Луганськ. Недосяжна Соборність

Радянська влада прищепила Луганську образ пролетарського міста, і з того часу мало не всі тутешні монументи схожі на якогось гоголівського Собакевича, тільки люмпенізованого. Пам’ятаєте: «Природа недовго мудрувала… але просто рубала з усього плеча». Отак і місцеві корифеї «рубали» свої творіння – статичні й огрядні. Тож уявляєте, яким було моє здивування, коли одного чудового дня побачив – майже в центрі! – щось для нашого краю… надприродне. Видовжені фігури, пластика, рухливість. (Йдеться про пам’ятник загиблим воїнам-“афганцям”). Що автор (скоріше авторка) приїхала з країв, набагато більш романтичних – можна було не сумніватись, але як йому чи їй вдалось посунути всіх отих «пролетарських» митців?

НА ПАМ’ЯТЬ БАТЬКІВЩИНІ ФІДІЯ І ПРАКСИТЕЛЯ

Я помилився. Порушницею луганських «канонів» виявилась луганчанка. Катерина Домненко. Ну, не зовсім корінна, але в нас таких – ледь не половина. Головне – виросла в Луганську. Але ж загадка залишалась, і розгадати її допомогла сама скульпторка.

- Просто за переможця конкурсу проголосували самі «афганці». Їм сподобався наш варіант. Дехто з них не хотів бачити образ свого товариша як марної жертви. А у мене тема виражена через материнське горе. Політика, звичайно, десь присутня, але все-таки... Ось, як зараз, у цій війні: десь 90 тисяч загиблих росіян. За що?! За чиюсь дурість? А щодо людських втрат, понесених Україною – це просто надто болюча тема.

- Скільки зараз у Луганську ваших пам’ятників?

- Крім Луганська, є ще один пам’ятник афганцям у Біловодську. А то все більше – скульптурні групи в інтер’єрах: «Музи» в Клубі інтелігенції, скажімо. У музеї пожежної охорони, в музеї Володимира Даля, в музичній школі. Пам’ятник українським штурманам у військовому училищі ЛВВАУШ…

- Я знаю, ви навіть у Греції пам’ять по собі залишили…

- Так. «Свята Ірина» в місті Іринополіс. «Ірина» в перекладі з грецької – «мир». Вона у греків – богиня миру. У місті є площа святої Ірини, і муніципалітет давно хотів встановити їй пам’ятник. Ось я й зобразила її. З голубами – адже вона несе мир.

- А як з’явилося це замовлення?

- Мої сестри жили тоді в містечку під назвою Епіскопі. Старша, Галина – живописець; молодша, Люба – і живописець, і дизайнер. Люба працювала в муніципалітеті, відповідала за культурну політику. Постало завдання оформити запрошення на свято містечка, і вона показала фотографії моїх робіт. Надрукували. І ось до містечка з’їхалися запрошені, серед яких і димархос (мер) Іринополіса. Подивився на фотографію: «Що це?» Йому розповіли; він: «О! Мені таке й потрібно». Ми зустрілися, обговорили деталі. Півроку пішло на скульптуру; потім ще колону робили – постамент, на якому стоїть Ірина. Перебудували всю площу... В цілому десь рік вийшов. Це був 1997-й.

- І як це виглядає в порівнянні з нашими... традиціями узгодження?

- Ось меру сподобалося – і він нічого більше не хоче знати. Нікуди не йде, ні з ким не погоджує. Попросив ескіз зробити. Коли я принесла ескіз, у кабінеті був іще один чоловік, навіть не знаю, хто він такий. Вони удвох глянули і сказали: «Звичайно, так».

ВІЧНИЙ КОНКУРС

- Тобто, до 2014-го року ви на долю не скаржилися?

- Так, у мене була купа проєктів, але найголовніший – «Соборна Україна». Який ось-ось мав бути втілений у металі й камені, але через політику... Був при владі Ющенко – гроші йшли; став президентом Янукович – надходження припинилися.

- Скільки ж часу пройшло від початку проєкту?

