Луганщина антична

Луганщина антична

Точка на карті
Укрінформ
Колись ми повернемось додому, і в мене знову буде змога ходити пішки по моїх – по наших горах

У середині XVIII століття на Луганщину завезли кілька тисяч сербів. Потреби в цьому не було, якщо не брати до уваги тваринний страх московитів перед нашим козацтвом. Власне, на противагу йому й запросили «братушок». Довго сини Балкан в «жахливих» умовах межиріччя Дінця й Луганки не протримались і скоро дременули звідси додому. Залишилось декілька офіцерів, яких цариця, «від щедрот своїх», наділила дворянством і селами, перетворивши вільних козаків на кріпаків. Але й ці втекли після відомих подій початку ХХ століття, залишивши по собі нетутешні назви колись українських поселень.

Від Македонії – до Іллірії

Більшість тих назв походить від імен екс-поміщиків: Штерівка від Штерича, Депрерадівка – від Прерадовича (який, отримавши дворянство, тут же приліпив до свого прізвища шляхетську французьку частку «де»). І лише два села нині носять назви тих країв, звідки ці Шевичі з Юзбашами прибули боронити Московію від запорожців. Перше село, слід сказати, дещо українізувалось і замість Македонії стало Македонівкою, та друге втримало горде античне ім’я: Іллірія.

Гадаю, пояснювати читачеві, що таке Македонія, нема потреби. Про Олександра Македонського знають усі. Що ж до Іллірії – пояснення буде далі.

Македонівка. Вид згори
Македонівка. Вид згори

Власне Македонівка мене цікавила мало, але щоразу, проїжджаючи повз неї, я задивлявся на високу гору, увінчану непересічним пам’ятником космічно-радянської доби, який епічно нависав над дорогою. Хотілось видертися на гору й зблизька подивитись на монумент – але, проїхавши пару кілометрів, подумки махав рукою: та що там може бути цікавого. Аж поки до нас не завітали колеги з Франківщини і не продемонстрували неабияке захоплення композицією. Навряд чи жителів Прикарпаття зацікавила гора – гори вони бачили й вищі, й красивіші. Отже – монумент…

Того разу видертися на гору не вдалось – ми їхали презентувати гостям шахтарську працю в польових, так би мовити, умовах, а коли поверталися ,вже стемніло. Та й прогулянка на глибині 800 метрів під землею по штреках та бремсбергах забрала надто багато сил. Зате від того моменту я зрозумів: рано чи пізно, а ця висота мною таки буде підкорена! І цей час таки настав.

Із селом я знайомитись не став – тільки пройшов його околицею, шукаючи місце, з якого можна було піднятись, не застосовуючи альпіністського знаряддя. А далі – вперед і вгору, час від часу озираючись кругом і милуючись рідними краєвидами, які відкривались усе ширше й ширше. Зрозуміло, головною прикрасою степу Донецького є шовкові хвилі ковили. Але надовго затримуватись тут не варто було – попереду чекало головне відкриття подорожі…

Церква в Іллірії. Позаминуле століття
Церква в Іллірії. Позаминуле століття

Забуте сторіччя

«Македонський» монумент встановили на горі з нагоди сотої річниці з дня народження «кремлівського мрійника» Володимира Ульянова – ну, того, що вигадав собі смішну кличку «Лєнін». Здогадатись про це було неважко: невідомий, як сказали б сьогодні, ландшафтний дизайнер висадив на лівому схилі гори (зверненому в бік Луганська) кущі таким чином, щоб вони зобразили напис: «100 В.І.Леніну», і їх добре було видно з вікна автобуса. Точніше, кущі утворювали тільки прізвище та ініціали «вождя світового пролетаріату», а цифри і графічний портрет іменинника зображували пророблені в траві канавки.

Закони природи, як завжди, виявилися сильнішими, ніж закони агітпропу. Кущі розрослися; сакральні літери втратили строгі обриси. Правда, кажуть, взимку, після слабкого сніжку, на горі проступають цифри, а ще – портрет «вождя». Та я висаджувався тут ще влітку...

Обеліск у степу. Македонівка
Обеліск у степу. Македонівка

Застиглий рогом на круточолій горі обеліск викликав складні почуття. Його автори явно хотіли відтворити щось подібне до монумента «підкорювачам космосу» – того, який звів біля ВДНГ в Москві лауреат Сталінської премії Андрій Файдиш-Крандієвський у 1964 році. У всякому разі ракети, що вінчають обидві композиції – практично близнючки. Однак є й різниця. Титанові грані 107-метрового московського обеліска блищать самі по собі; фарбовану низьковуглецеву сталь македонівского колись прикрашали пласкі алюмінієві літери «Слава КПСС». Останні чотири літери зникли – очевидно, з нагоди скасування покійної. Натомість з’явився цілком політкоректна (принаймні, на той час) напис «Слава героям!»

