Край Поля половецького
Не сказати б, що цей карантин аж так сильно мене напружує, але він геть відрізав від можливості шукати нові теми для великих «полотен». Не те, що нікуди не виїдеш – зайвий раз із дому не вийдеш. Але залишились спогади, які підтримують фотографії, досі ніяк не використані.
ВИТІВКИ ЕТНОГЕНЕЗУ
А почати хотілося б дещо здалеку. Видатний історик сучасності Володимир Путін недавно поскаржився на печенігів і половців, які «терзали» Московію приблизно за три-чотири століття до того, як це утворення з’явилось на політичній мапі Європи. Причому з його слів виходило, що його країна таки здолала агресивних степовиків ще в ту сиву, напівлегендарну давнину.
Не буду тут прискіпуватися до «корифея» і не нагадуватиму йому, що печенігів з українських степів витіснили саме половці, а ризики половецьких набігів усунула Батиєва орда. Але все-таки мушу засмутити Володимира Володимировича. Половці з українських степів нікуди не зникли, і вони ще добряче попсують крови дурним московитам, які так необережно вломилися на їхню священну землю, що сьогодні має не зовсім природне найменування «Донецький басейн», хоча автентична його назва – Поле половецьке.
Не буду тут розвивати теорію етногенезу українства, зазначу лише, що запорозькі козаки – це такий «ребрендинг» половців, які вступили в симбіотичні відносини із слов’янським населенням Руси-України ще задовго до появи в наших степах Джебе і Субедея (битва на Калці – якщо хтось пам’ятає). Теоретики українського національного руху першої половини минулого століття визначили основний його вектор – південь. Правильно. А чого має прагнути істинний степовик? Волі і сонця.
От мене весь час тягне в наші степи. Туди, на південь від Дінця. Туди, де я встиг пройти пару сотень кілометрів пішки, і де встиг помітити, що Поле половецьке – це не тільки «лани широкополі», а ще й гори. Гори мене цікавили особливо. Мабуть, тому, що в тій частині Донбасу, де мені випало зростати, найкрутішим перепадом рельєфу були дві неглибокі балки. А тут, на Луганщині…
Уперше гори я побачив у Провальському степу (частина Луганського природного заповідника) у 2002 році. Приїхав туди з екологами. Фотоапарата в мене тоді ще не було, і я через це дев’ять років кусав лікті, не маючи нагоди туди потрапити і все зафіксувати. А коли там все-таки опинився, часу саме на Королівські скали, виявилося, зовсім обмаль (поїздка була присвячена знайомству з сільським господарством району, тож ледь умовив колег зробити невеличкий гак).
Минулого разу я зробив таки суттєвий такий променад до найвищої (з найближчих) гори і навіть не впевнений, що не перетнув державного кордону з Московією. Тепер – наклацав з десяток фотографій. Власне, скелі, які назвали на честь тамтешнього поміщика, який напідпитку так розігнав коней по пологому схилу, що зірвався там, де він обривається майже вертикально. Криницю Будьонного, якого місцеві жителі не бачили жодного разу, зате бачили Денікіна, який тут перебував якийсь час зі своєю кіннотою…
Тепер, переказують, чарівний степ бронетехніка московитів перетворила на такий собі гібрид військового полігону із сміттєзвалищем. І цього їм моя половецька душа ніколи не пробачить.
ЛУГАНСЬКИЙ «АФОН», ЩО НЕ ВІДБУВСЯ
У знаменитого колись луганського «відлюдника» мені теж довелося побувати двічі. Перший раз з істориком Валерієм Снєгірьовим – вони з цим… диваком були знайомі ще з Луганського університету. Археолог за попереднім місцем роботи, чолов’яга «почув голос» і усамітнився в печері десь на безлюдній околиці Лутугинського району.
Метою його, як він сам проповідував, було самотужки збудувати «храм усіх вір». Утім, коли ми з Валерієм Васильовичем відвідали «монаха», він устиг прибудувати до своєї «саклі» доволі просторе обійстя з господарчими спорудами. А що стосується «всіх релігій», то храм, підведений практично під дах, явно виглядав як православний, у ранньо-візантийському стилі (правда, ще до того він устиг створити щось на кшталт буддійської «ступи».
Затворника з екс-археолога якось не вийшло – його весь час відвідували якісь делегації, і він уже тоді почувався таким собі «гуру». Навколо храму стояла будівельна техніка, і було видно, що працює тут далеко не одна людина. І щось підказувало, що сам… Микола, назвемо його так, уже давненько не брав до рук будівельних інструментів. Та й не до того йому було. Він, поки відбував тут «послух», устиг одружитись і народити двох (якщо не помиляюсь) доньок.
