Як на ті чорнобривці погляну… А їх – 400 кілометрів
Чорнобривці – один з українських народних символів. Проте, вони не завжди росли на наших землях. Ці дивовижні квіти мають цікаву історію. Згідно зі старовинними легендами, вони – магічні, а їх назва пов’язана з ім’ям Тагеса, який був онуком Юпітера, умів пророкувати майбутнє і, до того ж, славився яскравою красивою зовнішністю. Тому сонячні квіти ще називають, з латини, «тагетеси» – на честь онука Юпітера. Індіанці Америки, звідки квіти в XVI столітті були завезені до Європи, теж вважали рослину «магічним провідником», що допомагав знаходити шаманам племен жовтий метал (золото).
У XVI столітті дикі різновиди рослин були завезені в Іспанію й звідти швидко поширилися по всій Європі, Малій Азії та Північній Африці. Англійці називають чорнобривці «меріголд» – «золото Мері», німці – «студентською квіткою». В Україні ж їх віддавна називають чорнобривцями (а ще – оксамитцем та повняками). Ставши у нас одним із національних символів, ці невибагливі квіти широко оспівані в українській літературі та фольклорі. А ще…
Хтось пише картини фарбами, хтось нитками або бісером. А Василь Рижук, волинський скульптор, автор багатьох монументальних робіт, заслужений діяч мистецтв України, пише їх… живими квітами. Вже двадцять літ, як кирка, лопата і сапа стали в руках митця інструментами, що творять квіткову красу. У його доробку — понад 400 кілометрів заквітчаних узбіч доріг, дворів, автобусних зупинок та інших місць, де зазвичай ростуть бур’яни. За це своє незвичне захоплення Василь із легкої руки волинських поетів став Сонячним Чорнобривцем. А творче псевдо так органічно зрослося з ним, що навіть знайомі часом називають його не Василем, а Чорнобривцем. І він неабияк цим пишається!
ПОНАД 400 КІЛОМЕТРІВ КРАСИ
…Його старенький «Жигулик» добре знають водії, які проїжджають волинськими дорогами не вперше. Дехто вітається, як із давнім знайомим. Незнайомці, побачивши обабіч шляху чоловіка у робочому комбінезоні і з киркою чи лопатою в руках, не одразу розуміють, що він там робить.
"Якийсь дивак", — подумає хтось, спостерігаючи, як цей мускулястий чолов’яга вгризається у закам’янілу землю. А він просто сіє красу, сіє свої чорнобривці та соняхи, щоб люди побачили, якою квітучою може бути насправді наша Україна.
А все почалося з... подорожей і мами. Скільки пам’ятає себе Василь, у них біля хати завжди були гарні квітники, бо мама з бабусею дуже любили квіти. Сільська дітвора весь час прибігала за букетами до тітки Христі. І коли Василь спорудив поблизу села Лобачівка на рідній Горохівщині меморіал землякам, які загинули в Афганістані, він власноруч посадив біля памятника 70 калин і вперше насіяв чорнобривців. Цей пам’ятник, до речі, вважається одним із найкращих монументів афганцям.
А ще довелося митцеві трохи поїздити по світу. Подивився, як живуть там люди, які облаштовані у них садиби, як гарно оброблені й засіяні поля. Повернувся додому — і задумав зробити щось красиве для своїх земляків. Розорав три кілометри вздовж дороги при в’їзді в село й насіяв чорнобривців. Як же він чекав першого їхнього цвіту! А вони розрослися і зацвіли так гарно й пишно, ніби знали, що від їхнього цвітіння багато залежить. Після цього успішного дебюту щовесни, як тільки пригрівало сонечко, скульптор завантажував своє авто інструментами і їхав готувати землю для своїх квітів. Починав у рідному Горохівському районі, згодом «добрався» до Луцька та інших районів. Бувало, що квіти викошували, Василь тоді ледь не плакав із відчаю. Хіба знає хто, дивлячись із вікна свого авто чи автобуса на кілометри пломеніючих уздовж дороги чорнобривців, скільки праці й душі в них вкладено, скільки каністр води він вивозив і виносив, щоб урятувати їх від літньої посухи?!
За два десятки літ Рижук засіяв уже понад 400 кілометрів узбіч волинських автошляхів чорнобривцями, а пізніше і соняхами, за що чотири рази був занесений до Книги рекордів України, кілька разів ставав лауреатом акції «Людина року Волинського краю». А мішки насіння цих найневибагливіших квіток, що стали символом України, роз’їхалися по різних містах і областях. Хтось сам просив, щоб насіяти вдома попiд парканами, комусь Василь дарував, щоб у його квіткової справи стало більше послідовників. Дуже радів, що і в Чернівці його чорнобривці поїхали, бо до цього міста у митця особливе ставлення. Тут, у міському парку, встановлено пам’ятник коханню, автором якого він є. До 5-метрового латунного серця ідуть буковинські молодята освідчуватися одне одному у вічній любові. А цієї весни мішок насіння чорнобривців Василь потягом відправив на Полтаву.
