Як вівчарі на Підпулі сир варять

Як вівчарі на Підпулі сир варять

Точка на карті
Укрінформ
Високо в горах, де народжується справжня овеча бриндзя

Таких точок на карті українських Карпат — мова про місця, де, як ось тут, під вершиною Підпули на 1600 метрах над рівнем моря, розташовуються полонинські вівчарні господарства — чимало. Це місце щоденного трудового подвигу вівчарів (уявіть собі роботу за будь-яких погодних умов від 3-ї години ранку до 23-ї вечора), це літній прихисток для овечої отари в 500 і більше голів, це місце перепочинку для туристів, що ходять горами, і навіть — точка гастротуризму, бо тут дегуструють сир, бриндзю та вурду, це, зрештою, місце заробітку для тих, хто у ХХІ столітті хоче вівчарити, як то робили дідо і батько. Минулого тижня й ми надибали таких вівчарів під час поїздки Свидовецьким масивом, зайшли до них у колибу на свіжу вурду та добру розмову.

БО ДІДО ВІВЧАРИВ, БАТЬКО ВІВЧАРИВ, ТО І Я

Надворі — близько 14-ї години, у вівчарні овець нема, пішли на пашу, з колиби йде доверху сизий димок: значить, варять сир.

Нас зустрічають гавкотом вівчарські пси, біля колиби лежать дві кізки — вони мають хворі ноги, то не пішли на пашу, на кілках висить вчорашній та сьогоднішній сир і вурда, загорнуті в старі фіранки.

До нас виходить один із трьох вівчарів, які тут працюють — Михайло Литвин. Колеги-телевізійники просять записати інтерв'ю, Михайло зі знанням діла прилагоджує собі до футболки мікрофона і стає в кадр (видно, що не вперше). Слухаю кілька хвилин їхню розмову збоку.

Михайло Литвин
Михайло Литвин

Чоловік розповідає, що родом із Глибокого Потока, вівчарює тут на цій полонині вже 15 років, як водиться у цих краях, “бо дідо вівчарив, батько вівчарив, то й я”. Михайло має і своїх 20 овець, але тут разом із трьома колегами випасають загальне стадо трохи більш як у 450 голів. На полонину в цьому році прийшли першого червня, підуть униз в Глибокий потік (село на Тячівщині) в середині серпня.

НА РІК ҐАЗДІ ТРЕБА 30 КГ БРИНЗИ, РЕШТУ ПРОДАЄ

- 450 голів — то велике стадо? - й собі починаю розмову з вівчарем з Глибокого Потока.

- Нормальне, - каже вівчар. - Це збірне стадо — ґазди віддають по 5-10 своїх домашніх овець, дехто 20, 50 голів, а є люди, які й по 400 овець мають. У нас у селі майже кожен овець тримає — собі на сир та на м'ясо, та й на продаж.

- Скільки доброму ґазді, що тримає овець, сиру треба?

- Та близько 30 кг бринзи буде досить. Чоловік, котрий має 20 овець, отримує з них 140 кг сиру, це крім вурди (сир, який відварюють із сироватки з додаванням молока, - авт.), але він то не з'їсть, треба продати. Так само ягнята — з цих 20 овець матиме молодого м'яса біля 300 кг, то він їх також не з'їсть, мусить продати.

Тут на полонині троє вівчарів на день виготовляють до 70 кг сиру та вурди. Вівчар Іван каже, що від 100 овець мають 700 кг сиру, на день виготовляють десь 60 кг, але ця кількість зменшується до осені, бо й молока у вівці стає менше.

Раз на кілька днів до них приїжджає знизу головний вівчар з “уазиком”, звозить усе те в село, віддає ґаздам або ж продає.

МОЖНА 50 ТИСЯЧ ЗАРОБИТИ, ЯКЩО МАЄШ ХИСТ

- Добрий у вас заробіток?

- Маємо по 250 гривень за голову — це наш заробіток. За сезон, якщо добре працювати, можна 50 тисяч заробити. Але якщо хисту нема, то можеш і з 20-ма тисячами потім піти вниз.

- Це добрі гроші, як вважаєте?

- Це тяжкі гроші, - каже Михайло. - Я цю роботу дуже люблю, тому виходжу на полонину. Я з 16 років ходив помагати старим вівчарям, то, скажу вам, до цього треба мати хист і любов. Бо тут спочивку, ані спання нема: на сон є 4 години, встаємо о 3-ій ранку, коли більше овець, під 500, то й раніше, о 2-ій годині, аби встигнути до світанку їх передоїти та вигнати на пашу на полонину. Не поженеш вчасно — не напасуться добре, не напасуться — не буде молока, а отже й сиру, а не буде сиру — не заробиш нічого.

Іван Філіп
Іван Філіп

- То як так важко, чому ви сюди йдете?

- Бо мусить хтось і тут бути! - каже Іван Філіп, колега Михайла.

- То ви оце відпрацювали до серпня — і все, потім весь рік відпочиваєте?

