Український Мілан на Айдарі
Новоайдар – невеличке селище в центрі Луганської області, та ця обставина аж ніяк не сприяла його популярності. Їдеш, припустимо, з Луганська до Сєверодонецька – пролітаєш його околицями, і навіть не здогадуєшся, що хоч якийсь, а все ж цілий районний центр. Або якщо їдеш до Старобільська, а то й до самого Харкова – такі самі невиразні околиці. А що там, усередині – хтозна. Напевно, нічого видатного. Скоріше б до місця призначення дістатися…
ЗОЛОТОПУП І НЕЗНІМИШАПКА
Тим часом містечко розкинулося у такій мальовничій місцевості, що аж дух перехоплює. Особливо якщо залізти на крейдяну гору (одну з тих, що простяглися на сотню кілометрів уздовж правого берегу Айдару) та поглянути з висоти на приайдарські ліси, на луки, на саму річку, доволі широку, як на сухий степовий край… Тут от і починаєш здогадуватись, що в такому краї не можуть не жити надзвичайно обдаровані люди. І не їхня провина, що ми пролітаємо, не зупиняючись і навіть не пригальмовуючи.
Утім, не все так безнадійно. Останнім часом ситуація почала виправлятись. Про всі аспекти провінційного буття тут і не розповіси, звичайно. Спробуємо обмежитись скарбами місцевого районного краєзнавчого музею. Хоча й ця тема безмежна. Принаймні так здалося авторові цих рядків після менш ніж годинної екскурсії по музею, яку провела для журналістів з усієї України директор музею Ганна Божкова:
– Найстаріші наші села налічують близько 400 років. Особливістю цього району є те, що в ньому проживають різні етнічні групи. Є нащадки запорізьких козаків, донських козаків, переселенці з українських губерній – в основному з Київської, Чернігівської, Полтавської, а також з Курської (сучасна Білгородщина) та Орловської. А в 1945-му до нас, у межах операції «Вісла», були переселені, точніше, насильно перевезені з території Польщі лемки. Всі ці етнічні групи довго зберігали свою ідентичність, звичаї, кухню, вишивку. Все це й зумовило ту велику різноманітність, яку ви побачите. Вона відбилася в костюмах кінця XIX – початку XX століть. Їх ми збирали близько 15 років.
Але перш ніж перейти до костюмів, спробую розповісти, що являє собою цей маленький клаптик землі – Новоайдарський район.
Самому Новоайдару торік виповнилось 332 роки. Вважається, що заснували його донські козаки, але чим вони вирізнялись до повстання отамана з сусідньої Трьохізбенки, соратника Мазепи Кіндрата Булавіна? Риторичне питання. Хоча, мабуть, певна різниця таки помітна. Скажімо, на півночі району розповсюджені істинно запорозькі прізвища-прізвиська: Золотопуп (один із Золотопупів, до речі, напочатку 90-х відроджував у Луганську українське козацтво), Незнімишапка, Варивода, Гризодуб, Байдуга…
Є в районі українське село Олексіївка. Карателі під час Булавінського повстання, яке охопило і цю територію, винищували населення цілими селами, не залишали ні жінок, ні старих, ні дітей. А ось жителі Олексіївки, побачивши дими над сусідньою Колядівкою, забрали всю живність, реманент – і розчинилися в лісі. Коли прийшли карателі – застали порожнє село. Відписали Петру: «Жителі розбіглися».
– У нас є карта, – каже Ганна Костянтинівна, – на якій село Олексіївка після 1708 року називається Розбігайлівка. Село спалили; двадцять років там ніхто не жив. Жителі туди не повернулися, зате вціліли. І вони зберегли свої прізвища. Незнімишапка ... Уявляєте, який був козарлюга – ні перед ким шапку не ламав! І Золотопуп. Чому Золотопуп? Повернувся козак з походу, а в нього дукачами набитий пояс...
СТЕЖКАМИ ЛЕМКІВЩИНИ
– Я ще не працювала в музеї, але звернула увагу на те, що в трьох селах у нас незвичні прізвища - не українські і не російські: Стефак, Качмарчик, Біндас... А коли вже прийшла працювати в музей, з’ясувала, що це лемки, які жили в одному селі. І коли почали ми збирати матеріал про них, виявилося, що переселені вони з трьох сіл Яславского повіту Краківської губернії. Звичайно, добровільно жоден з них переселятися не захотів.
