Як оживити музейні “заспульниці” та “довгані”

Як оживити музейні “заспульниці” та “довгані”

Укрінформ
На Закарпатті майстрині відшили унікальні старовинні сорочки із музейної колекції

Шестеро майстринь в Ужгороді презентували вишиті власноруч копії з автентичних старовинних сорочок із колекції Ужгородського музею народної архітектури та побуту. Працювали над ними від трьох місяців до року.

Вишивати традиційними техніками жінки навчилися у студії народної вишивки “Косиця”, яка вже три роки діє при Ужгородському скансені. Роботи майстринь є справжніми витворами мистецтва. Крім того, вони мають цінність як відновлені репліки автентичних сорочок (до речі, для Закарпаття це ще й унікальна практика, бо “Косиця” — єдиний громадський осередок, де майстрині можуть опанувати традиційну закарпатську вишивку), ці сорочки відшиті саме в тих старовинних техніках, які використовували закарпатці ще два століття тому — до приходу “хрестика”. Також у роботах майстринь дотримано технік крою та збирок, притаманних вишитим сорочкам Закарпаття.

КОЛЬОРОВА “ЗАСПУЛЬНИЦЯ” ІЗ СИНЕВИРА

Вікторія Співак, яка представила на виставці репліку сорочки із села Синевир, Міжгірського району, каже, що обрала її для роботи через поєднання кольорів.

- Мені було найскладніше визначитися з тим, що я буду відшивати — бо з того різноманіття сорочок, які ми мали змогу досліджувати на студії при музеї (нам дозволяли працювати з музейним фондом, а сорочок там понад дві тисячі), мені щоразу хотілося відшити все! - каже Вікторія. - Зрештою, основним фактором відбору для мене особисто стала кольористика. Це друга моя робота такого кшталту, першою була бойківська сорочка. Зараз — це “заспульниця” (тип закарпатських сорочок — авт.) із верхів'я річки Тереблі, це хустські долиняни. У цій сорочці є поєднання багатьох технік (зокрема, занизування, вирізування, лічильна гладь), загалом нарахувала дев'ять. Робота над сорочкою забрала у мене місяці зо три часу — але я не працювала над нею постійно, а бралася до вишивання за наявності відповідного настрою, аби робота була в задоволення. Моя сорочка стала призером всеукраїнської онлайн-виставки вишитих робіт — це щоб ви розуміли конкурс, де за звання найкращих змагаються майстрині з усієї України, і навіть із Канади були роботи. Закарпатські сорочки викликають резонанс і зацікавленість, вони мало популяризовані. Є бренди — як борщівська сорочка, полтавське біле шитво; закарпатські вишиті сорочки не такі відомі, але вони не поступаються жодному із вишивальних регіонів України. Вони порівняно мало досліджені, тож наша робота, зокрема, додає їм популярності.

ПІСНЯ ДЛЯ ТИХ, ХТО ЛЮБИТЬ ГЕОМЕТРІЮ

Майстриня Галина Мунчак також представила на виставці в скансені сорочку “заспульницю”, каже, обрала її тому, що ще ніколи не працювала в такій техніці вишивки.

- Названа сорочка “заспульниця” за розміщенням вишивки на рукаві. Такого типу вишивки немає у жодному регіоні України, це характерно саме для закарпатських долинян. Чому саме вона? Це той випадок, про який кажуть “любов з першого погляду”. Мене принадили кольори, а ще — техніка, в якій я ніколи раніше не працювала: вирізування. Це був виклик самій собі. Вона також призерка онлайн-конкурсу, саме моя сорочка вперше презентувала Закарпаття серед українських майстринь, і я була вражена кількістю позитивних відгуків, які моя робота отримала в коментарях від інших майстринь, ну, і власне — від журі, яке її обрало з-поміж сотень творів.

Перед тим, як братися до роботи, я робила схему — з автентичного зразка. Треба сказати, що на схему витратила більше часу, аніж, власне, на роботу, і недарма: там дуже важливо почати з однієї точки і закінчити в іншій, інакше нічого не вийде. Прорахувала за нитками з вивороту.

Узагалі, я з тих, хто, як кажуть, вміє тримати голку в руках, але якщо порівняти цю роботу з попередніми (в техніці хрестикування) — то вона - як пісня для тих, хто любить геометрію. Це як пензликом малювати! Народна вишивка — це ритм, натхнення, політ, а хрестик — то монотонна робота, без змоги відступити від схеми, бо інакше нічого не вийде. А тут ухопив ритм — і летиш!

