Голодомор на Дніпропетровщині. Могили без хрестів

Уперше про Голодомор я почула від своєї мами, було тоді мені років п'ять-сім.

Найстрашнішого голоду 1932-33 років мама не пам'ятала, бо народилася у 1931-му, а от пізніший – у 47-му – пам'ятала добре. Вижила тоді чималенька родина матері завдяки ховрашкам. Мамині брати їх виливали, ловили, а бабуся – смажила в печі, правда, сама не їла.

Ще полювали на їжачків, не простих, а з п'ятачком, як у свиней. Казала, м'ясо було смачне, аж солодке. Пізніше хтось із моїх братів, підбуривши на цю не вельми чемну справу сільських пацанів, захотів перевірити, щоправда, зловили звичайного їжака – смаженина тхнула так, що не можна було піднести до рота.

Моя мама мала лише три класи освіти, але серцем відчувала, що треба закодувати це у пам'ять своїм дітям. Говорила про це тихо, один раз зауважила: «Може, про це вам у школі й не розкажуть, але знай, що було так і так». І про колоски розповідала, і про корів-годувальниць. Бо де в сім'ї були корови, або хоч одна на дві сім'ї – там діти вижили.

Село Гаврилівка (тоді Межівського, а нині Покровського району), що одне з перших було занесене на «чорну дошку», кілометрів за 50 від мого села Андріївки (Білозірки). І раніше, навіть працюючи кореспондентом районної газети, спілкуючись із працівниками місцевих краєзнавчих музеїв, я дуже рідко натрапляла на документи чи свідчення про Голодомор. У радянський час музейні стенди розповідали про будівництво комун і колгоспів, а не про трагедію голодних селян. І досі ми самі переосмислюємо ті події.

«Понад три чверті громадян України – 77% – погоджуються, що Голодомор 1932-33 років був геноцидом українського народу. Не погодились із цим 13%, 11% не визначились. Друге село (у списку на «чорній дошці» - авт.) – Гаврилівка – поряд із селом, де я народився, і здавалося б, жителі навколишніх сіл, як ніхто інший, повинні пам'ятати ті далекі голодні роки, але це розуміння і визнання Голодомору приходить, ой, як повільно», – говорить учитель Олександр Яцура.

Якось навесні перед великодніми поминаннями ми заходилися прибирати на кладовищі у рідних. Село Миколаївка Новомосковського району й нині досить велике й заможне, працюють кілька серйозних фермерських господарств, свинарники й корівники, в людей є робота. Кладовище обгороджене і має зону «молоду», де зараз хоронять покійників. «А що то за горбочки? Чому туди кладовище не посувається?» – питаю. «А то ж ті, хто помер у голод, хрести може й ставились, так уже потрухли», – відповіла мені свекруха. Отак я вперше осягнула масштаби Голодомору, бо таких горбочків там десятки й сотні рядів. І саме навесні, коли ті горбочки-могилки вкриваються молодою зеленню, розумієш трагедію цих людей, котрі до весни не дожили. Померли й ті, хто міг про них щось знати, хто доглядав би їхні могили.

ВІДНОВИТИ ІСТОРИЧНУ ПАМ'ЯТЬ ПРО ГОЛОДОМОР

«Дніпропетровська область – одна з найбільш постраждалих областей в Україні від Голодомору. У державному архіві області виявлено досить багато документів за період 32-33 років, а в державний реєстр лише по нашій області введено майже 79 тисяч документів, враховуючи записи актів громадянського стану, 6,5 тисячі спогадів людей, які пережили Голодомор», – розповідає директор державного архіву Дніпропетровської області Ніна Кіструська.

Як відомо, багато десятиліть інформація про трагедію замовчувалася. Архівні документи були частково знищені або засекречені. Проте в сім'ях із покоління в покоління передавалися усні свідчення тих трагічних часів.

«Перші спроби відновити історичну пам'ять про Голодомор дніпропетровські архівісти здійснили ще в 1989 році, коли було започатковано колекцію спогадів мешканців області про голод 32-33 років в Україні. На початку 1990-х, після проведення розсекречення документів фондів обласної прокуратури та обласного відділу охорони здоров'я, відкрилися факти, які зворушили навіть досвідчених і витриманих архівних ветеранів. На очах не висихали сльози, а серце стискалося від болю, коли ми вперше читали кричущі свідоцтва людських страждань», – говорить Ніна Кіструська.

