Аліса з дивокраю у театрі Першого дотику
Під час новорічних і різдвяних свят дорослі й особливо діти завжди мріють про дива. А де ж їм відбуватися, як не в театрі?
Вистава “Аліса” Львівського Першого театру у грудні, «під завісу» минулого року перемогла у Всеукраїнському фестивалі-премії «ГРА» у номінації «Найкраща вистава для дітей». Це визнання на національному рівні стало для Першого театру чудовим підсумком непростого 2020-го. Саме цього року театр відзначив 100-річний ювілей.
ДИВОКРАЙ НЕ МОЖЕ СТВОРЮВАТИСЯ ПІДРУЧНИМИ ЗАСОБАМИ
Церемонія нагородження лауреатів ІІІ Всеукраїнського театрального фестивалю «ГРА» відбулась у Київському театрі оперети. У 2020 в її лонглист потрапило 83 вистави зі всієї України. У номінації «Найкраща вистава для дітей» з-поміж п’яти претендентів обрали «Алісу» від Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва міста Львова.
«Це своєрідний український «Оскар», де обирають найкращі вистави в кількох номінаціях. Заснувала цю премію Спілка театральних діячів і на сьогодні в Україні це найвища нагорода для театру. Насправді спочатку було якось важко усвідомити перемогу. Це винагорода для всієї нашої команди, яка створювала «Алісу». Так мало бути», – ділиться своїми емоціями режисерка вистави Ірина Ципіна.
Постановка «Аліси» за твором Льюїса Керрола розрахована для дорослих і дітей від 10 років. Специфікою та родзиною вистави є її мультижанровість: поєднання драматичного театру з театром тіней та ляльок.
«Саме в сукупності та поєднанні цих різних жанрів хотілося виразити багатошарового Керрола, який має багато сенсів. Дивокрай не може створюватися побутовими засобами виразності, він потребує наочних дивовиж», – розповідає Ципіна.
Над постановкою «Аліси» працювали лише жінки. Виставу грають 10 актрис, які в цій постановці втілювали багато таких речей, яких їм ніколи не доводилося робити за свою акторську кар’єру.
«У нас зібралася чудова команда: це хореограф – Неля Зберя, дивну, я б навіть сказала російською «странненькую» музику, написала Олександра Малацьковська і звичайно – художник-постановник Дарія Зав’ялова, якій довелося всі наші видумки втілювати в художніх образах. Це склалося все докупи і завдяки тому, що кожен додав своє диво, утворився Дивокрай», – ділиться Ципіна.
«Окрім філософських і творчих, у цій виставі було ще море завдань технічних», – розповідає художник-постановник Дарія Зав’ялова.
По-перше, за її словами, тіньовий театр одразу диктує умови існування на сцені, тобто має бути екран, тіні за ним й актори в «живому плані»… Щоб створити 3D-ефект, слід було відчути усі моменти розташування акторів – і кольорові, й стилістичні, й світлові – це все придумати й узгодити.
«Я працювала разом з художником мультимедіа Асею Кравчук, я їй пропонувала графічні ескізи, а вона їх переводила в мультимедійний план. Ось так виник Чеширській кіт, який ніби-то розмотується з однієї ниточки і вкладається в різні варіації, так виник Чарівний сад, в який мріє попасти Аліса, де перелітають пташечки… Таким чином, ми дуже тісно працювали, і розділити, хто що робив, дуже складно. Що придумав режисер, що художник, що мультимедійний художник – це все вкладається в одну нішу. Загалом, так і має бути в хорошій виставі», – поділилася Дарія Зав’ялова.
По-друге, дивовижні костюми, які слід було продумати так, щоб вони зоставалися надлегкими і дуже швидко одягалися, оскільки ті ж актриси, які грають у «живому плані» за кілька секунд мали б перевтілитися в тіні поза екраном. «Для мене найскладнішим було завдання з Білим кроликом: він перетворюється з тіні в живого, а потім в Березневого зайця за лічені секунди. Перед нами стояло завдання близьке до того, що роблять у цирках – щоб костюм одягався моментально», – розповідає художниця.
