Брати Мельники на захисті України

Брати Мельники на захисті України

Укрінформ
Із 11 дітей, яких виховала сім’я Мельників, шість синів захищали суверенітет України на Донбасі

Віктор та Зоя Мельники із села Глезне Любарського району Житомирщини дали путівку в життя сімом своїм дітям та чотирьом прийомним. Усіх виховували в дусі патріотизму, тож коли у 2014 році розпочалася війна на Донбасі, хлопці без вагань стали на захист України.

Діти давно роз’їхалися, і з батьками у селі тепер живе лише син Артур, який після поранення на фронті не може пересуватися самостійно. Та оптимізму й завзятості в цього молодого чоловіка ще треба повчитися!

Про те, як виховували синів-героїв у родині Мельників, дізнавалася кореспондент Укрінформу.

ОЛЕСЯ І ШЕСТЕРО БРАТІВ

Перед початком нашої розмови Віктор Мельник розкладає на столі світлини із сімейного альбому. На фото — його сини і донька: спочатку маленькі, а тоді вже дорослі, у військовій формі, з власними дітьми. Разом із дружиною вони розгортають великий плакат із написом «Захисники вітчизни – сім’я Мельників», у центрі якого батьки, а навколо – сини.

«У нас шестеро синів і донька Олеся, але ми ще виховали четверо дітей з інтернату. Усі вже розійшлися з нашого дому. Ми з дитинства привчали дітей до українського слова, народних традицій, пісні. Дітей виховували так, аби вони не потрапили під поганий вплив і виросли порядними людьми. Не буває, що сьогодні ти не патріот, а завтра вже патріот. Патріотизм приходить із почуттям гідності й відповідальності за себе та свою родину. Якщо ворог ступив на землю, його треба знищити або прогнати», – каже Віктор Ананійович.

Коли на сході України розпочалися військові дії, першим із родини Мельників у 2014 році на фронт пішов Ярослав. Він закінчив Харківський національний університет внутрішніх справ, працював у міліції, потім перейшов у спецпідрозділ «Омега». Захищав Україну в Донецькій області, а зараз служить у Національній гвардії.

Далі добровольцем став Артур. Воюючи на Луганщині, він отримав важку травму. Тиждень перебував у комі, потім тривалий час лікувався, проте на ноги встати так і не зміг.

Назар Мельник свого часу був сільським головою у Глезному. Потім пішов у прикордонники, теж став добровольцем. Проходив службу в Станиці Луганській.

Естафету братів перебрав і нацгвардієць Олександр, який боронив кордони України в Луганській області.

Прикордонник Любомир пройшов спецпідготовку за програмою НАТО «Морські котики». Був розвідником у Луганській області. Чоловік має травму плеча, яке двічі оперували. Його дружина теж служить у прикордонних військах.

Шостим на фронт пішов прийомний син Мельників – 18-річний Микола Герун.

«Коля якось мені каже: тату, я хочу служити! Мої брати воюють, чому ж мені не піти? Коли ми забрали його з інтернату, він був зростом 1,38 метра, а до одинадцятого класу підріс до 1,78 метра. На випускному хлопець був красенем на всю школу, а я сидів у залі й плакав. Я його дуже люблю. Микола збирався служити у 30-й бригаді, але я запитав, чи він не проти 95-ї, бо там наш Ярослав проходив підготовку. Коля пішов у десантники, а потім якось мені телефонує і каже, що він у Донецькій області. У 21 рік хлопець вже отримав статус учасника бойових дій», – розповідає Віктор Мельник.

ЗАМІСТЬ ТЕЛЕВІЗОРА – ТРЕНАЖЕРИ І КАРТИНИ

У кімнаті 32-річного Артура Мельника над ліжком висить прапор Народного Руху, який підписали для нього військові та партійці. До 2014-го в армії він не служив, працював у Києві. Рішення йти на війну прийняв самостійно.