Маю сказати, що це не виставкова річ, це улюблена річ із гардеробу, я її часто надягаю. Знаєте, відчуття коли на тебе дивляться, підходять фотографуватися, роблять компліменти, додає упевненості, що ти справді зробила щось неординарне.

ДОВГАНЯ БОРЖАВСЬКИХ ДОЛИНЯН ВИДАЛАСЯ ОДНІЄЮ З НАЙПРОСТІШИХ

Майстриня Наталя Бартосевич для роботи обрала сорочку “довганю” з долини річки Боржави, каже, зупинилися на ній тому, що видалася однією з найпростіших до відтворення.

- Я вишиваю давно, хрестиком, знаю і люблю цю справу, але при тому завжди хотілося вивчити традиційні українські техніки, - каже Наталя. - Я довго спостерігала за рухом з відновлення традиційних українських вишивальних технік і швів в Інтернеті — в інших регіонах країни, і для мене стало несподіванкою, що на Закарпатті також започаткували таку студію при музеї народної архітектури та побуту в Ужгороді. Відтак, я записалася на другий курс студії “Косиця”. У нас щоразу на заняття приносили інші сорочки — специфіка курсів була в тому, що кожного разу ми брали нову техніку і новий регіон Закарпаття, той, якому вона притаманна (бойки, лемки, турянські долиняни, долиняни боржавські, хустські, тячівські)... І щоразу дивлячись на цю красу, мені хотілося відшивати саме ось цю сорочку. Чому зупинилася на іршавській сорочці, або, як буде правильніше сказати — сорочці боржавських долинян? Мені здавалося, що вона — найлегша. Десь я не прорахувалася, бо тут таки об'єднано чотири техніки, а не десять, як у дівчат, що відшили сорочки із інших регіонів. Саме моя — із села Довге на Іршавщині.

Цікавий нюанс цих сорочок — вони застібаються ззаду, вишивка на рукаві також розміщується ззаду — як кажуть місцеві “долі рукавом”. Моя репліка не вийшла один в один, бо особливістю цих сорочок боржавських долинян є також те, що на погрудді робили вставку з витканого у специфічний спосіб полотна з червоною, рідше — синьою, вставкою. У мене такого полотна не було, тому я зробила стилізацію — вишивку по брижі.

ЦЕ ВЕЛИЧЕЗНИЙ СКАРБ, ЯКИЙ НАЛЕЖИТЬ МЕНІ!

Сорочка “рукави” (тип сорочок, який носили долиняни річки Теребля) для відомої в Ужгороді майстрині Тетяни Заводяк стала справжнім викликом самій собі. Каже, ще ні над однією так довго не працювала — але від того річ стала улюбленою.

- Моя робота — це Хустщина, точніше долина річки Тереблі, сорочка, яка за типом розміщення вишивки, називається “рукави”. Обираючи її, хотіла відібрати для себе щось таке, аби водночас було і складно вишивати, і аби це гармоніювало з моїм характером, і аби грали кольори. Тому й зупинилася саме на цій. Остаточним критерієм стало вирізування і мережка — тут в орнаменті були ці техніки, я давно мріяла з ними попрацювати. Єдине, що я не притримувалася кольористики автентичного зразка, а змінила її під себе. Якщо порівнювати цю роботу з іршавською сорочкою, яку я відшила вперше в “Косиці”— тоді працювалося легше, тут таки довелося попотіти. Зате серед багатьох моїх робіт ця — улюблена. Одягаю її на свята, мені дуже подобається відчуття в цьому одязі, там справді закладено багато енергії. Відшиваючи сорочку рідного краю, не тільки вкладаєш душу, ти уявляєш собі тих жінок, які колись отак вишивали, думаєш про них, надихаєшся їхнім мистецтвом, замислюєшся, що для них значили ці речі. Оця сорочка, з якої я робила копію, однозначно була святковою, її одягали на Паску, в неділю до церкви, на свята. Ми зараз надягаємо ці речі з іншими думками, звісно. Але все одно є відчуття свого коріння, історії, перенесеної в сучасність. Я горда тим, що маю річ, яку носили мої предки, і вона зроблена моїми руками. Це величезний скарб, який належить мені.

