Дім для тих, кого ніде не чекають

Дім для тих, кого ніде не чекають

Укрінформ
У морозну пору тут у “жіночій” кімнаті – плюс 13, у “чоловічій” – мінус 1

У ці морозні дні у Херсонському обласному Центрі реінтеграції бездомних і звільнених осіб «Надія» перебуває 18 людей. З ними працюють волонтери. Невелику команду очолюють Валентин Лапицький, який керує благодійним фондом «Ісус», та активістка Римма Бараненко з громадської організації «Мрії Таврії».

ЧИСТО, АЛЕ ХОЛОДНО

Проєкт у 2020 році підтримала облрада, виділивши приміщення на вул.Сенявіна, 25. Це промзона – колись у цих кабінетах був навчально-курсовий комбінат. Кілька волонтерів за допомогою благодійників, фактично без підтримки з бюджету, на своїх плечах тримають всю цю «махіну». Бо тим, хто потрапляє у притулок, потрібно не лише десь переночувати, поїсти, помитися: їм допомагають із оформленням документів, лікуванням, спонукають шукати роботу.

«Ми з Риммою Бараненко почали співпрацювати після того, як у Херсоні взимку загинуло двоє безхатьків. Я ще до цього вісім років годував безпритульних на вулиці», – розповідає Валентин Лапицький.

Перше враження: тут чисто. Чисті постільна білизна, одяг, ковдри, акуратно складені речі; підлога у кімнатах, коридорах, кухня, ванна кімната буквально виблискують. Місцеві – кожен «при ділі»: одні відігріваються, закутавшись у ковдри, інші працюють – якраз заносять газовий балон. На кухні готують обід: вчора був борщ, а сьогодні суп варять. Бабуся – “зірка соцмереж”, яка раніше ночувала на зупинці біля Залізничного вокзалу, – дивиться телевізор.

Мою появу помічають. Комусь цікаво поспілкуватися – все ж розвага, хтось ніяковіє від уваги, просить не фотографувати («маю знайомих, не хочу, щоб знали, що зі мною сталося»).

Друге враження: тут бідно і дуже-дуже холодно. Зимно настільки, що коли говориш – пара йде з рота. Приміщення ремонту не бачили десятки років – стіни почорніли, вікна старі, через них задуває вітер і вповзає мороз; треба лагодити дах. У гарному стані лише ванна кімната – вона відремонтована, бойлер, пральна машинка, сантехніка вже сучасні.

У невеликій кімнаті, де зараз живуть дві жінки, – «тепло». По-місцевому це означає – градусів 12-14. Коли ми заглядаємо в одну з кімнат, де живуть чоловіки, на градуснику – мінус один. Перемога – це плюс 6.

«Тут шість кімнат, ми користуємося електрикою від промзони поряд з нами, вони на своєму лічильнику рахують, і ми платимо як виробничники. Батарей опалення тут немає – все металеве було давно вирізане. Опалювати електрикою дуже дорого. Ми розуміємо, якщо у нас в місяць буде виходити 8-10 тисяч гривень, то буде важко з рештою. Тому тут, у цій кімнаті (адміністративна кімната – авт.) електрообігрівач не вмикаю. Нам тимчасово дали у користування газовий обігрівач – балон заправляємо і гріємося», – каже директор Центру.

Наразі, вважає він, треба поліпшити побут в Центрі, й для Херсона і частини області його буде достатньо. Хоча проєкт передбачав, що кілька філій «Надії» працюватимуть у великих населених пунктах.

“Треба, я думаю, у Каховці відкрити, Генічеську, Скадовську, Голій Пристані. Упевнений, там є приміщення, які можна облаштувати. Бо нам нерідко телефонують з районних лікарень і просять забрати безхатька, що лежить вже довго», – говорить Лапицький.

Римма Бараненко розповідає, що обласна рада передбачила у програмі кошти на підтримку Центру на п’ять років, щороку трохи більше 1 млн гривень. Проте у 2020 році виділили 400 тисяч – та й ті “на папері”.

