Олексій Кравчук, театральний режисер
Ще не скоро, але все вернеться в Україну. Просто треба вести боротьбу не тільки зброєю
30.10.2018 17:15 2071

З художнім керівником Львівського театру естрадних мініатюр Олексієм Кравчуком ми зустрілись уперше десять років тому в Луганську. Львів’янин, що приїхав працювати в наші палестини, здавався екзотикою, тож скористався нагодою і приєднався до колег, що відправлялись брати в нього інтерв’ю. Особисто я про ту нашу зустріч нічого не написав – уже й не пам’ятаю, з якої причини. Але в розмові участь брав. Кравчук тоді ставив в Українському театрі «Гамлета», тож природно, - перше, що я спитав у нього після стількох років, коли ми зустрілись у тому самому театрі, тільки в Сєверодонецьку, було чи привіз він ту саму виставу, яку ставили в Луганську.

ПРОЩАННЯ З УКРАЇНОЮ В ЛУГАНСЬКУ

– То була зовсім інша версія вистави. Тоді основна ідея була та, що правда без любові вбиває людину. Ну, Гамлет шукає правду і так далі, а за ним тягнеться низка трупів. А сьогодні – інша редакція: про маніпуляцію людьми. Тобто коли людиною починають маніпулювати за допомогою таких речей як влада, гроші, секс – вона перетворюється на ляльку.

– Нагадайте, що ви поставили в Луганську?

Коли людиною починають маніпулювати за допомогою таких речей як влада, гроші, секс – вона перетворюється на ляльку

– У Луганську я на постійній основі почав працювати в 2012-му, а до того були окремі постановки з 2008 року в Українському театрі. Перша - «Шість персонажів у пошуках автора» Луїджі Піранделло, потім «Гамлет». У російському театрі це була «Смерть Тарелкина» Олександра Сухово-Кобиліна, «Маскарад»… Остання вистава за п’єсою Павла Ар’є «Кольори» вийшла восени 2014-го. Це була таке… До сліз було, коли головна героїня – на жаль, актриса там залишилась, Поліна Шкуратова – виходила на сцену з фінальною фразою: «Я Марія, і моя земля – Україна».

Ця вистава була абсолютно безкоштовною; глядачі плакали, бо з липня місто бомбардували. Ми тоді жили в підвалі російського театру. Ну, ви це знаєте самі.

– Як ви все це пережили?..

- Тоді всі чекали, що Луганськ от-от звільнять, бо справді, прапор України був. Я у 2015-му році зустрічався з тими, хто воював у «Айдарі»; вони казали, що вже заходили на околиці Луганська – але надійшов наказ відійти. Так вийшло, що виїхати теж було непросто. На той час була така незрозуміла ситуація: ми зверталися до Міністерства, щоб вивезти театри, але це майже не відбувалось. Добре, хоч вивезли спочатку установчі документи Українського театру – це дало змогу відродити його статус. Що дуже важливо.

– Ви ж у Луганську не тільки ставили спектаклі, а ще й очолювали театр…

– Так, я був головним режисером Луганського академічного театру ляльок. Ми ще в 2014-му році випустили з Олексієм Хорошком (це сценограф; луганчанин, але вже багато років живе у Львові) «Сон» за Шевченком. Вистава вийшла дуже пронизливою. Ну, мої друзі мене вже охороняли. Декілька разів я виїжджав з Луганська, але повертався, бо ситуація була незрозумілою. Їздив у Київ; у Міністерстві нам сказали, що ніхто цими (театральними — ред.) ділами займатись не буде. А своїми силами виїхати не було можливості. З Луганська виїжджали поодинокі люди, які змогли тут влаштуватись. Тих, хто залишився, дуже важко засуджувати.

«НА ЛЬВІВСЬКИХ НОМЕРАХ»

– Хтось із ваших луганських знайомих доїхав до Львова?

