Чому поліські болота не повинні померти

Чому поліські болота не повинні померти

Репортаж
Укрінформ
Екологам непросто буває пояснити людям – для чого потрібні заповідники, резервати, заказники

Михайло відтягує прив’язану до кінців пластмасової розвилки гуму і прицілюється. Фуррррр… Металева гайка перелітає через розташовану на 15-метровій висоті гілку вільхи і тягне за собою тонку волосінь. До волосіні треба прив’язати і підтягнути до гілки тонку мотузку, а вже до неї – грубшу. Тепер можна лізти на дерево.

ПОЛЮВАННЯ НА СКИГЛЯКА

Михайло Франчук – орнітолог, зоолог, завідувач науково-дослідного відділу Рівненського природного заповідника. Цієї погожої осінньої днини ми забралися у віддалений куточок заповідних перебродівських боліт, аби зняти фотокамеру, яку Михайло ще на початку літа причепив біля гнізда великого підорлика. У народі його ще називають орел-скигляк за характерний крик.

«Великий підорлик – це індикатор живучості болота. Птах пристосований жити саме у доволі бідних на поживу болотних екосистемах. В Україні їх залишилося 25-35 пар. Він внесений до Червоної книги України. Фотокамери дають можливість побачити, чим птахи годують потомство, хто крім батьків навідується до гнізда, як себе поводить пташеня у різний час доби, а також різну погоду. Годують птахи свого нащадка раз або два на добу, переважно у першій половині дня – й потім до гнізда зазвичай не навідуються. Це дає можливість і камеру спокійно встановити, й пташеня окільцювати. А цього року ми з колегами начепили на молодого орлика спеціальний передавач для відслідковування його переміщень під час міграції. За його сигналом знаємо, що зараз цей молодий орел вже у Туреччині», – розповідає Михайло, вдягаючи альпіністське спорядження та разом з майстром лісу (так зараз офіційно називається посада лісника) Павлом Чуриловичем обмотуючи кінець мотузки навколо стовбура.

Лясь-лясь-лясь – я в цей час відбиваюся від осінніх комарих, які вирішили скористатися нагодою поповнити запас поживних речовин для відкладання у майбутньому яєць. Михайло з Павлом посміюються.

«Тут на кожній ділянці заповідника свої кровососи. Десь більше оводів, кусючі – сил немає. А на іншій переважає мошка. Якось один з фотографів-аніматорів зробив крупним планом знімок мого обличчя, обліпленого мошкою. Фахівці потім нарахували на цьому знімку кільканадцять різних видів. А комарі – то так, дрібниці», – ділиться спогадами орнітолог.

дорослий підорлик годує пташеня. Фото з камери біля гнізда
Дорослий підорлик годує пташеня. Фото з камери біля гнізда

Усе готово, страховка закріплена, Михайло швидко піднімається до гнізда. Кілька хвилин на демонтаж – і ось камера опускається до нас із Павлом на мотузці. Через пару хвилин спускається й орнітолог. Дістає із поясної сумки перо: «Ось чудова знахідка. Відішлю колегам з Естонії на генетичний аналіз. У них в країні лише одне гніздо підорлика великого, але можливості для досліджень дуже хороші».

Виявляється, що у великого підорлика є конкурент – підорлик малий. Там, де немає боліт, малий витісняє великого. Малого підорлика в Україні більше тисячі пар. А ще обидва підорлики можуть схрещуватися і давати життєздатне потомство. Гарантовано розібратися – хто є хто – дає можливість саме генетичний аналіз.

гніздо скигляка на вільсі на висоті 15 метрів
Гніздо скигляка на вільсі на висоті 15 метрів

ВОВКИ ПРОТИ БОБРІВ

Допомагаємо науковцю впакувати спорядження у чималенький рюкзак і чвакаємо від порослого деревами острівця до квадроцикла, який чекає нас у болоті за кільканадцять метрів. За півгодини дістаємося твердого берега. Дорогою Михайло розповідає про тутешніх диких мешканців.

«Вовки до нас із Білорусі заходять, до кордону тут якихось чотири кілометри (махає рукою у північний бік). Там Ольманські болота, 120 тисяч гектарів. Білоруси їх заказником загальнодержавним оголосили. Кільком сіроманцям поставили датчики. І ми можемо теж бачити, як вони переміщаються. Видно, зокрема, що часто навідують смітники під одним із сіл. А взагалі вовки їдять усе підряд – і ягоди, й комах, і гризунів дрібних. Зараз рік посушливий, так вовки добряче підчистили бобрів. На одному з островів ми якось знайшли штук тридцять бобрових черепів. Так у нас десь 300-400 бобрів у заповіднику мешкає у багаті на воду роки, а зараз мабуть десь із сотню залишилося», – говорить зоолог.

перо скигляка поїде на аналіз у Естонію
Перо скигляка поїде на аналіз у Естонію

Ще хвилин десять їдемо до кладки через потічок із грузькими берегами. Серпень-вересень – це меженний період, тобто у ці місяці води найменше, тож переходимо на інший берег не замочивши ніг. У інші пори року кладка – кількаметрові товстенні колоди, скріплені грубим металевим дротом – плаває у воді.

Тут нас чекають лісничий Північного лісництва Рівненського природного заповідника Адам Чмуневич та заповідницький УАЗик. Бадьоро підскакуючи піщаною колією та крекчучи грузькими калюжами, авто везе нас у контору лісництва, розташовану у Перебродах. Дорогою чіпке михайлове око встигає помітити за вікнами ще одну дивину – родину лебедів-кликунів. Цей птах відрізняється від звичного у нас лебедя-шипуна жовтим дзьобом і гніздиться далеко на Півночі. На території заповідника це перша така реєстрація і підтвердження його гніздового статусу.