Новим поштовхом у виявленні та оприлюдненні архівних документів стало прийняття Верховною Радою України Закону «Про Голодомор 1932-33 років в Україні». На його виконання дніпровські архівісти розпочали планомірну роботу з перегляду архівних фондів і виявлення відповідних документів. Найбільш змістовні й цікаві було відібрано для експонування на виставці: «Індустріалізація селянства, колективізація, розкуркулення, голодомор на Дніпропетровщині (1929-1933 роки)». У 2007 році видані електронна та друкована версії каталогу цієї виставки.

Наприкінці 2007 року архів достроково прийняв на державне зберігання від органів юстиції книги записів актів цивільного стану за 1932-33 роки. Саме ці документи були опрацьовані дніпропетровськими архівістами, складено переліки на 65 332 громадян, які померли у цей період.

За словами директора державного архіву Дніпропетровської області, саме ці документи покладено в основу Мартиролога жертв Голодомору 1932-33 років регіональної Книги пам'яті.

«Дніпропетровщина, до складу якої тоді входили сучасні території Запорізької, частини Кіровоградської, Миколаївської та Херсонської областей, зазнала відчутних втрат. У районних відділах записів актів цивільного стану збереглося лише 259 томів із записами про смерть. Це приблизно 15 відсотків документів, що мали бути в наявності. Не збереглося жодної книги по Апостолівському і Широківському районах. Решта районів області представлено документами окремих сільських рад. Рівень смертності, за даними облздороввідділу, у 1932-33 роках перевищував середній по області у 5, а в таких районах, як Павлоградський, – навіть у 7 разів», – наголошує директор.

Активіст Дніпропетровського осередку Асоціації дослідників Голодомору, доцент кафедри історії України Дніпропетровського національного університету ім. О.Гончара Олександр Нікілєв, який вивчає цю тему понад 20 років, каже, що 65 тисяч померлих від голоду в області, дані щодо яких підтверджено архівом, – цифра дуже сумнівна, і що реальні цифри набагато більші.

«ЦЯ ВЛАСТЬ – ДО ВЕЛИКОДНЯ!»

Варто згадати, що перші кроки колективізації супроводжувалися опором, який чинили одноосібні господарі, захищаючи власне майно, худобу, домівки. У моїй родині розповідають історію розкуркулення діда – Івана Омеляновича Блика. Багатим він не був, але мав цегляну хату, землю, пару коней і млинок. Коли в село прийшла колективізація, точилися бурхливі обговорення. Він слухав, що кажуть про неї багатші односельці. Й уже вдома заспокоював родину: «Ця власть – до Великодня!». Та не так сталося, як гадалося. Багатші, побачивши, що непереливки, швидко розпродувалися і втікали. А дід «загримів» на Соловки. Бабу з шістьма дівчатками (дітьми власними, від померлої дідової дружини та спільними) вигнали з хати, забрали всі речі, харчі, потім ще часто навідувалися у телятник, де притулилась родина, й перевіряли, чи не «розбагатіли» за цей час. Так звані «червоні комсомольці» забирали останні вузлики квасолі, сховані у грубці, хоч баба й просила залишити на насіння.

Але найгероїчнішим у цій історії для мене став дід. Він утік із Соловків і пішки дійшов додому. Аж тут як тут – «комсомольці», – питають, ну що, діду, підеш у колгосп? Той – «Ні!». Його – знову на Соловки. А він знову втік. І так чотири рази. Далі вже махнули рукою, кажуть, цей все одно втече. Яким дивом чи Божим промислом дід пройшов ті випробування і залишився живим, як орієнтувався, куди йти, що їв у дорозі? Розпитати не довелося – у часі ми розминулися, але рідним розповідав, що йшов уночі, вдень відсипався, поживою слугувала замазка з хліба на шибках вікон, що у селах на шляху, але треба було діждати, коли в хаті всі поснуть.

А от поблизу Павлограда у 1930 році на хуторі Осадчому, селах Тернівка, Богданівка, Водяне, Путятино, Кохівка, Мар'ївка, Нова Дача селяни піднялися на озброєне повстання. Придушувати його кинули каральний загін із 35 чекістів і двох сотень міліціонерів. За участь у ньому до відповідальності було притягнуто 210 осіб, з них 27 повстанців страчено.