- Найперший конкурс був оголошений чи в 1996-му, чи то в 97-му році. У 2000-му проводили вже третій, і всі три виявились невдалими. Оскільки ніхто не міг придумати щось, що відповідало б змісту соборності. Конкурси проводились то в Києві, то в інших містах... Тоді мало хто розумів, що це означає – Соборність. А ось у 2002-му ми, в симбіозі з моїм чоловіком, архітектором Володимиром Знаменським (він уже помер), прийшли до спільної ідеї.

Ідея монумента «Соборна Україна» – дуже висока арка-рушник, яка символізує духовні й історичні цінності української нації. З обох боків – українські орнаменти, з яких поступово проростають рельєфи, що віддзеркалюють визначні історичні події Держави. Арка – символ величі духу українців. Її підкреслює сокіл, що пролітає високо, аж під самим склепінням – він і є символом нашої невичерпної жаги до свободи. Квінтесенцією ж безмежної й величної культурної спадщини України є кобзар біля підніжжя, який співає свою думу.

- Можна детальніше розповісти про задум цілого проєкту? Я так розумію, не в одному ж Луганську мав стояти монумент...

- Ні, звичайно. Монументи повинні були стояти, крім Луганська, в Миколаєві (Південь), потім у Чернігові (Північ) і чи то в Ужгороді, чи в Чернівцях (Захід). І головний – у Києві, як у Центрі Держави. Ось вони й повинні були символізувати соборність. І ось коли ми виграли все, потихеньку справа зрушила з місця. Отримали премію (хтось її ґрунтовно обдер дорогою, і до нас від неї дійшли ріжки та ніжки). Але скоро уряд очолив Янукович – і почався «застій». Потім почались узгодження з приводу виділення ділянки, де можна було починати будівництво. Це вже був 2007-й. Перше місце, де дозволили встановити монумент, – біля університету Даля. Але там уже стояла церква.

…Помер мій чоловік, а за рік раптом фінансування пішло. Довго довелося бігати, доводити, що біля церкви неможливо арку встановити. Я знайшла інше місце, біля Артемівського райвиконкому. Аж тут архітектори кажуть: «Є класне місце, ми всі за нього проголосуємо – біля автовокзалу». Дійсно, є там алея. Я подивилася: якийсь там «вокзальний» дух, не те.

ПЕРЕД ГРОЗОЮ

- Це в мене був уже четвертий чи п’ятий проєкт, де я без архітектора, сама готувала документи, за все своїми грошима розплачувалася. За останній «Артемівський» проєкт начебто проголосували більшістю на архітектурній раді – і раптом «з’ясувалося», що якийсь бізнесмен викупив ту земельну ділянку. Ніхто цього бізнесмена в очі не бачив, але такі чутки пішли – і це стало аргументом мені відмовити. Я ще рік, приблизно, почекала, а потім вирішила: все, вистачить. Час іти викладати…

- І де тепер ваш макет?

- Залишився в Луганську. Але я ще роблю новий макет кобзаря. Через те, що все довелося робити поспіхом, перший варіант цієї скульптури мені не сподобався. Почала робити другий. Він вийшов більш динамічним. Зовсім трохи не встигла допрацювати через ті події. А тепер займаюся третім варіантом. Такий козак-кобзар. Щось середнє.

- Можна сказати, проєкт живий. Де б ви сьогодні хотіли встановити свою Арку?

- Ідеї є. Але реальне їх втілення, чесно сказати, бачиться смутно. Життя показує, що коли так довго борешся, то зберегти мрію в її первісному варіанті нереально.

- До речі, інші чотири монументи в містах України хтось зробив?

- Наскільки мені відомо, ні. У Києві, замість «Соборності», стоїть ця «Арка дружби» – потворна, халтурна. Чудовисько радянського періоду. Не фігури, а якісь картонні вироби.

- Після подій 2014-го нічим монументальним не займалися?

- Монументальним... Ну, робила щось таке, аби заспокоїти себе від воєнних потрясінь. Релаксом займалася. 15-й, 16-й, 17-й...

ПІД ОБСТРІЛОМ

Сьогодні Катерина живе і працює в Кремінній, у коледжі-переселенці. Вчить студентів малювати, ліпити – і любити Україну. Тут їй, можна сказати, пощастило.

- Розкажіть, як ви з Луганська виїжджали?

