Децентралізація: як Кам’янка триголового змія позбулася
Перший автобус із Черкас на Кам’янку відправляється о 6.20. До колишнього райцентру – доїжджаю за 40 хвилин.
Автостанція Кам’янки – стара одноповерхова будівля. Але зміни відчуваються вже за кілька метрів. Міська рада збудувала поруч сучасний туалет – з унітазами й кранами з водою. Вхід – 3 гривні, плата чомусь називається благодійним внеском.
– Такого не побачиш у жодному з колишніх райцентрів, – каже водій таксі Микола. Прізвище не хоче називати. – Бо всюди – вигрібні ями. Добре, якщо раз на день там прибирають. А може, й раз на тиждень. А тут – цивілізація, сидить жіночка, бере благодійні внески - хто скільки зможе. Дітей пускають безплатно. Зимою тепло. Хоча місцеві рідко заходять. Хіба приїжджі. Що ж ви хочете – тут же музей Пушкіна й Чайковського. За пів кілометра звідси – грот декабристів. Туристів вистачає. То мусить і туалет бути на рівні. А за району це нікому не треба було. Громада – три роки як створена. А район був 90 років. Але збудувати вбиральню з водою і рукомийниками не зміг. От вам і різниця.
Проходжу ще кілька метрів й опиняюся на центральній площі. Головна цікавинка – фонтан. Кілька дівчат років 10-12 миють ноги й бризкаються водою. Лавочки дерев’яні. Біля фонтану є інтернет. Трохи далі – дошка пошани. На ній напис – «Гордість Кам’янщини». Хоча жодного портрета на дошці немає. Між дошкою і фонтаном – значок у вигляді серця з написом: «Кам’янка».
Розпитую дорогу до редакції місцевої газети «Трудова Слава». Проходжу повз двоповерхове приміщення поліції. Згадую роман Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр». Холодноярці, які працювали в радянській міліції, в 1920 році захопили тут і зарізали оперуповноваженого Одеської ЧК.
– Ой, Юро, я тебе прошу, – каже редактор газети Віталій Іванченко, середнього зросту чоловік. – Тут колись почали копати, то кілька скелетів на подвір’ї знайшли. Вбивали й тут же закопували. Така була міліція ще до війни з німцями.
Редакція газети розташовується в старій одноповерховій будівлі. До половини вона вкрита старовинною черепицею, а з половини – шифером. Перед поворотом із вулиці – канава.
– Воюю із сусідом-підприємцем, – скаржиться редактор. – Копає, мурує без будь-яких дозволів від міської ради. Днями самовільно зрізав дерево. Робить так, щоби з вулиці не було видно ні редакції, ні сусіднього магазину. Звертався до міського голови, але в того свої аргументи – мовляв, він податки платить. Скільки він там платить – 300 гривень у місяць!
Попри конфлікт із підприємцем, Віталій – переконаний прихильник нової громади.
– Раніше як було? – розповідає. – В одному будинку сиділи голова РДА, голова районної ради й міський голова. Ну що це за хата, в якій три голови! Це якийсь триголовий змій був. Голова райради не відповідав ні за що. Голова РДА їздив на Київ, Черкаси, щось там вибивав, про щось домовлявся. Вся відповідальність була на міському голові. Бо якщо він не зробить, то ніхто не зробить. Районна влада була споживацькою: заробляли гарні зарплати, а про людей – ніяких думок. Уявляєш, були школи, в яких навчалося менше трьох десятків дітей. Ніяка Америка такого не витримала б! Місцеві сільські еліти чіплялися за школу. Бо якщо не працевлаштуєшся в школі, то роботи в селі не знайдеш. Тому й доводили до абсурду. Зараз дітей направлятимуть у місцевий ліцей. Найкращі вчителі вже давно там працюють.
-Тепер, -продовжує, - область не вказує, що нам робити. Раніше, якщо хочеш щось попросити в Києва, то не можна було перескочити через голову РДА чи голову ОДА в Черкасах. А зараз міський голова Володимир Тірон у столиці днює й ночує. Шукає якісь гранти, якісь конкурси, реалізовує тут всеукраїнські проєкти. Ось на вихідних має бути фестиваль – “Kamianka Music Fest”. Сюди всі їдуть охоче. Тут же Чайковський довго жив і творив! У музеї досі зберігається особисте піаніно композитора.
Запитую, що зробила громада за три роки. Віталій загинає пальці.
– Заасфальтували центральні вулиці, висадили сакурову алею на 300 дерев, збудували фонтан, повністю реставрували стадіон. Тепер там крісла, новесенька бігова доріжка із м’якої гуми, новий газон футбольного поля, майданчик для баскетболу й мініфутболу. За кошти грантів облагородили урочище «Кам’янський каньйон». Туди провели дорогу, поставили ліхтарі. Є човни, щоби кататися. Зробили музичний парк. Там можна буде натиснути кнопку й послухати мелодію Чайковського. Постійно купується нова комунальна техніка. Ще декілька років тому у комунальній службі було три старих трактори. А зараз уже 18 одиниць техніки. Днями придбали найновіший навантажувач «Маніту».
