Лисичий над Дінцем. Наша земля

Лисичий над Дінцем. Наша земля

Укрінформ
Що «розкопали» краєзнавці про XVIII століття Донбасу

Донедавна автор цих рядків вважав Луганщину одним із лідерів краєзнавства: в яке б село не доводилось потрапити – скрізь зустрічався з дослідником минувшини своєї малої батьківщини. Та коли поділився своєю думкою з краєзнавцем Сергієм Каленюком, він різко заперечив. Після того, як сам Сергій Петрович повернувся до рідного Полісся, у Сєверодонецьку геть не стало кому продовжувати його справу. Проте, в Лисичанську (а це на іншому, правому, березі Сіверського Дінця) продовжує активно працювати у цій царині його співавтор Микола Ломако.

АРХІТЕКТОР І АРХЕОЛОГ – СЛОВА СПОРІДНЕНІ?

Про Миколу Миколайовича я згадував у розповіді про лисичанський фестиваль «Террафокс 2.0» у серпні минулого року (участь у якому взяв Сергій Жадан). Його не можна було не згадати, оскільки це він запропонував назву, аби представити історичній науці першопоселенця Лисичих гір, який з’явився тут чотири з гаком тисячоліття тому. І він же як головний архітектор Лисичанська представляв на фестивалі бельгійський спадок та його сумну долю – саме на захист цього спадку й «фестивалили» «Жадан і Собаки» та деякі інші українські гурти.

Микола Ломако
Микола Ломако

Тоді ми лише «очно» познайомилися з архітектором; тепер дізнався деякі подробиці з його біографії. Микола Ломако народився в селі з красивою назвою Серебрянка. Це в Новооскольському районі Білгородської області, яка тепер входить до складу РФ; там закінчив середню школу. Не встиг він це виговорити, як я, на автоматі, бовкнув:

- Розмовляли в селі українською?

- Українською. Не зовсім чистою, щоправда. Пам’ятаю: коли урок іде, потрібно російською розмовляти. А в коридор виходимо – і на своєму суржику… Деякі дівчатка йдуть і продовжують російською розмовляти. А ми навколо них бігаємо: «Диви, городські тут завелися».

- Як ви, головний архітектор доволі крупного міста, почали займатися краєзнавством?

- Десь у 2003 році нам доручили перекласти українською вулиці Лисичанська. У нас їх 437, місто витягнулось уздовж Дінця, і тут дуже багато приватного сектора.

Треба було їх упорядкувати – до мене цим ніхто не займався – скласти алфавітний список... І ось коли я цей список зробив, разом із вчителями української (треба ж було правильно написати назви), відчув, що мені та робота сподобалася.

Сам я тоді тільки архітектурою займався, а хотілося описати кожну вулицю. Звернувся до журналістів, у музей, до бібліотеки. Ніхто цим займатися не захотів. Тоді я взяв енциклопедію, почав у музей частіше ходити, знаходити героя, чиїм ім’ям названа вулиця. І так вийшла моя перша книжка «Лисичанськ. Історія в Вулицях». Рік часу книзі присвятив. Вона всім сподобалася; школярі її використовували для навчання, музей – для екскурсій і таке інше. Був у нас підприємець такий, Горюнов, він профінансував її друк. Потім мене це затягнуло. Захотілося статті писати. Спочатку вони не виходили, я ж до того ніколи нічого подібного не писав. Місцеві журналісти мене підучили. Дізнався від них, що таке оповідання, повість, есе. Потім Серьога (Каленюк – авт.) приїхав, з ним познайомилися. Він запропонував разом писати книги українською мовою...

ЛЮДИНА ЛИСИЧИХ ГІР

Поки готував цей матеріал, прочитав дві книги Каленюка й Ломака (кілька років тому прочитав книгу Сергія Каленюка «Сліди на сакмі», але вона стосується інших територій Луганщини). Одна книга називається «Террафоксы и другие лисичане». Перша її глава присвячена саме їм.

Ідол террафоксів (знайдено в Лисичанську)
Ідол террафоксів (знайдено в Лисичанську)

Отже, першим осілим народом на території сучасного шахтарського міста стала спільнота, що своїх померлих ховала в катакомбах. Це не ті катакомби, в яких укривались від цікавих очей перші християни. Катакомби середини - кінця третього тисячоліття до Різдва Христового являли собою вертикальні ями, на дні яких убік видовбували горизонтальне заглиблення – камери – і вже в ту камеру клали небіжчика. Таких поховань навіть у Луганській області багато, але значній більшості їхніх «мешканців» не пощастило отримати, скажімо так, родове ім’я. І тільки ті, кого викопали в «Лисичому над Дінцем» (В.Сосюра), тобто на території, якою опікувався її головний архітектор, таки стали відомими науковому світові як террафокси (від латинських terra – територія і fox – лисиця).

