Коли закінчиться

Коли закінчиться "депресія" міста гірників?

Точка на карті
Укрінформ
«Точка на карті» запрошує спуститися у законсервовану шахту, а також дізнатися, чому Таврійський ГЗК, який мав стати найбільшим в Європі, прозвали «трагічним»

Найбільший в Європі гірничо-збагачувальний комбінат, 5 шахт і 75-тисячне місто гірників – усе це говорили про Степногірськ – селище, розташоване за 30 км від Запоріжжя. Минуло майже 40 років – ГЗК так і не побудували, шахти затоплені, а у "перспективному" селищі живе не більше 5 тисяч осіб.

Кореспонденти Укрінформу побували у Степногірську, спустилися в шахту, яка нагадує дорогу в пекло, і поговорили з одним із перших гірників Таврійського ГЗК.

ПЕРША ВАГОНЕТКА РУДИ І БУДІВНИЦТВО МІСТА ГІРНИКІВ

Селище міського типу під назвою Степногірськ з'явилося на карті Запорізької області 24 березня 1987 року. До цього це було село Сухоіванівка, яке існує і сьогодні - знаходиться між Запоріжжям і Василівкою.

Наприкінці 70-х років ХХ століття до Сухоіванівки почали приїжджати гірники з усього Радянського Союзу. Саме тут починалася розробка Великотокмакського родовища марганцевих руд, запаси яких становлять понад 1,5 млрд тонн. Планувалося, що на п'яти рудних полях буде побудовано п'ять шахт – це стане початком одного з найбільших в Європі гірничо-збагачувальних комбінатів – початком Таврійського ГЗК.

У лютому 1980 року вийшла на-гора перша вагонетка марганцевої руди. У цьому ж році до Сухоіванівки переїхав Іван Пилипович і Світлана Леонідівна Кніхути.

“Ми жили у Маріуполі, я працював на кар'єрі, за освітою – гірник. Прочитав якось у "Комсомольській правді" про те, що на Донбасі починається будівництво шахт. Поїхав туди і затужив: степ кругом, а я до води звик. Через якийсь час телефонує брат і каже, що в Сухоіванівці починається будівництво. Грандіозне. Приїхав. Це було влітку 1980 року", - згадує Іван Пилипович Кніхута.

Тоді працювати в Сухоіванівці було перспективно, гірникам видавали так звані котеджі – родина Івана Пилиповича досі живе в одному з них.

Якщо працівники отримували одноповерхові будиночки, то керівництву (директору капітального будівництва, директору шахти, головному інженеру) видавали двоповерхові "особняки".

У 1982 році Запорізький філіал інституту «УКРВОСТОКГИИНТИЗ» склав генеральний план житлового селища Таврійського ГЗК і вже у 1983 році почали будувати перші будинки.

Зведення селища почалося з третього мікрорайону – його місцеві жителі називають містом. Побудували тринадцять 5-поверхових будинків і один 9-поверховий, школу, дитячий садок, аптеку, магазини. Потім побудували перший мікрорайон, його називають селом (Сухоіванівка) – приватний сектор, ринок, спортзал, який ледь дихає, шість 9-поверхових будинків, відреставрований, правда наполовину, гуртожиток, садок, школа, амбулаторія сімейного типу, пожежна станція, два комунальних підприємства.

“Степногірськ мав продовжуватися до Василівки. В генплані було не два мікрорайони, а близько 10. Планувалося перспективне промислове місто з 75-тисячним населенням. У 80-х на ГЗК працював кожний четвертий житель Сухоіванівки", - каже голова селищної ради Степногірська Ірина Кондратюк.

Вона приїхала до Степногірська відразу після закінчення технікуму. Планувала працювати на шахті. Її батько був головним інженером.

Але плани рухнули. У 1995 році керівництво країни вирішує закрити шахту.

КУЧМА І ВТРАЧЕНІ МІЛЬЙОНИ

«На прикладі Таврійського гірничо-збагачувального комбінату ми навчимося безболісно закривати нерентабельні підприємства», - такі слова сказав у березні 1995 року тодішній президент Леонід Кучма. Він особисто приїжджав до Степногірська.

Їх на все життя запам'ятали тисячі гірників, серед яких і Іван Пилипович.

“Люди були в паніці: шатху закрили, а інших підприємств у нас не було і немає. Скільки сімей тоді внаслідок цього розпалося. Народ почав роз'їжджатися", - розповідає гірник і додає, що на степногірських шахтах мали добувати до 3 млн тонн руди на рік, але встигли дійти лише до показника 110 тисяч тонн на рік.

Однак на папері картина виглядала не такою депресивною. Міністерство промислової політики тоді підписало і оприлюднило розпорядження про закриття нерентабельних шахт у Степногірську і про підготовку до ліквідації всього комбінату. З державного бюджету було виділено 8 млн гривень. Ці гроші обіцяли спрямувати на розвиток селища – вирішити питання з газопостачанням, водопостачанням та створенням нового підприємства. Повинні були, але гроші десь загубилися. Газу у Степногірську немає досі. Також немає і жодного підприємства. Люди їздять на роботу до Василівки або Запоріжжя.