– Ні. Дехто з Донецька доїхав. Зоряна Дубовська, дуже хороша актриса. Теж дуже довго шукала роботу. Женя Мерзляков – прекрасний режисер; тут працює. Хтось виїхав – у Черкасах працює. Ви ж знаєте, як це – заново розпочати життя.

– А тепер – ви б хотіли, аби на вашу виставу приїхали люди з Луганська?

– Безумовно. Я взагалі думаю, що Сєверодонецьк у даному випадку… Напевно, це величезна заслуга губернатора, що відбудували цей театр. Величезний йому респект! І, як на мене, тут сьогодні треба стільки вкладати в культуру, щоб ті люди, які буквально за сто кілометрів звідси, бачили, що тут відбувається. Їхні серця, їхні душі самі скажуть: «Блін! Та ми хочемо отак от жити. Ми не хочемо жити так, як там». Реконструйований театр – просто перлина!

– Розкажіть про першу зустріч із Луганськом і про те, що вас там так причарувало, що ви навіть вирішили працювати на постійній основі?

– Така дивна історія трапилась, багато дивних речей… Добре, розкажу від самого початку. Я працював директором Львівського академічного театру Леся Курбаса. І дзвонить мені Марк Бровун (художній керівник Донецького національного академічного музично-драматичного театру, тоді – ім. Артема – авт.). А я з ним познайомився, ще коли був молодим режисером і максималістом. Кажу йому: «Марку Матвійовичу, треба робити в Донецьку український театр!» – «Кравчук, ти мені набрид. Не лізь до мене зі своїм статутом». І був правий.

Але пройшло дуже багато часу, і у 2012-му році він мені телефонує й каже: «Олексій, приїдь у Донецьк, ти мені потрібен». Я прилітаю; сідаємо за стіл (разом із нами була його донька), він відкриває документи... На той час його театр заробляв до 15 мільйонів гривень на рік. І показує він свої медичні документи. Каже: «Я скоро помру» – дуже свідомо до цього ставився. «Але, – каже, – я вирішив, що театр має стати насамперед а) українським; б) театр не має стільки заробляти, бо в такому разі це не театр, а фабрика. Що треба? Нам треба хороших режисерів і хорошу драматургію. І ти мусиш мені в цьому допомогти».

Вертаюсь до Львова, маю розмову з Володею Кучинським (це художній керівник театру Леся Курбаса), і він каже: «Добре. Їдь». Я приїжджаю в Донецьк; Марк Матвійович оголошує в театрі зміну стратегії, але сталося так, що він помирає, і Наталія Марківна, дочка, каже: «Ми не будемо міняти шлях, будемо робити, як робили». Тобто «фабрика» залишається фабрикою. Тоді я їй кажу: це не для мене. Я не знаю, як робити театр, але знаю, що треба прагнути ідеального. І ми розстались.

Ще не було тих трагічних розстрілів на Майдані, а ми з акторами взяли пісню «Пливе кача по Тисині». І тут ті події…

А в мене якраз була постановка в Луганському театрі ляльок. «Синій птах» за Метерлінком. Ми почали співпрацювати з цим театром, і мені то дуже подобалось. Тому що східняки – люди дуже позитивні, дуже відкриті. Крім «Синього птаха» зробили для найменших казочку «Руда компанія» і підійшли до «Сну» Шевченка. Між іншим, усі, хто брав участь у постановці, потім виїхали з Луганська. А до того ще Майдан почався… Ще не було тих трагічних розстрілів на Майдані, а ми з акторами вже взяли пісню «Пливе кача по Тисині». І тут ті події… Я виходжу до акторів: «Знімаємо пісню, бо вона набула іншого звучання для України. Актори сказали: «Ні, Олексію Анатолійовичу. Ми не будемо знімати цю пісню. Ми будемо з нею працювати».

