Слідами Геродотової «Мельпомени»

Слідами Геродотової «Мельпомени»

Точка на карті
897
Ukrinform
Про скарби знаменитого Більського городища, що розташоване на території сучасної Полтавщини, - у нашому проекті "Точка на карті"

«…Щодо будінів, то це велике і численне плем’я, і всі вони мають зовсім блакитні очі і руде волосся. У їхній країні побудовано дерев’яне місто, що називається Гелон. Кожна частина його муру має завдовжки тридцять стадій, а мур високий і дерев’яний. І житла в них дерев’яні, а також і святилища. Є там святилища еллінських богів, обладнані по-еллінському, із статуями і жертовниками і з унутрішніми дерев’яними храмами. У кожні три роки вони святкують діонісії і вакхічно божеволіють. А гелони – це первісно елліни, що виселилися з емпоріїв і оселилися з будінами». (Геродот, «Історія»; ч. IV «Мельпомена», §108).

У ТІНІ КЛАСИКІВ

Люди, що живуть тепер на цих землях, більше ототожнюють себе з гелонами, геть ігноруючи будінів. Підозрюю, тому, що історичне місто, до речі, єдине у володіннях скіфів, звалося саме Гелоном (причорноморські міста все ж були грецькими полісами). У всякому разі, великий фестиваль, який уже вдруге пройшов на Барвінковій горі, якраз під валами знаменитого Більського городища на сучасній Полтавщині, вони назвали «Гелон-фест», а про блакитнооких будінів, наскільки мені відомо, там майже не згадували. Утім, це справа не моя, а жителів Котельви і Котелевського району – їм краще знати, від кого вони походять.

Гелон-фест
Гелон-фест

До речі, про знамените Більське городище. Соромно зізнатись, але про нього я дізнався, лише отримавши редакційне завдання. Хоча до того читав Геродота і навіть працю академіка Рибакова «Геродотова Скіфія», де останній прямо пов’язує Більське городище з древнім Гелоном. Мабуть, через величезну кількість згаданих академіком об’єктів не зумів зосередитись саме на цьому топонімі. Тепер доводиться перечитувати обидва твори наново.

За Геродотом, як можна бачити, довжина кожної стіни Гелона – 30 грецьких стадій, або на нашу міру, близько 5,4 км. Якщо стін було чотири, то периметр складав понад 20 км. Сьогоднішні дослідники стверджують, що загальна довжина дерево-земляних валів Більського городища – більше 35 кілометрів (різні мої співрозмовники називали і 35, і 37, і 38 км). Дані, принаймні, одного масштабу. Та й важко було історику, сидячи в Ольвії і вислуховуючи розповіді грецьких негоціантів, точно визначитись із параметрами об’єкту, що був від нього на відстані дві з половиною тисячі стадій.

Зрештою, після того у скіфів іще залишалась пара століть, аби провести певні фортифікаційні вдосконалення в систему захисту міста. Тож у дилетанта підстав сумніватись, що село Більськ Котелевського району на Полтавщині розташоване саме в центрі древнього Гелону, – немає жодних. Правда, «батько історії» ніяк не підв’язав той Гелон до річки Пантікапа (за Рибаковим – Ворскла). Цю його помилку виправили сучасні археологи, які знайшли в городищі величезну кількість артефактів, що мають очевидне давньогрецьке походження.

І потрапити вони сюди могли водним шляхом – Борисфеном (Дніпром) та Пантікапом (Ворсклою). Ну, не на верблюдах же транспортували сюди ольвіополіти свої амфори та інший крам – в обмін на гелонське збіжжя і продукцію лісомисливського господарства. А що Ворскла (або Пантікап) була судноплавною, свідчить такий факт. Десь на межі XIX і XX до Більська завітав праправнук Катерини ІІ і графа Орлова, який головував у Імператорській археологічній комісії. Коли він сюди прибув, йому показали здоровенного якоря. А такі якорі могли бути тільки на мореплавних суднах.