На думку Миколи Ломако і його співавтора, першопоселенці Лисячих гір були доволі розвиненим племенем. Ці кремезні високі люди переважно займались скотарством, але житло мали постійне: робили в землі неглибоку яму, яку накривали куренем (мабуть, саме таке, як мені довелось побачити в Більському городищі на Полтавщині; тільки там його реконструювали, як житло гелонських скіфів), тобто вже перейшли від кочового до осілого способу життя. Вони встигли познайомитися з бронзою – в одному з поховань навіть знайдено було бронзову сокиру, не кажучи вже про більш дрібні речі. Але не це головне.

Террафокс
Террафокс

Террафокси «піднесли» рідкісний подарунок дослідникам їхньої культури. У 2006 році в одному з курганів на глибині 1 м від поверхні землі археологи викопали брилу з пісковика вагою в 300 кілограмів і висотою більше метра, яка зображує першопредка. Фахівці називають такого типу «скульптури» антропоморфними стелами. Спереду і ззаду на стелі зображені предмети побуту людей: лук, сокира, пояс і – солярні, тобто сонячні, знаки. Усіх вразив солярний знак у вигляді кола, навколо якого викарбовано 9 точок. Одразу напрошується думка – сонце і 9 планет.

- Присутній на розкопках археолог із Києва Яків Гершкович пояснив, що на стелі зображено якесь божество, за поясом у якого знаходять лук і сокиру; на одній стороні в колі зображено хрест – символ життя, хрест у 2-х колах – символ смерті, а коло з дев’ятьма точками – це символ життєвого шляху людини. Оскільки стела встановлювалася на кургані, який грав роль святилища, то чоловік, що приходив помолитися своїм богам, обходячи по колу курган, ніби проходив свій життєвий шлях, відраховуючи відпущений час: народження – життя – смерть – і так далі знову по колу.

Скіфська хата дуже схожа на житло террафоксів
Скіфська хата дуже схожа на житло террафоксів

Люди, які не мали писемності, вже знали, як влаштована Сонячна система і непогано розбиралися в космогонії? Чи це ми ще чогось про них не знаємо? Подібних стел в Україні знайдено менше десятка, але ця – єдина, що збереглась у вцілілому кургані. Поки що єдина, бо курганів на землі лисичанській ще багато. І вони ще чекають на своїх дослідників.

СОЛЕРОС

Та хоч яким би цікавим було знайомство із загадками й відкриттями прадавніх епох, особисто мені актуальнішими видаються суперечки про події більш до нас близькі, можна сказати – вчорашнього дня. Ну, добре, позавчорашнього. Террафокси – це добре, але хто заселяв наші терени триста років тому? «Наші», в даному разі – це ті, що розташовані на правобережжі Сіверського Дінця в Донецькій і Луганській областях. Тобто Донбас, власне, у розумінні цього політико-географічного терміну. Гадаю, не треба довго пояснювати, чому це питання важливе саме в наші бурхливі часи?

Інша книга наших співавторів зветься «Роти полку Депрерадовича». Але спершу треба сказати, чим відрізняється краєзнавство від академічної історії. Ці дві науки, якщо сильно спростити, різняться між собою, як географія із топографією. Географ на землю дивиться наче з космосу, топограф – з висоти власного росту. Історик вивчає процеси глобальні, краєзнавець – у найдрібніших деталях. Це, звичайно, не означає, що історик не може зацікавитись, як виникали роти лише одного зі «сербських» полків у проміжок часу між 1753 і 1764 роками, але дивитись він на них буде з погляду тодішньої геополітики. А Ломако з Каленюком вдивлялись ледь не в кожен байрак чи пагорб, у кожний лісок або ручай, який крізь той лісок тече.

Навіть мені, хто пішки пройшов принаймні деякими з цих місцин, іноді важко орієнтуватись. Наприклад, про яку саме Білу Гору йдеться. Мабуть тому, що в селі з такою назвою мені бути доводилось, але що воно лежить навпроти села Борівського (де теж бував), навіть на думку не спадало. А у вказані часи й навіть набагато раніше тут був відомий історикам Борівський перевіз через Донець.