«Якусь невелику суму ми отримали, а потім нам сказали, що витрачати гроші не можна ні на комунальні послуги, ні на послуги бухгалтера. Дозволили лише на їжу та одяг, а ви ж бачили, це і так у нас є. Проте, навіть якби ми хотіли купляти їжу та одяг, то без бухгалтера не змогли б. Ніби ніхто не відбирав грошей, але ми отримати їх не змогли», – скаржиться вона.

Окрема тема – ремонт даху та заміна вікон у приміщенні. На це в обласному бюджеті також передбачили кошти. Проте сталася пандемія – і гроші пішли на заходи боротьби з коронавірусом. Потім їх повернули, але теж лише на папері.

Наразі з новим керівником облради ще не контактували, а от у мерії підтримують депутат міської ради Юрій Рожков і радниця мера Світлана Чепіга, які шукають механізми фінансово допомогти Центру, пояснює волонтерка.

КАЛЕЙДОСКОП ЖИТТЄВИХ СЦЕНАРІЇВ

Як люди опиняються без даху над головою і хто ці люди? Відразу скажу: якщо думаєте, що то лишень маргінали, які все життя прогуляли, – то ви помиляєтеся.

Як розповідає Валентин Лапицький, звертаються у Центр і кримчани, і мешканці Донбасу. Багато людей і з інших регіонів, зокрема, із Західної України. Звісно, відсотків 30-40 – місцеві. У кожного – своя історія, ще й пандемія додала проблем. Хтось винаймав житло, захворів, довго лежав у лікарні, а коли виписався – грошей нема, господарі квартиру здали іншим людям. Довелося ночувати десь на лавочках. Потрапляють у халепу заробітчани: наймаються на сільгоспроботи, а потім стається конфлікт, і виявляється, що їхати нікуди. Буває, що і пропивають зароблене.

«Є такі, хто по 10-15 років працюють на полях, а потім стан здоров’я погіршується, ноги не носять. Фермер утримувати такого не буде, привозить у Херсон. Людина повертається туди, де її вже ніхто не чекає. Так і приходить у Центр. У нас от чоловік, 64 роки, пенсії не має, після інсульту, тому працювати вже не може, хто його куди забере? Ми вже оформили двох жінок і двох чоловіків в інтернат. У такі заклади беруть і по віку, і тих, у кого інвалідність. Але не все так просто, треба спочатку оформити пенсію або соціальні виплати для цих людей. Звісно, нам допомагають соціальні працівники у райрадах обласного центру», – ділиться Валентин Лапицький життєвими «сценаріями».

Ще один «герой» херсонських соцмереж – чоловік після інсульту, який восени лежав на тротуарі центрального проспекту міста. Його якраз готуються забрати з лікарні, де він пройшов лікування і вже може ходити.

Напередодні, каже волонтер, звернувся 72-річний громадянин Росії, який два роки трудився тут на полях. Хоче повернутися додому, сили робити вже не має, заробіток пропив, пенсію не оформлював. Треба тепер думати, що з ним робити, як допомогти.

«От зараз у нас хлопець Сергій – він взагалі з Естонії. Показав усі документи, є паспорт внутрішній естонський, права має... Працював у Німеччині водієм, потім знайшов кохану на Херсонщині. Та щось між ними не склалося. Приїхав у Херсон – шукав, де переночувати, мав із собою гроші. У Центр вже прийшов з раною на голові й без копійки. На щастя, документи при ньому лишилися, тижні два у нас, здається. Дуже хороший хлопець, влаштувався наразі працювати, заробить грошей і далі буде рухатися», – розповідає Лапицький.

Із цим мешканцем ми зустрічаємося у коридорі. Сергій розповідає, як лишився на вулиці й як йому порадили зайти у Центр. Він вважає, що єдиний недолік перебування у «Надії» – відсутність системи опалення.