…Останній раз я його побачив у коридорі захопленого російським бандформуванням Управління СБУ в Луганську – в однострої «донського козака», з ручним кулеметом на шиї. На моє запитання, як він тут опинився, Микола гордовито відказав, що він тут відстоює свободу рідної Донщини. Теоретично мені, як журналісту, варто було б спокійно розпитати цього підстаркуватого «захисничка», міг би дізнатись багато цікавого від такого «джерела». Але, каюсь, нерви вже не витримали… Коротко кажучи, висловив усе, що думаю, і про цих «ряжених» загалом, і про окремо взятого мого співрозмовника – і перервав з останнім усі контакти.
Збираючись писати цей опус, зателефонував Снєгірьову – чи він, бува, не знає, де той Микола тепер і чим займається. Що значить історик: відразу повідомив, що цей фрукт очолює «раду старійшин» при відомому військовому злочинці «атаманє» Козіцинє. Тьху, мразота.
ХТО ВПІЗНАЄ СТЕПОВУ МАЛИНУ?
Разів зо три мої «гірські» походи були, так би мовити, цільовими – як от у Провальський степ чи до «відлюдника». Більшість же були абсолютно спонтанними, і навіть не без присутності містики. Виходячи з дому, я навіть не знав, де опинюсь за годину. Приїжджав на автостанцію, дивився на розклад рейсів і… Щось у назві кінцевих пунктів було таким привабливим, що не взяти квитка було просто неможливо... До речі, в Луганську тоді було три офіційних автостанції плюс залізничний вокзал. От останній мій похід у липні 2013-го почався саме з «дизеля». Вийшов на якомусь полустанку – і почухрав уздовж річки Лозової, відхиляючись кожного разу, як бачив заманливий пагорб.
Після першого ж такого підйому помітив попереду сині обриси Алчевського металургійного заводу. Трохи пошкодував – здалося, подорож не буде аж такою довгою. Обдивився навколо, сподіваючись помітити щось виразніше за гладкі схили і ще раз пошкодував, потім опустив голову, а під ногами…
За свій доволі порядний вік мені такої рослинності бачити не доводилось. Дрібні блідо-червоні ягідки марно намагалися сховатись від пекучого сонця в жорсткій голчастій травиці. Нагадували вони малину на здичавілих кущах – по шість-сім бубочок у кожній ягідці. Розміром як суниця, але точно не вона.
Хотів відправити фотографію друзям, але якість мобільного зв’язку не дозволила навіть ММS-кою поділитись. Сумлінність дослідника (вкупі з природною любов’ю до солодощів) змусили поставити експеримент на собі – хоча, якби щось пішло не так, сподіватись на сторонню допомогу не доводилось. Набрав жменю ягід, подув на них – максимум, що можна було зробити для знезараження – і рішуче відправив до рота. Ягоди на смак виявились… просто солодкі. Як цукровий сироп. Без кислинки і без аромату.
Проковтнувши, став прислуховуватися до реакції організму на невідомий йому продукт. Знову прохолов: аж раптом це якийсь галюциноген?! Підняв голову, озирнувся. Та ні, начебто.
Інтенсивний пошук в Інтернеті дозволив розкрити таємницю ягід. Офіційна її назва ефедра двоколосова, а в народі її звуть (якщо вірити енциклопедіям) костяниця, ставчак, а також – увага! – малина степова. Показував фотографію знайомим і не дуже людям, причому, далеко за межами Луганщини, і ніхто не міг сказати, що воно таке.
…Алчевський металургійний виявився чимось на кшталт міражу в пустелі. Поки дочвалав до його величних шлакових відвалів, ледь не впав від знесилення. І знаєте, на якій зупинці я сідав, щоб повернутись до Луганська? Карпати. Щоб ви знали.
ЗАКАМ’ЯНІЛЕ ВОЇНСТВО
Якщо не брати до уваги Сіверського Дінця, головні ріки Луганщини течуть північною її частиною: Айдар, Деркул, Євсуг, Красна… А на півдні крім Луганки і згадати нічого – усі такі мілкі та неширокі. Хоча на тій же Білій, яка впадає в Луганку, примудрились зробити такі великі водосховища. Але ми тут говоримо про гори. Так от, найцікавіші гори, які мені вдалося побачити, пасмами протяглися саме вздовж Білої.