Михайло Франчук та його рогатка
Михайло Франчук та його рогатка

Короткий відпочинок, радо перевзуваємося з гумаків у кросівки, прощаємося з гостинними господарями лісництва й поспішаємо до легковика, який поверне нас у містечко Сарни, у штаб-квартиру заповідника. Довгою дорогою розпитую Михайла про інші ділянки (їх загалом у заповіднику чотири), про стосунки з місцевими, про цікаві знахідки і взагалі – заповідне життя.

СТРАШНІШЕ ЗА БУРШТИНОВІ ЯМИ

«Люди тут дуже незалежні, яка би влада не була – поляки, німці, радянська – їм доводилося покладатися завжди на себе. Переконати у чомусь «зі сторони» їх дуже важко, будь-які новації приймають тільки після внутрішнього переконання. Основний заробіток – ягоди, переважно журавлина, яку збирають навколо заповідника та у Білорусі. Білоруський заказник Ольманські болота продає дозволи на збирання ягід, наші ці дозволи купують. Працюють усією родиною, заробітку вистачає на всю зиму», – розповідає Михайло.

На території Рівненського заповідника збирати ягоди не можна. І взагалі тут суворі обмеження на природокористування, ба, навіть на відвідування цих територій. Щоб людям не кортіло порушувати заповідний режим, і при цьому вони могли покращити свій добробут, міжнародні експерти рекомендують включити як територію заповідника, так і прилеглі райони до міжнародного біосферного резервату «Прип’ятське Полісся». Він має охопити цінні великі площі Рівненщини й Житомирщини та сусідні з ними білоруські землі. Є вже певні домовленості між Україною та Білоруссю, але процес іде в цілому не надто жваво.

Рівненський та Поліський (Житомирська область) заповідники і високого рівня заповідні території Білорусі стануть ядрами резервату, а в так званій транзитній зоні буде вестися традиційне землекористування.

«Ідея створення біосферного резервату – приваблива. Такі утворення існують у багатьох країнах світу і завдяки розвитку в них туризму території отримують розвиток, мешканці – додаткові прибутки, а природа – надійно оберігається. Але не факт, що у нас туризм стане тою «фішкою», яка виграє. Немає доріг, іншої туристичної інфраструктури. Недостатньо яскраво привабливих об’єктів. Хоча певні родзинки маємо – і природні, й культурні, той же краєзнавчий музей у Сарнах», – говорить заступник директора заповідника з наукової роботи Ростислав Журавчак.

А от зацікавити людей вирощуванням ягід та їх переробкою – це може спрацювати. Для цього міжнародним організаціям, які включені у процес створення біосферного резервату, варто впровадити кілька пілотних проєктів. Якщо поліщуки побачать, що у когось такий бізнес пішов успішно, є шанси, що захочуть створити ягідні ферми та переробні цехи й собі.

Природоохоронці, з якими вдалося поспілкуватися на Рівненщині, з сумом відзначають ще одну перепону на шляху до створення резервату. Це – зміни у менталітеті цілого покоління поліщуків, яке виросло на легких кримінальних бурштинових грошах. Тих, хто відчув смак швидкого збагачення, складно переконати у доцільності стратегічного планування, необхідності враховувати інтереси громади, думати про збереження природи. Шрами, які залишає у душах людей бурштинова лихоманка, страшніші навіть за ті, що залишаються в лісах на місці «лівих» копалень.

З іншого боку, протверезіння часом приходить дуже швидко. Варто настати посушливому року і викликаним ним пожежам, як люди починають вимагати зберегти болота і повернути воду в криниці. Але те, що втрачається за день-місяць-рік, інколи не можна відновити навіть за сторіччя. Як ті ж торфовища, які, вигорівши, вже не всотують воду і вона тікає геть, залишаючи пересохлі угіддя й змілілі річки.

Сьогодні Рівненський заповідник добре працює як один з водних стражів Полісся, оберігаючи болота, річки й ліси Рівненщини, але у складі біосферного резервату він може це зробити краще. Залишилося тільки пояснити людям – як пересічним, так і владним, що допомагаючи природі – вони допоможуть і собі. Питання у тому, хто і за які кошти буде займатися цією важливою, але поки що малошанованою роботою – переконувати бути чемними з довкіллям, роз’ясняти банальні правила: «Природа – наш дім»; «Бережіть ліс»; «Не плюй у криницю» та інші призабуті й припалі порохом істини.

Коментар виконавчого директора Українського товариства охорони птахів Олега Дудкіна:

«Робота орнітологів, зоологів взагалі часто сприймається як розвага, або як хобі. Але на прикладі досліджень Михайла Франчука можна побачити, як спостереження за підорликами допомагають зрозуміти, у якому стані болота – живі вони чи вже помирають. Якщо помирають – то треба негайно бити на сполох, адже сьогодні в цих болотах – запас вологи, яка живить притоки Дніпра. А з Дніпра п’є воду дві третини України.

Екологам непросто буває пояснити людям – як пересічним громадянам, так і чиновникам, які мають владу й ухвалюють рішення, – для чого потрібні заповідники, резервати, заказники. Для чого потрібно охороняти і вивчати тварин і рослини, чому не можна спрямляти русла річок, осушувати болота, всуціль вирубувати ліси.

Сподіваюсь, історія з підорликами допоможе краще зрозуміти важливість і заповідників, і заповідної науки, й збереження природи для виживання як поліщуків, так і України в цілому. Сподіваюсь, що влада повернеться обличчям до Полісся, зрозуміє його надзвичайну цінність. І, перш ніж планувати розвиток зрошення на Півдні, зробить адекватні кроки до збереження водності на Півночі».

Олег Листопад

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-