Музей, що пахне яблуками й кінофільмами
Є на Чернігівщині музей, де завжди по-домашньому затишно. У ньому пахне яблуками, сіном і квітами, витає дух минувшини. А ще лунає слово. Сильне, проникливе слово видатного сина українського народу - письменника-класика, сценариста і кінорежисера зі світовим ім’ям Олександра Довженка. Напередодні 125-річчя від дня народження митця проєкт "Точка на карті" вирушає в селище Сосницю Чернігівської області, де у простій селянській хаті досі висить його колиска.
ХАТА ПІД ОЧЕРЕТОМ
У Сосницькому меморіально-літературному музеї Олександра Довженка я вже не вперше. Тому, побачивши скульптуру юного Сашка перед входом на подвір’я, вітаюся з ним, як із давнім знайомим.
Заходжу у ворота з дашком-вістрячком та отворами для голубів, радію, що в садибі тихо. Для відвідувачів — вихідний, і є можливість побути з Довженком наодинці, походити його стежками, згадати почуття, викликані свого часу його творами, зрозуміти час і місце, в яких сформувався світогляд генія.
Тут все, як і раніше: батьківська хата під стріхою, клуня, погрібник, колодязь-журавель, тин із глечиками, сад, альтанка, квіти. І те, що візуально начебто нічого не змінилося, навіює спокій і впевненість, що цей історичний двір у надійних руках.
В адміністрації музею, щоправда, робота кипить - приїхали колеги з Чернігова й вирішуються якісь важливі справи. Та директор Любов Наконечна знаходить для мене час. Ми сідаємо на лаві навпроти хати й починаємо розмову про сьогодення меморіального обійстя. Перше, на що звертає мою увагу господиня, - це що хата крита не соломою, як раніше, а очеретом.
- Перекрити її соломою у нас уже немає можливості. Востаннє ми намагались це зробити силами музейних працівників. Заготували велику кількість соломи, але змолотити її так, щоб у ній не залишилося жодної зернини, не змогли. Це - важка робота, потрібна практика. А зерно лишилося - зверху сойки стріху розсмикали, всередині миші завелися. Тому ми запросили майстрів із Великих Сорочинців Полтавської області й вони перекрили дах очеретом. Приїхавши, хлопці казали, що працюватимуть за голландською технологією. А коли почали роботу, ми побачили, що технологія-то наша, українська. У мене дідусь цим займався, то я знаю, - розповідає Любов Миколаївна.
Очеретом сорочинські майстри перекрили також клуню. Дехто вважає, що заміна матеріалу покрівлі призвела до втрати пам’яткою автентичності. Певною мірою це так, але що поробиш, коли на збереження наших святинь держава грошей не виділяє, відповідних фахівці не готує. Добре, що на місцях люди не опускають рук і роблять бодай те, що можуть.
Заходимо в хату, дерев’яну, обмазану глиною. Вона низенька, але ошатна. Сіни і дві кімнати обставлені як меморіальними речами довженківської родини, так і предметами побуту, типовими для того періоду. З меморіальних - ліжко, скриня, дзеркало, вишивані рушники, одяг, ткані вироби, посуд, виготовлений дідом Семеном (він майстер був), діжка для зерна, ночви, ступа, драбина та багато іншого. Над ліжком - портрети батьків Олександра Довженка, написані із фотографій спеціально для музею київським художником Онофрійчуком. Та, мабуть, найцінніша річ - саморобна колиска, підвішена на вервечках під сволоком. У ній в родині колихали новонароджених дітей і, без сумніву, крихітного Сашка...
У першій кімнаті, що слугувала й кухнею, - велика піч та груба для опалення світлиці. Екскурсовод розповідає, що піч збереглася з довженківських часів, а грубу збудували пізніше для опалення будинку, бо піч тепер не топлять - бережуть.
- Ось тут, врівень із піччю, був великий піл - на ньому спали покотом. Лягали і на лавах. А влітку - хто де примоститься: на сіні в клуні, на погрібнику чи в стозі сіна. В автобіографічній повісті "Зачарована Десна" Довженко писав: "Ми жили в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, влітку смажилися на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, той не знає тієї радості і повноти життя", - з любов’ю цитує Наконечна.
Зі здивуванням дізнаюся від неї, що Довженки у світлиці не жили - відкривали й прикрашали її рушниками тільки на великі свята: Різдво, Великдень, Зелену неділю. Можна уявити, як тіснилась величезна родина - мати, батько, баба, дід і купа дітей - у невеличкій кімнаті. Певно, тому й мерла малеча, як підкошена, щойно в родину потрапляла небезпечна інфекція. Відомо ж, що із 14 малих Довженків вижило тільки двоє - Олександр і його сестра Поліна.
