Шукачі загублених лижників

Шукачі загублених лижників

Укрінформ
Один день із гірськими рятувальниками на курорті Пилипець

Пилипець — гірськолижний курорт на Міжгірщині (Закарпаття) цього року встиг стати притчею во язицех: тут ледь не щотижня губляться лижники чи сноубордисти.

Як правило, загублених у горах знаходять на наступний день — часом, уже мертвими. Така плата за людську легковажність. Відтак, історія про одного з таких шукачів пригод – киянина Ігоря Грищенка – стала сенсацією: чоловік уже мало не народний герой завдяки телесюжетам та дописам у мережі, щоправда тут, у Пилипці, його таким не вважають, бо як тільки в розмові з місцевими згадуєш це прізвище, одразу чуєш багато цікавого. Ну, але про це — згодом.

Ми ж вважаємо героями в таких історіях не знайдених лижників, яким пощастило вижити, а оцих хлопців, гірських рятувальників — з широкими плечима та добрими очима, які за першим викликом взувають снігоступи та бахіли, тугіше затягують капюшон, закидують рюкзак на спину й вирушають на пошуки.

КОЛИ ПОГОДА "СПРИЯЄ"

Гірські рятувальники пристають на нашу пропозицію від редакції провести з ними день на чергуванні біля одного з витягів на Пилипці. Ми з колегою, насамперед, хочемо побачити їх у звичних умовах роботи, звісно, послухати рятувальницькі байки за чашкою теплого чаю та історії порятунку. Рятувальники зі свого боку пропонують нам пройтися маршрутом загублених лижників — неподалік від лижної траси в лісі є “хижа рятувальників”, така сама, що зазвичай стає шансом на порятунок для загублених туристів.

Діставшись Пилипця з Ужгорода за три години, ловимо себе на думці, що в бажанні побачити робочі будні рятувальників цього дня нам сприяє не тільки прес-служба Управління ДСНС в Закарпатській області, а й... погода. Як на замовлення: туман, сильний вітер і дрібні опади у вигляді мокрого снігу.

Пост рятувальників, у який ми заходимо, – це невелика кімнатка біля крісельного витягу, де збирається найбільше люду на Пилипці. Два ліжка, стіл, кілька стільців, мікрохвильовка, стелаж із ліками-ватою-бинтами та шинами — для надання першої допомоги тим, хто травмувався під час катання. Тут постійно перебувають двоє чергових рятувальників, сьогодні це Богдан та Іван. Всі інші хлопці перебувають в офісі пошуково-рятувального відділення у селі Нижні Ворота, за півгодини їзди звідси. Загалом їх шестеро.

Василь Райчинець
Василь Райчинець

Начальник цього відділення – Василь Райчинець, один із тих, про кого говорять, змінюючи інтонацію. Чоловік працює рятувальником тут уже 12 років, брав участь у всіх гучних пошукових операціях, був у лавині в 2010 році, коли загинув екс-начальник цього відділення: зумів відкопатися сам і витягти з-під снігу товариша. Він очікувано небагатослівний, але людина це надзвичайно м'яка і виважена. Саме він пропонує нам пройтися до хижі — набратися вражень і кадрів. Вирушаємо.

У ЄВРОПІ ЗА РОБОТУ В ТАКИЙ ТУМАН ВЛАСНИКА ВИТЯГУ ОШТРАФУВАЛИ Б

На годиннику — 10-та ранку. Сідаємо на кріселку — разом із рятувальниками та лижниками-сноубордистами, які вже поснідали у своїх готелях, а тепер активізувалися і викатують свої скі-паси (абонементи — ред.).

Внизу на витязі — легкий туман та вітерець, наверху, коли ми злазимо з кріселки, маємо нагоду відчути усі принади гір: туман із видимістю не більш як 10 метрів перед собою, сильний вітер, який ріже щоки та мете в очі крихітними шматочками снігу чи льоду.

Начальник гірської пошуково-рятувальної частини УДСНС в Закарпатській області Олександр Гуляк каже, що за правилами при такій погоді витяг не може працювати. У Європі на власника за таке наклали б штраф, бо він, прагнучи заробити гроші, наражає на небезпеку людей, яким надає послуги. У нас за цим ніхто не стежить, тому на вершині — повно лижників і сноубордистів, навіть із дітьми до 10 років: катаються.

