Станиця розведена

Станиця розведена

Укрінформ
Кореспондент Укрінформу побував у селищі після недавнього розведення військ і дізнався, чи почуваються станичани в безпеці

В Станиці Луганській я двічі побував відносно недавно, в липні. Вперше - коли «зустрічав» Володимира Зеленського; вдруге – коли приїжджав з «концертною бригадою» міжнародного музичного фестивалю. Нас тоді приймала місцева активістка Наталія Журбенко, і з її допомогою ми ґрунтовно вивчили пам'ятки селища та його околиць, якщо такими можна вважати зруйновані будинки та старі окопи, які потроху тонуть у пісках забуття. У буквальному сенсі цього слова. Втім, обидві ті поїздки я досить докладно описав.

ЖУРНАЛЮГИ NON GRATA

У жовтні я приїхав сюди ж з колегами з усієї України в рамках програми ООН "із відновлення та розбудови миру". Візит наш називався «Огляд кращих практик співпраці влади, бізнесу та ОГС (організацій громадського сектору - ред.) в реалізації проєктів розвитку в Луганській та Донецькій областях». Звичайно, в Станиці, в самому всесвітньо відомому, мабуть, на Луганщині населеному пункті безпосередньо на лінії фронту, реалізується багато проєктів допомоги постраждалим, в тому числі й тими організаціями і країнами, які фінансували нашу поїздку. Але особисто мене, як жителя прифронтової зони, більше цікавили проблеми, які можуть виникнути чи вже виникають у зв'язку з так званим розведенням сторін.

Слід сказати, що програма візиту передбачала огляд будівельного майданчика, на якому зводиться новий міст через Сіверський Донець – замість зруйнованого бойовиками під час втечі зі Станиці. Але з якоїсь причини організатори «не зуміли домовитися» з адміністрацією контрольного пункту в'їзду-виїзду – і нас туди не пустили. Не гадатиму, чому – явно не з остраху, що хтось з «майстрів пера і диктофона» виявиться шпигуном. Зрештою, якщо навіть чиновники окупаційної адміністрації безкарно шляються по цьому самому мосту – що такого секретного зможе повідомити Луб'янці кореспондент умовної «Вапнярка кронікл»?

Але він може побачити щось таке, чого не хочуть показувати чиновники, які сидять у стольному граді Києв.

...Оскільки за ворота КПВВ нас не пропустили, нічого не можу розповісти про нову дорогу від прохідної до мосту (близько 800 м), про автобусні зупинки і про самі автобуси. Що стосується комплексу власне КПВВ, то одне нововведення ми все ж побачили: над вагончиком поліції повстав пристойних розмірів білборд з аршинними літерами: «Подав заяву на паспорт эРэФ – покликав окупантів». Слово «окупантів» виконано в кольорах російського триколора і прикрашене орнаментом у вигляді колючого дроту.

Спроби розпитати людей, які перетинають КПВВ, про їх ставлення до животрепетної проблеми особливим успіхом не увінчалися. Одні поспішали швидше пройти контроль, щоб їх місце в черзі не зайняли конкуренти; інші – «звідти» – поспішали сісти в автобус (від цього місця автобуси йдуть в усі кінці країни, включаючи Харків і Київ, не кажучи вже про Сєвєродонецьк і Старобільськ).

Правду сказати, дехто все ж на ходу кидав уривчасті фрази, суть яких можна звести до найпростішої формули: «Швидше б вже ця війна закінчувалася». Люди втомилися. Але, скоріше, не від війни, а ось від цих переходів. І від ривків – спочатку до віконець павільйонів контролюючих органів, потім – до автобусів. І – стокілометрові переїзди по нашим... дорогам. Ну, і зрозуміло, більшість боялася «загриміти на підвал» за примхою сексотів.

І що було робити?