По-третє, дивним і складним для постановників стало те, що слід було змінити конфігурацію людського тіла. «Ми не можемо, наприклад, збільшити голови просто так, маски ми вирішили не використовувати, але нам вдалося зробити грушовидне тіло, це чимало ідей та конструктивних рішень, – каже художниця – А також важливим стали головні убори, які в цій виставі дуже великі й конструктивно складні. Ось капелюх у Капелюшника аномально високий, але дуже легкий, а от як він так зроблений – це наша загадка. І тут уже підключаються бутафори та кравці. Якби в мене не було таких людей, з такими руками і з таким розумом і фантазією, то напевно, й вистава би не склалася».
Дарія Зав’ялова зізнається, що сьогодні дуже часто в театрах намагаються переробити та зруйнувати класичний твір так, щоб його важко було впізнати.
«Для мене це, як мінімум, нецікаво. Мені набагато цікавіше шукати по вертикалі, а не по горизонталі, в глибину або вгору, тобто я хочу в тому матеріалі й у тій стилістиці знайти інші цікаві моменти і мову. І лишаючи Алісу саме пізнаваною, я хотіла знайти, як я це скажу про Алісу, як можу висловитися про свою улюблену книжку. Я дуже її люблю, часто користаюся цитатами з неї, її божевільна філософія, логіка й антилогіка, її математичні зашифровки мені дуже цікаві», – додає художниця.
Тож і вистава не просто сповнена різними дивацтвами, а містить також філософські змісти і зашифровані поняття. Усі персонажі, окрім Аліси, відштовхуючись від естетики задуму – це ляльки, гарні й симпатичні, але водночас штучні монстри, створені фантазією, вони вигадані, наче сон.
Важливий зміст творці вистави також заклали в поняття часу, асоціюючи його з картиною Сальвадора Далі «Постійність пам’яті».
«Цей годинник, який розпливається, тече, стає викривленим, ми його використали й у проєкціях, і в костюмах, всюди трішки зашифрували. І якщо уважно придивитися, то Капелюшника, ми його певною мірою стилізували під самого Сальвадора Далі – зробивши тонесенькі вуса і саму постать таку фантасмагоричну та сюрреалістичну», – каже Дарія Зав’ялова.
І підсумовує: «Мені дуже приємно, що це побачили не тільки ми, ця робота для нас дуже глибока й цікава. Мені дуже радісно, що наші пошуки відгукнулися і в експертної ради «ГРИ», експерти побачили, що ця робота зроблена і розумом, і серцем, знаннями, інтелектом і душею».
Проте, визнання «Аліса» отримала не лише в українських театралів. Ще до постановки вона перемогла в конкурсі Taking the Stage від Британської Ради, разом із нею перемогу здобув проєкт на ще одну виставу Першого театру – «Pentecost», за твором англійського драматурга Девіда Едгара.
«Це було вперше в історії Британської Ради, коли бюджетний театр взяв участь у цьому конкурсі, та ще й подав не одну, а дві заявки – й обидві перемогли. Ми отримали дуже багато дивідендів від цієї перемоги, моральну підтримку, задоволення певних амбіцій. Ми мали по 50 тис. грн на кожну з вистав. З одного боку – це невеликі кошти, а з іншого – нормально. Британська рада повністю сплатила роялті, тобто питання авторського права вони для нас вирішили. Також нам були призначені ментори з Англії, практикуючі режисери провідних театрів. Вони приїжджали сюди, певний час дивилися за репетиціями, обговорювали. Це для нас було дуже важливо, адже Англія задає свій тон у театральному житті всього світу», – розповів директор Першого театру Юрій Мисак.
ПРЕМ’ЄРИ В ЧАС ПАНДЕМІЇ
Пандемія коронавірусу створила нові виклики, зокрема й для театрів. Повний локдаун навесні та карантинні обмеження по завершенню змусили театри переформатуватися і пристосуватися до нових умов.