ЧОРНІ ПЛЯМИ

Археологи історико-культурного заповідника «Більськ» виявились напрочуд гостинними людьми. Достатньо було назвати себе (телефоном), як його директор Ігор Корост тут же запросив до Котельви, пообіцявши, що від автовокзалу мене забере машина і провезе скрізь по об’єктах городища. Так і сталось. Мало того, по дорозі, ми заїхали до штаб-квартири заповідника, і до нашої «Таврії» підсіла ще одна жінка, яку водій представив як наукового співробітника їхньої установи. Я подумав, вона їде на городище у якихось своїх археологічних справах, але помилився. Лариса Анатоліївна провела гостя по всіх доступних об’єктах городища, пояснюючи їхнє значення як для історичної науки, так і для українського етногенезу. Попутно вона виявила таку обізнаність стосовно місцевої флори, що я відчув себе повним невігласом. Відбріхувався тим, що тої чи тої рослини в Донбасі не зустрічав (хоча не завжди це було так). Добре, що хоч цикорій розпізнав – який у нашій місцевості ніяк не називали, а на Полтавщині – Петрові батоги.

Ігор Корост
Ігор Корост

– Дуже цікава тут рослинність. Багато таких, що занесені до Червоної книги. Це – ковила-трава. Є горицвіт – адоніс весняний. Тільки сніг зійшов – вони з’являються такими ареальчиками. Є анемона лісова. У травні як зацвіте – немов озера. Душа радіє. Є сон-трава, такі галявини. Конюшина – судини прочищає…

Напередодні Котельву і навколишні поля накрив рясний дощ, а назавтра засяяло сонце. Добре промита водою трава й дерева, що обступили Барвінкову гору, виглядали просто святково. Очевидно, саме через таку її (гори) властивість саме тут проводиться Гелон-фест. Від фестивалю на галявині залишились установлені на цегляних підмурівках дерев’яні ідоли скіфських богів, вирізьблені з тополиних стовбурів місцевим скульптором саме до фестивалю. Ідолів було всього чотири (хоча той же Геродот у «Мельпомені» перерахував сімох скіфських богів). У дальньому кутку, під самим лісом, стояв розкритий розкоп.

– Отут жінка лежала; там дитинка маленька; там іще… Некрополь. Дитячий – до шести років діти, приблизно. Як це вдалось з’ясувати? Проводилась геодезична зйомка території, і на ній були зафіксовані чорні плями. Ми думали, що це можуть бути житлові споруди чи господарські ями. Щоб аж такі карколомні знахідки - тут не трапились. Єдине що – вістря стріли; потім намистинки і бронзовий браслет.

Про «чорні плями»… Лариса Анатоліївна розкрила технологію роботи археологів на прикладі іншого розкопу. Є в цьому щось містичне – хоча, на перший погляд, все логічно:

– Береться ділянка землі, яка ніколи не досліджувалась. Перевіряються архіви, чи на ній ніде не зафіксовані роботи. Ділянка розбивається у шаховому порядку – через кожний метр забиваються кілочки. Поруч стоїть спеціальна людина і все це заносить на креслення. Фіксується все: де було знайдено яку кістку, де уламок горщика або наконечник стріли. Поверхня копається на перший «штик», і кожний на своєму метрі викладає, що знайшов. Коли всі отой «штик» пройшли, робиться зачистка. Вирівнюється поверхня розкопу, і тоді по сирій землі, добре видно, де є яма, якесь поховання – бо земля над ними тоді чорна. Коли земля висихає, цього вже не можна побачити. Ходять по сирій землі босими – взутими по ній ходити не дозволяється…

КОПАТИ – НЕ ПЕРЕКОПАТИ

Це титанічна праця. Прокопали перший штик, другий, третій – до материкової частини. Це там, де вже глина. В археології вважається, що там, де глина, залишків матеріальної культури практично вже немає. Усе це фіксується, інколи за допомогою дронів – щоб ніде нічого не пропустити.

