Віталій Комарницький, голова Луганської ОДА
Там наші люди, і вони не повинні кожен раз доводити, що вони наші
22.07.2019 17:53

Про Віталія Комарницького широкому загалу було відомо, що до свого призначення на посаду голови Луганської обласної державної адміністрації він 12 років пропрацював ректором Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. Як на мене, у прифронтовому регіоні досвід правоохоронної роботи зайвим не буде, але, як з’ясувалось, у Віталія Мар’яновича є ще й інший досвід і кваліфікація, які вже точно знадобляться області. І бачення того, що і як треба робити, є. Утім, розмову нашу ми почали з його біографічних даних. Які навіть на Луганщині не всім були відомі.

БУДІВЕЛЬНИК У ПОГОНАХ

– Я уродженець Кримської області (адміністративна одиниця, що існувала в Криму до 1991 року, – ред.); батьки саме були там в експедиції, затрималися ненадовго. Нижньогірський район, така сільська місцевість. Власне, про Крим більше нічого до ладу не знаю. А виріс я у Харківській області, закінчив школу в Близнюках, у 1981 році вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту. Кваліфікація – інженер-будівельник. Відразу ж після закінчення інституту був направлений у розпорядження УВС Ворошиловградського облвиконкому – так тоді називалися обласні управління міліції. Три роки пропрацював в управлінні капітального будівництва УВС вільнонайманим співробітником; у 89-му вдягнув погони. До 93-го служив в управлінні з питань виконання покарань, а з 93-го, з моменту заснування – на той момент – училища міліції, був першим наказом, в числі перших п’яти осіб, призначений помічником ректора з будівництва. Надалі – проректор; був ще невеликий проміжок перед ректорством, коли я працював начальником Центру післядипломної освіти.

З 2007 року – ректор Луганського державного університету внутрішніх справ – по 7 липня 2019 го. Тобто 12 років – на цій посаді. В університеті, з 1993 по 2007 рік – поруч з Едуардом Олексійовичем Дідоренком (правознавець, засновник і перший ректор Луганського державного університету внутрішніх справ, – ред.). Думаю, його прізвище в Україні добре знають.

Ви – Заслужений будівельник...

– Так, у 1999 році Леонід Данилович Кучма мені вручав почесне звання «Заслуженого будівельника України». Я будівництвом весь час займався – і в системі органів внутрішніх справ, і коли працював в УВП, будував спецоб’єкти. Все специфічне, що було пов’язане з системою, зокрема й житло для співробітників. А з 93-го – в університеті. Коли ми брали училище на баланс, воно займало 7,5 тисячі квадратних метрів. А коли пішли в 2014-му – залишили там 56 тисяч метрів. Ми весь час будувалися, весь час були в динамічному розвитку. Як матеріально-технічної бази, так і становлення професорсько-викладацького складу. Друге, напевно, важливіше, хоча це повинно бути в діалектичній єдності.

Два сина, двоє онуків. Одружений, природно (посміхається) – з 1986 року. До речі, з дружиною ми разом вчилися в інституті. Однокурсники.

Вона за вами не пішла в правоохоронці?

– Ні, вона працювала в будівництві, останнім часом – в юстиції. Ну, а потім так обставини склалися – здоров’я мами – що вона пішла з роботи. Батькам теж потрібно приділяти увагу.

Не хотілося б відволікатись від теми вашого «губернаторства», але все ж запитаю: як ви – і університет – виїжджали з Луганська в 2014-му? Тому що всі спогади про той період крутяться навколо Управління СБУ, обласної адміністрації. А що відбувалося на Ювілейному, практично ніхто не розповідав (ЛДУВС розташовувався в передмісті Луганська – селищі Ювілейному – авт.).

– Можу так сказати, що на Ювілейному цікаво і весело було. З лютого місяця у нас розмістилися додані сили – Хмельницький, Вінниця. Вони всі в нас перебували. У травні нас закидали пляшками із запальною сумішшю. Але там у них не зовсім все вийшло – ми ж по периметру охороняли територію. І потім, я впевнений, це все мало більше характер залякування. Були демарші, коли курсантів потрібно було на практику направляти. Приїжджали нібито батьки. Але я ж з першого дня там, практично пам'ятав візуально всіх батьків. Справжніх, може, з десяток було, всі інші – привізні люди. Так що…

Потім було дев’ять прямих влучень у будівлі університету.

З гранатомета?

– Та ні, далекобійна артилерія, скажімо так. Руйнування були... У серпні місяці нас захопили. І у вересні ми отримали команду... Часто запитують: чому так надовго затрималися? Ось, коли отримали команду – наступного дня групами виходили.

Велика частина вийшла?

