Дім, де жила Українська революція

Дім, де жила Українська революція

Точка на карті
1361
Ukrinform
Споруджений у Вінниці понад сто років тому будинок Боруха Львовича пов’язаний з історією Української революції: у 1920-му тут була канцелярія Симона Петлюри

Коли туристи приїздять до Вінниці, їм рекомендують побачити місто в мініатюрі, - така атракція з’явилася рік тому в центральному парку культури і відпочинку. В тій експозиції представлені дванадцять знакових для міста будівель, і одна з них – будинок фабриканта Боруха Львовича. Споруджений понад сто років тому, він і зараз вражає своєю атмосферністю, нетутешністю і, водночас, якось органічно вписується у сучасний міський ландшафт. А ще він пов’язаний з історією Української революції: упродовж травня-червня 1920 року тут розташовувалась Військово-похідна канцелярія Головного Отамана військ і флоту УНР Симона Петлюри. А позаяк Вінниця була на той час тимчасовою столицею України, то будівля слугувала чимсь на кшталт нинішньої адміністрації Президента у поєднанні з Генштабом.

ВІЛЛА З ВИДОМ НА НЕТРІ

Утім, починалась історія цієї будівлі цілком мирно. Садиба Боруха Львовича, що дуже вирізнялася з-поміж решти забудови, виросла у тодішньому Ольгердівському провулку 1913 року (нині це вулиця Петлюри).

«Ділянка землі, на якій розташований цей будинок, належала відомій на Поділлі родині міщан, а згодом – купців Львовичів, які походили зі Станіславчика. Вони збили непоганий капітал на цукроварному бізнесі, та все ж їхньою візитівкою був Вінницький чавунно-ливарний завод «Молот». До речі, будівля, у якій він розташовувався, збереглася донині. У радянські часи там був завод тракторних агрегатів, потім він перетворився на торговий заклад. А тоді, до революції 1917 року, це був перший завод такого типу на теренах Подільської губернії.

Львовичі були людьми заможними і міцно стояли на ногах. Борух Мойсейович, який репрезентував цю родину на початку ХХ століття, вирішив побудувати на цій ділянці новий житловий будинок. Це така собі середземноморська вілла, яка більше пасувала б Кишиневу, Тирасполю, Одесі чи якомусь із приморських міст Криму. Для Вінниці того часу вона була зовсім нетиповою. Одноповерхова вілла мала напівпідвальне приміщення та мезонін, що ймовірно був дерев’яним і до нашого часу не дожив», - розповідає історик, директор Центру історії Вінниці Олександр Федоришен.

За його словами, територія навколо будинку належала заможним євреям. Водночас, вона практично межувала з Єрусалимкою, - районом тогочасної Вінниці, де мешкала єврейська біднота. Із вікон першого та другого поверхів вілли особливо чітко впадала в око разюча соціальна нерівність у межах однієї національної громади.

А Львович був одним із найбагатших людей міста і вважався таким собі «хрещеним батьком» юдейської громади. Він був благодійником, - фінансував єврейські школи, дарував посаг нареченим із бідних родин, і в очах городян був персоною легендарно і таємничою. Вінничанин за походженням письменник Цезар Солодар у своєму творі «Дикий полин» писав про нього таке: «Навіть ми, хлопчаки, переказуючи один одному прочитані детективні романи, так описували мільйонерів: «Нью-йоркський банкір був набитий золотом, як Львович!»

Утім, попри «легендарне» багатство, Борух Львович був людиною ощадливою, а можливо навіть скупуватою.

«Це позначилося на його садибі: вишукану будівлю, у якій поєдналися елементи неокласицизму та модерну, оточувала огорожа, збудована зі старої перепаленої цегли, що постійно руйнувалася. А начебто різьблені двері насправді оздоблені гіпсовими накладками. Зрозуміло, що Львовичі не були нащадками аристократів, тому відчувається, що прагнули оформити інтер’єр помпезно, “по багатому”. Вийшла еклектика, - поєднання модного тоді стилю модерн із якимись бароковими речами, - «щоб було красиво». Наразі найбільше автентичних елементів, починаючи від дверей і закінчуючи оригінальною ліпниною, збереглося у колишній вітальні, де був ще й зимовий сад. Нині вона в блакитних тонах, але на одній зі стін збереглася плямка завбільшки з монетку, яка дає уявлення про первісний колір зали – вона була темно-вишневою із золотими вкрапленнями та вкрапленнями білого і синього кольорів. Зараз цей стиль, мабуть, назвали би кічем. Використання приміщення в радянські часи як радіовузла безповоротно змінило планування садиби. З’явилися нові простінки, які поділили зону зимового саду, було закладено цеглою деякі дверні проходи тощо», - розповідає історик.