«ДОРОГА В ПЕКЛО»

Шахту (горизонтальний і вертикальні стовбури) затопили у 1998 році. Офіційно цей процес назвали "мокрою консервацією" і обіцяли "розконсервувати" через 25 років. Майно ГЗК передали у власність ДП "Стептехсервіс", яке через деякий час стало ЗАТ. Це закрите акціонерне товариство продало частину комбінату третім особам.

Сьогодні від ГЗК залишилося лише одна будівля, шахти відкриті. Більш того, власник горизонтального шахтного стовбура намагався розібрати 70 метрів тунелю.

“Ви можете собі уявити, що станеться, якщо почати її розбирати? Вона звалиться. Більш того, на законодавчому рівні заборонено розбирати шахтні стовбури", - каже Ірина Анатоліївна.

Разом з нею ми спустилися в горизонтальну шахту. Її довжина – 300 метрів, глибина – 100.

Сьогодні тунель, з якого ще нещодавно виїжджали вагонетки з рудою, нагадує дорогу в пекло. Ми спускалися сходами. У тунелі через кожні 5 метрів розвішані таблички з відмітками глибини. Ми дійшли до 180–185 метрів і зупинилися - далі вода. Картинка схожа на стопкадр з фільму про кінець світу. Втім, привід для занепокоєння реально є. Шахтне озеро безпосередньо з'єднано з водоносним горизонтом всього регіону. У випадку НС, без води може залишитися чотири райони області. Але поки переживає лише керівниця Степногірська.

“Міністерство екології не реагує на мої листи. Територія не охороняється, вхід у шахту відкритий", - каже Кондратюк.

КИТАЙСЬКИЙ СЦЕНАРІЙ ПОРЯТУНКУ ГЗК

Сьогодні буквально за 10 метрів від шахти ведеться будівництво сонячної електростанції. От тільки підприємство сплачує податки не Степногірську, а Запоріжжю – за місцем реєстрації.

На початку 2000-х місто гірників могло отримати другий шанс на розвиток. Родовищем зацікавилися китайці. У лютому 2012 року у приміщенні облдержадміністрації було презентовано проект з видобутку марганцю. Роботи мали розпочатися на шостому рудному полі. У проектній документації зазначено, що строк обробки шостого шахтного поля становить 57 років. Пласти руди залягають на глибині близько 100 м. У документі написано, що в рамках реалізації проекту має бути побудовано чотири шахтних стовбура, роботи мають тривати у три зміни, буде створено 2100 робочих місць, проектна потужність переробного комплексу – 50 тис. тонн на рік електролітичного марганцю.

Крім того, китайці планували інвестувати в будівництво житла понад 650 млн грн, ще півмільярда - обіцяли спрямувати на розвиток інфраструктури Василівського району. Загальний обсяг інвестицій в регіон, за даними на 2012 рік, становив 6 млрд 628 млн грн.

У 2013 році представники обласної влади заявляли, що проектна документація практично готова. Інвестор отримав 270 га землі, за яку платили податок (Степногірська селищна рада отримувала близько 12 тисяч гривень на місяць, ще близько 50 тисяч гривень перераховувалося щомісячно в бюджет сусідньої селищної ради).

Роботи з будівництва нового ГЗК не розпочато досі. Більш того, у інвесторів в судовому порядку намагалися забрати право на користування землею. Чим закінчиться ця історія і чи будуть у Степногірську знову добувати руду – поки невідомо.

СТЕПНОГІРСЬК ШВИДШЕ ЖИВИЙ?

"Дивуюся, чому нікому непотрібне таке унікальне родовище", - каже Ірина Кондратюк, яка керує селищем вже 13 років.

Місцеві жителі називають Степногірськ "Трагічний ГЗК" (замість Таврійський), для жителів сусідніх населених пунктів – це місто-привид. Реформа децентралізації поки обійшла стороною Степногірськ (занадто депресивна територія, щоб з нею об'єднуватися).

Коли ми їхали на зйомку, зупинилися (на дорозі між третім і першим мікрорайонами), щоб зробити кілька кадрів. Біля нас зупинився автомобіль, в якому їхала сімейна пара. Водій – місцевий житель Степан, колись він також працював на шахті, зізнався, що дуже радий, що тоді, 30 з невеликим років тому, не виїхав з міста. Він щиро вірить, що його рідний Степногірськ рано чи пізно з міста-привида перетвориться на потужний ГЗК.

P. S.

Колишні працівники Таврійського ГЗК впевнені, що у 1998 році їх закрили зовсім не через нерентабильність, а для того, щоб "врятувати" подібний комбінат у Марганці, який якраз починав будуватися.

Ольга Звонарьова, Степногірськ-Запоріжжя

Фото Дмитра Смольєнка

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-