– В основному всі вийшли. Інша справа, що потім сталось. Побутові питання; неясно було – куди передислокуватися. Тобто були нюанси. Багато хто почав звільнятися через цю невлаштованість і невизначеність. І все-таки ми єдиний вуз у Донбасі – не в Луганській навіть області, а в усьому Донбасі – у якого «клон» у Луганську з’явився аж через півтора року. У всіх інших вузах вже з 1 вересня 2014 року почалися заняття. А на нашій базі й під нашою вивіскою вони аж у 2015-му пізньої осені відкрилися.

ПЕРШІ КРОКИ

Тоді – про вашу роботу на нинішньому посту. Ви перший від початку війни глава Луганської ОДА, у кого відразу щось почало виходити. Почав ходити автобус від КПВВ у Станиці до горезвісного мосту і назад...

– Дякую, але... Ви знаєте, я для себе намітив – що потрібно зробити вже сьогодні-завтра – а також те, що потрібно через рік-два, має спрацювати. Створити якусь стратегію хоч на пару років. Ось, ви бачите – у мене на столі топографія лежить, креслення, ескізи. У понеділок (15 липня – авт.) я був на засіданні робочої групи Кабінету Міністрів під керівництвом віце-прем’єра Зубка. А ось буквально півгодини тому він мені дзвонив, і швидше за все, що у вівторок поїду знову. Я вже говорив, що перед тією нарадою я дзвонив Леоніду Даниловичу Кучмі. Він почув – і в понеділок на засідання кабмінівської групи прийшов, підтримав. Оскільки частина питань пов’язані з КПВВ і з мостом, його участь була дуже важливою, з точки зору Мінського формату. Тому Леонід Данилович продовжує жити тематикою нашої Луганщини.

Прикро ось за що. Всі говорили, говорили – а немає навіть проекту цього переходу. Але я пішов далі. Вважаю, що нам уже потрібно думати перспективно – про той міст поруч зі Станицею, який далі, на об’їзній дорозі, що проходить повз пам’ятник князю Ігорю (пам’ятник у 2003 році відкривали за участю Леоніда Кучми і мера Москви Юрія Лужкова – авт.) і веде на Біловодськ. Я розумію, що багато хто мені зараз можуть сказати, що «воно не на часі» та інше. Але – це ж який міст!

Я завжди приклад наводжу: навіть Столітня війна в Європі – і то вона мала своє закінчення в XV столітті. Так і тут: колись же буде закінчення. А може, ще до того почнеться реалізація, буде стояти питання точно так само, як сьогодні на КПВВ: «Скільки коштує? Які потрібні конструкції?..» – а нічого немає. Розмови є – і більше нічого. Єдине, що мені військові знайшли – це ось такі ескізи. Це навіть не проекти – два листи, без вихідних даних, хто робив розрахунки.

Може, це тому, що немає спільного бачення: наші наполягають на трьох метрах ширини полотна; та сторона говорить про п'ять (щоб танки могли проходити?)...

– Так, у тому числі й тому. Ось чому я відправив на ім’я прем'єр-міністра лист і у вівторок буду розмовляти, щоб збирали міжвідомчу групу (це і військові, й прикордонники, і ми) – щоб вийти на єдині параметри. Тому що у кожного свого бачення – а потрібне єдине. Чи будуть з цього якісь дивіденди? Ну, дивіденди завжди будуть, бо це ж наші люди.

До речі, про дивіденди. Станиця завжди славилася тим, що постачала півмільйонний Луганськ, та й інші індустріальні центри області овочами, ягодами, фруктами. Сьогодні її мешканці цієї статті доходу позбавлені...

– Так, я ж учора туди виїжджав. Щодо автобуса – люди підходили, спасибі сказали. Приємно. Але, з іншого боку, я просто був шокований. Не знав, що людям говорити. Сльози наверталися: черги ці, спека. Бабусі, дідусі. Це просто кошмар. Підійшов туди, де зруйнована частина: сидять такі хлопці кріпенькі, футболочки чорненькі. Питаю: «Ви, напевно, волонтери, безкоштовно працюєте?» Вони мені: «Звичайно, волонтери». Бачу: якраз із того боку шановний професор, який з Едуардом Олексійовичем навчався в паралельному класі. А він уже не може йти. Я їм і кажу: «Ну, давайте, допоможіть старій людині. Ми вам на камеру подякуємо. Вас вся країна буде бачити». Погоджуються (сміється).

