Велике маленьке місто Бахмут

Велике маленьке місто Бахмут

Точка на карті
Укрінформ
Чисельність населення тут ніколи не доходила до ста тисяч, але Бахмут досі пам’ятає, як був повітовим центром ще тоді, коли нинішній Донецьк (Юзівка) навіть міського статусу ще не мав

Як усім відомо, на світі є міста маленькі й середні, а є великі. Правда, це визначення ніяк не співвідноситься з їхніми розмірами. Із чим це пов’язано – гадки не маю. Просто пам’ятаю, як друзі поза межами Донбасу не могли повірити, що Маріуполь (тоді він ще називався Ждановим) не є обласним центром і що він удвічі менший за Донецьк. Та що там друзі. Я сам, поки не проглянув статистику, був упевнений, що в Старобільську мешкає ніяк не менше ста тисяч населення. Поки не дізнався, що «столиця» північної Луганщини навіть менша за деякі сусідні райцентри. А відчуття «столичності» тут залишається й досі.

ДОНЕЦЬКА ГУБЕРНІЯ. НЕ СКЛАЛОСЯ…

Бахмут – саме з цієї категорії «маленьких великих» міст. Чисельність населення тут ніколи не доходила до ста тисяч (якщо не рахувати міст-супутників), але очевидно, він досі пам’ятає, як був уже повітовим центром тоді, коли Юзівка (нинішній Донецьк, хто не в курсі) навіть міського статусу ще не отримала. І ще такий штрих. Мабуть, за роки війни всі вивчили неофіційну назву траси, за яку у 2014-15 роках точились багатоденні запеклі бої: Бахмутка. Не «Краматорівка», не «Лисичанка», не «Слов’янка» – саме Бахмутка (сьогодні, судячи зі зведень військових прес-центрів, назва вже стала цілком офіційною). Звідки це взялось? А просто шляхом цим сотні років сунули каравани возів за бахмутською сіллю, а потім - на тамтешні ярмарки. Як тут не запам’ятати і шлях, і кінцевий пункт на тому шляху.

Ну, а з 1920 по 25-й роки Бахмут взагалі був центром Донецької (!) губернії. Причому в ті часи, коли вона включала в себе не тільки нинішні Донецьку й Луганську області, а ще й добрячий шмат Ростовської, зокрема такі її ласі шмати, як Таганрозький і Шахтинський округи. Простяглася, так би мовити, хоч і не від Сяну – але до Дону точно. Непогано було б цей історичний факт пам’ятати і час від часу нагадувати, особливо тим, хто «за поребриком».

Можливо, й сьогодні центр Донеччини знаходився б у Бахмуті, але його можновладці на одному з найважливіших історичних зламів припустились стратегічної помилки. Назвали місто іменем австралійського зайди, такого собі Фєді Сергєєва на прізвисько «Артем», який, до того ж давно помер. Натомість глибоко провінційна Юзівка швидко зорієнтувалась і перетворилась на Сталіно. Звісно ж, не міг вождь усіх народів допустити, аби місто його імені підпорядковувалось якомусь Артему.

Сталось це так. На початку липня 1932-го ВУЦВК видав постанову про утворення Донецької області з центром в Артемівську. А як же ще?! Однак старші товариші в Москві «всеукраїнських» колег трохи підправили: на утворення області погодились, але адміністративним її центром ухвалили вважати місто Сталіно, область – Сталінською. Щось мені підказує, без втручання генсека справа не обійшлася.

Семінарист-недоук розумів значення символіки. Уявіть собі: отримує тов. Сталін депешу: чиновники з провінційного Сталіна їдуть «в область» гроші клянчити. Як?!! Сталінці (!) жебракуватимуть під пам’ятником двічі емігранту (!!) Федьку Сергєєву?!! Та вони там що, Троцького начитались?.. Але, здається, історична справедливість відновлюється. Екс-Юзівка сьогодні явно занепадає, в той час як Бахмут, повернувши собі історичне ім’я, – процвітає. Зокрема й у буквальному сенсі слова. Про що трохи нижче.

ЖИТТЯ НА ЛІНІЇ ВОГНЮ

Сьогодні й не пригадаю, коли востаннє відвідував Бахмут (проїзд транзитом околицями міста не рахується), але з того часу минуло значно більше як сорок років. Я тоді навчався в місті, що за розмірами Артемівську (нині Бахмут — ред.) мало поступались – але перші враження якогось мегаполісу відтоді твердо запам’ятались. Тож цікаво було перевірити їх знову.