«Ми були переведені в онлайн-режим роботи. А репетирувати онлайн – це щось таке, як любов на відстані, зустрічання по Інтернету. Почали думати, що ми можемо робити. Трупа активізувалася, і ми записали низку промоційних карантинних роликів: щодо носіння масок, дотримання дистанції, використання антисептиків і рукавичок. Разом із тим записали цикл майстер-класів, дикційних тренажів, аудіодиск із нашими виставами», – ділиться карантинними досягненнями Юрій Мисак.
Коли карантин послабили, трупа зробила незвичайне відкриття 101-го театрального сезону. Спільно з проєктом “Під Зорею Пінзеля” Перший театр об’єднав зусилля, щоб показати виставу «Pentecost» у закинутому костелі Матері Божої в селі Демня. Таким чином не лише вдалося показати виставу на відритому майданчику, а й привернути увагу до пам’яток архітектури національного значення, які є в аварійному стані.
Критики назвали постановку «Pentecost» у Демні «унікальним театральним дійством», адже історія костелу ідентична з сюжетом драми Девіда Едгара, а актори та сценографія ідеально вписалися в ауру закинутої церкви.
«Івона Лобан (ініціаторка проєкту «Під зорею Пінзеля» – авт.) вже багато років займається відродженням пам’яток архітектури. Вона кілька разів приходила на цю виставу і завжди казала: «Я знову сплакалася». А коли відкрила для себе костел у Годовиці, прийшла й розповіла, що історія костелу і сюжет п’єси один до одного збігаються. Ми мали грати цю виставу в Годовиці, але через «червоні карантинні зони» нам не вдалося туди потрапити. В облдержадміністрації запропонували розглянути як варіант закинутий костел у Демні. Поїхавши туди, ми побачили точно такий же костел, з такою ж історією, добре збережений, але занедбаний храм у мальовничому місці, зарослий бур’янами, закиданий сміттям, туди не приходять туристи, там не говорять про віру і вічне. Це ніби таке більмо на оці, якого ніхто не помічає. А там таке чудове місце, яке б могло стати туристичною Меккою Львівщини», – каже керівник театру. І додає посміхаючись: – Після нашого виступу навіть дорогу до Демні відремонтували. Ось так поєднали приємне з корисним».
На моє запитання, як вдається виживати в режимі карантинних обмежень, Юрій Мисак жартуючи відповідає: «Межи дощ!». Але зазначає, що пандемія має навіть якісь плюси, бо стимулювала до нових ідей та рішень.
«Ми відкрили для себе ще один майданчик – наш театральний дворик. Раніше ми де тільки не грали вистави: і на горищі, й у підвалі, а от у дворику – ні. Ми тут зробили спеціальну сцену й оголосили проєкт «Перший просто неба». Для цього ми обрали дві п’єси: одна за Шекспіром «Два джентльмени із Верони», головний режисер Ігор Задніпряний, і «Король олень», це італійська п’єса Карла Гоці. Зараз вони в нас збирають вечірні аншлаги, глядачі задоволені, гарні роботи вийшли, що одна, що друга. Тут може я скажу банальну річ: але вони реально не нудні, бо зараз важко зустріти в театрах високого рівня комедію. Я можу їх хвалити без зайвої скромності», – зазначає директор.
Уже близько десяти років Перший театр працює не лише для юного глядача. Це була наполеглива і переконлива ініціатива Юрія Мисака, довго вона не мала підтримки в колег, але все ж ідею вдалося успішно втілити в життя.
«Я керувався такою логікою, що це потрібно, по-перше, для фахового зростання артистів, по-друге – театр має заробляти ввечері. По-третє, артистів театру роками не бачила доросла публіка, їх не оцінювали, вони не знали поняття «слава», а театр без цього не можна уявити», – переконливо оповідає директор.
Якщо подивитися на афішу Першого театру, то тут не знайдеш п’єс, які йдуть роками.