На стіні в одній з кімнат музею висять цікаві документи. «Посвідчення про евакуацію». На зворотному його боці - бланк заяви (українською й польською мовами): «Я, громадянин… виявляю бажання переселитися разом зі своєю сім’єю в складі… осіб з території… на територію…». От тільки без підпису «бажаючого». За даними Божкової, з 800 тисяч виселених із Лемківщини селян жоден не заповнив добровільно цю частину документа. А взагалі-то й подібних документів практично немає в українських музеях – збереглися тільки в Новоайдарському. Ось, наприклад, «Опис майна, що залишається». У ньому позначено вартість будинку, саду, реманенту тощо - із грошовою оцінкою.
Переселенцям обіцяли, що по переїзді їм повернуть ці гроші і ще виділять позику в 5 тисяч рублів на кілька років на розвиток господарства. Та оскільки добровільно ніхто з лемків полишати рідні домівки не побажав, ні про яку компенсацію влада на місці й не згадувала. Людей виселяли насильно, перевозили в теплушках – один вагон на чотири сім’ї. Дозволено було брати лише по 500 кілограмів речей на сім’ю, одну корову або козу – тварини їхали окремо. Їхали довго, близько трьох тижнів.
У Новоайдарський район лемки потрапили в травні, тому у них, на щастя, був час щось для себе побудувати, посадити городи... Час був важкий. Їх привозили і вивантажували біля шкіл, сім’ї розселяли прямо у класах. Хтось із місцевих забирав переселенців в свої будинки – траплялись і такі акти милосердя серед місцевих.
Не дивлячись на обмеження у вазі багажу, багато хто примудрився взяти в дорогу священні книги: Біблію, Псалтир; везли й ікони. І таки зберегли багато що з того, попри войовничий атеїзм, який на ту пору лютував у наших краях. Свідчення тому – на музейних полицях.
ЗРУБ ПІД КУРГАНОМ
Маю зізнатися: говорячи про непомітність Новоайдара, я покривив душею. Але зовсім трохи. Особисто мені доводилось тут бувати, і не раз. Знайомився і з музейною справою, тільки, так би мовити, «з тилу». У 2013-му, з нагоди 75-ї річниці утворення Луганської області, обладміністрація влаштувала турне районами.
Дивним чином проклали маршрут Новоайдарщиною так, що, власне, цей музей не показали, а відвезли до його філії в селі Смоляниновому.
Уже на далеких підступах до садиби на нас чекав сюрприз: у дворі курган, на кургані – кам’яна баба, навколо – ще кілька, а також різьблені хрести й плити з незрозумілими письменами. Але почали не з кургану. Ганна Божкова, яка вже тоді керувала районним музеєм, для початку познайомила з оздобленням будинку священника. Його побудували два століття тому. Від колишньої розкоші залишилися стіни, камін і ліпнина на стелі. Цих хоромів вистачило, щоб розмістити експозицію. А потім ми спустилися під курган...
У підземеллі ховається від сонячного світла... поховання людини т. зв. зрубної, вона ж Салтівська, культури, вік якої – три з половиною тисячі років. Тобто зруб, як і весь курган - творіння рук музейників, але скелет, горщики і деякі інші предмети цілком автентичні.
До всього тут зберігається чималий шматок стародавнього дуба, з якого, власне, й був побудований могильний зруб.
Розкопав зруйнований курган один луганський археолог, а потім залишив тут, у музеї кілька знайдених ним старовинних предметів. Те, що знайдено було у нас, відноситься до епохи бронзи – знайшли ножі, бронзове шильце.
Безсумнівно, найприємнішим тоді стало відвідування української хати (експозиція цього ж музею).
Знайомство з автентикою – це само собою, але після закінчення огляду слово взяла господиня, запропонувавши пригоститися чаєм з липового цвіту зі справжніми українськими млинцями з медом.
