – підтверджує вже почуте мною Пилипенко.

Доки ми говоримо, на велосипеді під’їжджає поважного віку бадьора жінка. Це – відома тут особистість Людмила Лівенко, педагог і поетеса. Попри свої 72 роки, вона легко зістрибує з ровера й погоджується на розмову. Від старости дізнаюся, що Людмила Миколаївна 30 років була директором Дроздівської школи і саме при ній цей заклад розбудовувався.

Людмила Лівенко
Людмила Лівенко

Педагог розповідає, як кельма і робочий халат довго "жили" в її кабінеті, як мало вона бачила свої власних дітей, як леліяла навчальний заклад і в незалежній Україні. Працювала в школі до останнього її дня, наприкінці – уже лише викладачем англійської мови.

- Школа – це те, що надихає мене на поезію. Я оспівала свою школу у віршах. написала її гімн, який і досі пам’ятають наші випускники, – говорить жінка й на моє прохання його наспівує.

Про закриття навчального закладу колишня директорка відгукується жорстко. Адже коли село вступало в ОТГ, каже, ніхто й припустити не міг, що школу ліквідують. Бюджет Дроздівської сільради мав близько 3 млн грн надходжень від оренди землі, і цього, вважає Лівенко, було цілком достатньо для утримання соціальної сфери.

Зауваживши, що в селі вже навіть поговорюють про вихід із об’єднаної громади, пані Людмила йде у справах.

ЯК ЖИВУТЬ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ

За пів дня перебування у Дроздівці я познайомилася з кількома родинами переселенців. Задля спростування уявлення, що багатодітні сім’ї – це, здебільшого, неблагополучні, мушу трохи про них розказати. Бо почуті історії нагадали мені власне дитинство і зруйнували сформований в сучасному міському соціумі стереотип. Бо виявилось, що умови життя в українських селах, ставлення їхніх мешканців до багатодітності далеко не скрізь змінилося. Живучи при землі, люди не надто переймаються тим, що дітей не прогодують і часто позбавлені амбітних планів на їхнє майбутнє. Прості люди, прості діти, просте життя...

Ось велосипедом до старостату підкочується весела вагітна жінка. Її звати Тетяна, у Дроздівку з чоловіком та п’ятьма дітлахами переїхала з Миколаївщини.

- У мене 7 хлопчиків і одна дівчинка. Старші сини вже дорослі й працюють у місті. І оце знову буде хлопчик, – радісно повідомляє жінка.

Вона розповідає, що в селі, яке родина залишила, чоловік-тракторист отримував зарплату раз на рік – після жнив. У Куликівці знайшов роботу одразу після переїзду. І хоча за день заробляє 350 грн, дружина цьому дуже рада.

У Дроздівку сім’я переїхала навесні, заплатила половину ціни за хату, засадила город. Місцеві подарували їй дійну козу і двох козенят.

- Тут зовсім інші люди, ніж там, де ми жили. Інше ставлення до нас, інше розуміння. Картоплі нам дали на посадку і взагалі стільки всього нанесли! – каже Тетяна.

Вона запрошує завітати до неї в гості й іде у старостат зробити ксерокопію якогось документа. Опісля довго разом ідемо до її дому. Там Таня охоче показує своє господарство – дітей, собак, кіз і трикімнатний будинок, яким дуже задоволена. Розказує, які "джунглі" тут розчищали, як довго добивалися підключення електрики, а ось недавно провели у двір воду. Жінка налаштована оптимістично, діти ж дивляться трохи насторожено.

- Нічого, до журналістів і соціальних служб ми вже звикли, – заспокоює мене господиня.

Друга моя нова знайома – симпатична й привітна Наталя з маленьким хлопчиком у візочку. У Дроздівці вона вже 2 роки, переїхала сім’єю з іншого району Чернігівщини в порожню бабусину хату. У неї теж троє дітей (щось таки тягне в Дроздівку саме багатодітні родини), чоловік має роботу в лісництві, а вона до декрету працювала в Києві на пошті. У Наталі цікавлюся, як місцеві ставляться до новоселів.

Наталя
Наталя

- Нормально, допомагають, хто чим може. Взагалі в селі веселіше стало, є з ким поспілкуватися, молоді мами ходять одна до одної в гості. А в клуб на свята тепер приходять не тільки літні люди, а й цілі молоді сім’ї, – говорить.

До закриття школи молода мати ставиться негативно. Чула, каже, що в її приміщенні хтось хоче зробити завод.

Пам’ятаю, що мені треба зазирнути ще й у магазин на іншому кінці села. Продавцем там – ще одна молода багатодітна мама з новоприбулої родини.

Богдана
Богдана

Богдана приїхала з Житомирської області, має чоловіка й чотирьох діток. Родина шукала, куди б переїхати з материнського дому, щоб мати свій куток. У рідному селі хати виявилися надто дорогими, та й роботи там не було. У Дроздівці молода родина одразу купила будинок, подружжя швидко знайшло роботу і влилося у громаду.

- Я тут уже в "Зоряні" танцюю, і мої діти танцюють і співають. У тому нашому селі цього не було, бо там нема такої Оксани. І загалом люди тут хороші, до нас, переселенців, ставляться приязно, радіють, що в селі тепер є з ким поговорити, і дітвора селом бігає, – розповідає Богдана.