«Зараз в нас 75% – це сучасна література, це не панацея, а підхід і пошук театру в цілому і 40% репертуару – це вечірні вистави, які є конкурентними і досить високого рівня», – зазначають у театрі.
Але всім зрозуміло, що для нових постановок потрібні чималі кошти. Секретами – як вдалося представити дві великі прем’єри, не маючи надходжень під час карантину, – поділилася художник-постановник Дарія Зав’ялова. Вона зазначає, що в старі часи фінансування костюмів і декорацій було однією з найжахливіших проблем, а ось останніми роками театр цієї проблеми не мав.
«Я забула, як перешивати чи робити з чогось старого, але життя абсолютно непередбачуване, і ніхто не міг знати, який рік нас чекає. Театр перестав грати вистави, відповідно зникли заробітки на постановки, бо ми ставимо їх із тих грошей, які заробляємо нашими виставами. Але сидіти і нічого не робити – це найгірше», – ділиться художниця. І зізнається: «На виставу «Два джентльмени з Верони» не було потрачено жодної копійки, на виставу «Король олень» було витрачена дуже невелика кількість грошей. Ми не почали плакати, що все пропало, нема грошей і дерти на собі волосся… Ми пішли в костюмерну, я показала деякі костюми, що залишилися від старих вистав нашому режисерові Ігорю Задніпряному, йому сподобалися певні фактурні ходи. Матеріали дуже хороші – льон, і я почала придумувати, як ці костюми переформатовувати для нової вистави. З чого робилися ті костюми, навіть ніхто не здогадається, у хід ішло все: обрізки трикотажу, речі, які нам приносили. Ми перерили всю нашу комірчину, познаходили залишки декорів, а потім, зв’язавши це все з умовною декорацією, яка в нас була, ми придумали умовну ідею загального текстильного колажу.
Костюми для «Король олень» – це були дуже давно зроблені для вистави «Піноккіо», зараз ми дещо переформатували, переробили, дошили, вдосконалили – і випустили виставу», – розповіла Дарія Зав’ялова.
Також художниця додала, що переробка костюмів – це не тільки театрально-естетичний хід. Це прийом, який зараз надзвичайно модний у світі. Оскільки екологічні ресурси вичерпуються, з’явилися цілі напрямки, будинки моди, які працюють виключно з тим, що ми називаємо «секонд-хендом», з тим, що вже побувало у використанні. Тому що просто невимовно шкода викидати такі дорогоцінні тканини, як льон, шовк, вовна.
100-ЛІТТЯ ПЕРШОГО ТЕАТРУ – ШЛЯХ ДО ЄВРОПИ
У 2020 році Першому театру у Львові виповнилося 100 років. Програму святкувань колектив зі ста працівників почав складати ще задовго до ювілейної дати, але втілити всі задуми не судилося через пандемію.
«До сторіччя в нас планувалося дуже багато заходів. Ми собі придумали «Сто подій до сотого ювілею» і вирішили їх розтягнути від 21 березня, дня народження театру (до речі, це Міжнародний день театру для дітей та юнацтва) по 15 травня, коли відзначають День Європи. Чому саме до Дня Європи? Бо ми з-поміж іншого проводимо яру боротьбу з декомунізації театру, – жартівливо розповідає Юрій Мисак.
Офіційною датою відкриття театру вважається 21 березня 1921 року, проте насправді його було засновано ще в березні 1920 року, як «Театр Казки» у Харкові, який із 1944 року був вимушений переїхати до Львова. За час існування театр неодноразово змінював назву: «Театр Казки» (березень 1920 року), Перший український театр для дітей та юнацтва (1923 рік), Харківський театр юного глядача ім. М. Горького (1933 рік), Перший український театр для дітей та юнацтва (1990 рік), Перший академічний український театр для дітей та юнацтва (2011 рік), Перший театр (2016 рік).
Та чи змінювалася сама сутність театру зі зміною назв у радянські часи?