НА ВЕЧОРНИЦЯХ
Безсумнівно, стараннями Ганни Божкової та її помічниць родзинкою... Ні, якесь невідповідне слово в даному випадку. Якби мова йшла про військову справу, я б сказав: головною ударною силою є колекція одягу. Ця колекція людину зі смаком, але непідготовлену, збиває з ніг. Ну, не може такого бути, що все це зібрано на обмеженій кордонами одного єдиного району території.
– По-перше, колекція автентична: це все колись носилося, це все дістали зі скринь і нам передали. В основному – кінець XIX – початок XX століть. Переважно це жіночі костюми – чоловічі зношувалися вщент, нічого не залишалося. У нас є тільки один російський, один український і козачий.
Костюмів так багато зібралося, що довелося розосереджувати їх у декількох залах. Раніше вони стояли понад стінками, але торік музей виграв американський грант і тепер отримав можливість показати всю оцю красу, яка вважалася втраченою.
– Ось це, наприклад, літник – святковий дівочий наряд, де з “загранішної” тканини (шовку) робили накидний одяг і вживалося мереживо зі сканевою ниткою, дротяною. Ми її поставили перед дзеркалом, щоб можна було подивитися, як костюм виглядає ззаду. Ось це – оберіг. Це не перевернута сорочка, от коли дивишся на дівчину, в неї попереду як захист – цей хрестик, це її намисто. А ззаду - від злого ока - ці ось мережива, які несуть у собі певний магічний код. Вони і служать оберегом…
Від протилежної стінки за красунею спостерігає «перший хлопець на селі». Одягнений у святковий російський костюм: червона атласна сорочка, жилетка – це вже міські мотиви. Явно десь у місті попрацював у крамниці прикажчиком або в шинку. Але він тільки починає робити кар’єру. Тоді не кожен сільський хлопець міг купити собі чоботи. Замість них купували краги – ось вони, справжні, шкіряні. Одягалися, застібалися – виходила непогана імітація повноцінного взуття. Крім того, у нього вже годинник завівся, на ланцюжку. Вибирає дівчину за тим, як вона працює, чи співуча.
Але не в ту кімнату він прийшов на вечорниці. Найперші красуні зібралися в сусідньому приміщенні.
ЯК У МУЗЕЇ З'ЯВИВСЯ ПОДІУМ
Імпровізована світлиця, в якій починалась експозиція селянських костюмів, не те щоб не справляла враження, але… Село – воно і є село. Натомість у сусідній залі, на яку й пішов 100-тисячний грант, дівочі наряди заграли нетутешніми барвами.
Як дефіле на показі мод десь у Мілані (чи яке там місто сьогодні вважається столицею показів?). Позбавлені будь-яких емоцій обличчя манекенів додавали схожості із яким-небудь тижнем мод. Те, що новоайдарські манекенниці виступають босоніж, враження не псує – останній зойк моди. Але не це головне: те, у що вдягнуті манекени, можна відразу відправляти в той самий Мілан. Фурор серед тамтешньої «просунутої» публіки стовідсотково гарантований.
– У нас була програма «Музей Відкрито на ремонт», і ми виграли американський грант на 100 тисяч. Ми тільки замовляли манекени та інше, а оплачували замовлення грантодавці. І нам підказали створити подіум – до цього манекени просто стояли попід стінами, і красу цю не можна було розгледіти по-справжньому. А молоді креативні хлопці запропонували: «Давайте зробимо подіум, дамо колір і світло». Так з’явилося справжнє музейне освітлення, сконцентроване на кожному костюмі. Зроблені подіум, підлоги і стіни – і експозиція заграла...
Я би міг тут переказати все, що розповіла про свою колекцію Ганна Костянтинівна, але надто довгим буде таке чтиво. Оскільки в кожного костюма є не лише, так би мовити, естетичні й технічні «параметри», а ще й власна «біографія». Тому – фрагментарно. І перше, на чому обов’язково слід наголосити: колекція автентична. Це все колись носилося, це все дістали зі скринь і передали музею (а якщо бути геть точним – до рук Ганни Божкової і її помічниць). В основному тут одяг кінця XIX – початку XX століть.