Те, що я вчора побачив... Власне кажучи, це для мене не новина – я ж місцевий житель. Слава Богу, нас почули в Кабміні, й учора начебто затвердили наші пропозиції, що потрібно зробити перелік заборонених до провезення товарів. А все, що не заборонено – дозволено. Ну, навіщо людей мучити? Там автовокзал поруч; потрібно з землею розібратися і з логістикою. Я так вважаю, що потрібно створити... Ну, ринок – це голосно сказано. Треба налагодити сферу обслуговування. Встановити пункт Держспоживслужби – не в сенсі перешкоджання, а щоб був якийсь контроль якості й санітарної безпеки. Так, там є два пункти «Ощадбанку», де люди з того боку можуть не тільки зняти гроші, а й пройти ідентифікацію – і я знаю, що по Станиці таких уже 11 стоїть. Але це ж усе в глибині селища. А люди звідти йдуть переважно старших поколінь. Тому потрібно більше в районі КПВВ таких пунктів розмістити. Я вже доручив голові райадміністрації з цього приводу розібратися.

Учора ввечері у мене вже були прикордонники, теж із пропозицією прискорити процес переходу. Подивимося – я не впевнений, що з усім погодяться представники Генштабу. Але... Дорогу осилить той, хто йде. Розмовляти потрібно. І знову: для мене червоною ниткою проходить: «Там наші люди, і вони не повинні кожен раз доводити, що вони наші».

ПРОБЛЕМИ ІНФРАСТРУКТУРИ ТА ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ

Ще до ваших досягнень можна додати те, що ви домоглися наради в Кабінеті Міністрів саме стосовно проблем Луганщини.

– Хвалитися начебто і не варто, але це правда: вся нарада була присвячена тільки Луганщині. Єдине, що ми вписали деякі питання, що стосувалися і Донецької області. Припустімо, юридичний статус КПВВ. Насправді юридично їх не існує, і що це таке – ніхто не може сказати. Тому в протоколі відразу писали: «Луганська і Донецька область».

Я до чого про цю нараду згадав. Подивився протокол – а там нічого не говориться про будівництво Кремінської підстанції, через яку область повинна нарешті знову приєднатись до енергосистеми всієї України. Невже це не обговорювали?

– Ні, ні, питання це зрушилося з місця. Коли готувалась ця нарада – ми ж ще і попередню роботу провели. Питання фінансування – вирішено, питання проектування – вирішено, сервітути... Всі договори укладені. Там сьогодні на перше місце виходить питання контролю. Ми ж теж намагалися не перевантажувати, в тому числі й Кабмін. Я для себе намітив два головних питання: це енергоміст і залізнична гілка, яка з’єднає дві лінії: Кондрашевська – Лантратівка і Попасна – Куп’янськ (після захоплення частини області було розірване залізничне сполучення між східною та західною частинами області, а отже, і з цілою Україною – авт.).

Щодо залізниці – сьогодні мені вже скинули кошторис. Я вів переговори з Харківським інститутом, який займається залізничним проєктуванням... До речі, директором виявився наш, луганчанин. Так що наших багато всюди (сміється)… Скинули кошторис на техніко-економічне обґрунтування. Десь грубо на ТЕО – 3,5 мільйона. Теж три роки розмови йдуть – а навіть проєкту нема. Тепер справа зрушила. Більше того, коли ми почали впритул займатися, прозвучала цікава ідея. Раніше весь час малася на увазі лінія в північній, сільськогосподарській частині області, що повинна була зв’язати Сватове з Білокуракиним. А тут ідея з’явилась, і вона набагато цікавіша: лінія Рубіжне – Старобільськ. Лінії так само будуть пов’язані, але тут, південніше, вузол набагато солідніший: промисловий регіон Сєверодонецьк–Лисичанськ–Рубіжне. І сама географія зручніша. Може, кілометрів трохи й більше вийде, але завдяки ландшафту проєкт виявиться менш витратним: менше доведеться будувати мостів, насипів, дамб тощо. Ось бачите: коли починаєш виходити на щось конкретне – з’являються нові ідеї.

Ви ще багато про автомобільні дороги згадуєте.

– По-перше, це всеукраїнська наша біда. По-друге, я на робочій групі Кабміну піднімав це питання, – ми не освоюємо навіть ті кошти, що нам дають. І ефективність використання цих грошей... Я вчора їхав у Станицю – ну, Бог його знає, я не розумію такого: там, де нормальна дорога, але є маленька ямочка – зрізають увесь верхній шар, починають ремонтувати. Я все розумію: існують технологічні карти, циклічність. Припустимо, термін експлуатації – десять років. Термін підійшов, і, хоча дорога в хорошому стані – починають її міняти. Все це правильно, але ось на ділянці дороги Щастя – Новоайдар починають зрізати асфальт там, де він взагалі нормальний. Далі кілометрів десять – їхати вже неможливо. Я викликав керівника, а він каже: «Ми два роки вже ведемо переписку з інститутом – що нам робити?! Треба експертизу проводити...». Це йому треба проводити експертизу!

ЧИ ВИЙДЕ ДІАЛОГ?