Потім – ви знаєте, ви ж були в Луганську в 2014-му році, пам’ятаєте, як почались обстріли. Люди ж тоді в підвалах жили. Ми жили в підвалі російського театру – і проводили репетиції. Дівчата в перервах бігали, якусь їжу приносили, якусь воду. А потім, коли вже таке засилля почалось – дуже важко було це сприймати. Випустили концерт – встигли, оцю виставу «Кольори». Коли вона вийшла, я мусив поїхати вже. Причому в мене машина в жовтні місяці стояла на львівських номерах. У Луганську. На стоянці біля театру. Там такі «джипи» наворочені, з кулеметами – і моя, львівська – така, в пилюці, зубожіла... І не чіпали. Я питаю: «Хлопці, а чому не чіпали?» – «Ну, про всяк випадок. Хто ж його знає, чому такі номери…»

ПОВЕРНЕННЯ

А потім мені пацани сказали, що є можливість виїхати: «Давай, спробуй». І я поїхав – спочатку на Дебальцеве. Там не пустили ці… «ополченці». Мовляв, не проїдете, така веремія була. Поїхав на Артемівськ (тепер Бахмут – авт.) – там Нацгвардія не пустила, і я поїхав через Ізваріне (прикордонний пункт пропуску на російському кордоні біля Краснодону; на той момент остаточно захоплений окупаційними військами – авт.). Страшнуватенько було їхати на львівських номерах по Ростовській області, потім по Воронезькій, по Білгородській. В’їжджаю в Харківську область. Прикордонник: «Ви звідкіля виїжджали?» – “Та через Ізварине”, - кажу. - «Як?!!» Я кажу: «Капітан, ось ключі, ось машина. Сідай, поїдемо разом. Покажеш, як треба їхати. Я зроблю все по закону, тільки покажи мені, як». Ну, він перевірив по базі даних, потім підійшов, вибачився…

Я думаю, ще не скоро, але все вернеться. Не може не вернутись. В Україну. Просто треба вести боротьбу не тільки зброєю – що дуже важливо – але й мистецтвом, і способом життя тут, у нас в Україні. Щоб люди добре жили. Щоб молодь могла народжувати дітей, мала будинок. Тоді ті, хто там залишився, скажуть: «Ми хочемо жити так, як вони». Зокрема й розвивати культуру. Дуже важливо, що тут проходить фестиваль.

– А коли вас запросили приїхати сюди з виставою – чи довго ви вагались?

– Ви знаєте, ні. Коли Сергій (Дорофеєв, директор Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру – авт.) запросив… Тим більше, що я знав його трішки ще з Луганська. І коли виникла ідея – безумовно, захотілося приїхати сюди. Бо перше враження, от, про Луганськ, я пам’ятаю… Ходив такий потяг, 113-й, «Львів – Луганськ». Він приходив о 4.30 влітку. І це неймовірна краса, коли потяг під’їжджає до Луганська: степ – і сонце сходить! І ти стоїш так просто (набирає повітря у груди – авт.) – і все!.. Це відчуття в мене лишилось. Я зараз у готелі живу на п’ятому поверсі, дивлюсь на цей степ захоплено. Це характер цих людей, широта цих людей…

Був такий потяг, 113-й - «Львів – Луганськ». Він приходив о 4.30 влітку. І це неймовірна краса, коли потяг під’їжджає до Луганська: степ – і сонце сходить! 

– Ви до Львова повернулись на яку роботу?

– Я повернувся безробітним. Можна було повернутись на своє місце директора, але там прекрасний директор, якого я радив замість себе (це Микола Береза). І мені Влад Троїцький (театр «Дах») запропонував проект… Там француженка робила «Антігону». Потім там же, у Львові, ми зробили в театрі Лесі Українки «Бабу Прісю» Ар’є. Дуже хороша вистава; вона досі йде. А далі мені запропонували очолити театр естрадних мініатюр «І люди, і ляльки». Помер Олег Новохацький, царство небесне… І мені запропонували піти на конкурс на посаду директора – художнього керівника театру. Я погодився – і от уже четвертий рік працюю.

– Ви з кимось уже поспілкувались після приїзду сюди?

