Бабак, символ Луганщини

Бабак, символ Луганщини

Укрінформ
Зображення цієї кумедної та водночас загадкової тварини прикрашає герб області

Герб Луганської області прикрашають аж дві тварини – кінь і бабак. Про коней я вже писав кілька разів, а от про бабака написати все ніяк не випадало. Адже «столиця» цього роду вивіркових – у так званому Стрільцівському степу під кордоном з Московією, штаб-квартира Луганського природного заповідника, де про луганський символ знають все – у Станиці Луганській. Ну, й це на висвітлення візитів великих чинів до Станиці возять централізовано. А котити через блок-пости чотири години рейсовим автобусом – те ще задоволення. Можна й не доїхати…

УЧЕНЕ ЗВАННЯ MARMOTA BOBAK

Раніше не звертав на це уваги, але коли почав працювати на цим текстом, таки звернув. Нинішній герб було затверджено на сесії обласної ради 15 травня 1998 року. Десь за місяць після того, як «за кермо» регіону стали Олександр Єфремов і головний «федераліст» України Віктор Тихонов. Той самий, засновник ПіСУАРу. Зараз от думаю: а чи не бабак надихнув Віктора Миколайовича на ідею перетворити країну на скупчення нічим не пов’язаних одна з іншою територій? Не в тому сенсі, що симпатичне звірятко насвистіло це йому у вуха – просто дізнавшись, що саме його (бабака) присутністю Луганщина різко відрізняється від решти областей, він і вирішив створити зі своєї малої батьківщини напівдержавне удільне князівство.

Однак не варто тут занурюватися в політичне болото посеред сухого луганського степу. Краще розкажу, що вдалося довідатись про Marmota bobak, або бабака степового.

Уперше побачив бабака зблизька десь за пару років до того, як він потрапив до сімейства тварин геральдичних. На одному з кінних заводів (а в нас їх аж чотири) проходили змагання, й одним із призів для переможця була дротяна клітка з доволі великим, з півметра завдовжки, звіром. Красивий, з розкішним хутром, він явно почувався в тісній клітці незатишно і все намагався знайти вихід. Виходу не було; він лише поранив носика об міцний метал – і коли я побачив кров, відчув невимовний жаль до в’язня.

…Джерело інформації я таки знайшов. Сторінка заповідника люб’язно спитала мене, чим може допомогти, а коли я сформулював проблему, видала мобільний телефон свого керівника. Наша зустріч із Вадимом Морозом відбулась на автовокзалі Сєверодонецька. Він повертався з Краматорська на роботу в Станицю; в Сєверодонецьку – пересадка.

Вадим Мороз
Вадим Мороз

У Краматорську Вадим Анатолійович народився, виріс, а потім навчався на біологічному факультеті Донецького державного університету. По закінченні потрапив на роботу до Луганського природного заповідника. Про сьогоднішнє фінансування цього поважного закладу спитати не наважився, але подумав: якщо його начальник навіть такі, відносно невеликі відстані змушений долати громадським транспортом, питання відпадає автоматично.

Утім, це лише мої припущення.

ЯВДОХА ПРОТИ “ДНЯ БАБАКА”

Луганський заповідник – у віданні Академії наук. Якось так склалося, що три з чотирьох його відділів залишились на підконтрольній Україні території, зокрема й Стрільцівський степ. Мені довелось там побувати у 2005 році разом із делегацією колег з Івано-Франківська. Надворі стояв травень-місяць, коли наш степ виглядає найбільш розкішним. Гості, які бачили Карпати у всі пори року, були зачаровані його красою, особливо хвилями сивої ковили. Бабаки мали вже давно повилізати зі своїх нір, але сторожових на їхніх звичних місцях не було – лише поодинокі звірі маневрували по полю короткими перебіжками. Хтось зі співробітників пояснив: у таку спеку (на термометрі було тридцять із чимось) вони відсиджуються під землею.