Микола Миколайович цю територію досліджує особисто. Про що свідчать, зокрема, наведені тут фотографії. Коли я побачив одну, де він тримає за роги чи то череп якого викопного ящера, чи білу гілку дерев’яного обрубка, приминаючи кросівками рожево-фіолетову траву, подумав, грішним ділом, що це він звітує про подорож до Південної Америки. Насправді ж це він перебував неподалік села із найпрозаїчнішою назвою Стряпівка Бахмутського району. Білий колір пеньків пояснюється наявністю поряд соляних озер. І ультрафіолетова трава солерос росте тут тільки тому, що інші трави в таких умовах не виживають.

ПРИБУЛЬЦІ

Однак повернемось до рот Депрерадовича. Насправді підполковника австрійської армії звали Райко Прерадович, але коли він потрапив у підданство «матінки» Єлизавети Петрівни, отримав чин генерал-майора і до того російське дворянство – він на радощах приклепав до свого прізвища французьку шляхетську частку «де». І став Депрерадовичем.

Слід сказати, чин і дворянство він, як і його компатріот Іван Шевич, отримали авансом. За обіцянку привести в Україну чотири тисячі своїх православних земляків (їхнє православ’я було обов’язковою умовою), які здатні тримати в руках зброю. Легенда була така: південні кордони імперії не було кому захищати від потенційної турецько-татарської навали. От сербські військові поселенці й мали захищати порубіжжя на лінії від нинішньої Серебрянки (поряд із давно вже існуючою на той час фортецею Бахмутом) на заході – й до річки Луганчик, який впадає у Донець трохи східніше нинішнього Луганська.

Козацький бордюг (житло) в Макаровім Яру
Козацький бордюг (житло) в Макаровім Яру

Одразу скажемо: генерали обіцянки не виконали, що підтвердила ревізія, влаштована Катериною ІІ у 1764 році. Замість чотирьох тисяч два «сербські» полки ледь налічували разом менше тисячі «багнетів», які складались далеко не з самих лише сербів. Були тут і волохи, й угорці, й навіть українці, яких, за первинним задумом, і духу не мало бути. Катерина ці недополки розігнала, створивши з них єдиний Бахмутський гусарський полк і змінивши дещо нумерацію рот.

І пропав би цей епізод у нетрях історії, якби у 2003 році його не підняли на щит луганські «комсомольці» й не заходилися організовувати 250-річний ювілей Слов’яносербії. Який проводився під неофіційним гаслом: «Серби – засновники цивілізації в межиріччі Сіверського Дінця й Лугані». Навіть випустили підручник «Історія Луганського краю», у якому стверджувалось: «Так, у 1754-1756 рр. виникли села Серебрянка, Привільне, Верхнє, Нижнє, Кримське, Підгорне, Калинове (1754), Троїцьке, Біла Гора (1755). Усі вони без винятку були слов’яносербськими ротами». А дехто з ідеологів української меншовартості взагалі вирішив, що «по правому же берегу Северского Донца между реками Бахмутом и Луганью до середины XVIII века, кроме Бахмута, не было ни одного населенного пункта. Правый берег Донца оставался дикой, незаселенной степью».

Тим часом, пам’ятна стела на в’їзді до Лисичанська задовго до «ювілею» сповіщала: місто засноване в 1710 році. Місто Зимогір’я на Лугані (Слов’яносербського району, між іншим), колишній Черкаський брід, якщо вірити такому ж знаку на в’їзді, взагалі ж засноване ще до початку повстання Богдана Хмельницького – у 1645 році.

Бордюг у Макоровім Яру. XVII століття
Бордюг у Макоровім Яру. XVII століття

Ще цікавіша історія – із селом Макарів Яр (за Совєтів – Пархоменко). Відомий церковний історик позаминулого століття Феодосій, у миру Олександр Макаревський, повідомляв у одній зі своїх робіт, що в 1660 році, «за наказом Коша на одному з пагорбів над Дінцем було розміщено частину Суходільського пікету для спостереження за переміщеннями татарської орди». Наказ був виконаний, і вже через 18 років «пікетники» відправляли до Бахмута обози із збіжжям та іншим продовольством. У 1738 році сюди перебрався старшина Запорозького війська Макар Безродний, створивши тут хутір, який згодом нарекли Макаровим Яром, центром східноукраїнського гончарства. Але ж хутір розташований значно східніше від Луганчика. І досьогодні місцеві мешканці натрапляють на козацькі бордюги – печери, прорізані в скелях над Білоусовим ручаєм. Може, навіть раніше, ніж видав свій наказ Кіш.