Олександр Гуляк
Олександр Гуляк

Ніби на підтвердження Олександрових слів одна сноубордистка на всій швидкості в'їжджає в опору “кріселки”. Вона має маску на обличчі, опора також обтягнута матом з одного боку (спеціально для таких випадків), але дівчина все одно набиває добрячу гематому — на піввилиці. Хлопці-рятувальники, які акурат у цей момент на вершині, бачать трафунок, до дівчини підбігає Богдан, швидко оглядає та приставляє їй до щоки шматок льоду. Затим спускає додолу. Там уже обробляють рану, дезінфікують. Дівчина каже, що не розуміє, як в'їхала в опору, каже, вітром занесло хмару густого туману, вона нічого перед собою не бачила...

Мама збоку дякує хлопцям. “Спасибі, що ви є!” – чую я вголос чарівну фразу, яку сотні разів цієї зими вже доводилося читати під постами про пошукові роботи. Хлопці від неї розцвітають. Так, вони тут — справжні герої. І я починаю розуміти, чому вони хочуть працювати за порівняно мізерну зарплатню (порівняно — бо в гірській місцевості навіть сума 5 тис. грн на місяць — це непогані гроші, якщо врахувати, що варіантів заробітку небагато, а то й нема взагалі). Щира людська вдячність у сьогоднішньому світі — це те, що не оціниш грошима.

У ЦИХ ГОРАХ КРАЩЕ ПРОСТО ЇХ СЛУХАТИСЯ

Десь після 12-ї години ми виходимо в міні-похід. Йти відносно недалеко — трохи більш ніж кілометр буковим лісом, збоку від основної траси. Там, у лісі, є так звана “хижа рятувальників” – саме те ноу-хау, що в зимових горах допомагає вижити тим, хто, катаючись, збочив з дороги і заблукав.

У лісі туман густіший, але вітер не такий сильний, як на горі — відтак, іти порівняно приємно: тобі не засипає і не ріже очі. Рятувальники надягають снігоступи й торують нам шлях. Просять ступати слід у слід — аби не провалюватися. Жартуємо, що снігу, мовляв, небагато — можна й провалитися. Іван на це демонструє нам висоту покрову: він натискає ногою і провалюється до пояса, а там, каже, під ногою, землі ще нема.

Отак за допомогою простого доказового методу розумієш, що в горах краще слухатися цих хлопців. І дивуєшся вкотре — чому цього не роблять туристи, які ганяються за гострими відчуттями. Останній приклад – із загиблим у лавині лижником на Драгобраті, втрьох туристи вийшли в гори навіть після того, як подзвонили рятувальникам, а ті попередили, що йти не можна: лавинонебезпечно.

…А ми тим часом ідемо. Це важко, бо навіть ступаючи слід у слід, ти все одно іноді провалюєшся, борсаєшся у снігу, затримуєш інших. Проте уже за півгодини вправлянь у такій ходьбі якось вчишся правильно ступати, розподіляти вагу по стопі — і таки не падаєш.

Хочеться снігоступів, як у хлопців, — з ними легше. Хлопці віджартовуються, що всім хочеться, та не всі мають. Їм от подарували меценати з місцевого населення. Одна пара таких синіх напівлиж з кігтями коштує 5 тис. грн. Аби служили довго, мають бути зроблені з доброго пластику (який не ламається в мороз). Ці якісні, послужать.

ДЕ ВЗЯТИ ЕКІПІРУВАННЯ, АБО НЕ ПИТАЙ, ЧОМ ЗАПЛАКАНІ ОЧІ

А ще з екіпірування рятувальник повинен мати лижі, взуття, відповідні штани чи комбінезони, бахіли (аби сніг не засипався в чоботи), рукавиці, окуляри чи маски. Зазвичай, оце все вони купують собі самі. Куртки, за якими їх усі тут упізнають (червоні з написом “рятувальник”), пошила держава. Олександр Гуляк каже, що крій розробляв сам — там багато дієвих штук, наприклад, устелені додатковим флісом кишені для телефонів, аби довше не розряджалися в мороз, зручні застібки, зйомні безрукавки-утеплювачі...

Але це неповний перелік того, що треба, і того, чого нема. Болюча тема для хлопців — з розряду “не питай, чом заплакані очі”.

- Ми тісно співпрацюємо з чеськими рятувальниками, бачимо, як оснащені вони, звісно, мріється, аби й у нас так було, – каже Василь Райчинець. – Приблизна вартість екіпірування для одного рятувальника — 50 тис. грн. Що говорити: одні лижі “скітурівські” коштують близько 500 доларів. Ще — рюкзаки, рукавиці, окуляри. Нам чехи презентували добрі рації та GPS навігатори, чітко ловлять і передають сигнал, це дуже багато важить у надзвичайних ситуаціях. У нас на відділенні майже немає техніки, а потрібні хоча б один снігоход, улітку — квадроцикл. На такий курорт як Пилипець, де на шести бугельних витягах і кріселці катається до 3 тисяч народу, ця уся техніка – просто необхідність.