– У Сєверодонецьку? Так. От із Сергієм; з Женею Мерзляковим. З тими акторами, хто виїхав із Луганська і тут зараз працює. Я з багатьма акторами, що залишились там, підтримую контакти. Дуже багато хто хотів би виїхати. Але на це не кожний наважиться, бо, як правило, людина приїжджає в нікуди. Десь треба якусь точку опори знайти.

КЛАСИКА ДЛЯ ЛЯЛЬОК

– «Гамлет», звичайно, не єдина ваша вистава у Львівському театрі ляльок…

– Ні. Першою була вистава «Екклезіаст» – для дорослих. Ми взяли за основу пісні, які є на теренах України; друге – це російський романс, третє – єврейська пісня. Тобто те, що на теренах наших живе плюс тексти Екклезіаста. Потім була «Божественна комедія», але не за Данте. Ми її назвали «Ан-Данте». Зробили історію відносин чоловіка і жінки. Від того періоду, коли вони зовсім маленькі, потім коли дорослішають, коли вже цікавляться один одним. Потім закохуються, одружуються. За цим – територія такого, сімейного, пекла: «Де ти був?! Чому тебе не було, а на мені все хазяйство» – і т. д., і т. д. Після «сивина в голову, біс у ребро» – і до самого кінця, коли обоє вже помирають. І все це зроблено через пісню. З «Екклезіастом» ми до Польщі їздили…

Потім рік працювали над «Гамлетом». Бо сам механізм роботи в театрі ляльок – дещо складніший за роботу в драматичному театрі. Це треба зробити ляльку, знайти ходи, зрозуміти, як вона працює… А зараз працюємо над «Фаустом» Гете.

– Розкажіть про ляльок трохи детальніше.

– З нами співпрацюють різні художники. Є в театрі головний художник; є свої майстерні. Ми – найменший академічний театр в Україні. У нас зал – сорок місць; це така стара австрійська квартира на Фредра 6, з високими стелями, з якої зроблений такий камерний театр. Майстерні – в іншому приміщенні. З нами працюють різні художники. Оці ляльки робили Оксана Россол і Олександр Сергієнко, і цей період виявився дуже складним. Бо треба знати характер ляльки, що вона може робити. Чи вона ростова, чи вона маріонеточна, чи планшетна… В нас у цій п’єсі переважно актори грають з ляльками, так би мовити, мапетівськими, але є й ростові.

А потім наступає момент, коли актор бере ляльку і починає працювати з текстами… Текст, як на мене, прекрасний. Бо це переклад Юрка Андруховича. Він був у нас на прем’єрі. До речі, він бачив і луганську виставу, і цю.

…І потім наступає період, коли ми шукаємо образ сцени – як його вирішити. Щоб це не було ілюстрацією. Бо в драматичному театрі актори переважно керуються емоціями. Добре, коли та емоція думкою підкріплена. А коли на сцені лялька – це дуже чітка форма, і форма має нести в собі певний код. Тобто певну задачу, щоб можна було розшифрувати цю сцену.

– Андрухович і Шекспіра переклав… по-Андруховичськи? Чи близько до оригіналу?

– Він спирався на англійський варіант і на дуже добрий польський переклад. Там справді є багато гумору. Мені недавно довелося брати участь у виставі одного чилійського режисера, і він узяв переклад 50-60-х років. Уже так не говорять, бо мова теж змінюється. З’являються інші слова. І це добре. І Юрко вловив цей момент.

– Скажіть, у Львові цікавились вашим луганським досвідом. І творчим, і життєвим?

– Так, безумовно. Колись хтось називав спочатку й «сепаратистом»… Був один випадок взагалі неочікуваний. Ми робимо виставу «Слава героям!» Унікальна п’єса Павла Ар’є: лікарня, наші дні. В одній палаті лежать ветеран Другої Світової і ветеран УПА. Чубляться між собою. А я там вибудовую мізансцену, в якій ці старички стоять на авансцені – а позаду вони ж, молоді, йдуть із рушницями і ціляться одне в одного. А потім розвертаються і стріляють в себе старих. Такий от постріл з минулого…

– Це в ляльковому театрі?