«ДОСТОВЕРНАЯ ЛАНДКАРТА»

Микола Ломако зі співавтором так далеко на схід не заходили. Їхня книжка – про полк Депрерадовича, який займав західну частину Слов’яносербії. І вона беззаперечно доводить, що серби влаштовували свої шанці саме там, де вже існували українські поселення. Інакше й бути не могло – ну, не поспішали серби їхати в цю «пустелю». Доходило до анекдотичних ситуацій.

- Людей катастрофічно не вистачало. Навіть із тих, хто був, не всі лишалися. У 1756 році Депрерадович писав скаргу, що зі Слов’яносербії на Січ перейшло 115 чоловік. Це змушувало приймати на службу українців і росіян. У списках значились навіть турки, грузини і євреї, що прийняли православну віру, – каже автор книги.

Карта Бахмутського гусарського полку після ліквідації двох сербських полків
Карта Бахмутського гусарського полку після ліквідації двох сербських полків

А сербів же запрошували на ці землі саме служити «загороджувальними загонами» за спинами запорожців. Для чого ж іще? Адже на південь від них саме запорожці охороняли південні рубежі московської держави, але надто вже були волелюбними й малокерованими. А з татарами обидва полки за одинадцять років свого існування жодного разу не зіткнулися.

Зате не раз стикалися з місцевим населенням (цікаво, звідки воно тут узялось, якщо «правый берег Донца оставался дикой, незаселенной степью»?). Капітан – принаймні, в такому чині він прибув з Австрії – Семен Пищевич скаржився у своїх «Записках», що певний час доводилося жити у нашвидкуруч змайстрованому курені в урочищі Раївка над Дінцем (точно, як за чотири тисячі років до нього жили террафокси), бо «до нас на роботу ніхто ні за які гроші йти не хотів». Чому? А тому, пояснює капітан, що «тамтешній народ виріс і зістарився все на одному місці, в глушині такій, що ніякого другого народу не бачить, крім себе і своїх, тому, як нас побачили, то втікали від нас, ніби дикі». Тобто українці в цій місцевості не тільки вже жили, а ще й встигли «зістаритись», поки сюди зволив прибути «цивілізований» Пищевич.

Навряд чи 22-річний сухопутний капітан устиг десь побачити справжніх дикунів. Та й місцевим багато кого доводилося бачити: від кримських і ногайських вершників до московських дяків, не кажучи вже про сусідів-дончаків. А от що цуралися вони новоприбульців, то правильно робили. Бо новонавернені «дворяни» дуже скоро почали місцеве населення закріпачувати. Тим більше, що з сербів землероби виявилися такі собі. Українці склали чимало прислів’їв та приказок про безпорадність балканських переселенців у веденні господарства, про їхню зневагу до праці землеробів, на зразок таких: «3а сербином добре жити, що нічого не робити», або «Стоїть сербин серед двору, та й попльовує угору»…

Ну, і наостанок – про документальне підтвердження того, що до сербів люди жили тут не лише по бордюгах, а й у «нормальних», як на той час, поселеннях.

- Зрозуміти це допомогла й знайдена «Достоверная ландкарта...» 1750 року. На ній уже показано Серебрянку, а на території сучасного Лисичанська розташовано три слободи: Пещеровка, Лобовка і Бєлінка. Остання якраз і стоїть на місці Верхнього. Хуторами були заселені річки Верхня і Нижня Біленька, лівий берег Лугані. І це все до утворення Слов’яносербії, – стверджує Микола Ломако.

Тим часом, перші серби з’явились на правому березі Дніпра тільки в 1751-му. А «Ландкарта» 1750 року є лише копією більш ранніх, складених у 1748 році. На яких, до речі, відображені реалії років більш давніх – до 1714 року. І це – вже не кажучи про знахідки археологів, які шукають і знаходять у цих краях артефакти бронзової доби, а побіжно натрапляють і на предмети побуту українців XVII століття, іноді доволі вишукані.

Так що не лише добровільним краєзнавцям є над чим тут працювати – час уже хоча б узагальнити їхні знахідки.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк

Фото автора

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-