На початку 70-х нас привозили в тодішній Артемівськ постріляти з АК на полігоні місцевої танкової частини. Для цього треба було проїхати близько сотні кілометрів – тут розміщався найближчий з навколишніх полігонів. Донбас ніколи не був перенасичений військами, і цю обставину, певно, врахували в Московії, плануючи агресію. Війська у 2014-му довелось перекидати сюди здалеку. А от там, де сякі-такі підрозділи ВСУ збереглись, бандюкам вони виявились не по зубах.

Не знаю, наскільки воно виправдано, але мене тішить той факт, що гіркінські бойовики три місяці намагались захопити танки, що були під Артемівськом на консервації, але так і не змогли. Ну, а потім геть відкотились слідом за своїм недолугим ватажком до Сталі… Пардон – до Донецька.

…І ось, нарешті! В межах «Програми ООН з відновлення та розбудови миру» до міста завітала команда журналістів мало не з усієї України. Поїздку сюди я очікував з особливим трепетом: у програмці значилось відвідання соляної шахти в місті-супутнику Бахмута Соледарі. У вугільних шахтах мені доводилося бувати, і не тільки на екскурсіях, а от як виглядає шахта соляна, бачив виключно на фотографіях. І треба ж було статися такому облому! Просто напередодні переїзду від Краматорська до Бахмута нам оголосили, що на шахті, яка мала нас приймати, розпочалися ремонтні роботи.

Оскільки екскурсії містом не намічалось, я дозволив собі діяти за персональною програмою. А саме: зателефонував колезі, яка тут живе останні кілька років, і попросив влаштувати мені екскурсію містом. Вона погодилась.

Мені іноді доводиться в публікаціях ховати реальних людей під вигаданими іменами. Близькість лінії фронту вимагає дотримуватись певної конспірації. От і Євгенію (псевдо) постараюсь ніяк не ідентифікувати, оскільки вона вимушена час від часу їздити до родини на окуповану територію. Таке воно тут – життя на лінії вогню.

НАБЕРЕЖНА БАХМУТКИ

Євгенія стрімко взяла керівництво в свої руки і, не давши роздивитись центральну площу (яку я тільки й пам’ятав більш-менш чітко), повела знайомитися з місцевою гордістю – набережною ріки Бахмутки. Від якої, як можна здогадатись, і отримав свою назву Бахмут. Про цю набережну я вже читав і навіть бачив сякі-такі фотографії. Але, здається, автори тих повідомлень не надто схвально ставляться до самої ідеї прикрасити Бахмутку, а тому й обрані ними ракурси не зовсім точно передають справжню картину.

Головна претензія до керівництва міста: на прикрашання виділяється надто багато коштів. Ну, не знаю… Наскільки я зміг вникнути, при облаштуванні набережної проєктувальники дотримувались суворого мінімалізму. Це в Пушкіна «В гранит оделася Нева». У Бахмуті головна ріка «вдяглася» в металеві сітки, заповнені чи то дуже крупним щебенем, чи то геть дрібними валунами.

Свого часу в Донецьку «вдягли у камінь» набережну Кальміусу. Вийшло розкішно, але – тільки на правому березі. Лівий так і залишився зарослим очеретом і кущами явно не дорогоцінних порід. Бахмутку ж облагородили по обох берегах. На жаль, у мене елементарно не було часу шукати контакти з міським керівництвом, тому можу лише послатись на неофіційну інформацію. Згідно з якою естетичний бік будівництва набережної Бахмутки – не основний. Її річище розчистили й «запакували» в сітчасті «брили» насамперед для того, аби створити резервуар чистої води. На випадок кризи.

ТРОХИ ПРО ГРОШІ І “ЗЕЛЕНИЙ” ЗООПАРК

Реалізовувати цей проект почали ще в 2015-му. Кажуть, на три роки з екологічного фонду Донецької області виділили 32 млн гривень. Я вже побачив результат, хоча й не остаточний – роботи тут досі ведуться, але вже саме «естетичного» плану. Тобто тут усе зроблено максимально економно, але так відразу й не скажеш: плитка, металева огорожа, ліхтарі в стилі ретро і – троянди, троянди, троянди… А трохи далі – на перекопаному газоні пасуться… три ведмеді. Зелені.

Зізнаюся, мені так і не вдалося з’ясувати, зроблені їхні хутра з натуральних рослин чи це щось штучне: надто вже щільно прилягають «шерстинки» одна до одної. Щипати ж ведмедя я не наважився. Оскільки трохи далі працівники «Зеленбуду» висаджували в ґрунт щось таке хвойне. Мій дослідницький потяг міг би їм не сподобатись. Один із них, побачивши фотоапарат, скинув з голови бейсболку, вітаючи представників ЗМІ.