– Ні-ні, в драматичному. І мені потрібні були рушниці справжні. Їду до одного власника магазину зброї – «афганець»… Мені пощастило, що служив свого часу в спецназі – знайшли спільну мову. Заговорили про Луганськ – а він якраз в «Айдарі» служив у 2014-му, у тій команді, яка займала вже Луганськ. І ми зійшлися на цих речах; він нам ті рушниці продав. Але в той період до переселенців не надто приязно ставились. Мене це і зараз бентежить. Адже переселенці – це, перш за все, люди, і ставитись до них треба як до людей.

ЖІНОЧНІСТЬ ГАМЛЕТА

– От ви, можливо, знаєте таку людину, Ігоря Козловського?

– Чув. Донецький науковець. Заручником був у окупантів…

– Так. Ми знайомі з ним із 1995 року. Я хотів ставити «Одкровення Іоанна Богослова» і шукав релігієзнавця. Мені порадили Ігоря Анатолійовича. Ми так зачепилися – і вже багато років дружимо. До його арешту востаннє ми з ним бачились у 2015-му році. Після звільнення він до Києва приїхав, ми з ним зустрілися… Людина, яка пройшла таке пекло, просто неймовірне. Але настільки людяним, настільки відкритим лишився, настільки розумним. Говорить, Донбас, безумовно – це Україна і має бути з Україною. І засобами мають бути не тільки зброя – а ще й людський чинник. У тому числі й мистецтво.

Зараз – час маніпуляцій. Людською свідомістю. Маніпуляцій нами самими всередині нас

– Розкажіть про виставу, яку ви привезли зараз.

– Для нас це дуже важлива річ. Зараз – час маніпуляцій. Людською свідомістю. Маніпуляцій нами самими всередині нас. І, власне, хотілося б, щоб людина, яка подивилась виставу, могла розмірковувати… Чи сподобалась їй, чи не сподобалось – але якісь питання собі ставити. Знаходити якісь відповіді – або не знаходити. Ось такі речі… Дуже мало ясних людей, які можуть мислити, можуть відділяти ці речі – і при тому не бути агресивними. До речі, головну роль у нас виконує жінка.

– Чому ви пішли на такий… експеримент?

– По-перше, тому, що це – Надія Крат. Вона з тих людей, які вміють мислити. І володіє такою хорошою енергетикою, тому тут не гендерні питання. І загалом, у Гамлеті є щось жіноче. Ми знаємо, що дуже багато актрис також виконували Гамлета. Це і Сара Бернар, і Алла Демидова. В ньому є така інтуїція. Там є одна фраза, коли вже перед дуеллю, Гораціо каже: «Принце, не ходіть». А він відповідає: «Таке жіноче передчуття».

І – ще. Монолог, коли Клавдій молиться. Гамлет каже, що міг би його вбити тут, зараз, під час молитви. Мужчина-воїн так би й зробив, напевно. А цей – ні, не зараз. Хай в’ється, хай у гуляннях, в розпусті, хай піде. Тільки жінка може так мстити, якщо вона мстить, і в помсті йде до кінця.

…Василь Сидорко, який виконує одразу декілька ролей (Лаерта веде, одночасно веде Розенкранца та Гільденстерна – дві ляльки, і він же гробаря веде).
Людмила Зборовська, актриса, яка грає Гертруду, вона ж грає і другого гробаря. І вона така родзинка нашого театру, бо вона займається співом. Дуже часто їздить в експедиції. Коли їхали сюди, вона каже, виповнюється рівно 10 років, як я була по Луганській області, по Айдару в експедиції, їздила, збирала народні, фольклорні пісні. А потім ми все це використовуємо у виставах.

* * *

З моїм фотоапаратом нормальні знімки можна зробити лише при хорошому освітленні. Попросив у Олексія Анатолійовича дозволу сфотографувати зблизька ляльок – і зловив облизня:

– Актор до кінця вистави навіть режисеру свою ляльку не дає. От така у нас традиція.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк

Фото Олексія Ковальова та Михайла Бублика

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-