– Якщо трапляється темна діляночка, її, щоб не забути, обносять таким от валиком, – і потім будуть всередині її обов’язково копати. Валики ті потім теж очищаються, в них у самих може щось бути. Коли все зафіксовано, по периметру – отам у кутку будуть кластися або пластикові банки, або жерстяні. Для чого? Археологи таким чином мітять ту територію, яка була обстежена. І потім усе це засипається, бо на консервацію як таку у нас же коштів немає. Не можемо встановити скляні куполи. Засипали – і весь зібраний матеріал обробляється: миється, шифрується і відправляється на зберігання у фонди. Науковці пишуть статті, в яких аналізують кожну кістку, кожний черепок. Робота монотонна, набридлива – але це наука. А вже люди, які будуть копати далі – у нас так теж було декілька разів на Західному укріпленні – натрапили на розкопки 1906 року і копали траншея до траншеї. От харківські археологи копали разом із нашим Інститутом археології, і ми якраз знайшли місце, де копав Городцов.

Для довідки. Першим почав «копати» Більське городище Василь Олексійович Городцов. Він проводив свої роботи, починаючи з 1906 року, на кошти відомого тоді археолога і мецената Дмитра Самоквасова. Городцов провів тут кілька археологічних обстежень і за два польові сезони багато чого знайшов. Артефакти зараз знаходяться у Москві, в Історичному музеї.

– Не знаю, як зараз, а раніше там була експозиція.

Потім на городищі багато хто працював – від волонтерів із провінційних міст і аж до фахівців Ягеллонського університету Кракова. Бував тут і сам Вікентій Хвойка…

ВЕЛОСИПЕДИСТИ

Журналісту має дуже сильно пощастити, щоби потрапити на розкопки в час, коли археологи щітками вивільняють від останнього шару ґрунту… не кажу вже – пектораль, хоча б сякий-такий не сильно побитий горщик. Та воно й самим археологам не так часто випадає стати відкривачами. Коли я зателефонував начальникові Більської археологічної експедиції Денису Гречку (старший науковий співробітник Інституту археології Національної академії наук), напрошуючись на зустріч, він не без іронії зазначив:

– У нас уже закопки, а не розкопки. Якщо приїдете, то вже побачите, як ми засипаємо кургани.

Тим не менш домовились про зустріч. І ледь не розминулись. Після Барвінкової гори ми поїхали далі до Більська – на так зване Західне укріплення (до того мене знайомили з укріпленням Східним) і на одному з перехресть побачили двох туристів на велосипедах. Якби пані Лариса не назвала прізвище одного з велосипедистів і не запропонувала зупинитись – довелося б писати цю статтю якось скорочено. У моїй уяві старші наукові співробітники виглядають геть по-іншому…

Лариса Охріменко показує Західне укріплення
Лариса Охріменко показує Західне укріплення

– Ми почали працювати тут із моїм аспірантом Олексієм, – розповів Денис Сергійович, – ще у шкільні роки в експедиції Ірини Борисівни Шрамко (донька видатного харківського археолога Бориса Шрамка – ред.). У мене в цьому році 25-та річниця перших досліджень на Більському городищі. А тепер я вже працюю як самостійний дослідник. Я сюди повернувся у 2014-му році, і ми почали планомірні дослідження цієї феноменальної пам’ятки.

Денис Гречко зі своїм аспірантом Олексієм
Денис Гречко зі своїм аспірантом Олексієм

– І в чому її феноменальність полягає?

– Багато в чому. Те, що відразу кидається у вічі – це гігантські розміри укріплень: понад 35 кілометрів валів, понад 4 тисячі гектарів площі; складність дерево-земляних укріплень. Наявність величезної кількості курганних поховань у різних куточках городища. Крім того Більське городище є індикатором всіх етнокультурних та історичних процесів скіфського часу на території півдня Східної Європи. Індикатор показує нам, чи була небезпека – чи мирні часи; налагоджені торгівельні зв’язки з грецькими містами. І тому коли ми його вивчаємо, отримуємо інформації більше, ніж про одне конкретне поселення. Тому археологи працюють тут уже понад 110 років – і ще залишається дуже-дуже багато тем для досліджень.

– До 38 кілометрів валів – їх же охороняти треба. Звідки взяти було таку кількість воїнів? Адже більшість мешканців городища мали бути мирними обивателями.

– Заселеними були лише деякі ділянки території городища. І в цьому феноменальність комплексу, тому що, ймовірно, тут на першому місці стояли не фортифікаційні, захисні функції, коли його будували. Більше воно створювалось як центральне місце, аналог сучасних столиць. Воно повинно було підкреслити статус того, хто володів цими землями. Вали не захищали – там є кілька ділянок, які абсолютно вразливі під час нападу; весь цей периметр неможливо було обороняти. Однак городище ніколи не було взяте штурмом.