- Це все не наші забаганки, а ціна людських життів, – наголошує Олександр Гуляк. – Ми постійно сигналізуємо в центр про наші потреби, нам ідуть назустріч, як тільки в держави є фінансова можливість. Щоправда, цих можливостей не так багато. Але ми тут, зі свого боку, бачимо, що ситуація ускладнюється щороку — зі збільшенням кількості туристів на наших курортах. Коли виникає надзвичайна ситуація, нам ідуть назустріч власники готелів і витягів, дають ті ж снігоходи для пошукових робіт, лісівники часто з технікою допомагають. Але відділення повинно мати своє оснащення. На цьому стоїмо.

ПРОХАННЯ: ХИЖУ НЕ РУЙНУВАТИ!

Тим часом ми доходимо до хижі рятувальників. Вона стоїть на лісовий галявині по вікна в снігу. Це — напівземлянка, крита фанерою, замість вікон — целофан. Чотири сходинки вниз у проході, низькі двері, всередині земляна долівка, поміст, де можна влягтися, збоку — невелика купа хмизу, аби розвести вогонь. На вході табличка, мовляв, дорогі туристи, просимо поводитися з хижою обережно, не паплюжити її та підтримувати чистоту, бо у ній прихисток знайдете не тільки ви.

- Ми влітку та восени перед початком сезону намагаємося обійти всі хижі — кожне відділення на своїй закріпленій території, залишаємо там сірники, сухі гілки, хмиз, також дещо з продуктів — цукор, чай. Аби людина, яка в негоду сюди потрапить, змогла відігрітися і відновити сили, – каже Олександр Гуляк. – Так само роблять і лісники.

Щоправда, туристи поводяться часом не надто чемно: якщо немає хмизу, можуть — і так бувало! — розібрати дах на вогонь. Їм важливо вижити тепер, їх не турбує, що потім сюди ще хтось прийде і так само потребуватиме порятунку.

Зараз українські рятувальники співпрацюють із чехами у проекті встановлення у горах табличок-маркерів, зокрема, і біля таких хиж. Це так звані “точки порятунку” – на цих табличках будуть зазначені GPS координати місця, і варто просто передати їх по телефону, й рятувальники зможуть визначити, де саме вони знаходяться. Наразі вже розроблено 150 таких “точок”, у цьому році їх встановлять у Карпатах.

ТРЕБА ВВЕСТИ СТРАХУВАННЯ, ТОДІ ВИПАДКІВ ІЗ ЗАГУБЛЕНИМИ ТУРИСТАМИ ЗНАЧНО ПОМЕНШАЄ

Відігрівшись трохи в хижі, вирушаємо назад тим же маршрутом. Минула якась година-друга, а погода змінилася на гірше. Туман густішає, стало відчутно холодніше, і вітер посилився. Йдучи назад, чуємо в лісі перегуки — катаються лижники та сноубордисти поза трасою, їм хочеться нових відчуттів, і вони не надто переймаються, що довкруги туман і ліс. Рятувальники сміються у вуса, мовляв, – от вони, наші клієнти. На стежині бачимо їхні сліди — від лиж та життєдіяльності, так би мовити.

“Перше правило лижника: не їсти жовтий сніг!” – жартує Василь Райчинець.

Принагідно питаю у хлопців, чи є наразі якісь важелі, аби втихомирити фрірайдерів. Адже вони наражають на небезпеку не тільки себе, а й рятувальників. Нема, – чесно зізнаються хлопці.

- За правилами, вони повинні зареєструватися у вашому відділенні, йдучи на чисті схили, чи не так? Якщо цього не було зроблено, чи маєте ви право не надати їм допомогу?

- Не маємо, ми з недавніх пір маємо право не виходити на пошуки вночі, і таки зазвичай не виходимо, бо це — пряма загроза життю рятувальників. За нехтування попередженням служби закон не передбачає для туристів навіть штрафів, хоча в підсумку через їхню поведінку держава терпить збитки, – каже Василь Райчинець.

- Так, я пригадую озвучену нещодавно цифру — 170 тис. грн, саме стільки коштував порятунок киянина Грищенка, якого шукали 5 діб, – додаю.

- Ми взагалі не хотіли би коментувати той випадок, – каже Олександр Гуляк. - Можна багато чого розповісти, так би мовити, “не для преси”. Основне, на чому зупинюся — це те, що ЗМІ, які роблять героїв із таких, як Грищенко, мають розуміти, що Карпати — не тайга, це густонаселені гори, і тут максимум за добу можна дійти до якогось населеного пункту.

