«Ікар»: 325 днів навколо світу

«Ікар»: 325 днів навколо світу

Музейний експонат
Укрінформ
У Миколаївському музеї суднобудування можна побачити макет легендарної української яхти

У залах Миколаївського обласного музею суднобудування та флоту, присвячених другій половині 20-го сторіччя, є чимало моделей авіаносців, супертанкерів, нафторудовозів та інших велетнів. Адже свого часу зі стапелів суднобудівних заводів міста щомісяця сходили кораблі й судна дедвейтом до 300 тисяч тонн. Попри це увагу багатьох відвідувачів привертає макет невеликої яхти ручної роботи. Водотоннажність цього маленького вітрильника була всього 25 тонн, та на його долю випало стільки пригод, скільки й не снилося багатьом «Панамаксам» і «Кепсайзам». Мова про «Ікар» – першу радянську яхту, яка здійснила навколосвітню подорож.

Цими днями виповнюється 32 роки, як яхта відправилася в свою першу навколосвітку. Сьомого вересня 1987 року «Ікар» з екіпажем у складі 9 бувалих моряків під командуванням капітана Бориса Немірова вийшов з Миколаєва. Їхній похід тривав 325 днів. Повернулися 31 липня 1988 року.

Забігаючи наперед, скажемо, що модель цієї яхти, виготовленої в 1980-х роках, передав музею сам капітан легендарного «Ікара».

ЗРОБЛЕНО У МИКОЛАЄВІ

Проєкт яхти «Ікар» був розроблений студентським конструкторським бюро тодішнього Миколаївського кораблебудівного інституту.

«Проєктування почалось у 1978 році, його здійснювали студенти двох випусків, головним конструктором був майбутній капітан Борис Неміров. Безпосереднє будівництво тривало два роки. У 1984 році відбувся спуск на воду. І у тому ж році «Ікар» здійснив свій перший похід по Чорному морю – було пройдено 1500 миль без заходу в порти. Далі почалася підготовка до навколосвітньої подорожі», – розповідає завідувачка експозиційного відділу музею суднобудування і флоту Олена Пучінян.

Доля «Ікара» від самого початку складалася непросто. У грудні 1984 року на яхті, яка перебувала ще на суднобудівному заводі, стався вибух газового балона, і судно отримало значні пошкодження. Здавалося, що мріям про навколосвітню подорож так і не судилося збутися. Та Немірову вдалося добитися, щоб «Ікар» відновили. Це сталося у грудні 1986 року.

Слід зазначити, що «Ікар» – це сталевий двощогловий вітрильник, призначений для навчальних, спортивних і туристичних плавань, а також судової практики невеликих груп студентів та виконання науково-дослідних робіт. Довжина яхти 16 м, площа вітрил 150 квадратів, осадка 2,55 м, повна водотоннажність 27,5 т. Є допоміжний двигун потужністю 25 кінських сил.

«Відразу після спуску «Ікара» на воду поціновувачі яхт почали висловлювати незадоволення: мовляв, обводи корпусу грубі й не йдуть ні в яке порівняння з елегантними «Солінгами», «Темпестами» та «Драконами». Та коли в «Ікар» помістилося дві вантажівки привезеного обладнання і припасів для навколосвітньої подорожі, голоси недоброзичливців затихли», – каже Пучінян.

Вона звертає увагу на те, що конструкція яхти враховувала особливості плавання у 40-х широтах Південної півкулі. На той час корабель уже був обладнаний супутниковою системою навігації. А ось зв'язок з «великою землею» здійснювався через зустрічні судна.

Терміни виходу в навколосвітку кілька разів переносили. Та нарешті це сталося. Спочатку яхта взяла курс на Варну, потім Босфор і Дарданелли. Біля берегів Італії зупинку зумовила перша несправність – вийшла з ладу гідравліка рульової машини. За лічені хвилини неполадки були усунуті. Але попереду чекало ще багато пригод!

ЗУСТРІЧ ІЗ КИТОМ ТА ВИПРОБУВАННЯ ТРОПІКАМИ

Варто зазначити, що «Ікар» має невеликі розміри, і за умови довгого плавання постає проблема психологічної сумісності членів команди.

«За спогадами учасників походу, перше справжнє «притирання» сталося поблизу Іспанії, де яхта потрапила у сильний шторм. А вже через кілька днів треба було робити нелегкий вибір: за умовами походу, далі на борту мало лишитися тільки семеро людей – двоє мусили покинути плавання і повернутися додому», – розповідає Пучінян.

Із самого початку плавання екіпаж складався з капітана Бориса Немірова, старшого помічника Анатолія Кузнєцова, вахтових помічників Олександра Кузнєцова, Андрія Маркова та Станіслава Черкеса, боцмана Володимира Терняка, штурман-наставника Бориса Яковлєва, матроса Олександра Плякіна і лікаря Сергія Прусова.

