Хустка-оберіг: звідки взялася й чому зникла?

У Житомирському обласному краєзнавчому музеї зберігаються хустки-пулки, що були поширені на території Ємільчинського району в кінці ХІХ - на початку ХХ століття, аналоги яких не зустрічаються більше ніде в Україні.

Хустка з давніх часів була невід’ємним атрибутом заміжньої жінки й виконувала оберегову функцію, захищаючи від лихого ока і злих сил. У нас є чимало обрядів, пов’язаних із цим елементом одягу.

Сучасні жінки дедалі більше відходять від традиції носіння хустки. Практично вона зараз використовується під час весільної церемонії, відвідування храмів в окремих конфесіях, фотосесій або флешмобів у соцмережах до Дня української хустки. На зміну їй прийшли шапки, капелюшки, берети.

Цього разу Укрінформ у проєкті «Музейний експонат» розповідає історію про еволюцію жіночого головного убору та прямокутні хустки-пулки з житомирського Полісся.

ХУСТКИ-ПУЛКИ З ОБЕРЕГОВИМИ ФУНКЦІЯМИ

Старший науковий співробітник відділу етнографії Житомирського обласного краєзнавчого музею Надія Борисова наголошує, що зав’язана хустка, комір, пояс і поділ сорочки утворюють коло, а наші предки вважали його необхідним для захисту людини.

«Хустка, як і волосся – це носій, зберігач енергетики та інформації, яку має в собі людина. У колекції музею представлені домоткані хустки, намітка, а її родзинкою є хустки-пулки. Вони досить цікаві, адже зібрані лише в одному районі Житомирської області й більше ніде ми їх не зустрічали. Таких і на теренах України теж немає. Підчас експедицій вони були виявлені у селах Осова, Мала Глумча, Серби, Середи Ємільчинського району. Ці хустки датуються кінцем ХІХ - початком ХХ століття, але потім вони чомусь були витіснені. Зустрічаються старі, а нові, відтворені – ні. Їх ще можна побачити на жінках під час фестивалю народної творчості «Поліське перевесло» (проводиться в смт Ємільчине – авт.)», – розповідає музейниця.

Утім, як і чому на Ємільчинщині з’явилися саме такі хустки, невідомо.

Хустка-пулка має прямокутну форму і декорована орнаментом у двох кутах з протилежних боків. Коли її складають удвоє, то виглядає так, ніби вона сформована з двох частин. Сама назва походить від слова «пуловинка» (половинка – авт.) – звідси й хустка-пулка, що сформована з двох половинок.

Така хустка була святковим головним убором. Її пов’язували не під підборіддя, а як косинку – за головою. Коли її складали, то в неї було два зуби, що ставали оберегом для жінки. Надія Борисова каже, що жінки, які проживали на Поліссі з його лісами, вірили у різних міфічних істот, а всі ті лісовики, мавки, русалки могли нашкодити. Тож заміжня жінка носила пулку, щоб уберегти себе, народити багато здорових дітей і самій залишитися здоровою.

Пулку в основному декорували геометричним і геометризованим квітково-рослинним орнаментом. На ній вишиті ромби, що є символом родючості, трикутники, як знаки чоловічого і жіночого начала, об’єднані в ромб, символ Богородиці, граблі, огорожа або зуби як перешкода, через яку ніхто не зробить жінці нічого злого.

Вишиті кути хустки оздоблені торочками або бахромою. Вони ворушаться, коли жінка йде, і, як прийнято вважати, притягують до себе все погане, відбиваючи його від господині.

Музейниця демонструє одну із хусток-пулок: «Ось хустка з фабричної тканини, тобто це означає, що жінка була небідною, бо могла придбати такий матеріал і вишити на ньому. Хоча для хустки-пулки робили і заготовки (вишитий орнамент – авт.). Цей експонат придбали у 1980 році під час експедиції за 6 карбованців, а на той час це була немала сума».

ХУСТКА ПЕРЕВОДИЛА ДІВЧИНУ В СТАТУС МОЛОДИЦІ

«Загалом хустку в Україні використовували в різних обрядах. Наприклад, коли проводжали в армію чи в дорогу, якщо парубки їздили на заробітки, то матері привозили хустку, на весіллі хустками або рушником перев’язують руки. Подекуди є традиція прикопувати до могили хустку жінки, якщо вона дуже тужить за померлим чоловіком», – розповідає музейниця.

Вона каже, що хустка з’являлася в житті жінки на весіллі, коли її одягали замість вельона (фати – авт.) і дівчину таким чином переводили у статус молодиці. На території житомирського Полісся зафіксований факт, що до середини ХІХ століття дівчині на весіллі коротко обрізали волосся й одягали хустку. Це означало, що вона вже має менше уваги приділяти своїй зовнішності, а більше займатися господарством і народжувати дітей. Звичай зберігся й до нині, але у значно м’якшій формі, коли після весілля нареченій знімають фату і пов’язують хустку.

Одним із найдавніших жіночих головних уборів є намітка. Вона могла бути з тонкого серпанку, якщо ткали її з льону-довгунця. Довжина намітки – 5 метрів, ширина – 50 сантиметрів.

«Намітку досить цікаво вив’язували на голові. У нас на Поліссі було два найпопулярніші способи. Перший – з двома «вушками», коли її пов’язували навколо голови, а краї, які раніше декорувалися перетканими червоними смугами, спускали попереду. Другий спосіб – намітку пов’язували не лише з двома «вухами», а й під підборіддя. На вив’язування намітки йшло багато часу. Це робили на весіллі, а далі вона ставала святковим головним убором, наприклад, коли жінка йшла до церкви. Намітку використовували до ХІХ століття», – продовжує Надія Борисова.

Згодом у гардеробі жінок з’явилися прямокутні старосвітські хустки, що були повсякденними. Їх ткали з льону або вовни і могли декорувати червоними смугами по периметру або клітинкою. Такі хустки вив’язували під підборіддям, позаду голови або з «ріжками». Цікаво, що саме «ріжки» оберігали жінку від злого ока і відганяли чужих чоловіків.

У відділі етнографії краєзнавчого музею констатують, що наші предки дуже серйозно підходили до оздоблення вбрання та побутових речей, як, наприклад, рушників чи килимів, адже кожен фрагмент орнаменту мав своє значення і функцію. Тому й люди вважали, що всі закодовані знаки оберігають, захищають і надають сили. Так і було з жіночими хустками, і, сподіваємося, мода на них таки житиме.

Ірина Чириця, Житомир
Фото автора