Як має виглядати цей «зоопарк» у готовому вигляді, ми побачили трохи далі. Слоненя, жираф, і, чомусь, динозавр із явно далекосхідним драконом, стоять на майданчиках, висипаних дрібними різнокольоровими камінчиками (гадаю, уламками тої самої плитки, що нею вимощена набережна – а чого добру пропадати?). Заєць, як йому й належить, ховається в кущах. Олень підозріло нашорошив зелені вуха, відчувши чужаків. А ще одну скульптуру я якось і не відразу «розшифрував». Спочатку здалося, що то жук із довжелезними вусиками-антенами. Але це, як виявилось, молодята, що цілуються на тлі зеленого серця. Композицію ще тільки готують до висадки, і нижня частина «серця» замотана в поліетилен.

У кінці алеї… Хоча, скоріш, це був якраз її початок, – інформаційний стенд, на якому міститься все, що має знати громадянин Бахмута: хто будує, коли почались роботи (28.11.2018), загальна площа (13 тис. кв. м), площа озеленення. І головне: «Кошторисна вартість проекту – 13 094,418 тис. грн». Не наважусь оцінювати, багато це чи не дуже. Можу лише сказати, що за два дні до того нам показували набережну у вдвічі більшому місті. Там приблизно в той самий період виділили з того самого обласного екологічного фонду півмільярда. Один берег річки таки вистелили плиткою; щось зроблено й на прилеглій території. Але краю роботам не видно – як не видно й тих, хто ті роботи проводить. Шкода, що людина, яка влаштовувала нам знайомство з майбутнім «Версалем», не є офіційною особою і навіть не «антикорупціонер». А так виглядає цілком обізнаним.

Велике місто Бахмут. Центр
Велике місто Бахмут. Центр

Хто про що, а я – про ознаки великого міста. Зазвичай у наших містах масштабу Бахмута є більш-менш добре прикрашений центр і якось уже впорядковані околиці. У Бахмуті ж, окрім центру і набережної (вона недалеко, але все ж не в центрі міста), є ще розкішна Алея троянд на самісінькій околиці, а також Art-Winery, колишній Завод шампанських вин. Теж цікава локація, зокрема і з точки зору архітектури.

«ВІДДАЙ МЕНІ СЕРЦЕ»

Багато тут теревенив про історію, а головне сказати забув. Добре, що мені про це нагадав Козак. Із сіллю.

Місцеві краєзнавці називають датою заснування Бахмута 1571-й – мовляв, під цим роком у московських літописах згадується Бахмутська сторожа. Але скільки тоді на межі з Диким Полем стояло подібних сторож? Справжня історія почалась, коли запорозькі козаки знайшли в цих місцях соляні озера і монополізували видобуток солі. Правда, московити вам скажуть, що й дончаки до цього руку приклали, і це не буде відвертою брехнею. Так і було.

Тільки вони вічно забувають додати, що в ті часи просто не існувало видимої різниці між козаками Дону й Дніпра. Її (різницю) почали культивувати вже після поразки повстання Кіндрата Булавіна (1707 – 08 роки). До речі, Кіндрат був сотником саме Бахмутської сотні. Звідси повстання й почалось – після того, як царським указом козакам заборонили самостійно виробляти й продавати сіль. І от тепер бронзовий запорожець повернувся на рідну землю й зустрічає відвідувачів Алеї троянд. Без хліба, зате з цілим мішком солі.

Але ще до знайомства з ним відвідувачі Алеї бачать Серце. Зроблена колись уже давно на Артемівському заводі кольорових металів, композиція стала одним із головних символів міста і місцем паломництва молодят. Із цим серцем пов’язана тривожна історія з оптимістичним завершенням. Скульптура належала заводу, але його не минула доля багатьох українських підприємств. Завод збанкрутів; його майно, зокрема й «Серце», мало піти з молотка. Торги були призначені на січень минулого року, але чомусь потенційні покупці дружно проігнорували відповідне оголошення в системі СЕТАМ.

Місяць потому завод, разом із скульптурою, таки викупив новий власник. Але, на прохання міського голови Олексія Реви, «Серце» було передано на баланс міської громади. Тож традиція «паломництва» не перервалась.

Алея тягнеться на пів кілометра від вулиці Леваневського і аж до Північного ставка; за ставком – високий пагорб, порослий густим лісом. Євгенія сказала, що влітку з-під води б’ють струмені фонтану. Та вже насунулась осінь, велелюдних гулянь не спостерігається, і фонтан відключили до весни. Нехай відпочине.

ЗУСТРІЧ ІЗ «ВОЖДЯМИ»

До центру ми повертались тролейбусом, і раптом моя супутниця різко змінила плани.