У пам’яті спливає історія про те, як в один день тут пішли на небо четверо братиків-соловейків. Багато сліз і горя знала ця старенька хата...
РИБУ ПРОДАВАЛИ ВОЗАМИ
Ще одним відкриттям для мене стала клуня. Раніше вона стояла зачинена, а кілька років тому її наповнили експонатами й нарешті відкрили для відвідування. Колись у ній зберігали й обмолочували снопи. Тепер тут можна побачити різний сільськогосподарський реманент кінця XIX - початку XX сторіч, який був у користуванні селянської родини, віз, човен-довбанку з верби, підсаку для риби тощо.
Видно, що рибальству у Довженків приділялася серйозна увага. Та й як могло бути інакше, коли неподалік протікала така розкішна й багата на рибу річка Десна. Пишу в минулому часі, бо нині вона, на жаль, уже не така. А тоді...
- За часів довженкового дитинства в центрі Сосниці чотири рази на рік проводились великі ярмарки. Згадуючи їх, старожили розповідали, що рибу в Сосниці продавали не кілограмами, не пудами, а возами. Так її було багато, - зазначає директорка музею.
А я пригадую, як у "Зачарованій Десні" Довженко писав, що в повінь у хатах соми плавали... Оце риби було!
З річки, куди мене в уяві перенесли човен та підсака, знову повертаюся у клуню з її хліборобським минулим. На стінах тут висять снопики жита, пшениці, проса, тютюну. Останнього в цих краях вирощували багато, а коли його збирали, запах у селі стояв такий, що дихати не давав. Про це у своїх спогадах писала Анна Керн - онука відомого свого часу співака-сосничанина Марка Полторацького і ніжна подруга російського поета Олександра Пушкіна.
А от льону й коноплі, які теж культивувалися в цих краях, для експозиції вже не знайшли - їх ніхто поблизу не вирощує. Любов Наконечна шкодує про це, бо ж так хочеться їх показати частим гостям музею - дітям. Малих відвідувачів тут завжди багато у травні та червні, і їм дуже цікаві старі будівлі та розповіді про життя їхніх прадідів.
ЯБЛУКА З ДОВЖЕНКОВОГО САДУ
Від клуні повз гранітне погруддя Довженка 1965 року доріжкою йдемо у сад. Він, зауважує Любов Миколаївна, на силі вже підупав. До того ж буревій, що пронісся над Сосницею позаторік, зламав-знищив аж сім яблунь. Та все ж позад хати вціліла посаджена ще дідом Семеном груша-спасівка і родить уже молодий сад. Його заклали років 8 тому із тих сортів яблунь, що росли у довженковому садку: пепінки, путівки, антонівки.
Цього року яблука не вродили, та коли вони є — їх обов’язково пропонують гостям: туристам, учасникам різних заходів, діткам. Мені теж доводилось їх куштувати, тож знаю про них не тільки з розповіді. Яблука з довженківського саду - свого роду "фішка" цього музею, тож рости їм тут і рости...
Не дає згаснути саду і давня музейна традиція посадки молодого фруктового дерева на день народження митця.
- Тут біля хати стояла і родила антонівка дружини Довженка Юлії Солнцевої (зараз дерево вже пропало). А ось біля доріжки - яблунька-путівка, посаджена Тетяною Дерев’янко - директором музею Довженка на кіностудії його імені в Києві. А там он груша-спасівка, яку садив відомий співак, друг Довженка Іван Козловський, - показує дерева Любов Миколаївна.
Вона каже, що особлива атмосфера, яка панує в саду і досі, завжди приваблювала сюди людей.
- Сосничани пригадують, що коли студентом Довженко приїздив додому на канікули, то тут у саду розкошували діти. Їм Сашко дозволяв усе. Міг залізти на дерево й нарвати їм пазуху яблук. А там, під дідовою грушею, стояв величезний стіл із лавами. І цілими вечорами, а бувало й ночами, Сашко зі своїми ровесниками й старшими людьми сиділи й розмовляли. А мама, коли вставала вдосвіта топити піч, пекла млинці й у вікно, що біля печі, подавала їм. Тут завжди було людно, атмосфера була щира, бо такими людьми були довженкові батько, дід і мати, - розповідає Наконечна.