Неначе писанка село Іллірія
Неначе писанка село Іллірія

Піднесена любов

Піднявшись упритул до пам’ятника, з’ясували, що обеліск, крім славослів’я невідомим героям, рясно прикрашений ще й іншими написами. Переважно вони волають про любов (певно, сильне це почуття в аборигенів, якщо вони лізуть на таку верхотуру, щоб його відобразити). Однак не всі відвідувачі перлися сюди повідати світу про своє кохання. Точніше, деякі особини заявляли про статеві стосунки мовою нашого північного сусіда. А слідом за ними приходив хтось настільки цнотливий, що приносив із собою відро чорної фарби, аби замастити чуже похабство – залишаючи при цьому недоторканою чисту «лірику».

…Ознайомившись із зразком пропагандистської радянської архітектури, пішов я, куди очі дивляться. А вони якраз дивилися на гайок біля підніжжя: сонце підіймалося, хотілося в тінь. Та з тіні скоро знову потягнуло у відкритий степ. Зовсім не сумний. Це вам не якась там оспівана капітаном Титаренком (Леонідом Биковим) Таврія. Це – Донецький кряж у всьому його рельєфному різноманітті!

Наша ковила
Наша ковила

Здиблений степ, заплавний ліс уздовж річки Кам’янки. Зверху – суцільна краса! Зблизька – не гірше. Ковила – вже якогось іншого виду. Поруч – степова (!) суниця. Я про неї чув, звичайно, але набрів уперше. І як вона примудряється виживати під палючим сонцем?

Утім, це вже було десь далеко від села з античною назвою…

ковила

30 років на посту

Після Македонівки не відвідати Іллірію було просто неможливо. Любителі стародавньої історії мене зрозуміють; іншим нагадаю таке. Історична Іллірія, країна гірських розбійників і морських піратів, розташовувалась відразу наліво від володінь Олександра. Майже так само, як село Іллірія розташоване сьогодні стосовно Македонівки. У тому ж Лутугинському районі. Туди ми й поїхали разом із відомим луганським (тепер уже, напевно, київським) істориком Валерієм Снегірьовим.

Суниця степова, побачена вперше
Суниця степова, побачена вперше

...Біля будівлі сільради стояв немолодий уже чоловік у білій сорочці і давав якісь вказівки своєї співрозмовниці. Напевно, цей наказовий спосіб (ну, і дрес-код, зрозуміло) дозволили розпізнати в ньому сільського голову. Що він і підтвердив чистісінькою українською:

– Так, уже тридцять років – голова. А ви чого тут?

– Та от, мандруємо з туристично-журналістською метою…

Микола Лимаренко виглядав автобус, зібрався до райцентру у справах, Автобус був той самий, на якому прибули ми; він ішов до Малої Юр’ївки і скоро мав їхати назад, але голова не міг не виказати гостинності і повів нас до кабінету пити каву.

На моє захоплення горами, що оточують село, Микола Васильович зазначив:

– Гори поблизу Красного Луча більші, але в нас теж уже гори – ми на 100 метрів вище від Луганська. Річка Вільхова тече звідси до вас – не навпаки.

Микола Лимаренко
Микола Лимаренко

Вільхова впадає в Луганку просто в межах обласного центру.

Років десять тому сільський голова прославився, як мінімум, на всю Луганську область. Якась пані купувала в Іллірії поросят; Грошей не вистачало; тож вона, забравши поросят, вирушила додому нібито за рештою суми, а щоб у селян не виникло сумнівів щодо її порядності, залишила їм сина. І більше тут не з’являлась. Довелося Миколі Лимаренкові брати над пацаном опіку. Тоді про це написали багато газет, але потім усе забулося. Аж тепер я дізнався продовження історії.

– Через генерала Вєтрова (колишній очільник міліції Луганщини – авт.) влаштував хлопця до міліцейського ліцею. Потім допоміг йому вступити до Краснолучського енергетичного технікуму. Він уже майже закінчив навчання; його навіть встигли розподілити на Луганську ТЕС, квартиру виділили в Щасті. Але об’явилася мамаша, покликала його – і він емігрував до Молдови. Потім, начебто, й звідти виїхав, але де він зараз – не знає навіть його рідна тітка. Моя дружина днями до неї дзвонила…

Донбас, країна гір
Донбас, країна гір

Спадщина пана Грацевіча

Заговорили знов про історію.