ЗА СВОЇ ГРОШІ ПОСІЄ, ПОЛЛЄ, ПРОПОЛЕ
Якби все, що він, скульптор, зробив своїми руками, облагороджуючи забур’янені узбіччя та шматочки землі, перевести у грошовий еквівалент, то він уже став би мільйонером! Бо зеленому господарству за 1 кілометр насіяних квітів треба було б заплатити 33 тисячі гривень. А так – Рижук за свої гроші посіє, поллє, прополе, а восени йому ще й нагадають, що бадилля треба прибрати.
- Це так здається, ніби все просто: поїхав, посіяв. Щоби приступити до роботи, мені в службі автомобільних доріг треба купу документів отримати на руки: ордер на виконання робіт, технічні умови, акт прийому робіт. Я сам за все відповідаю. І за техніку безпеки теж. Бо це ж дорога, все може бути. Ось недавно приїхав, машину поставив і пішов подивитися, як мої квіти ростуть. І раптом у зустрічної вантажівки на ходу вистрілює два колеса. Скажу чесно, ледь не посивів, — розповідає пан Василь. — Дякувати, все обійшлося. Тому не можу взяти з собою школярів для допомоги, хоч бажаючі є. Знаю, що взяв на себе велику відповідальність. Але якби не взяв, то люди не побачили б такої краси. Маю кілька помічників, своїх надійних друзів. Не всі вони можуть фізично працювати так, як я. Але щось піднесуть, підкопають — і вже мені веселіше. Вони дивуються, як можу по чотири-п’ять годин навприсядки длубатися в землі й танцювати коло тих квіток. Де сила береться? Не знаю, Бог дає, напевне. Торік мої квіти ще 26 листопада цвіли. І зараз квітують пишно.
- А влада чимось допомагає?
- Влада запропонувала продовжувати робити все… власним коштом. Та я і так роблю це! Зараз покажу, — Рижук витягує з портфеля кипу паперів. — Ось, читайте. Обласна рада проводила конкурс творчих ініціатив. Я написав проект «Квітучий прапор України». Моя ідея: зробити символічний квітучий прапор України по всій області й навіть країні. Тобто засіяти чорнобривцями не лише узбіччя доріг, а й двори, клумби біля шкіл й адмінприміщень, біля в’їзних знаків кожного населеного пункту, біля зупинок, пам’ятників. Коли квіти зацвітають жовтим цвітом, а над ними блакитне небо — це і є живі кольори нашого прапора. Це було б найкрасивішим пам’ятником тим, хто загинув під час Революції Гідності й на війні. Бо всі вони хотіли бачити квітучу Україну. І ми можемо її такою зробити – хай і в мініатюрі. З цією ідеєю я на Майдані виступав і роздавав насіння своїх чорнобривців усім охочим. Думав, ідею мою підтримають і підхоплять заклади культури, школи, сільські громади. Але проект обласна рада не підтримала. Думав, може якусь копійчину хоч на бензин виділять, я ж весь час за свої гроші їжджу. На одну поїздку витрачаю на бензин гривень 400. Часом місцеві олігархи підкинуть трохи талонів на бензин, але що то є?
«СЬОГОДНІ ЦЕ МЕНІ ДОРОГЕ Й РАДІСНЕ»
Прості люди більше з розумінням ставляться до його справи, ніж чиновники. І це Василя надихає і підтримує. Якось священик їхав, зупинився, дав якусь копійчину на пальне. Або хлопці приїхали поливальною машиною квіти полити, щоб їхнє начальство не знало. То на обід хтось запросить, то яблуками і сливами пригостить.
- Мої рідні кажуть: «Дитино, Васю, нащо воно тобі? Тратиш останні свої гроші». А я не можу цього не робити. Може колись змінюся і буду займатися чимось іншим. Може знову зміню кирку і лопату на пензлик та олівець художника. Бо я все-таки митець. Але сьогодні це мені дороге й радісне. Он на 101 кілометрі пані Оксана, багатодітна мама, яка стала мені як родина. Покличе до хати, нагодує, а дітки її воду допомагають носити – квіти поливати. Інша сім’я міндобривом чорнобривці посипала, то вони так рясно цвіли! Спілкуватися з такими людьми — саме задоволення.
Хоча різні ситуації бувають. На дорозі Луцьк-Рівне, яку стільки років заквітчував і якою милувалися всі подорожні, цього року вже не сіяв квіти зовсім. Допекла до серця одна людина своїм жлобством. Сказала платити за воду, яку брав у колонці для поливу квітів. Такі ми, українці, різні, на жаль.