Зупинка на Канарських островах – остання перед довгим марш-кидком через океан. І саме тут, у Санта-Круз-де-Тенеріфе, шляхом таємного голосування визначили двох осіб, які мали повернутися додому. Ними стали лікар Прусов, який страждав на морську хворобу, та Яковлєв, який хоч і був хорошим штурманом, але все ж таки не мав навичок яхтсмена.

Після Санта-Круз-де-Тенеріфе похід став важчим. Один із його учасників згадував: «До Канарських островів ми йшли, як спортсмен від роздягальні до стадіону, а від Канар вже вийшли на бігову доріжку». В екваторіальній зоні почалися серйозні випробування: спека у 45-50 градусів супроводжувалася довгими штилями. Одночасно підводна частина яхти почала обростати черепашками. Екіпаж намагався боротися з цією проблемою, але марно. У результаті перед входом в Індійський океан швидкість «Ікара» значно зменшилася.

Та головні випробування були ще попереду: виявилося, що перехід Атлантикою – це “квіточки”. Причому небезпека чатувала на кожному кроці. Наприклад, зустріч у відкритому океані маленької яхти з китами. Одного разу, в районі острова Кергелен, прямо перед носом «Ікара» раптово сплив величезний сейвал. Кит лежав на воді і, здавалося, уважно спостерігав за людьми, які порушили його спокій. На щастя, все закінчилося мирно, сейвал випустив високий фонтан і пішов під воду.

Але головні складності плавання у високих широтах полягали в частих та потужних штормах. Навіть назви цих широт – «буремні 40-і» й «несамовиті 50-і» – кажуть самі за себе. Це справжній виклик для команди будь-якого судна, тим більше для маленького вітрильника. Зазначимо, що «Ікар» йшов Індійським океаном, намагаючись триматися між 41 та 43 паралелями. Сильні вітри зробили свою справу – середня швидкість судна підвищилася, і цю ділянку шляху здолали швидше, ніж планувалося. Та за це довелося «заплатити» більшим навантаженням на вітрила, такелаж і сам екіпаж. Крім того, сильно дошкуляли тумани (часто повітря було холоднішим, ніж вода), всюди проникала волога. Внаслідок цього починали «брехати» прилади, зокрема, доводилося щодня визначати поправку до компасу. Та «Ікар» і його команда з честю витримали негоду.

Хоч не обійшлося й без проблем. Під час сильної хитавиці видавило пробку з найбільшої цистерни, яка вміщала близько 400 літрів питної води. Біля половини води було втрачено. Досі споживання складало дві літри за день на людину. Після цього питну воду довелося економити і навіть активізувати збір дощової.

«Втрата частини питної води трохи відкорегувала маршрут переходу. Спочатку планувався захід у Веллінгтон. Однак до столиці Нової Зеландії було ще далеко, і Борис Неміров віддав наказ вирушити в Хобарт на Тасманії. А щоб трохи скрасити складнощі плавання, капітан підготував команді презент: з нагоди святкування нового 1988 року кожному члену екіпажу він передав листи і касети з привітаннями від їхніх родин. Це був справжній сюрприз для екіпажу – адже від самих Канар яхта не зустрічала жодного судна. Капітан вдався до маленьких хитрощів – листами і записами він запасся ще перед виходом з Миколаєва», – розповідає працівник музею.

Шостого лютого «Ікар» прийшов у Хобарт. Перше, що зробили у цьому порту, – поповнили запаси води. Місцеві доброзичливо поставилися до наших мандрівників. Можливо, зіграло роль і те, що у багатьох мешканців цього міста були власні яхти, тож вони добре знали «важкий характер» тамтешніх морів. Для «Ікара» знайшли новий потужний радар, а ще підняли судно на сліп для огляду його підводної частини, де виявили величезні «зарості» черепашок. На очистку і фарбування корпусу пішло 10 діб. Паралельно команда лагодила вітрила.

ПРО ПРОТОКУ ДРЕЙКА, 30 ЛЮТОГО І ШЛЯХ ДОДОМУ

Два тижні стоянки пролетіли швидко, і яхта вийшла з гостинного порту в напрямку Тихого океану.

«Зверніть увагу, поряд з моделлю «Ікара» – карта його походу. Після виходу з Хобарту курс судна пролягає через Тасманове море. Тут традиційно несприятлива погода, і Неміров наказав ставити штормові вітрила. Одразу вийшли на широту «45 південна». Нову Зеландію залишили далеко на півночі. Передали радіограму через новозеландський траулер. Далі піднялися до широти «50-52° південна» і по ній ішли на схід 4500 миль. За спогадами команди, яхта «просто летіла»: в один із тижнів ішли зі швидкістю 200-210 миль на добу», – інформує співрозмовниця.