ПЕЧАТЬ МОВЧАННЯ

Найпростіший варіант – зателефонувати Наталії Павлівні, безстрашній жінці, яка вже 5 жовтня провела мітинг «Ні капітуляції» просто навпроти КПВВ. Я так і зробив, але вона відповіла, що наразі в неї немає транспорту (а живе вона в кількох кілометрах від Станиці, в дачному селищі, куди рейсові автобуси не ходять). Журбенко обіцяла звернутися до своєї соратниці по боротьбі. І вона таки їй зателефонувала, але та відмовилася, мотивуючи свою відмову елементарним страхом.

Співрозмовника, точніше, співрозмовницю, я все ж знайшов. І навіть дізнався, як її звуть. Але для преси вона вирішила залишитися "просто мешканкою Станиці Луганської":

– Називати не буду. У мене маленькі онуки, а тут бойовики ходять...

– Ви їх ідентифікуєте як бойовиків?

– Звичайно. Ми їх бачимо тут, як вони гуляють по Станиці.

(В минулому своєму матеріалі про Станицю Луганську я розповідав, як Наталії Журбенко намагалися спалити будинок. І це було задовго до розведення. Так що подібні побоювання тут сьогодні далеко не безпідставні).

– 7 липня, коли тут, на КПВВ, очікували Зеленського, я задавав Золкіну (голова Станично-Луганської районної державної адміністрації – ред.) це ж питання. І він відповів негативно...

– Негативно? А ви потім дивилися відео, де він сперечається з Дейнегою («міністр закордонних справ» т.зв. «ЛНР» – ред.); а ще я бачила по телевізору, як Кілінкаров виступав, конкурент Симоненка з керівництва компартією України...

– Ну, я телевізор не дивлюся – у мене його просто немає...

– А у мене є. І мушу сказати, ніхто досі цю проблему не вирішив: з 2014 року інформаційна політика у нас йде російська. У мене, наприклад, своя тарілка, яка не налаштована на Росію. А у всіх сусідів тарілки налаштовані на російські канали. Я дивлюся українські, тому вкрай негативно ставлюся до рішення про розведення військ. Вкрай. Він (Зеленський – авт.) поступає зовсім нерозсудливо. Чому ми з української землі відводимо наших солдат?! Чому ми не йдемо вперед?!

Чому земля, яка полита кров'ю наших солдатів... Причому серед них – багато моїх знайомих. І ми відходимо.

Як він нас збирається захистити? Якщо в 15-му році я, не боячись, відповідала на кожне запитання, спілкувалася з тележурналістами, то зараз я не хочу цього робити. Тому що в мене є сім'я, є маленькі онуки. Чому вони мають наражатися на небезпеку?

– Але ж тут має залишитися поліція.

– Біля мене міліцію не поставлять. Та й що вона може зробити? Ми її вже бачили в 14-му році, коли вона перша втекла звідси.

– До речі, а поліція може заходити в «сіру зону»?

– Ні, вона не може туди заходити. Туди ніхто не має права заходити зі зброєю.

– Як же вона тоді зможе захистити людей?

(знизує плечима) Ви навіть в Сєвєродонецьку не знаєте, як це – жити під постійною загрозою. Ну, може, до Борової заходять бойовики; чути, коли обстрілюють Бахмутку. Але як можна в тій же Бахмутці залишити 28-й блокпост? Як його можна залишити, якщо там стільки хлопців полягло?! Як їм можна дозволити топтати землю, де пролилося стільки крові наших солдатів?

ПІД ПОКРОВОМ КНЯЗЯ ІГОРЯ

– Тут до російського кордону ось так, по прямій – кілометрів десять. Тому що, коли в 14-му році нас обстрілювали, ми бачили, звідки снаряди прилітали. Вони не збираються відводити війська. Вони там стоять, вони ще більше зміцнюються – он там, на горі. Ось мій син нещодавно ввечері їхав з Нової Кондрашовки через переїзд (міст через залізничну лінію поруч з КПВВ – ред.) – попросили його зустріти людину з поїзда. Він доїжджає до КПВВ – і тут його ловлять лазером. Наводка для снайперів. Прибрали війська! А з ним був онук, син його. Каже: «Мамо, ми сидимо - в кабіні стало повністю світло. Ми переїхали міст, нас начебто втратили, а потім – знову...». От скажіть, і як? Як?!