«Коли театр називають «ТЮГ», для мене це образливо – люди, які вже 30 років живуть у незалежній Україні, мають придумати щось, чим цей театр буде особливий і не схожий на інші. Однією з причин вибору назви нашого театру стало те, що для багатьох відомих артистів наш театр став першою школою. Коли постало питання про перейменування, бо слід було боротися з цим радянським стереотипом «ТЮГ», «ТЮЗ», «На Горького», і т.д. ми лишили тільки два слова – «Перший театр». Ми вкладаємо в це сенс не спортивної першості, а ту глибшу першість: перший дотик, перший подив, перше кохання, перше відчуття, перше усвідомлення певного поняття, можливість вперше задуматися над тим, над чим ти ще ніколи не думав. Це театр першопрочитань, першовідчуттів – для нас і для глядачів», – поділився своїми переконаннями директор театру.
А разом з тим, він зазначає, що театр став першою сходинкою для багатьох славетних акторів, режисерів, художників та композиторів. Школа видатного режисера Леся Курбаса мала великий вплив на формування естетики, адже тут грали та ставили вистави його учні: Михайло Верхацький, Леонтій Дубовик, Фавст Лопатинський, Володимир Скляренко, Борис Тягно та інші. Від самого заснування у театрі працювали талановиті художники-новатори, такі як Микола Акімов, Борис Косарєв, Олександр Хвостенко-Хвостов, Георгій Цапок. У ньому починали творити Сергій Данченко, який потім очолив Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка, та епатажний Роман Віктюк.
Щодо Романа Віктюка, то саме у Львові, в Першому театрі пролунали останні оплески відомому режисеру, який помер у Москві 17 листопада цього року від ускладнень після коронавірусу. Що прощання відбуватиметься саме в їх театрі, ні працівників, ні директора не здивувало, адже Віктюк завжди «любив свій Перший театр».
«Те, що він похоронений у Львові й останні оплески йому пролунали саме в нашому театрі, це говорить про те, що він дуже хороший режисер, який зміг режисерувати навіть власні похорони. Якоюсь мірою ця вистава відбулася. Я говорю про це так вільно, бо в нього було чудове почуття гумору, і я думаю, що він би сказав зараз: «Я планував поставити – я поставив».
Директор пригадує, як під час святкування 90-річчя театру планували з Віктюком поставити в театрі виставу відомого режисера, але не склалося… Цього вже не повернеш. Чого не можна сказати про список планів святкування 100-річчя, який мав розтягтися майже на два місяці. Але через жорсткий карантин багато чого так і лишилося незавершеним.
«Мені не подобається, коли день театру святкують одним днем, імпрезою похвальностей із покладанням квітів та дякуванням», – каже Мисак.
Працівники планували велику театральну толоку з висадкою ста дерев, три прем’єри для дітей, «ніч страшних казок для дорослих» і ще багато різних цікавинок, а підсумувати це все мали цілодобовим театральним марафоном.
«Це, власне, та імпреза, яку я придумав, щоб не було банально, як зазвичай, «на третю годину ми приймаємо квіти», а робота нон-стоп. Насправді, я такого ніде не бачив. Телевізійні марафони були, а от театральні – ні. За добу мало бути зіграно безперервно 9 вистав. Цей проєкт не відбувся тільки через коронавірус, але ми його нікуди не заховали, і як тільки буде можливість, ми його реалізуємо», – повідомив Юрій Орестович.
РІЗДВ’ЯНІ ДИВА ТА ПЛАНИ НА ЛОКДАУН
Під час новорічних і Різдвяних свят у Львові Перший театр – незамінна втіха та розвага для дітей. Традиційною на свята є вистава «Стежкою Святого Миколая», яку ставили актори театру під час відкриття ялинки на центральній площі перед Оперним театром, вітаючи діток, батьки яких є учасниками російсько-української війни.
Також у репертуарі театру є інтерактивна вистава «Дорогою до Різдва». Директор запевняє, що в театрі дотримуються всіх карантинних вимог та обмежень. І знову жартує, що навіть актори вже звикли грати в напівпорожньому залі.