КАНЦЕЛЯРІЯ СИМОНА ПЕТЛЮРИ

Доля цього будинку дуже специфічна. Борух Львович помер, а його брати та нащадки протягом 1916-1917 років ділили спадщину. Це були справжні баталії за право власності на будинок. І зорю Української революції – березень 1917 року - садиба найімовірніше зустріла пусткою. Російська імперія тоді вже була в уламках, на яких народжувалась низка незалежних держав, зокрема й Українська Народна Республіка.

«Що ми знаємо точно з приводу використання цієї садиби, це що 2 лютого 1919 року, коли Вінниця набуває першого офіційного статусу Тимчасової Столиці УНР, її обирають як місце розташування Міністерства пошт і телеграфів. Чому тут? Бо навпроти працювала Вінницька міська поштово-телеграфна контора і логічно було скористатися ще й розташованою через дорогу пустою садибою. Це використання було не дуже довгим, тривало десь близько місяця. Бо вже на початку березня 1919 року місто було в руках більшовиків.

Та найбільш зоряний час для цієї садиби настає у травні-червні 1920 року, коли вона отримала статус як щось середнє між аналогом сучасних адміністрації президента і генерального штабу міністерства оборони. Ця структура називалася «Військово-похідна Канцелярія Головного Отамана Військ і Флоту УНР». Вона займалася особистим листуванням, пов’язаним із військовими і військово-дипломатичними справами верховного головнокомандувача українського війська. На той час цю посаду займав Симон Петлюра», - розповідає Олександр Федоришен.

Він каже, що на час перебування Петлюри у цьому будинку припадає активна фаза відносин керівництва УНР з поляками, пов’язаних зі спробами Петлюри заручитися підтримкою Антанти у боротьбі з більшовиками за посередництва Польщі в особі Юзефа Пілсудського. І, звісно, переломний період травня-червня 1920 року, коли ситуація на фронті міняється катастрофічно для Українського війська. Українська влада змушена була тоді залишити Вінницю. Федоришен каже, що цей будинок пов’язаний не тільки з Петлюрою, а й із низкою інших значимих для української історії постатей. Зокрема, тут служив один із зіркових українських контррозвідників полковник Микола Чеботарів. Він був одним із батьків і творців охоронно-церемоніального підрозділу при Петлюрі, що називався Охороною Головного Отамана.

Окрім того, у військово-похідній канцелярії служив небіж Симона Васильовича, - на той момент цю людину звали Степан Скрипник, він згодом став однією з ключових постатей автокефального руху українського православ’я за кордоном. Він прийняв своє чернече ім’я, і ми знаємо його як Патріарха Мстислава. Крім усього, він був одним із янголів-охоронців військової реліквії України того часу – прапора Третьої Залізної дивізії, пов’язаної безпосередньо з Вінницею, Вінниччиною, Вапняркою тощо. А протягом 1990-1992 років він кілька разів приїздив до України. Це був останній офіцер УНР, чия нога ступила на землю відновленої незалежної України. Принаймні, інформації, що інші вояки доби тих визвольних змагань зустріли 1991 рік як свідки української незалежності у відновленій державі, наразі немає.

«ПЕТЛЮРІВСЬКІ» ЛЕГЕНДИ САДИБИ ЛЬВОВИЧА: ПАРАДИ, «ПІАНІНИ» І ПОВІЇ

Про петлюрівську епоху вілли Львовича побутує чимало легенд. Зокрема, що Симон Петлюра у цій будівлі ще й мешкав. Насправді ж, як встановили вінницькі історики, Симон Васильович квартирував у іншому місці, неподалік, у будинку на вулиці Монастирській, який до нашого часу не зберігся.

