Як син американського мільйонера став українським кобзарем

Наприкінці липня у селі Крячківка Пирятинського району Полтавської області вже вшосте поспіль на подвір’ї багатодітної родини Юрка і Марії Фединських пройшов щорічний неформальний етнофестиваль «Древо кобзарського роду».

Сюди з’їхалися закохані в українську автентичну культуру професійні митці й аматори з різних куточків країни, а також із далекого зарубіжжя. Упродовж трьох днів тут лунав спів під бандуру, ліру, гітару, торбан, скрипку, гуслі, флейту, бубон... Звучали рок-музика і вірші сучасних поетів. Гості разом із господарями витанцьовували “Гречаники” і “Плескача”, вальсували «Баламута» (забуті народні танці)... Хтось у Юрковій майстерні опановував таїнство виготовлення кобз, а хтось учився на майстер-класах робити ляльки-мотанки чи ліпити горщики (або що вдасться) з глини. І разом сідали за обідні столи, прочитавши перед трапезою молитву.

ОБИДВА ОБІЙСТЯ — СЦЕНА

Фестиваль «Древо кобзарського роду» — це майданчик для виступів фольклорних колективів, творчого спілкування, обміну ідеями. Тут усе відбувається невимушено, по-сімейному тепло, не за планом, а за структурованою Юрковою імпровізацією. Зрештою, тут просто весело. Цьогоріч до Крячківки прибули чудові гурти «Хорея козацька», «Полікарп», «Буття», виконавці Олеся Чайка, Олег і Оксана Бут, Михайло Коваль, Катерина Гаврилова, відомий кобзар і народний артист України Тарас Компаніченко, козак Сіромаха з Дніпропетровщини, юні кобзарі та кобзарки, американський музикант Джон Вестморланд…Свої виступи презентували представники київського, харківського, львівського, полтавського кобзарських цехів. Звичайно ж, лунало народне багатоголосся знаменитого фольклорного гурту «Древо», до складу якого входять місцеві бабусі, і, власне, заради якого колись приїхав до Крячківки Юрко Фединський та й лишився тут.

— Це неймовірно, але для всіх гостей у родини Фединських знайшлося житло, — ділиться враженнями від дійства полтавка Катерина Гаврилова — піаністка й мандрівниця, педагог музики і танців. —А лише в суботу тут зібралося чоловік двісті. До цього заходу Юрко з Марією облаштовують не лише домівку, а й сараї, майстерню, гараж, будують нові приміщення. Хтось спав на долівці, хтось у наметах, а хтось по сусідах. Хоча на сон часу було мало, бо вночі учасники фестивалю всідалися навколо вогнища й продовжували співати. А вранці я збирала охочих на тілесні й голосові практики. Атмосфера була надзвичайна. Такі події відроджують віру в успіх та щасливу долю України.

У цьогорічного фестивалю нарешті з’явилася сцена. Власне у повсякденному житті родина Фединських використовує простір під навісом для приготування барбекю. Цю малу архітектурну споруду, до якої ведуть викладені кахлями східці, на власному подвір’ї збудував тато Юрка, Ерік Бревер, мільйонер на пенсії з Північної Кароліни. Та, власне, обидва обійстя: і синове, й батькове, того дня були суцільною сценою.

Колись 70-річний стоматолог Ерік Бревер не розумів сина, чому той залишив Америку й перебрався до України, де, зрештою, осів у селі. Але приїхав раз на гостину до нього, вдруге, а тоді сказав Юркові: «Підшукай і мені тут хату». І ось уже два роки, як американець облаштовує власне «гніздечко» у Крячківці. І йому це подобається! Бо поряд — син, невістка, яка частенько балує його борщем і варениками, четверо онучат. Та й синові допомагає матеріально, бо в того, як у натури творчої, зазвичай вітер гуляє у кишенях.

МЕНЕ ДОВГО ПРИЙМАЛИ В УКРАЇНІ ЗА ШПИГУНА

Юрко й досі чудний для місцевого люду. Бо від сусідів парканом не відгороджується, відмовляється вирубувати зарослі акації на подвір’ї, оскільки йому «шкода дерев», горілки не п’є, за нігтями стежить і робить манікюр… А найперше тим, що проміняв Нью-Йорк на їхню “забуту Богом” Крячківку. І хоча минуло вже десять літ, як він живе тут, досі називають його не інакше, як «американець». Хоча він сам давно вважає себе українцем. Та й насправді є більшим українцем, аніж дехто з корінних мешканців. Без нього точно ніхто б не додумався проводити такий унікальний етнофестиваль лише на пожертви благодійників.