Бабак – звір древній, порівняно з іншими теплокровними, і коли його рід заселяв східноукраїнські (в майбутньому) степи, в нього не виникло потреби регулювати температуру тіла з допомогою поту. А тепер – пізно, і від сильної спеки він ховається там, де сонце його не дістане. Дякувати Богу, підземні «комунікації» у нього надзвичайно розвинуті.

- Бабак – релікт первісних степів, – зазначив мій співрозмовник. У нас вони автохтонні тварини, тобто не примандрували звідкись. Вони вже були, коли тут кочували дикі коні тарпани, дикі бики. Були розповсюджені по всьому Сходу України. А як почали на цих землях оселятись люди, з XVI століття стали розорювати степи – площа ареалу їхнього розселення зменшувалась, зменшувалась – і до XIX століття для них залишилось лише 10% цілини. Там, куди не дістався плуг, у ярах і вибалках. Залишився у Харківській області осередок і в Луганській. У XX столітті їх намагалися акліматизувати й в інших областях України – в Одеській, Запорізькій, Дніпропетровській, Донецькій…

Десь на початку XXI століття байбаків налічувалось кілька десятків тисяч. За даними Віктора Токарського, на самому початку нинішнього століття в Стрільцівському степу було 17 тисяч бабаків, у 2018 році – вже тільки трохи більше тисячі. Причини – заростання степових ділянок чагарником, що є наслідком припинення випасу копитних тварин. Адже поголів’я рогатої худоби по селах зменшилось катастрофічно. Степовий ландшафт заростає кущами, а для бабака це вкрай несприятлива ситуація. Оптимально – щоби був випас, сіножатні ділянки. Коли простір відкритий, вони стоять стовпчиком, сигналізують одне одному про появу хижака. Їм потрібно бачити все, що відбувається навкруги, а чагарники й висока трава закривають огляд, і вони погано бачать небезпеку. Відповідно, вовки, собаки, лисиці отримують змогу підкрадатися непомітно…

До речі, Віктор Арсентійович Токарський, професор Харківського університету, вважався найбільшим в Україні фахівцем з вивчення степового бабака, а широкій публіці він більше відомий як вихователь одного конкретного бабака – Тимка, якого на початку лютого щороку кличуть прогнозувати весну. Вадим Мороз вважає це закордонною забавкою, яка не дуже то й підходить для нашого клімату. Для наших широт є народна прикмета, якою користувалися ще в позаминулому столітті українські селяни. Вони знали, що бабак на Явдоху (14 березня) прокинеться, свисне три рази, перевернеться на інший бік і продовжує спати аж до Благовіщення. Люди вийдуть у поле послухати, і коли свист почують – значить, скоро прийдуть теплі дні. А ви тут: «День бабака», «День бабака»…

СТЕПОВА ПАНАЦЕЯ

Що можна зробити, щоби збільшити популяцію бабака в Стрільцівському степу? Або хоча б припинити її скорочення.

- У заповіднику ми, згідно з лімітами, які беремо в міністерстві, маємо невеличкий випас на тих ділянках, де вони збереглися. А там, де режим охорони не такий суворий – потрібен випас, потрібне сінокосіння. Це основне.

- У вас є для цього засоби?

- У нас є, але ми і законодавством обмежені, й взагалі… В ідеалі потрібно аборигенні види копитних заселяти, але хто це робитиме?

Років десять тому Євросоюз запропонував гранти на програму порятунку українських степів. Рятувати степовий біоценоз пропонувалося випасом коней на тих ділянках степу, де він ще зберігся відносно не порушеним цивілізацією. Тоді йшлося про Біловодський район, де животіють аж три кінні заводи. У Міловському районі, в межах якого розмістився Стрільцівський степ, теж є свій кінний завод, який називається майже так само: Стрільцівський кінний завод №60. Я про нього нагадав Морозу, але він відмахнувся:

- Він досить далеко від нас, причому в такому занепаді – не знаю, що там від нього залишилось.