«А тут було його робоче місце. Воно чомусь обросло легендами про паради, які начебто проводились під його стінами, а також про «піаніни», шпроти, повій і зелені лампи, - мішаниною «білогвардійсько-петлюрівських» атрибутів часів «громадянської війни», якими їх подавала радянська влада. Хоча, які паради могли проводитися на проміжній вулиці, коли зовсім поряд був центральний Миколаївський проспект?.. От там військові паради і урочисті зустрічі Петлюри та Пілсудського справді відбувалися. Адже Вінниця, як місто столичне, приймала дипломатичного союзника УНР на той час», - констатує історик.

А ще з цією садибою пов’язана детективно-музейна історія літа 1920 року.

«Тодішній крайовий музей – нинішній Вінницький обласний краєзнавчий – позичає канцелярії головного отамана умеблювання і цінні речі для прийому високих послів іноземних держав. Син засновника музею Георгій Густавович Брилінг залишив спогади про нічну вилазку до будинку Львовича, коли тривав бій українського війська з більшовиками за місто у червні 1920 року. Існувала велика ймовірність, що будинок Львовича може зазнати погрому, або й підпалу як символ «петлюрівщини». Аби музейні експонати урятувати, Брилінг з однодумцями забарикадувалися в будинку, а згодом таки змогли звідти винести і повернути частину експонатів до музею», - розповідає Олександр.

Та будинок Львовича і сьогодні пов’язують зі знаковим експонатом обласного краєзнавчого музею – легендарним столом Симона Петлюри. Його походження невідоме, ймовірно, він виготовлений у першій чверті ХІХ століття. Існують припущення, що його попереднім власником була родина польських дворян Грохольських. Олександр Федоришен каже, що достеменно не відомо, чи Петлюра насправді користувався цим столом . Але за радянських часів він стояв у кабінетах співробітників спецслужб і міськкому партії, з пієтетом, що «это петлюровский стол». Врешті-решт, саме з такою історією цей експонат було прийнято до краєзнавчого музею за часів СРСР.

РАДІЙНЕ МИНУЛЕ І ТУМАННЕ МАЙБУТНЄ

Подальша доля садиби не менш цікава.

«Після канцелярії Симона Петлюри тут був особливий відділ однієї з військових частин Робітничо-селянської Червоної Армі (російською – РККА), яка квартирувала у Вінниці. За іронією долі, ця дивізія теж називалась Залізною. Але найбільш упізнаваний формат використання цієї садиби розпочався у 1931 році, коли у Вінниці з’являється розпорядження про створення міського радіовузла. «Залізна» дивізія тоді перебазувалася з міста і приміщення віддали радійникам, які працювали тут аж до 2018 року. Причому, тут було розташовано радіовузол навіть у часи німецької окупації», - розповідає Федоришен.

До сторіччя Української революції восени минуло року на подвір’ї садиби Львовича Симону Петлюрі встановили пам’ятник і коштом міста реставрували огорожу навколо садиби.

«У 2017 році ми офіційно заявляли про те, що «Центр історії Вінниці» за підтримки міської ради хотів би розмістити одну з філій новостворюваного «Музею Вінниці». Йдеться про «Музей Тимчасової Столиці», де могло би висвітлюватися життя міста у період з 1917 по 1921 роки. Там можна експонувати стіл Петлюри, старовинне дзеркало, пошкоджене кулями у січні 1918 року, яке зараз висить у Вінницькій ТПП – приміщенні колишньої міської думи, та низку інших артефактів того часу. Тоді ці плани розглядалися в контексті сусідства з підрозділами Вінницької регіональної дирекції НСТУ (радіо), які працювали у цій споруді. Зараз вона пуста, бо радійників із неї перевели. При нинішній ситуації найлогічніше було б оновити плани використання і порятунку садиби, адже вона потребує реставрації», - каже директор КП «Центр історії Вінниці».

Утім, перемовини між Вінницькою міськрадою та Держкомтелерадіо, на балансі якого перебуває будівля, поки що тривають. Тож як і сто років тому найближчу зиму будинок Боруха Львовича швидше за все стоятиме пусткою.

Антоніна Мніх, Вінниця

Фото Сергія Лапіна та Антоніни Мніх

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-