«У середині 1932 року рівень усуспільнених господарств по області становив 85%, а після Голодомору опір селян практично припинився. Та найстрашніше – зник хлібороб-господарник, замість нього держава отримала покірного, але байдужого до всього раба. Голодомор мав не тільки демографічні й економічні, а й психологічні та духовні наслідки. Було зруйновано вікові народні традиції, зникли предківські звичаї, згас сам дух вільного українства, носієм якого відвіку був селянин», – наголошує Олександр Нікілєв.

Дослідник розповів, що причиною голоду стали загальновідомі плани здачі зерна державі. У 1931 році план Дніпропетровщини становив 111 млн пудів, і вже на кінець того року значна частина колгоспів та селян залишилася без запасів зерна. Село почало голодувати. Першою гинула від голоду худоба, чого не траплялося під час страшного голоду 1922-23 років.

Як про типову ситуацію у березні 1932 року писав у листі на ім'я Григорія Петровського селянин із Покровського району І. Чорноватий: «От тут, по цій сільраді, і ще цілий ряд сільрад, де складається погане положення щодо харчів, а саме – по членах колгоспу: відсотків 50 не мають уже ніякого хліба, деякі коней дохлих їдять і так далі. Коням кормів немає уже три місяці, свині дохнуть по 2-5 в день. Складається положення сильно погане».

РАДЯНСЬКА ВЛАДА ВВАЖАЛА, ЩО ДНІПРОПЕТРОВЩИНІ ДОПОМОГА НЕ ПОТРІБНА

Уряд України визнав серйозність ситуації, в якій опинилися усі шість адміністративних одиниць республіки і своїм рішенням виділив 2 млн карбованців, спрямувавши їх колгоспам найбільш постраждалих районів. Однак Дніпропетровщину у той час було визнано такою, що найменше потребувала допомоги, її отримали лише 5 районів. З огляду на це, було встановлено план хлібозаготівлі у 1932 році 88 млн пудів, що складало четверту частину загальнореспубліканського плану.

Керівники районів опинялися у двоякому становищі: враховуючи результат двох попередніх років, вони мусили стати на захист селянина-виробника і, тим самим, не виконати директив партійного центру, що загрожувало їх фізичному існуванню. Або, не рахуючись ні з чим, беззастережно мусили виконувати встановлені центром норми. Керівництво районів намагалося запобігти трагедії, для цього створювали спеціальні обліково-контролюючі комісії, які мали за мету занизити врожайність у колгоспах, показуючи причинами такого неврожаю вимерзання, ушкодження паразитами, гризунами, птахами, засівання неякісним насінням. Усе це відображали у складених актах і направляли до обкому партії. Наприклад, у Лихівському районі такі акти підписувалися комісією, яка складалася з першого секретаря райкому партії, голови райвиконкому, начальника районного управління ОДПУ, райуповноваженого з хлібозаготівлі, а у Васильківському районі – голова райвиконкому Манжелій, незважаючи на те, що така комісія вже працювала в районі, додатково орієнтував на заниження даних урожайності у звітах по господарствах. Але керівництво області засуджувало і присікало такі дії. Рішенням обкому й облвиконкому Манжелій був виключений з партії, знятий з посади, заарештований і відданий до суду, а керівництво Лихівського району, за вказівкою Сталіна, у повному складі було розстріляно.

Лише за період з 25 по 30 грудня щодо Кам’янського району (нині місто Кам’янське) було порушено 25 кримінальних справ за злісне невиконання завдань із заготівлі хліба, а також накладено штрафи на 62 господарства.

Паралельно обласна влада тиснула і на самих селян, насамперед загрозою розкуркулення. У Жовтнянській сільраді П’ятихатського району практикувалося так зване повне розкуркулення: у людей вилучалося все майно, навіть особисті речі, що були на них, усі харчові запаси, вже приготована їжа, руйнувалися в хатах печі, груби, димарі, комини, вікна, двері, людей виселяли з власної домівки без врахування соціально-матеріального стану, здоров’я як самих розкуркулених, так і членів їхніх сімей. У Петриківському районі керівники колгоспів і сільрад для виконання спущеного для них плану застосовували до членів їх артілей фізичні методи впливу. В результаті були випадки доведення людей до самогубства, як, наприклад, це трапилося у селі Єлизаветівка. А на хуторі Сотницькому голова розійшовся так, що застрелив з рушниці одного з колгоспників.