— Мене довго в Україні сприймали як шпигуна, — посміхається Юрко. — Бо я жив «не за правилами» цього суспільства. Тому мусив, наприклад, шість разів їздити до Ужгорода, щоб розмитнити куплений в Америці задешево мінівен, який добре підходить для тутешніх доріг. Приїжджаю, а суд переносять на іншу дату. Ще раз приїжджаю, його ще раз переносять. «Що будемо робити?» — питають мене митники, натякаючи на хабар. Але я хабарів нікому не даю, тому розвертаюся і їду додому. Зрештою, вони зрозуміли, що на мені заробити їм не вдасться, і таки дозволили забрати автомобіль.

А кадебешники підсилали до мене непевних дядьків зі спиртним — хотіли напоїти, щоб я під хмелем видав їм якісь таємниці. Дехто серйозно запитував: «За яку партію… граєш на кобзі?».

Хоча з хатою її колишні господарі покупця добряче надурили, заправивши ціну за неї 4,5 тисячі доларів — небачені у Крячківці гроші. Та, зрештою, то все в минулому. Головне, що в хаті Фединських поселилося щастя.

НА УРОКИ ДО ФЕДИНСЬКОГО ЇДУТЬ З УСЬОГО СВІТУ

Разом із дружиною Марією, полтавкою, інженером-будівельником за фахом, з якою колись Юрко познайомився на весіллі друзів у Києві, виховують чотирьох діток: сина Мирослава, з яким вони переїхали сюди з Києва, близнючок Наталю й Андріану та маленьку Лесю-Христину; дівчатка народилися вже в селі. Ремонт у хаті Фединські давно зробили, а ось паркану й воріт досі не поставили. І це не сприймається вже як безгосподарність. Бо бідний син американського мільйонера з Крячківки і його дружина зосереджені на духовному, а не на матеріальному.

Юрко віртуозно володіє народними інструментами, які сам і робить. Під їхній супровід виконує старовинні фольклорні твори, яких знає безліч. Марія грає на малій віолончелі, співає. Подружжя стало не лише частиною сільського хору «Древо», що існує вже більш ніж півстоліття, а й організовує у себе вдома безплатні літні кобзарські табори, на які приїздить переважно молодь із мегаполісів, аби опанувати майстрування народних інструментів і музикування, традиційні спів і танці. До речі, уроки Юрка Фединського цікаві також полякам, французам, японцям, канадцям, австралійцям. А одна з його учениць дивує кобзарюванням Північну Корею.

Особливі стосунки у Юрка та Марії склалися з Олегом Бутом та його сестрою Оксаною з Київщини, які майже два десятиліття збирають старовинні пісні в різних регіонах України і досліджують троїсту музику, а ще грають, співають і танцюють. З ними вони створили власний етногурт «Крачкивка» (так називалося село до радянського періоду), до якого приєднався також танцмейстер Віктор Чуприна, який під час виступів проводить майстер-класи українського традиційного народного танцю. Основу репертуару їхнього гурту складають саме крячківські кобзарські пісні, барокові канти тощо. І разом ці люди започаткували етнофестиваль.

СПОЧАТКУ ВЛАШТУВАВ МАЙСТЕРНЮ В КОЛИШНЬОМУ ХЛІВІ

Я кілька разів брала інтерв’ю у Юрія Фединського, і щоразу він мене вражав своїм світосприйняттям. Пригадую, років дев’ять тому приїхала до нього в Крячківку, де мешкає не більше 300 чоловік. Старенька хата з низькою стелею, обкладена зовні цеглою, стояла у заростях акації, без воріт і паркану. Зате всередині було зроблено сучасний ремонт із використанням екологічно чистих матеріалів. І ванна кімната сіяла. Ремонт нові господарі починали якраз із проведення комунікацій, бо Юрко, який виріс в іншому суспільстві, уявити не міг, як можна жити без душу й туалету.