«У 2014 році мене якось потягнуло, і я пішов у військкомат. Там мені дали документи, пройшов комісію – і на другий день вже опинився на полігоні. Через три тижні навчань потрапив у Луганську область. Проходив службу в 128-й бригаді. Після семи місяців перебування на Донбасі під час обстрілу отримав травму шостого шийного хребця. Багато лікувався у військових шпиталях, клініках, але кращий результат у мене вдома. Треба бути відвертим і говорити так, як є: з моєю травмою неможливо стати на ноги…» – ділиться чоловік.

Прикутий до візка Артур постійно посміхається і жартує. Каже, що за характером він оптиміст.

Пригадую вимощену камінням дорогу, якою йшла від зупинки до будинку Мельників, і розумію, що вона зовсім не пристосована для людей з особливими потребами.

Запитую в Артура, як йому живеться у маленькому селі, де немає ні реабілітаційного центру, ні вузькопрофільних лікарів.

«У мене є тренажери. Тренуюся, коли добре себе почуваю», – відповідає чоловік.

За словами військовослужбовця, у його просторій кімнаті немає телевізора, бо він не дивиться його уже чотири роки. До Артура періодично приїздять друзі та знайомі, а ще він знаходить можливість спілкування у соціальних мережах.

Коли залишала оселю Мельників, помітила на стіні кілька картин. Віктор Ананійович пояснює, що це роботи Артура. Для рідних було несподіванкою, що після травми у нього прокинувся такий талант. Усі ті полотна чоловік намалював під час лікування у військовому шпиталі в Клевані на Рівненщині.

ТАТО – “ВІЧНИЙ РЕВОЛЮЦІОНЕР”

Зоя та Віктор Мельники кажуть, що якоїсь універсальної поради, як виховати синів захисниками держави, нема.

«Діти у нас добрі, слухняні й розумні. Ми з чоловіком пів життя співали, старалися на різні заходи брати із собою дітей. Дуже пишаємося синами. Їм багато передалося від батька, адже він у нас вічний революціонер (посміхається,авт.). Наше слово не розходиться з ділом, бо ми патріоти», – зауважує Зоя Миколаївна.

Віктор Мельник ще замолоду пов’язав своє життя з Народним Рухом України, був активним учасником подій Помаранчевої революції та Революції Гідності. Він розповідає, що мріяв стати вчителем української мови та літератури, але інституту так і не закінчив, хоча викладав ці предмети в школі.

«КДБ не дав мені здобути освіту вчителя. Я був виключений із Житомирського педагогічного інституту як ворог народу і націоналіст. На початку 1990-х років ми разом із побратимами підняли Державний прапор України на будівлі райкому партії у Любарі (нині приміщення Любарської райдержадміністрації, – авт.), але міліція його вночі зірвала. Потім я вивісив такий прапор у колгоспній конторі свого села. Він провисів пів години, і його теж зняли. Просив, щоб повернули, та марно. То у мене була блакитна нейлонова сорочка, а в куми Тоні Костюк – жовта. Дружина із кумою пошили з них нового прапора, який ми вивісили поряд із прапором УРСР, аби люди розуміли, що назріває момент народження нашої нової української держави», – пригадує Мельник.

Мама героїв, ледве стримуючи сльози, ділиться: спочатку не знала, що її сини на неспокійному Донбасі. Ярослав, який першим потрапив на схід України, телефонуючи рідним казав, що він на полігоні. І про поранення Артура жінка дізналася не одразу, а аж через тиждень, коли його вже перевели у Львівський військовий шпиталь.

«Дуже хвилююся за синів, і за доньку болить серце. Постійно думаю про дітей та онуків. От дружина нашого Назара, Світлана, разом із двома дітьми їздила до нього у Станицю Луганську, нікому про це не сказавши. Ми як дізналися, дуже перехвилювалися, бо ж там війна. Хоча й радіємо, що сина так сильно підтримує його сім’я», – каже жінка.

У Зої Миколаївни та Віктора Ананійовича вже 14 онуків. Нещодавно в зону проведення ООС потрапив і їхній зять. А перед тим їхня наймолодша донька Олеся зібрала на своєму весіллі всю велику сім’ю Мельників.

Ірина Чириця, Житомир–Глезне
Фото автора та з сімейного архіву Мельників

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-