Марс, на якому є життя
Американці, наскільки відомо, планують відправити на Марс пілотований корабель році десь у 2026. Тобто нескоро ще нога людини західного світу ступить на поверхню «червоної планети». Натомість кореспондент Укрінформу недавно зміг не тільки побувати, але й повернутися з Марсу, причому без відчутних втрат (якщо не рахувати плати за квитки).
ПОЛІТ НОРМАЛЬНИЙ
Мова далі йтиме не зовсім про той Марс, про освоєння якого мріє Ілон Маск. Хоча дістатись до цього, нашого, не набагато легше, ніж американському астронавту. Спробував би він потрапити до нашої «планети», якщо транспортне начальство одночасно скасувало 12 (дванадцять!) автобусних рейсів у заданому напрямку.
Попри все спроєктувати надійний маршрут мені вдалося, і після нетривалого «польоту» я зустрів першого марсіанина. Точніше, це він мене зустрічав на автобусній зупинці поруч із Марсовським Народним домом.
Марсіанин привітався помахом руки і, не гаючи часу, повів знайомити зі співробітниками установи. У клубі – задля стислості називатиму його так – на нас чекали чотири чарівні жінки, яких марсіанин Володимир, за місцевим звичаєм, назвав суто за іменами: Іра, Валя, Галя, і тільки одну ім’ям та по-батькові: Раїсою Іванівною (і на те, звісно, була причина).
Усі вони – учасниці співочого гурту «Журавонька». Загалом при клубі займаються ще два вокальних колективи – народний жіночий «Марсіаночка» і дитячий «Іскорки».
Коли ще тільки планував поїздку, думав зустрітися з «марсіаночками», а про інші групи ще просто не чув. Але дівчата, серед яких найстаршій 84 роки, передали, готові прийняти гостя хіба що за тиждень. Трохи повагавшись, вирішив поїздку не відкладати: що воно там буде з погодою за кілька днів? Зима ж.
ПРО КУЛЬТУРНІ ПРОПОРЦІЇ
Наш луганський Марс, щоб ви знали, – це відразу після райцентру Новоайдар. Точніше, адміністративно він вважається його невід’ємною частиною, але надто вже віддаленою, до всього й відділеною чималеньким таким пустирем. Живуть тут десь біля трьох сотень чоловік, але яке насичене культурне життя! Цілих три вокальні колективи!
Якби, скажімо, в Сєвєродонецьку витримати відповідну пропорцію, знадобилось би шукати репетиційні приміщення для тисячі таких от груп. А тут вистачає одного клубу. Колись на його фасаді красувалася вивіска «Марсовский народный дом». Тепер його активно перебудовують і вивіску зняли. А статус «народного дому» залишили.
Марсіанин Володимир Мартинов, власне, народився й виріс у центрі Новоайдара, але обидві його дружини – з Марсу. Володимир Сергійович і переказав мені історію села, якою з ним колись ділилася його теща Віра Семенівна.
– Тут були виселки. Давали землю людям, які хотіли розвиватись. Люди були заможні, поки не почалися колгоспи. Два брати Віри Семенівни поїхали до Кадіївки, влаштувались на шахту, а решта пішли в колгосп. У сім’ї була кузня, були коні. Тож один із братів став колгоспним ковалем, другий - конюхом. А пам’ять про старий спосіб життя і звичаї залишилась. Виливалось це все у ворожнечу з мешканцями Новоайдара. Це навіть я ще застав, бачив ті бійки, коли був малий. А коли повернувся з армії, ворожнеча наче стихла. Правда, коли ходив до дівчини сюди, на Марс, мені збирались пику натовкти. Але вдалося обійтися без бійки – зіграв на авторитеті пацана з інтернату…
З Мартиновим ми знайомі десь близько чверті століття. Він працював на місцевому радіо, очолював районну газету. А ще уславився походами по рідній річці - Айдару. Останній, між іншим, він здійснив з росіянами з міста Ровеньки Білгородської області РФ (де відсотків 70 населення – українці) у 2013 році. Від Ровеньок до Щастя по Айдару, а потім Дінцем допливли аж до станиці Мітякінської. По дорозі, наскільки вистачало сил, чистили річище – ну, і фіксували побачене. Для історії.
До речі, історія не обійшла Марс стороною. Про якісь всесвітньо відомі битви або катаклізми не скажу, а от у 1943-му на подвір’ї Віри Єгорівни Роменської розмістилась редакція армійської газети (наскільки мені вдалося встановити, звалась вона «Боевой товарищ»). Саме в цій редакції працював власним кореспондентом такий собі Микола Грибачов. Навряд чи молоді покоління щось про нього чули, хоча він згодом доріс до головного редактора одного з дуже небагатьох у ту епоху «глянцевих» журналів «Советский Союз» і навіть до посади голови президії Верховної Ради РРФСР. Причому прямим його наступником на цьому посту став ніхто інший, як Борис Єльцин.