Але найбільшою гордістю Юрія Фединського — у минулому затятого американського рокера — був колишній сарай для худоби, де він облаштував спершу свою майстерню з виготовлення торбанів, гуслів, лір і кобз. Тепер у нього є нова майстерня. Він творить неквапом. Йому подобається тиша, відсутність суєти, усамітнення. Досі дивується, що кусок потрібного дерева для інструмента може без проблем узяти у дядьків на місцевій пилорамі чи вирізати в лісі. І тому, що не треба оформляти купу всіляких документів, як в Америці, на те, щоб займатися улюбленою справою.

Тут майстер-самоучка проводить за роботою день за днем шість місяців у році. Решту часу подорожує: представляє Америці, Канаді, Європі справжню українську музику, народні пісні й танці. Та перш за все, знайомить самих українців з їхніми традиціями і древньою культурою.

Колись давно прабабуся Юрія Фединського — бандуриста, композитора, майстра автентичних музичних інструментів, звукорежисера, культурного активіста — жила на Полтавщині. Де саме, він не знає. Можливо, і в Крячківці, припускає чоловік. Тобто, він тут не гість — приїхав сюди за покликом крові.

ВПРЯГАТИСЯ У ГОНИТВУ ЗА ГРОШИМА — НЕ ДЛЯ МЕНЕ

45-річний Юрій Фединський — тезка свого покійного діда-професора родом зі Львівщини. У Нью-Джерсі, куди закинула доля емігранта після Другої світової війни, той працював директором бібліотеки, де починав прибиральником. Колишній український професор так і помер на чужині з нездійсненною мрією повернутися на рідну землю.

Його внук Юрко 22 роки тому, попри умовляння бабусі й мами, а особливо бабусиної сестри та її чоловіка не їхати в Україну, не випробувати долю, аби не опинитися під репресіями комуністів, узяв та й купив квитка до Львова. Говорить, ніколи не почувався американцем і був упевнений, що лише на батьківщині своїх предків по материній лінії зможе бути у гармонії з собою. Бо вдома у них хоча й рідко говорили по-українськи, все ж панувала особлива атмосфера любові до всього українського. Змалечку хлопчик слухав записи українських народних пісень й інструментальних композицій, які збирала мама. Домашня фонотека була дуже об’ємною, і саме у цих записах маленький Юрко вперше почув звучання бандури. Він був настільки зачарований нею, що десять років поспіль на кожні літні канікули вирушав до табору в Пенсильванії, де навчався гри на великій бандурі в американського композитора, бандуриста і співака Юліана Китастого, родом із Кобеляк Полтавської області. Саме він розповів хлопчикові про кобзарство, і вже тоді Юрко зрозумів, що хоче його відродити.

—Я закінчив у США університет по класу фортепіано й пішов працювати… помічником адвоката, — Юрій Фединський говорить із відчутним американським акцентом. — Два роки помикався у Нью-Йорку, але ходити на службу в контору, від когось залежати, впрягатися у гонитву за грошима — це не для мене.

ЗАБУВ СМАК ПОРОШКОВОЇ ЯЄЧНІ Й СНІДАЄ СУПОМ

Тривалий час Фединський мешкав у Львові, Києві, виступав у складі відомих етнографічних колективів, займався реставрацією старовинних народних інструментів, навчався в одного з найкращих бандуристів України Романа Гриньківа. Творчі шляхи якось привели його до Крячківки, що неподалік знаменитих Чорнух, де народився всесвітньовідомий філософ і мандрівник Григорій Сковорода, творчість якого дуже близька Юрію. А ще в цьому селі мешкають учасниці автентичного фольклорного гурту «Древо» (саме у його виконанні звучить застільна пісня у мультфільмі «Жив-був пес»), який його давно цікавив. Тож так тут і лишився. Зрозумів, що це і є те місце на планеті, яке шукав.

— Наразі я «кобзарюю» так само, як свого часу робили це традиційні сліпі кобзарі, — каже Юрко. — Упевнений, виконання старовинного репертуару сьогодні так само актуальне, як і багато років тому: думи, в яких ідеться про події минулого, говорять нам не стільки про історичні факти, скільки про більш загальні речі, такі як мораль і честь. Сподіваюся, за допомогою кобзарської традиції Україна відродить свою спадщину. Насправді, моя робота тільки починається…

…Юрій досі за документами лишається громадянином США. І за звичкою, сідаючи за кермо авто, тут же пристібає пасок безпеки, навіть якщо їде до сільської крамниці за хлібом. Проте вже забув смак порошкової яєчні і снідає супом – за українською традицією.