- Виїжджала числа 15-го червня. Вже давно почали обстрілювати Луганськ, і відмовлялися брати пасажирів таксисти. Коли я приїхала на вокзал, там лежали три трупи... Військкомат обстрілювали (це недалеко від того місця, де жила Катерина – авт.). Сестра зателефонувала: «Ти що, хочеш, щоб я тут з глузду з’їхала?! Виїжджай негайно!» А я думаю: зараз щось таке собі вигадаю, щоб нікуди не їхати. Десь у підвалі відсиджуся. Мені сказали, що в одного нашого співробітника є хороший підвал – він у приватному будинку жив, неподалік кафедрального собору. Подзвонила: «Ти не проти, якщо від обстрілів буду ховатися у тебе в підвалі?» – «Та звичайно, приїжджай, зараз каву зварю».

Приїжджаю. Він заварив кави; сіли на вулиці, й тільки я беру чашку, як у нас над головою – моторошний вибух! Виявляється, летів літак, ну, дуже високо – як мушка якась. А ці дебіли, які облаштувалися поруч... З дитячого садка всіх вигнали, самі туди заселилися з якимись установками. Буквально через будинок від нас, виявилося. Вони хотіли влучити, хоча їх установка для стрільби на таку висоту явно не була призначена: ми вгорі побачили ці моторошні розриви, які й близько не діставали до літака. І я зрозуміла: звичайно, ні в якому підвалі я не сховаюся. Вони – скрізь.

У мене будинок – на кварталі Шевченка. Часто чула моторошний гул, ніби всесвітнього потопу. Виглядаю з вікна – а там танки пруться, з прапорцями цими російськими. Після них вся дорога вкрита вибоїнами. А іншим разом було – взагалі жах. Ішла я з ринку з досить важкими сумками. Почала дорогу переходити і чую гул якийсь наростаючий. Дивлюся – нікого нема, а гул все наростає. І буквально два кроки роблю за бордюр – за спиною проноситься на скаженій швидкості колона їхня. Вона йшла хвилин двадцять з таким гуркотом!.. Я сумки поставила, трохи передихнула, далі пройшла. Природно, тут тільки дурень не повірить, що це не російська техніка.

А потім ці ж росіяни всюди – то буряти, то чукчі, то кавказці… А я все відкладала від'їзд. Добре, що у мене друзі, які весь час дзвонили, квапили.

- І що стало останньою краплею?

- Та просто... Йде обстріл – я починаю складати речі. Обстріл закінчується – перестаю розуміти, навіщо я це робила. Але коли в третій раз зібралася здавати квиток, подумала: «Ні, цього разу треба вже їхати». Відчула, що тут уже просто нестерпно.

ЖИТТЯ ТРИВАЄ, МИСТЕЦТВО – ВІЧНЕ

- Як ви опинилися в Кремінній?

- Туди переїхав Коледж культури й мистецтв, а я на той час уже рік там викладала. Ось і продовжила в ньому працювати.

- Тобто тільки викладати? Не хочеться зробити щось нове? Чи не визріли якісь проєкти у зв’язку з усіма цими подіями, свідком багатьох з яких ви були?

- Я давно хотіла зробити карикатуру. Політичну. На Путіна. Але робити її не стала. Якось огидним здавалося витрачати на неї свій час.

- Скульптурну?

- Ні, ні – графіку. А щодо скульптури – дещо почала робити. Ескізний етап. Я його давно-давно замислила.

- У коледжі умов для роботи геть немає?..

- Ну, як… Щось маленьке можна зробити, а велике – неможливо. Багато дітей приходить, а кімната маленька.

- Після переїзду коледжу багато учнів перебралося до Кремінної?

- Багато хто вглиб України переїхав, хтось іще кудись. А потім почали до нас повертатись. Відсотків тридцять із того складу, що був у Луганську. А може, й п’ятдесят. Не відразу – році в 2015-2016-му. І більшість викладачів виїхала.

- Можете відповісти на одне питання, яке давно мене хвилює. Чи можна навчити людину живопису, скульптурі?

- Якщо немає потягу до цього, то навчання таке буде всує. Можна отримати ремісничі навички…

*  *  *

Он воно що. То може всіх отих луганських собакевичів вирубували з бетону ремісники, які в художні училища потрапляли за пролетарською рознарядкою? А через них і Соборність залишається недосяжною.

Принаймні, для частини Луганщини.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк