Щороку в Україні трансплантації органів потребують близько 5 тисяч людей. У 2021 році в нашій державі запланували провести не менше 250 таких операцій, на що в бюджеті передбачили 502 млн грн.
За підсумками минулого року потреба в трансплантації нирки в Україні – на другому місці після пересадки кісткового мозку, лише на Житомирщині її потребують майже 400 людей.
Першу родинну трансплантацію нирки нещодавно провели у Житомирській обласній клінічній лікарні ім. О.Ф. Гербачевського. Операцією керував завідуючий відділенням трансплантації нирки державної установи «Національний інститут хірургії та трансплантології ім. О.О. Шалімова» Владислав Закордонець.
Укрінформу вдалося поспілкуватися з лікарем після операції. В інтерв’ю він розповів про реабілітацію пацієнтів із пересадженою ниркою, суперечливу норму закону «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині» і про те, чому не варто вірити оголошенням про продаж-купівлю нирок.
Лікаря разом із двома колегами у 2010 році звинуватили у незаконній трансплантації органів, яку ті проводили у клініці Азербайджанського міжнародного університету. Владислав Закордонець згадав і про своє майже дворічне перебування у СІЗО, і справу, яка досі перебуває в судах.
РЕАБІЛІТАЦІЯ ПІСЛЯ ТРАНСПЛАНТАЦІЇ ТРИВАЄ 10-14 ДНІВ
- Владиславе Пилиповичу, скільки часу після трансплантації нирки потрібно донору та реципієнту, аби залишити лікарняні стіни й повернутися до звичного життя?
- У середньому 10 днів, або 2 тижні. Донор жодних препаратів не приймає, взагалі – після операції він повернеться до звичного життя. Наша операція спрямована на те, аби не завдати донору жодної шкоди. У реципієнта після операції відпадає потреба у проведенні замісної терапії, тобто гемодіалізу, перитонеального діалізу, і він може жити звичайним життям. Єдине, що реципієнт повинен пожиттєво приймати імуносупресанти (препарати, які послаблюють імунну систему, щоб організм не відторгнув нову нирку – ред.).
- Чи має змінитися спосіб життя реципієнта, якщо він до операції, наприклад, працював фізично, займався спортом?
- Хіба що в ранньому післяопераційному періоді, коли є певні обмеження фізичних навантажень. У подальшому реципієнт може жити звичайним життям.
- При яких патологіях виникає потреба у трансплантації нирки?
- Це термінальні стани (стани на межі життя та смерті – ред.) при гломерулонефриті, хронічному пієлонефриті, полікістозі, діабетичній нефропатії. Людина може перехворіти на грип і як ускладнення – отримати проблеми з нирками та необхідність проведення замісної терапії.
- Як часто у вашій практиці трапляється, що донорська нирка не приживається?
- За міжнародною статистикою, до якої близькі й наші дані, 98% реципієнтів і 95% нирок виживають після трансплантації.
- Відомо, що тривалий час ви були єдиним в Україні фахівцем, хто займався трансплантацією нирок у дітей. Чи побільшало таких лікарів?
- Зараз намагаються інші лікарі оперувати дітей, але у віці 12-14 років та старших. Щодо маленьких дітей 3-5 років, то я поки що єдиний, хто їх оперує.
- З якого віку дітям можна проводити пересадку нирки?
- Мій наймолодший пацієнт – це дитина, якій не було одного року.
- І як пройшла трансплантація в такої маленької дитини?
- У тому випадку операція пройшла успішно, але дитина вже була у важкому запущеному стані, й їй просто не вистачило сил. Родичів попереджали, що ризик дуже високий, але вони прийняли рішення, що краще спробувати щось зробити, аби врятувати дитину, ніж спостерігати за тим, як вона помирає.
- У кого легше проходить процес реабілітації після операції – у дітей чи в дорослих?
- Кожен випадок індивідуальний, все залежить від конкретного пацієнта.
УКРАЇНІ ПОТРІБНА ПРЕЗУМПЦІЯ ЗГОДИ НА ПОСМЕРТУ ТРАНСПЛАНТАЦІЮ
- Під час круглого столу, присвяченого трансплантації, який проходив на базі Житомирської обласної клінічної лікарні ім. О.Ф. Гербачевського, представник МОЗ розповів, що Інститут хірургії та трансплантації ім. О.О. Шалімова може проводити до 100 операцій на рік, але він не має своєї донорської бази. Чи є варіанти вирішення цієї проблеми?
- Думаю, можливо, закон «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині» спростить ситуацію. Хоча тут справа не тільки в законі. Має бути фінансування галузі на відповідному рівні, тому що це все високовартісне – і витратні матеріали, і сама послуга проведення операції (у Житомирі трансплантація нирки обійшлася у понад 300 тис. грн, але пацієнт за неї не платив – ред.). Якщо держава буде фінансувати, ми збільшимо кількість таких операцій, а якщо не буде – все виконуватиметься як і раніше – коштом пацієнтів, і, звісно, кількість пацієнтів зменшиться.
- Скільки в Україні медичних закладів, де є кадри і де можуть проводити трансплантацію органів?
- Це Львівська обласна лікарня, де вже давно функціонує центр трансплантації; Львівська лікарня швидкої допомоги, де провели багато трансплантацій від померлих людей. Ковель свого часу був на хвилі, але зараз у тіні. У Дніпрі виконують невелику кількість операцій. Одеса, де нещодавно провели трансплантацію від померлої людини. Запоріжжя – там був також мультиорганний забір органів у померлої людини і трансплантація. Харківський обласний центр урології і нефрології, де зараз відновили трансплантації, Черкаський обласний онкодиспансер. У Києві – це міський центр нефрології та діалізу, обласна лікарня, Інститут серця, Інститут серцево-судинної хірургії ім. М.М. Амосова і наш інститут.
- В Україні, окрім родинної трансплантації, дозволена і посмертна, коли консиліум лікарів констатує смерть мозку пацієнта й тоді можна вести розмову з рідними про пересадку його органів іншим людям. Чи виникають у лікарів труднощі на цьому етапі?
- Звісно, тут необхідна обережність комісії лікарів, яка констатує смерть людини на підставі смерті мозку. Але ж залучаються лікарі, в яких стаж роботи більше 5 років і є вища категорія – це фахові спеціалісти, які мають досвід. Тому для них немає труднощів провести певні дослідження, поставити діагноз і констатувати смерть мозку. Це треба робити з всіма пацієнтами, які знаходяться в термінальній комі, незважаючи на те, будуть потім вести розмову з родичами чи ні, будуть отримувати згоду на вилучення органів чи ні. Далі вже можна розглядати в окремих випадках таких пацієнтів як потенційних донорів.
- Як ви оцінюєте закон «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині»?
- Недоліки цього закону такі ж самі, як у всіх попередніх законах. У ньому є стаття 16, яка передбачає презумпцію незгоди, тобто вважається, що всі незгодні, щоб у них вилучали органи, коли констатують смерть мозку. У сім’ях не розмовляють на цю тему, ми отримуємо особисту думку самих родичів, а не пацієнтів, які знаходяться при смерті. У законі є норма про можливість дати прижиттєву згоду, але механізму немає. Простіше, якби була презумпція згоди, як наприклад, в Австрії, коли не потрібно турбувати родичів, адже вони перебувають у стані шоку, розпачу, бо їхній рідний помирає, а в цей час лікарі мають запитувати в них згоду на отримання органів. Я вважаю, що це не зовсім гуманно. Більш гуманно було б, якби всі громадяни мали можливість виразити особисто своє бажання. Тобто коли людина незгодна, їй треба написати заяву – і тоді така особа виключається із реєстру потенційних донорів у разі, якщо з нею щось трапиться і в неї констатують смерть мозку.
Є багато випадків, коли пошук родичів забирає тривалий час. Пацієнти, як правило, знаходяться у досить важкому стані й не завжди доживають до того часу, коли знаходять їхніх родичів.
БОРОТЬБА З ДЕРЖАВОЮ НА РІВНІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ
- На вашу думку, чи достатньо на законодавчому рівні захищені лікарі-трансплантологи від того, щоб при пересадці органів проти них порушували кримінальні справи?
- Від цього ніхто не застрахований. У нас проблема в тому, що правоохоронні органи і судова система не готові виносити об’єктивні рішення. Наприклад, та кримінальна справа, яка ще у 2010 році була ініційована щодо мене, досі знаходиться в суді, хоча в 2014 році її закривали перша та апеляційна інстанції. Коли я сказав у Верховному суді, що як її там закриють, у мене буде можливість звернутися до Європейського суду з прав людини, то її відправили на новий розгляд у складі нового суду. Ця кримінальна справа вже 10 років розглядається, у неї немає жодної перспективи, бо немає факту якогось злочину, взагалі нічого не підтверджено, а є лише голослівні обвинувачення правоохоронних органів у нібито незаконній трансплантації. Тому зараз борюся з системою. Якби не ті два роки, які я і двоє моїх колег-анестезіологів провели у СІЗО, по суті – за виконання своїх службових обов’язків, то, може, було б простіше закривати справу за відсутністю складу злочину.
Тут проблема не тільки в лікарях, а й у правоохоронних органах, і в судовій системі. Це не вирішується тим, що написали закон про трансплантацію.
- На якому етапі зараз перебуває ваша справа?
- На початковому, в суді першої інстанції, зачитують обвинувальний висновок. Хоча у мене вже є рішення Європейського суду з прав людини, за яким держава Україна відшкодувала мені 2 тисячі євро за надмірне тримання під вартою. Зараз я маю можливість позиватися до Європейського суду через надмірний термін розгляду в судах.
- Попри те, що в Україні заборонений продаж органів, Інтернет рясніє оголошеннями «продам-куплю нирку». Як це можна пояснити?
- Я вважаю, що це шлях у нікуди. Можливо, людей розводять, щоб виманити в них кошти. У нас є кіберполіція, яка повинна відстежувати такі оголошення, вилучати їх, блокувати сайти.
Ірина Чириця, Житомир
Фото: Геннадій Мінченко