Найвеличніший краєвид – з вершини гори, яку хтось назвав Авророю, хоча це й неточно, відразу за околицею райцентру Перевальськ. Далі вище за течією стоїть селище Селезнівка. Звичайне шахтарське селище… наполовину. А в тій частині, яку звели ще за царя – гірський аул, не менше. Саклі, правда, я там не побачив (мабуть, погано шукав), але сходи прорубані прямо в скелі є; у багатьох господарів у скелях – клуні. Це вже не кажучи про паркани, щільно викладені з пласких уламків пісковика. До речі, ще вище за течією бачив я і житловий будинок, зведений за тією ж технологією. На жаль, саме той населений пункт його мешканці покинули років так із десять до того, тож розпитати, як у такому виживають узимку, не було в кого.
За селищем з прозаїчною назвою Ящиково з гірської товщі починаються скелясті виходи. У цих химерних зламах кожен може побачити все, що захоче. Наприклад – носатих ідолів з острова Пасхи. Або застигле в строю воїнство монстрів з толкієнівських фентезі. Авторові чомусь примарилася шеренга скитських бійців, що приготувалися… вкотре дременути від перського царя Дарія. Цього разу – вже за Танаїс.
Ні, одна півкуля мого мозку, та, що відповідає за раціо, розуміє: все це наслідки багатовікового вивітрювання, або, мовою науки, денудації. Але ж бунтує інша півкуля. До речі, за Геродотом шлях Дарієвих військ у 512 році до Р.Х. проходив десь північніше Меотиди (Азовського моря). Тобто, могло воно опинитись і тут. Скити мобілізували на опір зайдам усю степову живність (придивіться до цих скель – там і кабани, і степові бики-тури, і навіть жаби. Але маги перського царя виявились могутнішими за простодушних захисників рідного краю, і обернули скитів на камінь...
ЩЕ ТРОХИ МІСТИКИ
Щоразу, швендяючи сам напівдиким степом, я відчував, що перебуваю тут під захистом якихось невідомих сил. Суха трава доволі ковзка, і вірогідність підвернути ногу, з’їхавши крутим спуском у черговий байрак або спускаючись з гори, явно була вище нуля. Можна було натрапити на лихих людей – саме в тій частині Луганщини повно «виправних» колоній, і відомості про втечу чергової зграї не були рідкістю. До речі, вовчі зграї тут також трапляються. Але подорожі складались таким чином, що ні люди, ні хижі тварини на очі мені не потрапляли. Окрім тих випадків, коли доводилось заходити в населені пункти.
До речі, про вовків. Якось, гуляючи вздовж Білої і милуючись скульптурним мистецтвом матінки-природи, захотілось довідатись, чи, бува, не ходять серед місцевих якісь казки, легенди, тости про ці їхні такі дивовижні гори. От якби це було десь на північ від Дінця, я б точно почув із десяток-другий місцевих міфів про кожну пам’ятку при роди. І от, коли проходив уже згадане покинуте село, з якихось ознаках здогадався, що на одному подвір’ї таки є життя. І тільки-но я відхилився від наміченого маршруту, як на мене напала зграя собацюр. Ну, як – напала. Як собакам і належить, вони надривались у гавкотінні, але застосувати ікла не наважувались. Поки не вийшов господар і не втихомирив своє «військо».
Я помітив, що у собак неабиякі шрами на різних частинах тіла. Спитав майже на автоматі: «Вовки подрали?». – «Так, вовки. Ми спеціально влітку побільше собак заводимо, аби сіроманці їх хапали, перш ніж до свиней дістануться».
Анатолій, як він відрекомендувався, – «звичайний шахтар», утім, доволі ерудований. Повідомив, що село, де живе, засноване в 1813 році. Він навіть знає, що першими поселенцями на берегах Білої були сармати.
Але жодної місцевої легенди про химерні скелі за кількасот метрів від власної оселі пригадати не зумів. І так не тільки він. Коли я знову опинився в Перевальську і зайшов до краєзнавчого музею, там не те що не розповіли нічого міфічного – краєзнавці за професією навіть не знали про існування самих гір.
Довелось показувати фотографії зі смартфону.
* * *
Війна брутально перервала моє первісне захоплення горами і намічені походи довелось відкласти. Може, і назавжди. Хоча – хто знає. Може, після повернення, опіку наді мною відновлять оті згадані вище сили.
От тільки чи вистачить їм кваліфікації ідентифікувати закладені бойовиками протипіхотні міни?..
Михайло Бублик, Сєверодонецьк
Фото автора