- У Європі, – акцентує Олександр, – де діє страхування, кожен турист зобов'язаний зареєструватися у рятувальників перед виходом у гори і питати дозволу на фрі-райд — інакше після пошуків він заплатить такий штраф, що мало не здасться. Так, там також рятуватимуть загубленого туриста, але потім випишуть йому рахунок — тисяч так від 20 до 50 євро. Порахують туди об'єм залученої робочої сили, оренду спорядження, техніку, бензин, додаткові сили. І це, знаєте, дуже мотивує — коли за свої помилки тобі треба самому ж платити. І я вам гарантую: як тільки у нас запровадять таке страхування, випадків із загубленими лижникам стане в рази менше. Одразу!

А це таки буде, буквально за два роки, прогнозує Олександр. З кожним гучним випадком ставатиме зрозуміліше, що державі досить дорого надавати такі послуги без страхування. У Карпатах щороку туристів більшає, і відповідно, – випадки такі частішатимуть. З початку зими у нас уже було 18 пошукових робіт, двоє людей знайшли вже мертвими. Торік на Пилипці такі пошукові роботи організовувалися тричі.

- Якщо буде обов'язкове страхування, принаймні, ми матимемо облік туристів, які йдуть у гори, це зобов'яже їх реєструватися, якщо вони захочуть, аби в разі чого їм виплатили страховку. А сьогодні за таких умов — ніхто нікому нічого не винен.

НАМ ТРЕБА ЗБІЛЬШИТИ ОСОБОВИЙ СКЛАД УДВІЧІ

Цікавлюся, чи достатньо наразі хлопців з особового складу, аби обслуговувати ту кількість туристів, яку маємо наразі в Карпатах на закарпатському боці.

- Ні, потрібно збільшити особовий склад удвічі, – каже Олександр. – І є чимало хлопців, які хочуть іти працювати.

- Треба мати якісь спеціальні навички для цього?

- Ні, – каже Василь Райчинець. – Добру фізичну підготовку (перші уміння — це добре стояти на лижах й орієнтуватися на місцевості). Потім охочі проходять два місяці професійної підготовки на спеціальних курсах. Там учать, як поводитися в надзвичайних ситуаціях, зокрема, у лавинах.

- Пане Василю, ви ж були у лавині в 2010 році — маю на увазі той випадок, коли загинув рятувальник. Чи не так?

- Так, – каже пан Райчинець. – Я не надто люблю про той випадок згадувати. Тоді загинув мій начальник, я тепер на його місці. Ми вийшли на пошуки вночі, тоді шукали сноубордистів, так само на Боржавських схилах, біля Березників. Зірвали лавину. Я відкопався, встиг відкопати друга — знайшов його у снігу за включеним ліхтариком. Доки знайшли Вербищука — він уже не дихав під снігом. У такій ситуації багато важить везіння та уміння швидко зреагувати. Я досі товаришую зі сноубордистом Дмитром — це теж один із тих, кого ми врятували з лавини. Його друга засипало лавиною, його ми знайшли мертвим, Дмитра відкинуло вбік, йому затиснуло ноги, але він виявив надзвичайну силу волі, опустив голову донизу, аби кров пульсувала — це не дало йому заснути, він, майже добу лежачи в снігу, підкидав телефон вверх, аби його зафіксував супутник. За цим повідомленням ми його і знайшли — бо там була зона без зв'язку. Йому потім ампутували тут ногу. Ми спілкуємося досі, зідзвонюємося.

- Скажіть, пане Василю: що вам дає ця робота? Ви 12 років уже рятуєте тут людей — зарплата мала, робота виснажлива, небезпечна для життя...

- Емоційне задоволення — це, мабуть, найперше. А ще — я дуже люблю гори, а тут – це й робота, і в гори ходиш. Більш-менш спокійні місяці у нас — це жовтень-листопад. А потім починається зимовий сезон, а з весни в горах стартують етапи велосипедних змагань, спортивний біг, парапланеристи: роботи завжди багато. Особливо багато у сніжні роки — такі, як цей. Востаннє тут таке було у 2013-му.

- Що ви зазвичай відчуваєте, коли знаходите загубленого в горах? – питаю хлопців наостанок.

- Співчуття, – іронізує Олександр Гуляк. – Якщо людина свідомо наражає себе — й інших людей — на небезпеку, їй можна хіба що щиро поспівчувати.

Тетяна Когутич, Ужгород – Пилипець
Фото Сергія Гудака

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-