Як матір вона теж тривожиться через навчання дітей, тим паче, що в сім’ї є першокласник.

- Я сама вчилася у школі, в яку привозили дітей, все це бачила і знаю. І тому я проти, щоб мої діти їздили. Дитина зранку може і проспати, але автобус нікого чекати не буде. Взимку дороги позамітає – і навчання вже ніякого. У мене однокласники, було, раз на тиждень попадали на уроки. І то – приїхали, дві години побули і їх кіньми везли додому. Крім того, в дітей різне харчування. Одне дитя поїсть те, що в школі дають, а інше – ні, й сидітиме голодне. А давати кожному щодня гроші для багатодітної сім’ї дуже затратно, – ділиться переживаннями Богдана.

ПОВНОВАЖЕННЯ І МІСЦЕВІ БЮДЖЕТИ

Дроздівку я залишала в роздумах. Велике гарне село, по вулицях діти ганяють на велосипедах, а школи тут більше немає. І, схоже, не скоро з’явиться – навіть якщо дітлахів удвічі-втричі побільшає. Тому що заклад не тільки закрили, а й відразу ліквідували як юридичну особу. А якщо так само швидко землю й приміщення передадуть у приватні руки, то громаді колись, можливо, доведеться викуповувати школу назад за великі гроші. Таку ситуацію зараз маємо, наприклад, у Чернігові з переданим у важкі 1990-ті дитсадком.

Доки я писала цей репортаж, стало відомо, що так само – заради наповнення школи учнями – в Чернігівській області згуртувалося й мальовниче село Змітнів Сосницької громади. Люди порозчищали хати, запросили багатодітні родини й удвічі збільшили учнівський контингент. Та на цю працю теж не зважили і навчальний заклад все одно закрили.

Чому так відбувається, цікавлюся в очільників освітніх установ.

- Наше головне завдання – дати дітям якісну освіту. А в малокомплектних школах, де один вчитель викладає 5 предметів, це неможливо. У Дроздівці профільні предмети теж нефахівці викладали. Щодо підвозу, то в нас 320 автобусів з понад 9 тисяч населених пунктів возять у школи дітей. І я не бачу в цьому нічого поганого. Ну, є певні питання, не вистачає автобусів... Але я, як керівник освітянської галузі, відстоював і буду відстоювати інтереси дитини – отримання нею знань, – наголошує начальник управління освіти і науки Чернігівської ОДА Микола Конопацький.

На запитання, чи консультуються з ним громади у питаннях закриття шкіл, він підкреслює, що тепер це прерогатива виключно керівництва громад і впливати на ці процеси обласна влада навіть права не має. А щодо того, чому 50 дітей не врахували в статистику, на підставі якої закрили школу, дізнаюся таку річ: при обрахунках необхідного фінансування статистика береться станом на 5 вересня. Якщо діти прийшли посеред навчального року, а до 1 вересня школу закрили, то рахувати вже просто нікого...

Телефоную начальниці управління освіти, культури, туризму, сім’ї, молоді та спорту Куликівської селищної ради Світлані Масльонці.

- Чому ліквідували саме Дроздівську школу, а не іншу в сусідньому селі? – запитую.

- На той час, коли все прораховували, там виявилась найвища вартість навчання одного учня – 84 тис. грн на рік. Мало дітей і великі площі. Нормальна загальноприйнята вартість – 15-25 тисяч. Так, батьки запрошують у село сім’ї, просять перерахувати все, але перерахунок можна зробити тільки по закінченню цього року, бо субвенція не є сталою. Але школа ліквідована, йде судовий процес, – пояснює пані Світлана.

Вона зауважує, що переклавши повноваження з утримання шкіл на місця, держава не врахувала, яким тягарем це може лягти на бюджети громад. І тому виникають ось такі проблеми. Органи місцевого самоврядування намагаються їх розв’язувати, і в даному випадку дроздівські діти без освіти не залишаться.

- У нас уже є 6 одиниць транспорту й до 1 вересня отримаємо ще один автобус на 32 місця. Всі школярі матимуть доїзд. По ходу маршруту автобуси роблять зупинки й забирають дітей. Маршрути ми прораховуємо, але відсутність заяв на переведення учнів до інших шкіл від дроздівських батьків, на жаль, затримує цей процес, – зазначає Масльонка.

Вона запевняє, що в інших закладах дітям із Дроздівки буде добре. Учні 1-4 класів матимуть безкоштовне триразове харчування, уроки робитимуть у групі продовженого дня. Хто навчатиметься в Куликівці – зможе ходити на різні гуртки, більшість яких теж безкоштовна. Додому, звісно, потраплятимуть пізнувато – близько 17 години, але ж уроки вже будуть зроблені й батькам сидіти з дітьми не доведеться...

P.S. На виїзді з Дроздівки мені трапився чоловік, який дорогою вів коня. Дивний збіг, подумала я. Адже коли в’їжджала – саме тут бачила жінку з конем. Дуже хочеться, щоб це було добрим знаком.

Наталія Потапчук, Чернігів–Дроздівка–Чернігів

Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-