ЛЮДИ ПІСЛЯ ВІДВІДУВАННЯ КРЯЧКІВКИ КАЖУТЬ, ЩО ТЕЖ ХОЧУТЬ ТУТ ЖИТИ

— Я все більше переконуюсь, що Полтавщина — це серцевина кобзарства. Кажуть, що кобзарство зародилося саме тут, у Зінькові, — розповідав якось в одному з інтерв’ю Юрій Фединський. — На жаль, на Полтавщині немає жодного музею кобзарства. То хтось же має його створити! І я взявся за це самотужки, лише за підтримки однодумців, як колись за організацію фестивалю «Древо кобзарського роду». Дехто тоді казав, що без грошей цього зробити неможливо. Бо слід отримати дозвіл, за який треба підсунути комусь бабло. А я хочу все робити чесно, за правилами. І ми з друзями все зробили з мінімальними зусиллями. Це не якийсь штучний фестиваль — це справжнє місце праці. Ми тут займаємося музикою і створенням інструментів. Це не комерційний проєкт, він не для масової публіки. Звичайно, ми тільки за, якщо люди прийдуть. Але більшість із них не розуміють цієї програми. Їм потрібна горілка, їм потрібен барабан. А без цього яка забава? Має також бути щось на продаж. Але є люди з міста, які люблять до нас приїжджати, люди із закордону, які цікавляться кобзарством та українською культурою. Вони приїжджають. Але я хотів би, аби мої сусіди прийшли також.

До речі, місцевих — і молоді, і людей старшого віку — на цьогорічному фестивалі уже було більше, ніж раніше. Іноді ж, аби побачити традиції та культуру своєї місцевості зсередини, потрібен свіжий погляд сторонньої людини. У Крячківці такою людиною став Юрко Фединський.

Так от, наступний проєкт, який уже майже вдалося реалізувати невтомному кобзареві — створення українського музею архаїчних інструментів, які він віднайшов під час експедицій у різні куточки країни та за кордон. Юрій називає його музеєм повернення додому і вже практично завершив будівництво приміщення із саману, щоб зекономити кошти на опаленні.

— Багато людей після відвідування мого села кажуть: «Ми теж тут хочемо жити, знайди нам хату в Крячківці», — посміхається Юрко. — Бо переймають мою філософію, відчувають, що на цій землі — авангард і ренесанс кобзарства.

Якось хлопець з Австралії приїжджав сюди робити бандури. Він теж хоче переселятися до Крячківки. Каже, що закінчить університет і приїде.

Гастролюючи минулого року Канадою, я під час кожного виступу виконував думу про Марусю Богуславку. Щоб діаспоряни — втрачений Україною ресурс — не забували про свої корені й розуміли: вони не мають страждати на чужині. Пора пакувати речі і їхати додому. «На ясні зорі, На тихі води, У край веселий, У мир хрещений!», як співається у думі про Марусю Богуславку. Уже час. Разом будемо дбати про Україну. Хочу вірити, що моя музика, моє слово заронить у душах нащадків тих, хто колись тікав з України у пошуках кращої долі, думку про повернення додому. Хтось один приїде — за ним потягнуться інші, от як мої батьки, бо сім’я — це найбільша цінність для кожної людини. Мій тато, наприклад, хоча і є типовим американцем, однак 23 роки прожив у шлюбі з етнічною українкою, і за цей час перейнявся її цінностями, і внуки у нього українці. Він збирається відкрити у Крячцівці стоматологічний кабінет, де прийматиме пацієнтів, чи то за символічну ціну, чи то взагалі безплатно.

А незабаром до Крячківки має перебратися з Америки і Юркова мама. Вона донька емігрантів, однак батьківщини своїх батьків ніколи не бачила, бо предки, які втікали від переслідувань сталінського режиму, над усе боялися повертатися на рідну землю. У наляканих людей — української інтелігенції — десятиліттями сидів страх бути висланими у концтабори чи до Сибіру.

Син підшукує для мами хату в селі. І сподівається, що батьки після довгих років розлучення, після повторних невдалих шлюбів з американцями все ж таки стануть ближчими одне одному, а може, й знову зійдуться…

Ганна Волкова, Полтава

Фото зі сторінки Юрія Фединського у Фейсбук