І додає, що зараз, коли люди приходять у цей сад і налаштовуються на ліричний лад, їм пригадуються безсмертні довженкові слова: "Стій, людино, зупинись! Ось твій світ - дивний, прекрасний. І живеш у ньому одну якусь коротку мить. Радій, добрій"...
Моя співрозмовниця проникливо цитує Довженка, і мені пригадується складна біографія цього унікально талановитого чоловіка. Він розумів, що за 62 роки свого нібито й не надто короткого життя зробив дуже мало. Та хіба така творча й вразлива душа могла вільно творити у ті людиноненависницькі часи...
ВСЕ ЗАСТИГЛО У ЧАСІ І ПРОСТОРІ
Музей Довженка в Сосниці був відкритий у 1960 році. За 4 роки по тому тут з’явився невеликий фінський будинок, у якому розташувалась літературна експозиція. Пізніше до нього прибудували невеличкий кінотеатр на 50 місць та приміщення для адміністрації, розширили фондову кімнату. Все це було давним-давно, і відтоді тут нічого не додалося. Хоча не раз до різних ювілеїв митця виготовлялась проєктно-кошторисна документація на будівництво великого виставкового павільйону з кінозалом на 150 місць та фондовими приміщеннями. Ні до 100-річчя Довженка, яке відзначало навіть ЮНЕСКО, ні до 120-річчя ніякий проєкт тут реалізований не був.
- У нас понад 6 тисяч експонатів основного фонду, але приміщення дуже тісне, треба розширювати експозиційні площі. Сьогодні життя диктує зовсім інші вимоги для музеїв. Тому хотілося б, звісно, мати й аудіогіди, і QR-коди біля кожного цікавого експонату, і дитячий майданчик, - мріє директор.
А я пригадую, як ще 12 років тому вона розповідала мені про експонати, придбані московським племінником Довженка Тарасом Дудком. Він витратив 10 тисяч доларів на повернення речей, що належали його знаменитому родичеві, і готовий був передати їх Сосницькому музеєві за умови розширення експозиційних площ. Та оскільки цього зроблено не було, експонати так і залишились у Москві. Як і прах Довженка, який планували перевезти на Батьківщину і вже навіть вели перемовини про це.
Наконечна зауважує, що літературна експозиція була підготовлена до 100-річного ювілею Довженка. У хронологічному порядку тут розміщені фотографії, документи, речі, малюнки, які розповідають про дитинство, юність, навчання, трудовий шлях письменника і кінорежисера. Окрім того - талановитого художника-карикатуриста, яким Довженко теж був. І, звісно, кадри з його фільмів, що свого часу принесли митцю світове визнання.
Окремо відгороджений куточок робочого кабінету Довженка, створений із меморіальних речей, взятих із його московської квартири. Тут книжки з особистої бібліотеки, німецька друкарська машинка, годинник, перекидний календар, поруч на вішалці - одяг. Придивившись до речей уважніше, розумію, що їх колишній власник, по суті, наш сучасник. Ну, хіба що комп’ютера на його столі немає, а так все, як і в нашому житті.
Переходимо в кінозал, і я бачу, що він дійсно замалий. Уявляю, як тісно тут буває, коли на народини Довженка чи кінофестиваль з’їжджаються в Сосницю сотні кіношників і акторів. У цій святій для них садибі вони спілкуються, обмінюються досвідом, демонструють свої фільми.
Загалом життя в музеї, попри його розташування в провінційному куточку Чернігівщини, досить насичене. В останні два роки тут проводиться молодіжний мистецький фестиваль "Капелюш", започатковано лекторій "Мемуар-портрет", присвячений друзям Довженка, в садку прижилася арт-терапія для дорослих, а для дітей тут завжди рай. Із початком нового навчального року для них у садибі організовуються заходи пізнавального характеру, перед великими святами - цікаві майстер-класи з ужиткового мистецтва, влітку - екскурсії та розваги.
Днями в музеї Довженка знову буде людно - 10 вересня Сосниця відзначатиме 125-річчя від дня народження геніального земляка. На свято очікується приїзд великої делегації з Київської кіностудії та Національного центру Довженка, буде багато молодих акторів. Традиційно вручатиметься премія імені Довженка, в садибі й місцевому кінотеатрі проводитиметься багато цікавих заходів: театралізована екскурсія, демонстрація фільмів, творчі зустрічі, виставки... І, звичайно, висаджуватиметься молода яблуня. Останнім часом честь закласти її надається лауреатам довженківської премії.
Наталія Потапчук, Чернігів-Сосниця.
Фото автора.