– Скажіть, а як станичане зустрінуть окупантів, якщо що?..

Замість відповіді моя співрозмовниця звернулася до якоїсь чиновниці, яка уважно прислухалася до нашої розмови:

– Ангеліно, ти як зустрінеш свого знайомого? З розпростертими обіймами?

(З подальшого їх діалогу я зрозумів, що мова йде про Родіона Мірошника, колишнього прес-секретаря екс«губернатора» Єфремова, який займає сьогодні якийсь начебто неформальний, але дуже впливовий пост в окупаційній адміністрації ОРЛО).

– Але все-таки, які в селищі настрої щодо відведення військ?

– П'ятдесят на п'ятдесят.

– З ким ще можна поговорити на тему розведення? Не підкажете?

– Ви знаєте, якщо раніше я могла порекомендувати чоловік десять-п'ятнадцять, то тепер всі бояться. Яка впевненість, що завтра не прийдуть до мене...

– В Станиці 5 жовтня був мітинг проти відводу наших військ. Скільки людей прийшло?

– Приїхало приблизно тридцять машин, тобто людей сто.

– А місцевих?

– Своїх мало було.

– Кажуть, бойовики свої укріплення в зоні розведення не демонтували. Ви це підтверджуєте?

– Звичайно. Ви бачили нашу веб-камеру (на сайті обласної ВЦА можна бачити процес онлайн реконструкції зруйнованого бойовиками мосту – ред.)? Зараз її нахилили так, що не побачиш ту сторону. Наші ж нахилили. А в перші дні роботи її було видно.

– Горезвісний КУНГ (кузов уніфікований нульового габариту, стандартизована модульна система ще радянської військової техніки - ред.)? Ні, я розумію, що за ним можна багато чого заховати...

– Так там і далі багато чого стоїть. Біля «Князя Ігоря» (пам'ятника - авт.) стоять укріплення – і люди зі зброєю стоять.

– І нікому в ОБСЄ шум підняти?

– Ви знаєте, як у нас кажуть? Якщо машини ОБСЄ їдуть – отже, будуть бомбити. Це повинен почути наш президент! Ну, неможливо! Ви розумієте – тут реально страшно.

СЛОВО ВЛАДІ

Розумію, інтерв'ю з анонімом – це той ще... формат. На своє виправдання можу сказати лише те, що часу шукати по селищу носіїв іншої точки зору не було – поїздка була організована так, що в кожному населеному пункті ми затримувалися максимум на пару годин і змушені були триматися разом, щоб бачити один одного. Ну, а крім того, просто тому, що мені доводиться досить часто спілкуватися з людьми, у тому числі з мешканцями Станиці, Кримського, Щастя та інших населених пунктів уздовж лінії розмежування, можу стверджувати, що так думають дуже багато хто.

Нам ще пощастило в тому сенсі, що на зустріч прийшли як чиновники, так і один громадський діяч. Зрозуміло, чиновник – людина підневільна. Але навіть якщо він, хоч обережно, але висловлюється врозріз з «лінією партії», це вже говорить про багато що. Не пощастило в іншому. Глава адміністрації Юрій Золкін поїхав у відпустку; його перший заступник з'явився лише для того, щоб повідомити, що змушений вирушити на якийсь терміновий захід. Натомість заступник з соціальних питань Юрій Гриценко висловлювався досить відверто:

– Як для мене, зміни в Станиці за останні п'ять років відбулися разючі. З кінця 2015-го перестали стріляти – так активно, як до того. За результатами тих обстрілів з двох тисяч постраждалих будинків повністю зруйновано 150 тільки в одній Станиці Луганській! Були відомості, що сім пусків «Градів» припали на Станицю Луганську.