- Та де! На заробітки їдемо! Хто в Москву, хто в Чехію, хто в Румунію, по будівництвах, - каже Михайло.

- Я от, - додає Іван, - у минулому році в Чечні був, сад там одному чоловіку закладав, я то вмію і люблю робити.

- А де вигідніше — на будівництві чи тут, на полонині?

- На будівництві, звісно! - каже Михайло

- А чому тоді полонину не лишаєте?

- Бо я це люблю, вважайте, хобі таке у мене.

- А що вам у вівчарстві подобається: спиш три години на добу, телевізора нема, зв'язок поганий, жінки нема під боком?

- То важко пояснити. Але дідо вівчарив, батько, то й я вівчарю, - каже Михайло типову для карпатських вівчарів фразу.

- А синів маєте?

- Є, але вони на полонину не ходять з вівцями. То важко.

- А вам хотілося би, аби діти вівчарили?

- Ні.

- То хто ж тоді вівчаритиме далі?

- Ми, або такі, як ми, - каже Михайло.

вівчар Микола
Вівчар Микола

РАНІШЕ ВІВЧАРІ ВОРОГУВАЛИ ЗА ПОЛОНИНУ, А ЗАРАЗ МІСЦЯ ДОСИТЬ — ОВЕЦЬ НЕМА

Поки ми говоримо, колега Михайла та Івана — вівчар Микола закінчує відварювати сир. Він колотить його в дерев'яній діжці (робота важка, бо з чоловіка цебенить піт), відціджує на обрізок фіранки і вішає сир стікати. Сироватку знову зливає в казан, ставить на ватру в колибі: варитиме вурду. Микола не хоче говорити, каже, має роботу, то не до цього. Натомість Михайло пригощає сиром і вурдою. Смакота — що й казати. Просимо продати будз, вічар віднікується — нема, мовляв, бо зараз має старший прийти, то все забере, пораховано, внизу вже чекають.

Колеги тим часом віднаходять в колибі трембіту — не традиційну дерев'яну, а залізну, проте трубить гучно і далеко.

- Користуєтесь? - питаю вівчарів.

- Ні, але беремо зі собою, як піднімаємось у гори, то тоді трембітаємо, бо такий звичай, так заведено.

Поки ми їмо вурду, Михайло встигає зібратися — його черга йти з вівцями на пашу. Чоловік із хлопцем-погоничем ідуть до лісу, який підпирає колибу, свистом виганяють звідти стадо — за якісь три хвилини хвиля овець проходить повз нас, і йде собі на пашу.

Іван каже, що сьогодні недалеко паша — немає й десяти кілометрів. А буває так, що женуть на відстань, удвічі більшу. Раніше, кажуть місцеві, коли стада великі були, то на полонині вівчарі ворогували за пашу, полонина була поділена, навіть палили один одному пашу, аби конкурент не мав сиру, а отже, сам капосник більше зміг зробити і продати.

Зараз такого нема уже. Навколо місця для паші багато, це вівчарів мало, і з кожним роком отари меншають: невигідно тримати овець.

ТУТ ЗА ЦІЛИЙ ДЕНЬ СПОЧИВКУ НЕМА

- То Михайло зараз вівці вигнав, а ви доти перепочинете? - питаю у двох вівчарів, що лишилися в колибі.

- Та де, - каже Іван, - ми доти сир робити будемо, їсти варити на усіх. Спочити нема коли, цілий день треба крутитися.

- Чим рятуєтесь: каву п'єте? Чи сто грам?

- Не без того, - сміється у вуса Іван.

- Скільки горілки на полонину берете?

- По сто літрів на кожного, - жартує Микола.

- А за жоною — серце не болить?

- Кого болить, - каже Іван, - той додому йде раз на два тижні. Он один із наших у суботу прийде, а Михайло в село піде — то можна і з жоною набутися, і виспатися. А я от розвівся, то можу не сумувати, вівчарю собі, скільки хочу, бо жони на полонину чоловіків не дуже пускають.

ВІВЧАР З ПОЛОНИНОЮ, НАЧЕ МУЖ ІЗ ЖОНОВ: ЯКЩО РОЗЛУЧИЛИСЯ — ТО ВСЕ

- Збережеться ваша професія далі, як думаєте? - питаю Івана, який стоїть поруч, поки Михайло з хлопцем-погоничем женуть отару на пашу.

- Так, менше буде вівчарів, але буде. Такі ото, як ми, й вівчаритимуть (Іван має на увазі чоловіків за п’ятдесят, це середній вік карпатських вівчарів — авт.). Молодь нині хоче інтернет, а вівці їм не треба. Уже з весни стільки раз мінялися тут: один прийшов, три дні побув, каже, йду геть, другий — так само. То таке діло, що хто не хоче на полонині бути, того не змусиш. Нема такого закону. Вівчар з полониною — як муж із жонов: якщо розлучилися — то все.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото Сергія Гудака

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-