Одночасно з цим застосовувалися методи і до самих населених пунктів: села, що не виконували плани з хлібоздачі, заносилися на «чорну дошку». Це означало припинення будь-якого постачання їм усього необхідного та заборону селянам полишати межі населеного пункту, доки не буде виконаний план.

У жовтні 1932 року 228 колгоспів Дніпропетровщини були на «чорних дошках». Про ефектність такого методу говорить той факт, що на кінець місяця із неймовірним зусиллям змогли виконати норму лише два господарства з Васильківського району.

Але ні кримінальна відповідальність, ані загроза фізичного знищення не вирішували проблеми виконання плану, бо у села вже нічого було взяти. Тож решта людей мусили повільно помирати.

Багато батьків, намагаючись врятувати від голодної смерті своїх дітей, залишали їх біля відділків міліції, дитячих дошкільних закладів, притулків та лікарень. Найбільше це відчував Дніпропетровськ. Там влада змушена була додатково до існуючих відкрити ще 260 ясел, у яких, за офіційними даними, перебувало 12 800 маленьких діток, і відкрити додаткові дитячі будинки для кинутих, а в сільській місцевості була створена мережа ясел на 100 тисяч дітей, але прогодувати їх там було нічим, смертність становила 50% від числа прийнятих дітей.

Саме ж доросле населення йшло працювати на промислові підприємства області, де сплачувалися гроші й додатково видавали продуктові пайки. Але це могли робити у населених пунктах, наближених до міст.

Певна частина селян, які мали закордонних родичів, а це в основному мешканці національних німецьких районів, отримували звідти грошові перекази і купували на них продукти харчування у магазинах системи торгсину, проте це лише на якийсь час рятувало від смерті. Вона косила людей незалежно від національності, хоч більшість померлих в області становили українці, оскільки вони являли основну масу сільського населення. Проте у національних районах, де більшість складали представники інших національностей, помирали й вони. Наприклад, у селі Кільманстальське Васильківського району за 32-33 роки померло 52 людини, з них 40 – німці, один – голландець, один – росіянин, 9 – українців, один невідомий. А з 16-ти померлих у 33-му в Новозорінській сільраді Сталіндорфського району (єврейський національний район) – 9 осіб були євреї. Люди мерли від голоду, не залежно від місця проживання і професії. Наприклад, на Криворіжжі значну частину таких становили працівники залізниці, промислових підприємств. Це зайвий раз свідчить про те, що люди годувалися тим, що могли знайти у лісі та виростити в себе на городі. Їли траву – лободу, калачики, козельки, гірчак, квіти акації, щавель, цибулю, буряки, доповненням було м’ясо собак, котів, пацюків, ховрахів, горобців, здохлих коней та корів. А ті, хто жив біля води, мали можливість живитися рибою, раками, жабами, молюсками. У багатьох селах, як і по всій Україні, траплялися випадки канібалізму.

Ситуація була настільки напруженою, що змушувала селян говорити як на побутовому рівні, так і на офіційних зібраннях, що вони думають про дії влади. Так, колгоспник Довбня Ганно-Пільської сільради заявляв: «Обдурили нас, обіцяли багато, коли записували до колективу, а тепер ми всі голі, нам треба Махна. Якби був Махно, ми не були б голодними!». І.Іванченко з Семенівської сільради у колі односельців говорив: «Що за життя настало, я першим не піду на захист партії, тому що вона робить неправильно – одно грабує, забирає хліб, нас голодними залишає».

Подекуди незадоволення селян втілювалося у конкретні дії – напади на тих, хто найбільш активно здійснював розкуркулення і вилучення зерна. Люди били, а то й вбивали їх, організовували набіги на колгоспні комори або зсипні пункти. В окремих районах такі дії мали регулярний характер. У Якимівському районі (тепер це Запорізька область) мешканці Нижньосіроозької, Дем’янівської, Іванівської та інших сільрад групами у кілька десятків осіб систематично нападали на зерносховище, куди звозилося зерно з усього району. Протягом зими та весни 1932 та у квітні 33-го їх збиралося вже до 200 осіб, нападали і забирали кілька сотень пудів кукурудзи.

Виснажені голодом люди влітку 1933-го вже не могли працювати в полі. І тоді влада зробила ще один крок, плоди якого пожинаємо й нині.