29 лютого «Ікар» перетнув 180-й меридіан. Це лінія зміни дат, тому “набігла” зайва доба. Хлопці жартома присвоїли їй назву “30 лютого”. Правда, через це довелося двічі прожити понеділок. Хтось пожартував: як до цього поставиться бухгалтерія? Чи нарахують відрядження на «зайвий» день?

Березень у південній півкулі – це початок осені. Стає значно холодніше, температура падає до нуля градусів, пролітає сніг. Вахти стали коротші – по годині, бо чергові на верхній палубі швидко ставали мокрими. А хвилі били по бортах, наче кувалдою.

Тепер «Ікар» ішов у напрямку протоки Дрейка. Вона відома тим, що стала цвинтарем для кількох сотень кораблів. Сонце тут виходить із-за хмар всього кілька днів на рік, а решта часу панують туман і шквали. Ця акваторія вважається однією з найсуворіших у світі. Вітер постійно дме із заходу на схід. Його рух практично ніде не перекривають ділянки землі, й він навалюється зі страшною силою.

Річ у тім, що «буремні 40-і», дійшовши до Південноамериканського континенту, наштовхуються на могутню стіну Анд. Єдиний прохід – протока Дрейка, де виникає грандіозний «протяг», який і дає поштовх шквалам, що лютують у «несамовитих 50-х».

А північний край протоки Дрейка – мис Горн – моряки називають «Паща Диявола» і «Старий людожер». Це найпівденніша точка архіпелагу Вогняна Земля, надзвичайне і легендарне місце.

«Вранці 26 березня «Ікар» опинився за 40 миль від мису Горн. А коли яхта підійшла зовсім близько, капітан наказав уповільнити хід, приспустити прапор і дати салют. Для команди це були незабутні хвилини, бо проходження мису Горн – вершина досягнень у вітрильному спорті. Обігнувши його, «Ікар» вийшов в Атлантику на фінішну пряму», – каже екскурсовод.

Якщо поглянути на мапу подорожі «Ікара», то видно, що саме в Атлантиці «замикається петля» навколосвітньої подорожі. Це сталося 29 листопада 1987 року, отже, «чиста навколосвітка» тривала 137 діб. Далі був позаплановий візит на острів Святої Єлени, де екіпаж поповнив запаси прісної води, а потім – дорога додому.

Перехід Атлантикою був значно легшим, ніж Південним океаном. Далі Середземне і Чорне моря, і ось 30 липня 1988 року команда побачила попереду Очаків. А наступного дня їх із почестями зустрічали вже у Миколаєві.

Так закінчився великий похід яхти «Ікар». Пройдено 31 тисячу миль, практично без аварій і надзвичайних ситуацій. У навколосвітній подорожі «Ікар» показав себе з найкращого боку.

По завершенні цієї подорожі весь екіпаж яхти був нагороджений Золотою медаллю Фонду миру. А капітан Неміров, старший помічник Кузнєцов і боцман Терняк отримали звання заслужених майстрів спорту.

ДРУГЕ ДИХАННЯ ДЛЯ «ІКАРА»

Після навколосвітньої подорожі «Ікар» здійснив ще кілька походів. В 1992 році він у ранзі почесного гостя брав участь у міжнародній регаті «Колумбус-92», яку присвятили 500-річчю відкриття Америки Христофором Колумбом. У рамках цього заходу вперше під прапором незалежної України вітрильник здійснив похід до Нью-Йорка і назад. За 182 дні було пройдено 15 тисяч миль.

А у 2000 році «Ікар» був єдиною яхтою від України, яка взяла участь у регаті «Третє тисячоліття під вітрилами». Вона проходила за маршрутом Італія–США–Канада–Нідерланди.

Та час невблаганний: у 2013 році пішов з життя Борис Неміров. Технічний стан «Ікара» ставав дедалі гіршим, почали лунати заклики поставити яхту на прикол і перетворити на пам’ятник.

Та все ж господарі яхти – Національний університет кораблебудування (НУК) імені адмірала Макарова – вирішили дати вітрильнику друге життя. Його відремонтували, відреставрували, і в червні 2020 року «Ікар», на радість шанувальникам, знову відчув дотик морської хвилі. Він взяв участь в екологічній регаті імені Сергія Шаповалова «Кубок Кінбурнської коси». А оскільки цей вітрильник створений не для швидкісних перегонів, а для далеких переходів, то хочеться вірити, що ми знов побачимо його на океанських просторах.

Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото автора та з вільного доступу мережі інтернет

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-