А що тільки про мене не писали місцеві інтернетні борзописці! Що я нанюхався чогось, бо не може нормальний чоловік займатися такими дурницями та ще й витрачати на це свої гроші. У Москві знайомий сперечався з москвичем, який побачив у Фейсбуці відеоролик про дивака, який «там у вас, в Луцке» сіє чорнобривці задарма. І допитувався: він що, може «голубий»? Та ні, дівчата біля нього весь час крутяться. Може хворий? Та ні, спортсмен. Може дурний? Теж ні, бо дипломи кількох інститутів має. «Ну тогда я не понимаю». І не лише він не розуміє – для чого я все це роблю двадцять літ. Зате відеоролик цей зібрав 40 тисяч лайків. І які слова вдячності й захоплення люди з усього світу писали! Навіть у президенти мене відправляли! Хоч були такі, які й не повірили. Одну пані із Запоріжжя я запросив до себе в гості, щоб на свої очі побачила мої квіти. Вона подякувала – і навіть українською мовою, хоч писала до того російською. Все це –найвище визнання моєї праці. Не книги рекордів, не грамоти, а саме щирі слова вдячності незнайомих людей, які мене зрозуміли й підтримали.
КОЛИ ПРИХОДИТЬ ВІДЧАЙ ТА ЗНЕВІРА, ЩО РОБИТИ? СІЯТИ КВІТИ!
Коли Василь привіз сім машин землі у свій двір у Луцьку, зробив клумби там, де буяли бур’яни і посіяв чорнобривці — багато хто теж не розумів, нащо йому ця морока. Мішками з насінням він забив не лише свій балкон, а й лоджію сусіда. Зате тепер його квіти цвітуть біля різних будинків мікрорайону й шкіл. Хоча хотілося б, щоб таких клумб було більше, і людей, готових допомагати теж. Коли школярики бачать його, Сонячного Чорнобривця, то вітаються з ним, як із добрим знайомим і хором кричать: «Дякуємо!» За що? За приклад. За те, що показує їм, що світ довкола себе треба і можна змінювати. Що квітуча Україна починається не з красивих гасел і слів, а з твого двору, будинку, вулиці, міста чи села. І ніякий добрий дядько не прийде і не зробить це за нас. Хіба що Василь Рижук. Але з єдиною метою — щоб запалити інших. Хотілося б йому, щоб клумб у місті було більше, – і людей, готових допомагати, теж. Бо навіть невичерпний ентузіазм колись вичерпується. І він час від часу задумується: а може досить? Дійшов до вершини – і варто зупинитися, взяти до рук пензлик і олівець й попрацювати ще на іншому полі? Роки ж летять.
Та коли почитає відгуки людей про свої квіти — сумніви умить щезають: «Мене це дуже вразило! Їхала до Трускавця і любувалася нашими волинськими дорогами й узбіччями. Надіялась, що це ініціатива місцевих громад. Але коли взнала, що це справа рук однієї людини, то була глибоко вражена! Спасибі вам, пане Василю! Потрібна матеріальна допомога на вашу таку потрібну роботу? Повідомте номер карткового рахунку!». «Ви — великий фанат своєї справи і робите гарнішою нашу країну. На мою думку, це і є справжній патріотизм», — це слова голови Княгининської територіальної громади Олени Твердохліб. Цього року Василь запропонував селам цієї громади біля Луцька посіяти квіти вздовж доріг і на зупинках. Його ідея сподобалася голові Олені Твердохліб, яка цінує креативні рішення і шукає їх. Наприклад, зупинки у Княгининку – незвичайні, таких не побачиш ніде в області. Хіба за кордоном, звідки пані Олена запозичила їхні оригінальні ідеї. Тому тут у Василя Рижука знайшлися однодумці. Молодь і навіть місцеві бабусі вирубували сокирами 5-метрову лободу, щоб звільнити землю для краси. І хто їде дорогою Луцьк-Ковель-Ягодин, може побачити, як на узбіччях і досі квітують соняшники й чорнобривці, як і вздовж капітально відремонтованої автомагістралі Луцьк-Львів.
А нещодавно йшла з Василем через Завокзальний ринок, і очам своїм не повірила: на задвірках торговельних павільйонів, де зазвичай влаштовують смітники, теж квітували чорнобривці! Попри байдужість і скептицизм, Василеві квіти проростають у містах і селах.
- Я мрію, щоб наша земля наповнювалася квітами, а не зброєю.
Бо квіти – це крок до любові та миру, – каже митець. – Коли приходить відчай та зневіра, що робити? Сіяти квіти. Насіння кинуто в землю – значить будуть паростки…
Ніна Романюк, Луцьк
Фото з особистого архіву Василя Рижука