Керівник місцевого автотранспортного підприємства Олексій Бондаренко – сивий чоловік років 70-ти:
– Не знаю хто як, а я від цього роз’єднання району тільки програв. У 2019 році мали за перевезення 2 мільйони 487 тисяч гривень. А у 2020 – лише 1550. Чистий збиток – 937 тисяч. Воно зрозуміло, що пандемія й усе таке. Але раніше просили субвенцію в районного бюджету, а тепер маємо просити у двох громад – у Кам’янки й у Михайлівки. Кам’янка погодилася компенсувати нам 405 тисяч за перевезення пільговиків. А Михайлівка – ні. Дала кілька тисяч за січень — та й усе. А пільгові перевезення ніхто не скасовував.
Міського голову - 66-річного Володимира Тірона - на місці не застаю. Він поїхав до Києва у справах підготовки до музичного фестивалю. Зустрічаюся з 50-річним заступником мера Олександром Потапенком.
Олександр Петрович розповідає, що треба громаді для успіху.
– У 2018 ми об’єдналися втрьох – Кам’янка плюс два села – Юрчиха й Тимошівка. Рік пішов на притирання й звикання. А вже у 2019 почався розвиток. Робили все те, що Віталій розповідав. Зараз період схожий із 2018-м, бо приєдналися ще 12 сіл. У більшості з них нічого не робилося: було в Лебедівській громаді, яку розформували торік, три невеликі села – Лузанівка, Вербівка й Лебедівка й у кожному – школа. Або інший приклад – Лузанівська школа - 11-річка, а навчається 28 дітей. По 2,5 дитини в класі. Сусідня з нами Михайлівська громада забрала собі 1/3 колишнього району. А коштів на соціальну сферу не дає. Музичну школу тепер утримуємо ми. Хоча діти з сусідньої громади їздять. А школа така, що туди черга стоїть із дітей, щоби потрапити. Дуже багато потягла нереформована освіта. Якщо за «старої» громади ми мали профіцит в освіті на 1,4 млн гривень, то тепер маємо дефіцит 3 мільйони. Поки що найбільший платник – відділ освіти. За великим рахунком нас би дуже виручило одне підприємство з «білими» зарплатами десь на 500 працівників.
– Одна велика компанія з виробництва курятини хотіла зайти сюди в 2015 році, – продовжує Потапенко. – Вже тоді офіційна зарплата там була – 15 тисяч. Вся некваліфікована робоча сила потекла б туди. Бо кваліфікована давно працює в Черкасах, Києві та Польщі. Але наші підприємці залишилися б ні з чим. Тому деякі фактично підняли ґвалт: мовляв, екологія, вода, все пропаде! Колись тут був машинобудівний завод, де працювали три тисячі людей. У районі було два спиртзаводи. Один – у Кам’янці, один – у Косарях. Косарі ще РДА пробувала відновити, але марно. Ще донедавна там у штаті були люди. Завод стояв, але платив робітникам 2/3 зарплати. Усім було вигідно: люди повлаштовувалися, а тут зарплата капала. А як тільки стала громада – завод закривають, людей звільняють. А це – 80-100 працівників. І їхні надходження з ПДФО. Раніше, за старої громади, грошей вистачало, а тепер держава дає нам базову дотацію. Бо за доходами не дотягуємо до середнього рівня. Кілька років має пройти, поки переваримо оцих 12 сіл, що до нас приєдналося. Найперше, треба навести порядок із землею. Бо повно необлікованої землі, яку хтось обробляє, а податки не платить. Є в нас сортовипробувальна станція, яка має кілька сотень гектарів, а офіційно платить 1% орендної плати. Здають в суборенду.
Колишня головна бухгалтерка відділу освіти, 51-річна Оксана Надьон після втрати роботи оптимізму не втрачає.
– 18 років відпрацювала в освіті безперервно. Бо навіть у відпустку важко було піти – бухгалтер завжди має бути на місці, володіти ситуацією. Офіційно ходила, а неофіційно – продовжувала працювати. Тепер 5 місяців стою на біржі. Відпочила за всі попередні роки, – сміється. – Виплати по безробіттю затримують на місяць-півтора. Роботи в Кам’янці нема. Якось дали мені телефон підприємця, який шукав менеджера з продажів. Але тому потрібна не жінка, а чоловік із машиною. Зараз живемо на зарплату чоловіка. Він скуповує брухт, а ще раніше працював на спиртозаводі. Маю дорослу доньку – вона в декреті. Пішла туди з районної ради. Звільнити не мали права, бо декретне місце. Зараз перевели в Черкаси в районну адміністрацію. Однак я ні на що не нарікаю. Значить, Бог послав таке випробування. Треба пережити й рухатися вперед. Не нарікатиму – обов’язково знайдеться вихід.
У 2017 році в Кам’янці народилося 150 дітей. А вже в 2020 – лише 50. За кілька років у колишньому райцентрі заледве наберуть 2 перші класи.
Юрій Стригун, Черкаси
Фото: Міська рада