– Ми зараз проїжджатимемо тролейбусне депо, куди звезли статуї Артема і Леніна. Вони стоять поруч, і Артем показує рукою: «Ось там, Іллічу, центр міста».

Природно, що я тут же категорично зажадав вийти на найближчій зупинці, аби якнайскоріше відвідати повержених (хоч і не до кінця) кумирів.

Дійсно, обидва боввани виглядали з-за невисокого бетонного паркану десь на дві третини свого зросту. Ми підійшли до дверей прохідної, вони були зачинені. Ми постукали у віконечко, і диспетчерка, ні про що не питаючи, нас пустила – і тут же повернулась до якихось своїх справ. У нас виникла суперечка. Я пропонував швиденько проскочити до «вождів», сфотографувати їх і все на тій же швидкості забиратись геть. Євгенія заперечила:

– А раптом щось піде не так? Маємо спитати дозволу.

Дозволу ми спитали. Жінка не наважилась брати відповідальність на себе, натомість зателефонувала директору (з яким ми щойно розминулись на прохідній). Той дозволив незнайомцям пройти в його володіння. Вся «операція» тривала хвилин десять, не більше.

Далі ми вже йшли пішки, і я весь час тримав фотоапарат напоготові: у Бахмуті, виявляється, збереглось багато будинків ще того, повітового минулого. Особливе враження на мене справив Коледж транспортної інфраструктури, який за царя належав Бахмутській повітовій земській управі. Триповерховий, але такий довгий будинок, що в один кадр його так і не вдалося втиснути. Такої архітектури будівлі могли б стати окрасою будь-якого губернського міста. Принаймні, ні в Слов’янську, ні навіть у Маріуполі я подібних не бачив.

Земська управа, тепер - транспортний коледж
Земська управа, тепер – транспортний коледж

А в Бахмуті зате побачив п’ятиповерховий будинок епохи т. зв. конструктивізму (двадцяті – початок тридцятих років). Таких багато будувалось у тоді столичному Харкові; в Києві цей стиль можна побачити на Інститутській і Шовковичній. Ну, і в Бахмуті – як не як, він був центром повноцінної губернії у ті ж часи.

ВІЗИТ ДО БАХУСА

Поки ми повернулись на центральну площу, вже настав час від’їжджати до наступного об’єкту. Із соляною шахтою ми “пролетіли”, тож організатори замінили її заводом Арт-Вайнері. Тому на вивчення головного майдану часу не залишалось – так, зробив кілька фото, краєм свідомості підчепив інформацію від Євгенії, що на вежі Палацу культури імені Євгена Мартинова донині грають куранти… До речі, про Мартинова. Цього співака й композитора мають пам’ятати люди не лише старшого, але й середнього віку. Він якось раптово помер у 1990-му, у віці 52 роки, але пісні його ще довго співали на теренах розваленого СРСР. Пам’ятаєте: «Яблони в цвету, какое чудо!..»?

Бахус-спокусник. Арт-Вайнері
Бахус-спокусник. Арт-Вайнері
ПК ім. Є. Мартинова. Годинник - із музикою
ПК ім. Є. Мартинова. Годинник – із музикою

Народився Євген у Камишині на Волзі, але сім’я вже за п’ять років потому перебралась на батьківщину його батька в Бахмут (Артемівськ), де він закінчив музичне училище. Вищу освіту здобув у Донецькому музично-педагогічному.

…Щодо винзаводу, то я про нього відносно недавно розповідав. Тож соромно було б повторюватись. Зазначу лише, що цього разу нас супроводжувала жінка-екскурсовод (минулого разу це був молодий хлопець). Вона розповідала приблизно те саме, що я почув тоді, але з певними варіаціями. Наприклад, майже природно викарбуване обличчя в одній з гіпсових печер вона назвала Бахусом – хоча її колега два роки тому стверджував, що це шахтарський «чорт» Шубін. Особисто мені Шубін ближчий, бо виріс у вугільно-шахтарському селищі. Але, задля справедливості, мушу визнати: Бахус набагато більше підходить для даних конкретних обставин винного заводу.

І що важливо нагадати, як для «Точки на карті»: в Бахмуті шипляче вино (яке тепер заборонено називати шампанським) виробляють за класичною технологією із річною й більше витримкою. Більшість же українських заводів штучно насичують свою продукцію двоокисом вуглецю, після чого вже за тиждень можуть відправляти товар на прилавки. Утім, якщо когось зацікавлять подробиці – приїжджайте на завод, там усе розкажуть і покажуть.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк - Бахмут

Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-