– Ми існуємо з 1670 року. Правда, вчені кажуть, що ми на п’ять років брешемо; рік заснування села – 1675-й. А ми щороку проводимо День села і лічимо його вік від 1670-го. Колупалися ми якось у церковних записах – начебто так. Назва з Біблії. Дві римські провінції там згадуються – Іллірія та Македонія. Так що в нас – ексклюзив; Іванівок чи, там, Тарасівок по Україні – мільйон. А Іллірія – одна.

– Але чому Іллірія?

– За одними відомостями, поміщик назву приліпив, за іншими – у нас же тут була Слов’яносербія…

Уже в Луганську Валерій Васильович повідомив, що від заснування село називалося Рилівка (можливо, заснували його біженці з подільського села Рилівка; село з такою назвою й сьогодні існує в Шепетівському районі Хмельниччини). А за часів Катерини тут влаштувався поміщик із явно «іллірійським» прізвищем Грацевич. До цього дня один із кутків села зветься Панграцевкою.

Чомусь ні Лимаренко, ані співробітниця сільради, на яку він нас залишив, нічого не захотіли повідомити про місцеві визначні пам’ятки. Притому, що на в’їзді в село стоїть церква 1885 року побудови, а в церковній огорожі – могила царського генерала з сербським прізвищем. Мало того, на горі, що нависає над селом, маячить якась споруда. Микола Васильович спочатку не захотів її і пам’ятником вважати, але потім погодився:

– Еге ж, пам’ятник. У сенсі «Ми тут були».

Але відмовляти нас від сходження не став.

Камінний хрест

З вулиці Радянської, де стоїть сільрада, здавалося, «монумент» – ось він, поруч. Але спочатку довелося перейти по мосту Вільхову (ту саму, що на території Камброді впадає в Луганку; мені якось здалося, в Іллірії вона набагато повноводніша), потім попетляти сільськими вулицями.

Камені для хреста
Камені для хреста

...Шлях до підніжжя лежав повз пагорби з потужним виходом пісковика. Тут таких – ціла гряда. На схилі натрапили на кілька складених з пісковика ж дивних, як здалося, споруд. Потім здогадалися: хтось висаджував дерева, і, мабуть, щоб дощем не змило, спорудив такі собі «бастіончики» і заповнив їх землею. Важко сказати, наскільки це допомогло – аж надто хирляві визирають із цих схронів кущики. Хоча, якщо їм всього рік від народження ...

На вершині було вітряно, причому вітер не налітає поривами, а дме, як в аеродинамічній трубі. Правда, не весь час з однаковою силою: то сильно, то... дуже сильно. Поблизу видно, що творці монумента, швидше за все, мали в проекті хрест. Тягти сюди, на 200-метрову верхотуру, цементний розчин, мабуть, їм здалося складним; тож вдалися до поширеного в нас способу будівництва – сухої кладки. Матеріал брали на місці. Гора ж  кам’яна.

Припускаю, на маківці гори просто не було можливості ретельно підганяти один до іншого уламки каменю, і хрест вийшов якимось кострубатим. З бурої маси пісковика подекуди виглядають великі білі уламки явно більш твердого каменю – начебто польовий шпат. Але вставляли шпат без видимої системи. Шкода. Можна було зліпити щось красивіше.

Хрест. Вигляд зблизька
Хрест. Вигляд зблизька

...Вид зверху не розчарував. У сенсі – вкотре переконав, що правильний я колись зробив висновок: Донбас – країна гір, а висота їх великого значення не має. Напевно, з вершини Евересту видно далі, але що звідти взагалі можна роздивитись? Такі ж самі нагромадження льодовиків? А тут Іллірія – як на долоні. «Неначе писанка село». Пірамідальні тополі, як кипариси. І церква не здається такою обшарпаною, як зблизька. І гори, гори. Невисокі, але всі якісь солідні. Випалена сонцем трава на схилах – ніби сивина. Ці гори – не для бадьорих альпіністських злетів – для філософських роздумів. Про що? Не знаю.

Гори самі вам підкажуть.

Гори Іллірії
Гори Іллірії

****

Описані тут сходження відбувались у доісторичному вже 2012 році, і я не знаю, чи стоїть іще монумент над Македонівкою (є у мене підстави вважати, що у вересні 2018-го він ще стояв), і як почувається Микола Лимаренко. Начебто я нічого не сказав про нього такого, що б могло привернути хворобливу увагу окупантів. Натомість подумалось, що колись ми повернемось додому, і в мене знову буде змога ходити пішки по моїх – по наших горах.

Відшукувати сліди античності.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк

Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-