Що ще вперше в практиці обласної адміністрації – ви поспілкувалися з депутатами Сєверодонецької міськради. Про це можна прочитати на сайті ОДА; потім цю ж інформацію поширив сайт міськради. Але ніде не говориться, що ж відповіли депутати на ваші пропозиції.

– Ну, я ж живу тут. Бачу, як розвивається те ж Рубіжне – зовсім поруч. Можна ж порівняти. Всі бачать. І я не літаю в космосі – ходжу цими ж тротуарами, цими ж дорогами їжджу. Це абсолютно ненормально. Але діалог все одно потрібен. Більш того – я чекаю відповіді на свої пропозиції. Розумію, сесію проведуть.

…Як на мене, це не те, що правильно – це єдино можливе рішення: у нас досі немає обласної лікарні, нема третинного рівня медичного обслуговування. Все ми кудись їздимо лікуватися – до Харкова, Дніпра, Одеси. А треба лікуватись на місці. Є міська лікарня, міська поліклініка – цілий комплекс. Здається, розумно було б зробити з неї обласну лікарню. Адже люди ті ж будуть обслуговувати – але це ж буде інший рівень. Фінансування буде інше. Мало того, ми фінансове напруження з міста знімемо – візьмемо фінансування на себе.

У цьому питанні ми пішли ще далі. Я запрошував ректора нашого Державного медичного університету. Науковцям така ідея теж дуже подобається: зробити на базі обласного центру клінічну лікарню. Там будуть кафедри; професура буде залучена. Це ж якість буде зовсім інша. Навіть нормативно ліжко-місце в міській лікарні й в обласній відрізняються у фінансуванні. Ну, подивимося, послухаємо, яку дадуть відповідь. Але я посил зробив. Більше того, я не відступатимуся. Так, я в Кабміні щодо цього вже провів переговори. Все про будівництво, про те, що давно говорилося (попередники працювали над будівництвом нової обласної лікарні – авт.), але ми ж розуміємо, що навіть при наявності грошей – на будівництво нового комплексу піде як мінімум два-три роки.

То міські депутати вам попередньо хоч що-небудь відповіли?

– Я разів зо три заходив з різних боків (посміхається). Конкретної відповіді не було. Але це нормальна ситуація. Повинно ж відбутись колегіальне рішення. Інша справа, що затягувати з цим не треба. Потрібно обговорити в комітетах; поцікавитися думкою колективу лікарні.

Ви ще нікого не призначали, не звільняли? Якими принципами в кадровій політиці керуватиметесь?

– Що стосується звільнень, то згідно зі статтею 10 Закону про місцеві державні адміністрації, в день призначення глави – всі заступники подають на звільнення. Це процедура не одного дня, але документи направлені. Щодо нових призначень – стежте за офіційною хронікою. А в принципі, хто це може бути?.. Ну, по-перше, луганчани, точніше, жителі Луганської області. Щоби професійно були підготовлені. Щоб люди були комунікабельні. З якими буде, і мені в тому числі, зручно працювати. Зручно в тому плані, щоб питання вирішувалися.

Вам цікавіше тут працювати, ніж на попередній посаді?

Обіцяю всім жителям області, що буду працювати чесно

– Можу ось так сказати. Пропозиція очолити адміністрацію була для мене несподіваною. Я якраз був із тих, хто не стояв у черзі. Мені пропонували балотуватися до Верховної Ради – я подумав і відмовився. Ну, а потім... Ви знаєте, у нас в університеті останнім часом все стало виходити. З гордістю кажу: в системі вузів МВС – при тому, що це Харків, Львів. Київ, Дніпро, Одеса. Так ось, з урахуванням того, які це «монстри» – у нас найвищий конкурс. І це якраз показник того, що ми йдемо правильним шляхом. Тому в мене і були сумніви – чи потрібно щось змінювати у своєму житті. Ну, а зараз... Зараз, знаєте, у мене азарт з’явився. Чесно кажучи, я давно вже такого азарту не відчував. І мені вже здається: і люди, які поруч зі мною, які будуть далі зі мною – вони теж потихеньку починають міняти ритм.

* * *

Наостанок запитав співрозмовника, що він сам хотів би додати до нашої бесіди.

Люди мають повірити, що жити можна по-іншому

– Що я можу сказати... Обіцяю всім жителям області, що буду працювати чесно. Я завжди відкритий, і ще раз повторюю: за мною нічого немає – ні будинків, ні великих банківських рахунків, ні “заводів і пароходів”. Люди повинні повірити, що можна жити трошки по-іншому.

Не хочу вимовляти високих слів, але вже були й міжнародні партнери – я в Києві з ними спілкувався. Вони й не приховували: не хочемо до вас заходити, оскільки занадто велику ціну потім доведеться платити.

Але я обіцяю людям максимальне сприяння.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк

Фото Романа Мамедова

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-