Зупинявся на два дні у Віри Єгорівни і радянський письменник Костянтин Симонов, виступав у місцевому клубі, але не в тому, де зараз Народний дім, у іншому. А в цьому до 1963 року розміщалась початкова школа, де Роменська й працювала вчителем. Мартинов каже, що Грибачов ще кілька разів приїжджав до неї, запрошував до Москви, обіцяв роботу. А вона залишилась на Марсі…
КЛАСОВИЙ ПІДХІД
Якось синхронно попросили мене згадати про Надію Дугінову і Володимир, і «Журавонька» майже повним складом. Надія Іванівна – одна з найстаріших мешканок Марсу, пропрацювала все життя медсестрою, а починала в госпіталі ще під час війни. Фельдшером у цьому ж госпіталі був Микита Чернявський… Не знаю, наскільки він знайомий решті України, а для Луганщини він – корифей: письменник, поет, один з керівників Луганської обласної СПУ. Ще в 1988-му ініціював встановлення погруддя Бориса Грінченка на шкільному подвір’ї в селі Олексіївка, де той працював на запрошення родини Алчевських. Музей Грінченка у стінах школи теж з’явився не без його участі. А ще він чи не перший помітив талант Василя Голобородька і був причетний до публікації його віршів у обласній газеті «Прапор перемоги» ще в… 1963 році.
Правду сказати, на Марсі я не вперше. Був тут дев’ять років тому, і тоді місцеве начальство організувало зустріч із учасницею «Марсіаночки», вишивальницею та орденоносцем Ніною Гончаровою. Я і цього разу збирався з нею зустрітись, але вона захворіла. Ордени свої вона заслужила, працюючи бригадиром на колись знаменитій Новоайдарській птахофабриці (від якої залишилось хіба що купа залізобетонних блоків).
Тоді ж побачив у Ніни Федорівни саморобну книжку про Марс. Написав її місцевий агроном і краєзнавець за покликанням Василь Бахмутський. Він свій труд заповідав Гончаровій, а я тепер побачив цей справжній самвидав (набраний на друкарській машинці) у Народному домі. Прочитав главу, присвячену появі самої назви – Марс. Ті розділи, з якими встиг ознайомитись, трактували події 20-х років з позицій класової боротьби. Комнезам проти куркулів. Перемогли, як не дивно, куркулі. У 1921-му біднота змушена була піти з Новоайдара на виселки. Правда, за площею земель обмін був рівноцінний, і кожній родині переселенців багатії презентували коня або двох бичків-дволіток, три пуди пшениці, ще й допомагали з переїздом.
А назва «Марс» народилась, за Бахмутським, у ході класової дискусії переселенців із куркулями. Мовляв, від вас – хоч на Марс. Ерудованими були незаможні верстви краю. Відтоді мешканці села живуть не “в”, а “на” Марсі і називають себе (спочатку було жартома, а потім прижилося) “марсіанами”.
ПИШУ, ЯК СКАЗАНО
Спілкування із співочим колективом налаштовувало на ліричний лад, однак від Володимира я вже знав про те, як… не по-людськи місцева влада обійшлася з Раїсою Іванівною Гринько.
Її син добровольцем пішов на війну, потрапив у Іловайський котел, вийшов з нього, заїхав до батьків – а вже в грудні загинув у Петровському районі Донецька (це впритул до добре відомої сьогодні Мар’їнки).
– Хамське ставлення до матері загиблого воїна АТО. Пройшло вже шість років – за шість років я не отримала ніякої допомоги. Два роки ми його шукали, спасибі, привезли, допомогли поховати… Не дай Бог нікому так ховати – люди борщу не могли наїстися. Привезли – і пам’ятника не поставили, ніде нічого. Хоч Сергієнко (колишній голова РДА – авт.) мені й обіцяв. Сама я його й поставила за дев’ять тисяч. Хоч би тисячу яку мені повернули… Правда, поки був Свистунов начальником АТОвців – то гречки привезе, то вермішельки. А зараз Калмиков – той узагалі нічого не робить. І тікає від мене.
Казали, що як сім’ї загиблого, нам мають видавати ліки якісь безплатні – ніде не можу нічого добиться. Куди не ходиш. Що я ще можу сказать? Хорошого – нічого. Гроші за загиблого повинні заплатити. Я стала добиватися, начебто пообіцяли. Сто тисяч виділили – але так їх і не дали. Медаль, сказали хлопці, дадуть. Поїхала в Сєвєродонецьк получати – ніхто мені її не дав.
На виборах тут Шахов виступав. Я підійшла до Калмикова, кажу: Сєрьожа, де дрова? Топити нічим. Він: «То Сергієнко тобі обіцяв». Сергієнка давно вже нема.