- А чим бабаки цікаві простому обивателю?

- Цілющий жир; м’ясо, хутро. Раніше навіть був промисел. Зараз його немає, але полювання в мисливських угіддях існує. Беруть якісь там талони, стріляють рушницями з оптикою. Я проти цього, ми працюємо, щоб бабака вносили до «Червоної книги», а мисливці опираються. Зараз же нова редакція «Червоної книги» мала вийти ще рік тому, але ще не вийшла. Моя думка – треба бабака вносити до «Червоної книги», бодай Луганську й Харківську область. Тут є аборигенні осередки.

До слова: про бабачий жир ті самі обивателі розповідають фантастичні історії. Цим жиром лікують туберкульоз в останній стадії; він повертає життя опроміненим «чорнобильцям», а один індивідуум повідав, що в дитинстві мати скормила йому цілу банку цього жиру, після чого він набув здатності ночувати в снігових кучугурах. Наскільки це правда – судити не берусь. Але знаю достеменно, що люди часом і нині шукають, де б дістати того жиру, от тільки про результати таких пошуків нічого не скажу.

СІМЕЙНІ ЦІННОСТІ

Наш бабак – звір доволі крупний. Сантиметрів до сімдесяти завдовжки плюс короткий хвостик. Як у звіра, який весь час риється в землі, має міцне хутро, що не облізе після першого ж зимового сезону, а тому користується у цінителів неабияким попитом.

Півонія тонколиста
Півонія тонколиста

- Хутро руде, світле. Є меланісти й альбіноси навіть у нас у заповіднику. Меланісти (від природного пігменту меланіну) темні, майже чорні. «Блондини» ж рідко зустрічаються. Хоча можна й сплутати: якщо він у крейді риється, може виповзти з нори світлим, а якщо ґрунт чорний… Проте меланіст трапляється десь один на сотню.

У кожній сім’ї живуть пара дорослих, молодих може бути від трьох до шести; бачили й до восьми. Розмножуються раз на рік. Весною. Гін відбувається в березні-квітні, за місяць народжуються дитинчата. Ще за пару тижнів вони виходять на поверхню. Дуже такі нелякливі – можна до них підійти. Тому хижаки насамперед полюють на малих.

- Коли ще живий був Борозинець, у нас у Заповіднику жили два бабаки. Боб і Бобка. Два роки жили, дуже ручні. Потім вони втекли. Прорили нору – вони можуть проривати дуже глибокі нори – до 5-6 метрів углиб. Взагалі в них нори дуже складні, а сімейні ділянки дуже великі. Одна сім’я може займати площу до гектара.

Віктор Олексійович Борозенець керував заповідником, можна казати, на зламі тисячоліть. Не пам’ятаю рік, коли брав у нього інтерв’ю, але присвячене воно було саме бабакам. Він називав лише одного свого «вихованця» – Бобку. Бобка полюбляв печиво; їв з рук... Мабуть, другого він завів уже після нашої зустрічі, і отой новачок, Боб, підбив Бобку на втечу. Бобка, за словами Віктора Борозенця, цілком заміняв собою сторожового собаку, тільки не гавкав, а, як належить його роду, свистів, коли з’являвся чужак. А якщо прибулець не виявляв поваги до такого охоронця, міг в одну мить відчикрижити тому пальця – гризун, як-не-як.

- А не було історій, коли старий бабак вовка загриз або хоча б лисицю?

- Ні, такого не чув, але дуже цікаво, що коли в нас було багато бабака, поруч мешкав такий тхір степовий. Він полював і на малих, і на дорослих бабаків. Ми вивчали цих тхорів – відловлювали, дивились. І в багатьох із них помічали старі шрами на спині від зубів бабака. Тхір нападав, бабак захищався і теж кусав нападника. Та зараз у нас тхора теж нема. Зник слідом за бабаком. Цілий комплекс у нас зник: тушканчик великий, їжак вухатий, корсак степовий. Оцей степовий комплекс зникає, як усе заростає.

