Гончар з Опішні та його лев: сильний і великодушний

Гончар з Опішні та його лев: сильний і великодушний

Укрінформ
«Мене глина тримає на світі», каже 95-річний майстер Василь Омеляненко

У серпні виповнилося 95 років патріарху українського гончарства, заслуженому майстру народної творчості України, лауреату премії імені Данила Щербаківського, лауреату Національної премії України імені Тараса Шевченка Василю Онуфрійовичу Омеляненку.

З нагоди поважного ювілею майстра в Центрі розвитку духовної культури Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішні відкрилася персональна виставка «Життєдайні джерела великого творця», присвячена багаторічному творчому шляху майстра. До експозиції увійшли унікальні твори кераміки Василя Омеляненка з фондової колекції Музею гончарства — близько 150 виробів.

ЖИЛИ МІЖ ПОСУДУ В ЧУЖІЙ ХАТІ

- Пиши ж тільки, що я не найстаріший, а найстарший гончар України, — застерігає мене Василь Онуфрійович, по-доброму посміхаючись. — Ось як стукне сто літ, тоді можна буде називати й старим.

На своє сторіччя чоловік давно має плани: до цієї поважної дати в окремій кімнаті своєї невеличкої хатини, де міститься і його робоча майстерня, хоче створити домашній музей власних гончарних виробів. Він уже давно зробив у ній стелажі, на яких сушить вироби, і коли до нього заходять гості, з радістю демонструє майбутню колекцію. 

За гончарним кругом та біля глини Василь Онуфрійович без малого не дев’ять десятків років. І все життя працює стоячи, хоча гончареві належить сидіти. Пояснює це тим, що в дитинстві підвернув праву ногу, і з тих пір у нього не згинається суглоб. У положенні сидячи міг крутити гончарний круг лишень п'ятою, а так у нього був «розгін» для всієї стопи.

Та останнім часом, після того, як упав узимку й переніс операцію, умудряється розкручувати круг лише руками. І поволеньки продовжує працювати з глиною. Бо, каже, інакше все його починає гнітити…

- Раніше босими ногами крутили дерев’яні гончарні круги, через що на них утворювалася виїмка, бо дерево з часом протирається, — пригадує Василь Омеляненко — невисокого зросту худорлявий чоловік з надзвичайно міцними руками. — Я працював і на дерев’яному, й на залізному. Босими ногами легше, а взутим важко. Але тепер круг розкручує мотор. Правда, я його рідко включаю, бо від нього голова болить.

Мудрий гончар знає все про цілющі властивості глини.

- Для здоров’я вона дуже гарна, — каже. — Коли болять суглоби, треба взяти чисту глину, змочити її й накласти на хворе місце й обмотати. Глина зігріває й знімає запалення. Гляньте на мої пальці — гнучкі, як у піаніста. Робота з глиною тримає мене на цьому світі.

Поки ми говоримо, руки діда Василя зайняті — він виліплює гриву черговому левові. Тепер на таку роботу знаний майстер витрачає тижнів зо три, бо мусить частіше відпочивати.

- Тарілки, глечики й чашки — то для лінивих, — пояснює. — Мені ніколи не було цікаво ними займатися. Мене з дитинства тягнуло до чогось незвичайного. На початку тридцятих років майстри у нас в Опішні робили глиняні свищики лише у вигляді півників. А ми з молодшим братом Петром вирішили, що це несправедливо по відношенню до іншої живності. І почали ліпити рибок, зайчиків, білочок, собачок… Покупці саме їх розбирали в першу чергу.

Гончарну глину Василь Омеляненко вперше взяв у руки, коли йому було дев’ять років. Про те, що з неї можна ліпити свищики, дізнався від дядька Максима, який пустив їхню родину до себе на квартиру, бо їхня сім’я була такою бідною, що навіть не мала власного даху над головою.

- Хата Максима Острянина, який нас прихистив, була розділена на дві половини, — залишилося в пам'яті Василя Омеляновича. — В одній дядько жив і гончарював, а в іншій стояли стелажі, на яких він виставляв посуд для висихання. Нас пустили саме в ту кімнату. Тож ми жили між посуду.

ПЕРШІ СВИЩИКИ ВИЙШЛИ БЕЗЗВУЧНИМИ

Глиняні півники, коли дядько Максим їхав у Полтаву на базар, були в нього за розмінну монету — ними він давав покупцям здачу. Васько з Петриком, спостерігаючи за його роботою, так і не насмілилися підійти до нього й попросити, щоб він чомусь навчив. 