Як розповіла директор державного архіву Дніпропетровської області Ніна Кіструська, навесні 2008 року фахівці архіву за допомогою колег із Центрального державного архіву вищих органів влади виявили джерело щодо переселення селян інших областей України, Росії та Білорусії у постраждалі райони Дніпропетровської області з метою приховати справжні наслідки Голодомору та виправити демографічну ситуацію в області.

ДОСЛІДНО-ДОКУМЕНТАЦІЙНИЙ ЦЕНТР, ЯК У ТОРОНТО, МАВ БИ БУТИ СТВОРЕНИЙ У НАС

Журналіста, редактора з питань культури обласної газети «Зоря», члена правління Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України, краєзнавця й дослідника Миколу Чабана добре знають у Дніпровському краї як поборника українства, дослідника Голодомору. Він співавтор народної книги-меморіалу «33-й: голодомор», співупорядник книги «І поліг наш народ, наче скошене жито» та інших книг і статей про Голодомори на Дніпропетровщині.

- Я би згадав ще пару книжок. У 1990 році вийшла книжка, упорядкована Коваленком і його дружиною, – «Голод 33-й». Це великоформатне видання, яке було першим у радянській Україні. Свідчення з Дніпропетровщини, зібрані мною, потрапили до цього солідного видання.

А потім у мене виникли контакти з нашим земляком, українським письменником і журналістом Юрієм Семенком, який жив у Мюнхені. Ще 1963 року до 30-річчя Голодомору він видав книжку – свідчення тих, хто вижив, – і в Україні, і в еміграції. І виникла ідея в 1993 році видати цю книжку тут, у тоді ще Дніпропетровську. Вона вийшла з моєю передмовою, а на його прохання я додав ті свідчення, які я записував на Дніпропетровщині, – розповідає Микола Чабан.

І додає, що вже кільканадцять років професор Юрій Мицик у Києві видає від Національного університету «Києво-Могилянська академія» серію «Український Голокост 1932-1933: свідчення тих, хто вижив».

«Світ побачили вже вісім томів. А мені довелося працювати над п’ятим томом (2008 р). Передісторія така: коли Юрій Мицик в одному з відряджень до Канади зайшов до українського центру (українсько-канадський дослідчо-кокументаційний центр у Торонто) і почав говорити з активною діячкою цього центру Іраїдою Винницькою, то в них зайшла мова про те, що ще у 80-х роках цей центр зняв фільм зі свідченнями людей, які пережили голод. Причому, були запрошені до участі у фільмі «Жнива скорботи» не лише українці, а й люди різних національностей: німецький дипломат, англійський журналіст, які приїздили з-за кордону і бачили це лихо на власні очі. Фільм мав резонанс. Він вийшов англійською мовою, потім його було перекладено іспанською, з’явилася й українська версія. На екрані людина говорить 2-3 чи 5 речень, а основний матеріал свідчень ліг на полицю у вигляді касети. Тому моїм завданням було розшифрувати і оформити все те, що накопичилося і залишилося як підготовчі матеріали до цього фільму. Було понад два десятки таких свідчень. Центр у Торонто продовжував цю роботу, і мені доводилося, перебуваючи там, зустрічатися з нашими земляками й записувати їхні свідчення. Так додалося ще понад двадцять свідчень, тобто понад п’ятдесят їх всього увійшло до цієї книжки, – розповідає про свою дослідницьку роботу Чабан.

Повернувшись із Торонто у 2007-2008 роках, Микола Чабан обстоював думку, що подібний документаційний центр мусить бути створений і в Україні, і саме на Дніпропетровщині – як в області, що найбільше постраждала від Голодомору.

«На жаль, мене не підтримали, було створено таку бригаду, що працювала над «Книгою пам’яті». У мене є претензії, як її створювали, було в цьому багато компанійщини, а я застерігав від неї. Чому мені це болить? Тому що без системної роботи це все залишається акцією від і до якихось роковин. Приклад єврейського народу, який досліджує Голокост часів війни, свідчить про те, що робота ця мусить бути систематична, фінансована державою. Інакше ми будемо непевно стояти на ногах. Без системи, без того, щоб там працювали люди щодня, щомісяця, щороку, які б видавали продукцію, – це все будуть принагідні акції», – зазначає Микола Чабан.

Натомість, переконаний дослідник, Дніпропетровщина, як найбільше постраждала від Голоду область, мусила б створити такий центр.

Людмила Блик, Дніпро

Фото: Микола Мякшиков, Укрінформ