- Огар (птах – ред.) теж зник?

- Ні, огар не зник. Вони пов’язані з бабаком, ці види живуть у симбіозі. Тхір полює на бабака – і живе в його норах. Корсак теж. Огар гніздиться в норах бабака. Спостерігали співробітники: ведуть ці огари свої каченят до водойми. Вивели пташенят у норі бабака за два кілометри до водойми – і ведуть по степу. Гадюки живуть, ящірки ховаються в норах.

Гадюка степова
Гадюка степова

Огара в 1970-ті, у 80-ті не було не лише в Стрільцівському степу – вважалось, що ця красива велика качка взагалі винищена. А в середині 1980-х орнітологи його побачили. Як і маленьку лисичку – корсака, мешканця азійських напівпустель. Може, люди багато на себе беруть, стверджуючи, що завдяки їхній бурхливій діяльності зникають цілі сімейства тварин?

ПЕРШІ «ТЕНГРІАНЦІ»

Як називали бабака стародавні українці – невідомо. Бабак – слово тюркське, і є така теорія, що воно однокореневе із тим, яким кочовики називали кам’яних ідолів, яких вони встановлювали на вершинах пагорбів. Цих ідолів українці назвали «бабами» попри те, що вони, здебільшого, мали вторинні статеві ознаки чоловіків. І стояли вони майже так само, як стоїть бабак, охороняючи свою сім’ю від ворожого нашестя.

Відомий казахський письменник Олжас Сулейменов у своїй нашумілій книзі «Аз і Я» від бабаків вивів походження одного з найдавніших обрядів поховання. До речі, на Луганщині таких могил багато встигли розкопати археологи.

Науковий співробітник Лариса Боровик
Науковий співробітник Лариса Боровик

«Людина – дитя природи – уподібнювалася іншим її синам. Пошук безсмертя привів її до думки рятівної: смерть це сон. Старість – це осінь. Засинає бабак у норі, набивши її припасами. Розкопуючи взимку нори, древній мій брат бачив бабака, згорнутого клубком у земному житлі, засипаному зернами. Пригріє сонце, і виходить бабак, схудлий, заспаний – живий. Ці спостереження за життям і смертю рослин і тварин (особливо землерийних, лягли в основу важливого обряду: «заснулу» людину відтепер клали в «нору», в позу сплячого бабака і посипали зерном або багряною охрою, фарбою осені. У надії, що настане коли-небудь її Весна, пригріє її сонце, і вийде вона заспана, але жива».

Міркування письменника-степовика підштовхнули мене до останніх питань:

- У бабаків із кочовими племенами не було конфліктів?

- Не думаю. Адже ті випасали коней, робили випали. Природні пали були. Після яких він дуже добре себе почував.

- Кілька тисяч бабаків зникло. А де поділись мертві тушки?

- Бувало, викопували черепи, кістки в окремих норах-сурчинах. Вони туди заходять – і вмирають. Кажуть, у Старобільську бачили бабаків, в Білокуракіному багато – там, де є випас, або ще випалювання, хоч воно й незаконне. Степ відновлюється дуже швидко. У 2008-му в заповіднику була велика пожежа – майже весь Стрільцівський степ вигорів. Але, що характерно, жодного трупа бабака не знайшли – всі в нори поховались. Змії погоріли, кілька ящірок… Всі ховаються: якось пристосована природа. А наступного року, як пройдуть дощі, як сніжок випаде – вже й відновилось усе. Для степів пожежі не такі катастрофічні, як для лісів.

Ковила в Стрільцівському степу
Ковила в Стрільцівському степу

От такий він, наш бабак. На перший погляд – смішний і химерний, насправді ж – містичний. Боюсь навіть уявити, що станеться з його малою батьківщиною, якщо він, не дай Бог, остаточно зникне.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк
Фото надані керівником Луганського природного заповідника Вадимом Морозом

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-