«У театрі є розмітка на дорозі, перед касою для дотримання соціальної дистанції. Працівники стежать, щоб не було скупчень. Перед входом – обов’язкове вимірювання температури, а зал заповнюється наполовину, – зазначає Мисак. І додає: – З одного боку це була радість, коли відкрили театри, бо нарешті є глядач, а з другого – пауза і незрозумілість – як же грати, коли поодинокі глядачі розкидані по всьому залу. Це така антитеатральна ситуація. Але вже поступово звикаємо, і глядач, і артисти, заповнюючи порожні місця своїм теплом і настроєм».
Насправді, часу для святкових дитячих і дорослих вистав цьогоріч було зовсім мало, бо з 8 січня в Україні оголосили локдаун, тож театри знову закрили для глядачів. Але колектив не хоче складати руки, а планує працювати над новими прем’єрами і продовжить втілювати в життя інклюзивні проєкти, завдяки яким Перший театр можуть відвідувати глядачі з обмеженими можливостями.
Секретами нової прем’єри поділилася режисерка «Аліси» Ірина Ципіна. Вона розповіла, що готує нову виставу в форматі театру відчуттів.
«Зараз я готую Івасика-Телесика, але це буде зовсім несподівана і незвична постановка. Ми вирішили, що то буде театр відчуттів, тобто глядач буде з заплющеними очима і безпосередньо на сцені, залучений у саму виставу. Все буде побудовано на дотиках, слухових відчуттях, запахах, навіть годуватимемо наших глядачів», – розповіла Ципіна.
А також додала, що ефективність перевіряють на своїх колегах, які не залучені в постановці. У виставі обіцяють багато автентичної музики та фольклору, актори співатимуть і гратимуть на музичних інструментах наживо.
«Це буде зовсім інший театральний досвід не лише для мене, як режисера чи акторів, а в першу чергу для глядача. Прем’єру готуємо на початок лютого 2021 року», – зізналася режисерка.
Вистава про Івасика-Телесика під назвою «Пливе човен» не лише зможе перенести в новий світ відчуттів звичайного глядача, а й стати ідеальною можливістю знайомства з театром людей з обмеженими можливостями. В Першому театрі активно працюють над інклюзією.
«На інклюзію ми свого часу виграли грант від ООН. За ці гроші забезпечили аудіоскрипцію для людей із вадами зору, а також зробили хідники та доступ до залу для глядачів на візках. А недавно прийшло підтвердження, що ми здобули грант в УКФ на інституційну підтримку. Це майже 400 тис. грн. Ми реалізуємо за ці кошти багато класних і хороших ініціатив», – розповідає очільник Юрій Мисак.
За ці кошти планують оновити сайт, відзняти відео вистав, а також запустити інклюзивне ноу-хау.
«Хочемо запустити таку фішку – собі думав, що сам це вигадав, але кажуть, що вже десь таке є – це титрування на смартфони для людей, які не чують, та іноземців. Зараз розробляємо програмне забезпечення, перекладаємо низку п’єс англійською та польською мовами» – ділиться планами директор.
Відтак, будь-хто зможе насолоджуватися виставою. Для цього потрібно скачати відповідну програму та відсканувати QR-код на свій смартфон, далі слід зайти у власний кабінет й обрати виставу, яка відбувається в цей час, потрібною мовою. Якщо людина має вади слуху, то просто зможе читати те, що говорять актори на сцені у своєму телефоні.
Історія Першого театру в Львові багата і насичена, але зважаючи на виклики сьогодення, він починає жити по-новому: на зміну дитячій публіці з’являється дорослий поціновувач; завдяки інклюзії театр стає доступним для особливих глядачів; діджиталізація відкриває нові горизонти, а визнання та перемоги дають упевненість у правильному виборі напряму розвитку.
А 100 років – це хіба вік? Для театру – просто розквіт сил.
Людмила Гринюк, Львів