- А то якось зайшла до нас знайома тітка, взяла в руки глину, скачала шарик і зробила з нього мисочку. Потім здавила трохи пальцями. «Оце так, — каже, — починають робити свистунця», — пригадує далеке дитинство мій співрозмовник. — Ми з братом почали за нею повторювати, робити те саме. Перші півники, звісно, вийшли у нас кострубаті й беззвучні. Ми ж не знали, що їх іще сирими слід проколювати тоненькою дерев’яною паличкою, щоб вони могли свистіти. Ото наліпили ми з братом цілу купу півників, і всі вони виявилися бракованими. Та й кинули справу. З тиждень десь не торкалися глини, а воно ж тягне… Сіли знову, і наліпили, як змогли, тих свищиків цілу сотню. А тоді гончарна артіль в Опішні приймала їх у сирому вигляді по одній копійці за штуку. Так ми з Петром заробили свій перший трудовий руб. Але якби ви знали, якими багатими відчували себе! То був 1934 рік. Ми тільки-тільки вибралися з голоду. Наша сім'я дуже бідувала. У голодному тридцять третьому харчувалися молочаєм, акацією, конюшиною… Акацію смажили, сушили, конюшину перетирали в борошно, з молочаю вичавлювали гіркий сік і їли листочки. Слава Богу, що в колгоспі давали затірку — суп з дрібними борошняними крупинками. Мабуть, завдяки йому й вижили.

Коли хлопчики трохи підросли, їхня мама, Палагія Афанасіївна, почала брати на заводі «Художній керамік» глину, а також чорний та червоний ангоб (фарби на основі рідкої глини), і діти робили свищики у вигляді півників, які потім розмальовували (чорні крильця, червоні носики) і здавали на завод. За це отримували невеличкі гроші.

Згодом брати Омеляненки навчилися ліпити баранців, коників, білочок.

- А фарби я тоді вже навчився робити сам, — пригадує майстер. — Заварював рівномірно крохмаль, щоб був без грудочок, додавав туди порошок для фарбування яєць і розмішував. За день ми з братом виготовляли по дві з половиною сотні свистунів. Інші гончарі робили й по півтисячі, але їхня продукція була неякісною. Я ж завжди придивлявся до найменших дрібниць, бо якість для мене була перш за все. Щоб випалити роботи, потрібні були дрова, тож доводилося ходити з лантухами у ліс за хмизом. А от яким голосом «співатиме» свистунець, ніколи наперед ніхто не скаже. Ще з малих літ засвоїв одне: чим менша порожнина, тим тоншим буде свист. На них можна грати, як по нотах.

- Ви, діти, ліпили дитячі іграшки. А чи самі розважалися ними?

- У нас взагалі не було іграшок, — сумно посміхається Василь Онуфрійович. — Причому, ми з Петром і грошей не бачили. Ними розпоряджалася мама.

ВІДСТАВИТЬ БАРАНЦІВ, ДАВАЙТЕ БАРИНЬ!

Поступово свищики братів Омеляненків стали кращими в Опішні. Василь спорудив удома піч для випалювання — справа пішла швидше.

- Та мене непокоїло питання: чому в дядька Максима Острянина глина ворушиться в руках, коли він працює за гончарним кругом, — згадує Василь Онуфрійович. — Він дав мені всього один урок, пояснивши, що матеріал важливо помістити точно у центр гончарного круга, щоб той не злетів. А коли він їхав у Полтаву продавати посуд, ми з братом по черзі сідали за його круг і вчилися. Як робити, як пальці тримати чи як витягувати глину – нам ніхто не показував. Починали з тарілок і мисок. Все освоювали самотужки. Як душа підказувала, так і робили.

Коли після семирічки я прийшов працювати у художню артіль, учитель мені не був потрібен. Посадили мене ліпити декоративних баранців. Норма за зміну — чотири штуки. Спочатку я, правда, ледве одного встигав зліпити, та досить швидко освоїв норму і став у вільний час робити щось для душі. То левів, то козликів… Дивишся на готовий виріб і думаєш: чого б йому додати, щоб він став якимось пишнішим? Після цього почав робити різних тварин. Я їх всіх люблю, і вони мені наче посміхаються… Взагалі намагаюся відтворити в глині все цікаве. І ніколи не роблю ескізів своїх майбутніх творів, вони виникають самі собою. 

А то якось, пригадує мій співрозмовник, з Києва прийшла рознарядка наліпити велику партію баринь.