В одній із кімнат гріються, накрившись ковдрами, чоловіки. Роман живе у Центрі з вересня. Розповідає, що він із області, потрапив сюди з туберкульозної лікарні, документів у нього не було. Запевняє, що коли виробить паспорт – влаштується на роботу. Його сусід по кімнаті, 55-річний Наїл (каже, що це азербайджанське ім’я) – із села Іванівки. У нього згоріла хата. Працював на сезонних роботах на полях, а зимою – як доведеться.

Інша велика кімната розділена на зону відпочинку (там ялинка та телевізор) та кухню, де готує їсти Олег.

«Ніхто нічого не змушує робити, запропонували – я погодився. Тепер це моя територія», – пояснює він.

Олег херсонець, йому 50 років, він потрапив сюди також з вулиці, за фахом художник-оформлювач.

ВІД РОЗПАЧУ – ДО НАДІЇ

57-річна Олена допомагає кухарю. Фотографуватися відмовляється, про минуле розповідає неохоче. Зрозуміло лише, що особисте життя не склалося. Має дітей, вони допомагають періодично грошима. Поки працювала, знімала житло. От якби дізнатися, каже, чи має ще право на частину квартири, яка належала її давно померлій матері.

«Зараз роботи немає. Може, ви мені допоможете з роботою? Я посудомийниця, можу в офісах прибирати. Зараз карантин закінчиться, знову буду шукати щось», – каже жінка.

Крім того, що допомагає кухарю, Олена ще й стежить за бабусею-сусідкою, яка собі ради дати не може. Усе добре, якби не було так холодно, говорить вона. Коли у кімнату приносять обігрівач, то Олена примудряється біля нього і випрані речі просушити.

Розповідає, що годують добре: зранку каша, вчора був борщ, сьогодні суп на обід, ввечері «друга страва».

«Тут дивляться, щоб не було п’яних, не дай Боже, таких не пускають сюди», – ділиться жінка.

У соцмережах представники Центру пояснюють, чому зазвичай не беруть п’яниць, аби ті «відіспалися». Тут панує дисципліна і залізне правило: ніякого алкоголю. Тому що у Центрі живуть люди, які теж були алкозалежними. «Йому можна, а мені ні?» – перше, що вони подумають, якщо побачать п'яного. Дозволити п'яному сюди зайти – це порушення правил, які місцеві зобов'язались виконувати і під якими ставили підписи.

Але у ці сильні морози дають прихисток усім. Правда, для нетверезих «гостей» виділили окрему кімнату-нічліжку.

«Ми одразу направляємо людей, що приходять до нас, у ті організації, які роблять безкоштовно флюорографію і тест на COVID-19. У нас домовленість, зокрема, із міською лікарнею імені Лучанського, ми їм вдячні. На даний момент, коли такі сильні морози, ми кажемо: приходьте сюди, навіть якщо не встигнете пройти обстеження, ми приймемо в будь-якому разі. Щоб ніхто не спав на вулиці. Але ми таких відокремлюємо, годуємо у тій кімнаті й намагаємося менше контактувати. А на ранок відправляємо у поліклініку. Залишиться у нас людина чи ні, обстеження не буде зайвим», – зауважує директор Центру.

Центр співпрацює із організаціями, які допомагають алкозалежним та наркозалежним, – якщо приходять ті, кому необхідна така допомога.

Працювати тут непросто, але цікаво, каже Валентин Лапицький. Він упевнений, що той, хто хоче щось змінити у своєму житті, свого доб’ється. Є приклади, коли люди живуть у Центрі два-три місяці, знаходять за цей час роботу, відкладають гроші на квартплату – і влаштовують своє життя. Заходять потім і дякують за підтримку.

«Безхатько – це не тавро. Я, коли зустрічаю у соцмережах коментарі, що такі люди не змінюються, заперечую: знаю багато тих, хто справді повернув своє життя на краще. Треба було лише дати таку можливість. Навіть якщо двадцять відсотків тих, хто проходить через наш Центр, змінюються – це вже велика нагорода для тих, хто тут працює», – каже волонтер.

Ірина Староселець, Херсон
Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-