– У XIX столітті жила в селі Колядівка жінка, Ксенія Андріївна Харченко. Вона шила одяг не тільки для своїх односельців, а й для мешканців сусідніх сіл. Тому, може, у нас і збереглося дуже багато костюмів. У неї цікава доля. Безприданниця, вона вийшла заміж у 30 років. Батько її був дуже талановитий: розписував храми, писав ікони. Але пив, як... богомаз. Набере замовлень – і йде в запій. Тоді дочка, з благословення батюшки, виконує замовлення. Писала ікони на дереві – Старобільська школа, потім робила оклади, кивоти. Коли їй виповнилося 30 років, з нею одружився колядівський купець, удівець, із чотирма дітьми. Вона народила йому ще чотирьох; всі дуже дружні були. Але вона ліквідувала лавку, яку тримав чоловік, і почала шити костюми. Ось наприклад. Подивіться, яка чудова річ: спідниця, верхній накидний одяг. Звичайний сатин, а прикрашений рядком, пістонами і плисом, і справляє враження багатої речі…
ЗАХІД НА СХОДІ
А от як музею дістались лемківські костюми, це вже інша історія. Автентичних таких костюмів у районі дуже мало збереглося.
– Коли нас привели до цієї лемкині, - розповідає Ганна Божкова, – ми ж ще не бачили її вбрання. І вона так: «Не знам... Не пам’ятам... Не є». Але дівчата наші– справжні музейники: «Та ви нам тільки покажіть!» І вона винесла три ось такі пакети, розпакувала, розгладила і розгорнула ось цю ось красу... Ми завмерли від захоплення, боялися доторкнутися до речей, і коли вона побачила нашу реакцію, подарувала. А чому вона була такою непривітною? Виявляється, за кілька днів до нашого приходу – ми ж цього не знали – хтось приїжджав, махав їй перед носом папірцем у 10 доларів: «Бабка, продай». Вона його нагнала, а тепер думала, що й ми такі ж.
Лемківський костюм сильно відрізняється від наших слобожанських. Ось один (під номером 19 – у музеї всі костюми пронумеровані, і про кожен відвідувач може прочитати на спеціальному стенді). Створений він у 1906 році, бо ж після переселення (нагадую, дозволялось брати лише по 500 кг на сім’ю) просто не було необхідного знаряддя. А сякий-такий одяг із собою прихопили. Потім у ньому ховали своїх небіжчиків.
– Весільний костюм. Заможна сім’я. Плісирована спідниця, обшита стрічками і фартушок. Обов'язково були корсети і намиста, називаються пацьорки. Лемківська гладь.
Коли я передивлявся фотографії, навіть трохи заздрив майстерності лемкинь. Їхні вироби, окрім усього, виглядають більш складними у виробництві. Але недовго я заздрив. З’ясувалось, наші теж були на щось здатні.
– Зверніть увагу на те, що на голові в цієї дівчини. Це називається тветка. У Співаківці вирощували спеціально павичів. І коли дівчина входила у вік, 15 років, говорили, що їй треба робити оправу. Оправа – ні в одному районі такої немає – складається з багатьох частин. Так, як чалма.
Турецькі якісь мотиви присутні. Ймовірно, це пов'язано з тим, що чумаки возили сіль, а разом із сіллю - і крам. Парчу привозили, бісер. Ми досі не можемо розгадати, як вони збиралися, ці тветки. Не виходить у нас зробити свої.
Ну, і суто технічні деталі. У наших краях льон не визрівав, тому в новоайдарській колекції є лише одна лляна сорочка, решта – конопляні, є кілька шовкових – із “загранішного” матеріалу. І ще про техніки. У жінки обов’язково була красива смужка на подолі. Не просто так. Згадайте Вія, де Хома малює це магічне коло. Так от і спідниця – магічне коло жінки.
***
Уже на виході з музею Ганна Костянтинівна згадала про один цікавий предмет.
– Ви знаєте, що це таке? У нас досі його застосовують. Дві ось таких ось дуги, пов'язані... З їх допомогою носять сіно. Або свіжоскошену траву. Щоб не тягати оберемками. І найцікавіше, що в різних селах його називають по-різному: рептух; сітка; в нашому селі, а в Айдарі – кацабилка.
Вік живи – вік учись. І не бачив ніколи тої кацабилки, і слова такого не знав. Певно, щось пропустив?
Михайло Бублик, Сєверодонецьк