Психологічні травми деякі досі не пережили. Тим не менш, життя налагоджується. Спочатку в нас працювали декілька міжнародних фондів, тому що проблема житла залишалася катастрофічною. Деякі люди змушені були зимувати в підвалах, якихось альтанках, тому що все інше було розбито і спалено. Державних коштів на ці цілі, на жаль, не виділялося. Змушений з образою про це сказати – статус депутата районної ради дозволяє мені висловлювати судження, які не рекомендуються озвучувати чиновникам.

Народні депутати приїжджали сюди з ритуальними цілями: «сфоткатися на тлі КПВВ». Ми передавали їм метрові петиції: людям треба відновлювати будинки, тому що жити їм ніде. Є люди, які з тієї сторони сюди приходять, кажуть: ми готові сюди перейти, але де жити? Це при тому, що багато організацій, в тому числі й соціальні служби, перебувають тут на пташиних правах. Якщо взяти Управління соціального захисту, то умови, в яких вони працюють – це ЖАХ! По-іншому не назвеш.

Юрій Вікторович особливо відзначив в цьому плані «колосальну роботу», яку проводить в Станиці Норвезька рада у справах біженців (можу підтвердити: у населених пунктах прифронтової зони великовантажні машини з літерами NRC, навантажені будматеріалами, зустрічаються набагато частіше, ніж усі інші):

– Кількість відновлених будинків вже перевищила тисячу; два десятки – повністю відновлені. У них є кошторис, здається, 48 «квадратів», ось будинки такої житлової площі вони зводили під ключ. Тобто людина могла вселятися відразу. Єдине – меблі та інше придбали за свій рахунок. Ось це, напевно, знизило градус напруги.

SAPIENTI SAT

Я попросив Юрія Гриценка відповісти з тим максимумом відвертості, яку може дозволити собі посадова особа державної адміністрації.

– Ви знаєте, я вже говорив, що з кінця 2015-го, 16-го тут не велося активних бойових дій. Тому не можна сказати, що після розведення військ щось різко змінилося. Ми не відчули жодних змін. Те, що змінилися можливості військових у частині позицій – ми, цивільні люди, судити про це не можемо. Що стосується тих, хто йде сюди з тієї сторони, то вони задоволені: міст побудували, дорогу зробили, відділення банку відкрили... Їхню позицію широко висвітлюють в пресі, їх чують все. А от позицію станичан, які кажуть: «А навіщо ви сюди ходите?»... Вибачте. «Ви створюєте черги, з-за вас підвищилися ціни на продукти харчування. Ми не можемо до жодного банку потрапити – ви всі сюди йдете. Комунальні платежі не можемо заплатити». І багато інших... незручностей. Тому мир всі вітають, всі про мир кажуть: «Так, ми за мир». Але за мир не ціною забуття тієї крові, яку пролили наші воїни, відвойовуючи цю територію. Повірте мені: я теж не прихильник того, щоб ходити по цій землі, забувши пролиту кров. У тому числі – до мосту.

Як на мене, для розуміючого – досить.

* * *

З інших спікерів лояльніше за всіх про розведення висловився якраз голова громадської організації. Держслужбовці з тією або іншою мірою відвертості висловлювалися з занепокоєнням. Зрозуміти їх неважко: за останні три-чотири роки налагоджений побут, збудовані якісь стосунки з громадою, з тими ж міжнародними організаціями, з колегами в більш благополучних районах і містах. Поява бойовиків, навіть якщо вони ходитимуть по вулицях селища без зброї, внесе в життя станичан досить відчутний психологічний дискомфорт.

Ну, а що стосується життя в Станиці, навіть візуально воно нормалізується: навіть якщо дивитися з переїзду – з «горбатого» мосту через завмерлу залізницю – на селище, можна помітити щойно відремонтовані дахи.

І так: стоголову чергу до районного відділення Ощадбанку спостерігати теж довелося. Судячи з пудових вузлів, з якими не розлучаються клієнти, вони явно прибули з окупованої території. Теж ознака нормалізації.

Михайло Бублик, Сєвєродонецьк

Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-