КОСИЧАСТИЙ ХРЕСТ” ЯК ШЛЯХ ДО СВОЄЇ ВИШИВАНКИ

Майстрині Оксана Волос та Інна Гойс представили на виставці в Ужгородському скансені сорочки “косичастий хрест”.

- На практичному занятті при студії, коли нам із музейного фонду принесли ці сорочки — традиційні бойківські довгані, це Міжгірський район, мені вони одразу сподобалися, - каже Оксана Волос. - Але я вирішила змінити колір і, зрештою, змінила і крій. Вишила швидко, але потім задумалася, як я її буду носити. Вирішила, що спідниця не підійде, тому стала робити сукню по типу туніки. Прикрасила сорочку мереживом, придумала пояс — вийшла ексклюзивна сукня. Зараз часто виступаю у ній на сцені (працюю в будинку культури, у нас є свій колектив), це один зі сценічних образів, але дорогий тим, що створений власноруч, - каже майстриня.

- Я, на відміну від інших дівчат у студії, до того, як прийшла в музей навчатися, ніколи не вишивала, - каже ужгородка Інна Гойс. - Спонукало мене бажання вишити собі сорочку — мені дуже хотілося мати вишиванку, але я ніяк не могла собі її купити. Ходила по ярмарках, у магазини і дратувала продавців, бо мені ніщо не подобалося і не підходило. А потім дізналася про “Косицю” і вирішила навчитися і вишити собі те, що сама захочу. Оскільки це перша робота, я шукала з-поміж тих технік, які ми вивчали, та тих сорочок, які нам приносили з музею, щось легке і водночас таке, що зрезонувало би з моїми почуттями, що дуже сподобалося б. Так визначила для себе сорочку “косичастий хрест”, - каже майстриня. - Спочатку зробила “чорновичок” — відшила маленьку частинку в техніці лічильної гладі. А потім узялася до виробу. Загалом, працювала майже рік, але я не сиділа за вишивкою постійно, коли не хотілося вишивати — не бралася до роботи взагалі місяцями. Я не так давно її закінчила, ще не знайшла для себе нагоди навіть одягти, це має бути щось особливе, - каже Інна Гойс.

До слова, на цій презентації робіт в Ужгородському скансені студійці “Косиці” оголосили третій набір до студії. Він стартує навесні, у музеї просять охочих зголошуватися та записуватися на курси. Цьогоріч студію вестимуть Вікторія Співак та Галина Мунчак, майстрині скомпонували заняття курсу за ідеєю “Моя бойківська сорочка”, за їхнім задумом після 3-місячних курсів відвідувачі зможуть відшити собі бойківську сорочку, мати в своєму гардеробі унікальну річ і долучитися до руху популяризації традиційної народної вишивки Закарпаття.

P.S. Ну, а наостанок додам від себе — як автора ідеї та керівника студії “Косиця”, яку вела при музеї в 2015-му та 2017-му роках. Коли ми вперше оголошували набір на студію традиційної вишивки на Закарпатті, мені найбільше хотілося, аби тут також почався цей рух. Адже наразі кожен регіон популяризує свою вишивку: Полтавщина, Поділля, окремо — борщівські вишивки, Полісся, Гуцульщина... Я свого часу відвідувала такі курси при Музеї Івана Гончара у Києві, і тоді для мене відкрився цілий світ, бо вивчаючи ці старовинні техніки та шви, здобуваєш і неймовірно багато знань про свій народ.

На Закарпатті на той час такого руху не було, і мені дуже хотілося, аби такі майстрині зібралися і творили тут також, тим більше, що в місцевих музеях є грандіозне зібрання народного одягу. Як результат, зараз ми маємо унікальну колекцію відтворених сорочок — з ними, без перебільшення, можна їздити на презентації, розповідати про історію, культуру та мистецтво закарпатців.

Але найбільше тішить те, що вдалося експериментальним шляхом довести: традиційна вишита сорочка, яку ти зробила для себе чи для рідних людей, викраюючи час з-поміж вічних справ і проблем, - це справді одне з наших найбільших культурних надбань. І те, що українці вміють це у ХХІ столітті робити і цінувати, таки доводить, що ми — нація сильних. Нація, яка народилася в сорочці!

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото Сергія Гудака 

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-