Коротше, допомоги нема ніякої. Мені Мартинов допомагав, писав, куди треба. Писала я і до міністра оборони – куди тільки не писала – але здвигів нема ніяких. Один воєнкомат допомагав, оці – молодці.
– Як сина звали?
– Син – Гринько Юрій Вікторович, 1974 року народження, 30 травня. На війну пішов добровольцем. Ми не знали ніхто – ні я, ні дід. Жонатий був, але й року не прожив жонатим. До війни він служив у Очакові на кораблі. А потом отак сиджу я надворі, картоплю чищу – а він приходить у воєнній формі. Іловайський котел пройшов – ми цього теж не знали. Це вже Дегтярьов нам розказав, його безпосередній начальник. Може, читали чи бачили – ото в Києві він підірвався з гранатами…
Коротше: нам нема ніяких ні пільг, ні допомоги. Нічого. Приходили, питали: що назвати іменем Юри – вулицю чи Народний дім. Кажу: «Народний дім, буду в ньому співати». Досі називають. І пишіть так, як я вам кажу. Тому що вже сил нема.
Так і пишу, як сказала мати загиблого захисника України. Тільки додам, що Віктор Дегтярьов, «Сенсей», загинув загадковою смертю торік, 22 жовтня у центрі Києва, прикривши собою гранату, яку, за однією з версій, намагався підірвати охоронець офісного приміщення. Поліція каже – через необережність…
ПРОГУЛЯНКИ МАРСОМ
Директорка Народного дому Ірина Рижкова просила кореспондента не писати про Марс погано. Мене це дивувало, оскільки я, навпаки, збирався відшукати тут все найкраще. Потім зрозумів, у чому річ із розповіді Володимира. Ми пішли дивитись на поселення, розмовляли про те, про се – і з його слів зробив висновок, що на Марсі немає органа місцевого самоврядування, тож певні його функції взяла на себе директорка.
– Вона молодець. От, скажімо, проводить концерт – запрошує начальство з Айдара. Ті приходять, послухають, а до них вже підступають місцеві мешканці. Виходить такий собі вечір запитань-відповідей, після якого то та проблема вирішується, то інша. А ще вона організувала збір коштів, і на ці гроші найняли косарів з мотокосаркою. Зазвичай могилки обкошують на Гробки, кожна сім’я свою, після чого кладовище знову заростає. А в нас воно тепер весь час чисте. Причому спочатку впорядковують «нічийні» могили…
Чи то сонячна погода позначилась на настрої, але мені здалося, що за дев’ять років Марс став більш упорядкованим. Тут простягнувся зелений металевий паркан, якого раніше не було; там стояла напіврозвалена хата, а тепер її немає. Чи то знесли, чи відремонтували. І асфальт, здається, трохи кращий, ніж колись… Знову ж таки, клуб капітально ремонтують. Ну, це вже заслуга Ірини Володимирівни. Вона прийшла на посаду в 2014-му, і встигла за шість років багато чого. До неї тут панувала «Марсіаночка», тепер до неї додались «Журавонька» та «Іскорки», причому всі вони не сидять на місці, а здійснюють «експансію» в сусідні села і навіть у райцентр. Виступають із концертами і в себе приймають гостей.
…Будинок, де колись була редакція армійської газети, виглядає, м’яко кажучи, не дуже привабливо. Видно, що тут уже років десять ніхто не живе, хоча мій супутник, перш ніж відкрити ворота, стукав по них і гукав хазяїна. Може, ще відродиться? Не як музей – кому там сьогодні цікавий Грибачов, а просто як житло для ще однієї сім’ї. За словами директорки клубу, на Марсі на 300 чоловік населення – сімдесят дітей, і вони продовжують прибувати. Як організатору дитячого колективу їй це добре відомо.
Вулиця повернула праворуч, а ми пройшли до Айдару. Річка під блакитним небом і сама виглядала яскраво. Вона не тільки вкрилась кригою – якісь сміливці встигли просвердлити доволі далеко від берега з десяток лунок. От тільки рибалок не було жодного – ні в кого навіть спитати, чи клює.
Коли повернулись до клубу, «Журавонька» співала, озброївшись мікрофонами. На мій розсуд (людини, на вухах якої відтопталось ціле сімейство ведмедів) – доволі професійно. Потім до них приєднався Володимир, і це був іще один сюрприз. Виявилось, що він не лише співає і тримається «на сцені», як естрадна зірка – він іще й автор низки віршів для пісень колективу.
* * *
Утім, знайомство з цією гранню його творчості доводиться залишати до наступного візиту. А що? Запрошення ще раз висадитись на Марсі я отримав.
Михайло Бублик, Марс-Сєверодонецьк
Фото автора