- Ми відставили баранців і всі гуртом взялися за нове замовлення, — розповідає. — Коли партія була вже готова, звище отримали відбій. Сказали, ліпіть знову баранців. Зате я у терміновому порядку освоїв техніку ліплення людських фігур. Робив і баринь, і козаків… 

У 1956-му, через шість років після приходу Василя Омеляненка в артіль, одну з його робіт відібрали для міжнародної виставки народної творчості в Брюсселі. Той баранець так комусь з іноземних гостей сподобався, що його купили. Авторові ж вручили премію — 600 рублів! З того часу міністерство культури представляло його роботи на всіляких виставках. На його віку їх було понад 60. І ні одна з робіт уже не поверталася в Опішню. Багато з них і зараз зберігаються в музеях і приватних колекціях по всьому світу. У Польщі, Канаді, Англії, Норвегії, Японії… 

ЛЕВ З ДВОМА ГОЛОВАМИ «З’ЇВ» ТРИ КУБОМЕТРИ ДРОВ

Роботи Василя Омеляненка давно стали класикою гончарного мистецтва. Його почерк у зооморфній полив’яній скульптурі унікальний. На жаль, жоден з численних учнів майстра його не запозичив. В Опішні лише один гончар, Олександр Шкурпела, не так давно почав практикувати в цьому стилі й вже має певний успіх.

На те, як Василь Онуфрійович «нарощує» гриви своїм баранцям, левам та іншим тваринам, можна дивитися годинами, і… нічого не зрозуміти. Він міняє в руках зроблені з підручних матеріалів інструменти для декорування. Проводить ними по рідкій глині й придавлює. Через отвори вилазять глиняні крапельки. Якісь із них гончар видовжує, якісь припліскує. Виходить дивовижа.

Василь Онуфрійович — фахівець з міні-форм полив’яних скульптур (від 30 сантиметрів до 1 метра в довжину). За своє довге творче життя (на пенсію з викладацької роботи пішов у 85!) він створив сотні варіантів іграшок і дитячого посуду. Водночас йому під силу були й великі паркові скульптури. Одна з них — двоголовий лев, що символізує силу, мужність і великодушність, установлена на території Національного музею-заповідника в Опішні. Це особлива історія в біографії знаного гончара.

- У 1997 році директор музею Олесь Пошивайло, який дуже багато зробив для відродження гончарства, організував перший регіональний симпозіум гончарів, — пригадує Василь Онуфрійович. — І придумав провести конкурс глиняних скульптур для майданів і парків. Мене також запросив взяти в ньому участь. Це стало надзвичайним випробуванням у моєму житті.

Всеньке літо я працював над величезним левом з двома головами. Спочатку потрібно було зробити металевий каркас для майбутньої скульптури, інакше маса глини просто завалилася б. Але при випалюванні скульптура теж могла б завалитися, бо глина при великих температурах стискається, а метал, навпаки, розширюється. Я знайшов вихід — закрив металеві профілі дерев’яними рейками. Та знов проблема: як обпалити скульптуру вагою близько тонни? Як добитися температури в 900 градусів? Для цього потрібен спеціальний горн! Звернувся до інженерів, та вони нічим не могли мені допомогти. Ситуація здавалася безвихідною. Відчував, що ніхто не вірить у мою затію. Але відступати не збирався. І придумав я викопати навколо лева рів глибиною півтора метра і зробити піч для випалювання прямо на місці. Для цього мені знадобилося дванадцять кубів дерева, дві машини битого посуду (черепки довго тримають тепло), зварювальний апарат для виготовлення металевої сітки, бетон, цегла, десятки метрів поліетиленової сітки, щоб скульптура не порепалася від перепаду температур… Власне лише для випалювання пішло майже три кубометри дров! А незадовго до цього в мене був апендицит, після операції важкого не можна було піднімати, доводилося просити допомоги у людей.

Одне слово, рекорд дався мені ціною неймовірних зусиль. Скільки років минуло, але ніхто більше не повторив моєї техніки. Бо важко. Сучасні майстри не ускладнюють собі життя. Об’ємні фігури чи скульптури вони роблять частинами, а потім склеюють…

Культурологи говорять, що робота Василя Омеляненка «Лев при двох головах» — перший монументальний твір в історії української глиняної скульптури. У 1999 році за цю роботу і серію інших декоративних виробів заслужений майстер народної творчості Омеляненко був удостоєний національної державної премії імені Тараса Шевченка.

- Глина в мене, як перший друг у всьому. Коли на душі гарно — до глини, і коли погано — теж до глини… Робота з нею допомагає. Роблю, що на серце лягає. І ніби з дітьми своїми розмовляю. І відчуваю, що живий, — відповів найстарший діючий гончар України, коли я попросила у нього поділитися секретом творчого довголіття.

Ганна Волкова, Полтава
Фото Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішні

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-