ІНДОЄВРОПЕЙСЬКА РЕКОНКІСТА

Панівну верству в Гелоні складали іраномовні кочовики-скіфи, а пересічне землеробське населення, яке мешкало в краї, то були мігранти з правого берега Дніпра, які представляють місцеву лінію етногенезу. Тобто місцеві землероби, лісостепові, – їхня територія збігається з територією сучасної лісостепової України.

– Гречкосії…

– Тільки гречки ж не було в той час – просо, жито… В цьому і є феноменальність, тому що тут є дискусія – для кого і від кого будувалось. І от останні дані – минулорічні відкриття Ірини Борисівни, цей феноменальний курган на Скороборі (поряд із Західним укріпленням, але за межами городища – ред.) вказують на підкреслення статусу іраномовних, які прийшли до цих земель, і, фактично, з того часу починається поступове формування оцієї причорноморської Скіфії. У межах і степу, і лісостепу цей процес був неодноманітний. Але ми бачимо всі ті етапи навіть на розвитку Більського городища. Те, що ми зараз розкопуємо, Некрополь Б – там є навіть поховання степового типу, які властиві лише степовим кочовикам: такі підбої, орієнтування захід – схід; в цілому вони представлені вершниками – озброєними вершниками, лучниками.

Ми бачимо, що навіть їхні поховальні традиції і матеріальна культура фактично не відрізняється від тієї, яка була у скіфів у степах. Ну, звичайно, типи поховальних споруд різні, оскільки різні ландшафтні умови, різні ґрунти і так далі – але все інше, всі традиції майже тотожні. І ця територія майже до кінця IV століття до нашої ери була частиною північно-причорноморської Скіфії, а городище практично покинуте разом із припиненням існування Скіфії в степах. І ми бачимо, що коли немає людей, зацікавлених в існуванні цієї величезної пам’ятки, то відразу рядове землеробське населення її покидає і переселяється на більш зручні для ведення господарства місця – ближче до джерел води, до більш плодючої землі. Ці вали не були потрібні звичайним землеробам.

Уявляєте, скільки зусиль вимагало їхнє створення, а потім підтримання в належному стані? А землеробам це ж непотрібно, правильно? Вони ж мають орати, сіяти, збирати, а тут від них вимагають будувати вали. Це було потрібно лише у випадках крайньої небезпеки; землероби будували невеличкі укріплення.

– А ці землероби до Трипільської культури якийсь стосунок мали?

– Ні. Абсолютно ніякого зв’язку. Уже доведено, що трипільці – то були переселенці з Анатолії (територія сучасної Туреччини). Пройшли через балканський півострів. До слов’янського етногенезу не мають фактичного стосунку. Вони були назад витіснені місцевим населенням наприкінці доби енеоліту – на початку доби бронзи. Іноді цей процес влучно називають «Індоєвропейська реконкіста». Тому що трипільці – то була (боюсь помилитись) семіто-хамітська група, навіть мовно. А індоєвропейці мешкали, зокрема, і на нашій території – у степах, лісостеповій зоні. І зайняли ці місця, де раніше були поселення - гіганти трипільців.

СУМНІВНИЙ ГЕРОДОТ

Наважився спитати, чи підтверджують дослідження археологів відомості Геродота.

– Ну, це складне питання. Дуже дискусійне. Ми не можемо ні довести, ні спростувати на даний момент, чи це Гелон, чи щось інше. Але поки це не спростовано, можна використовувати оповідання Геродота. Але – я з точки зору науки кажу – не треба робити на цьому наголос.

Реконструкція скіфської хати. А можливо, гелонської...
Реконструкція скіфської хати. А можливо, гелонської...

А от до запитання про концепцію Рибакова мій співрозмовник поставився, скажемо так, - несхвально. Мене це потішило, принаймні, в тому плані, що московитів сучасне покоління українських археологів авторитетами не вважає.

Далі довелось розпрощатись. Кияни поїхали на своїх «залізних конях» до Скоробору, а наш водій їхати по ґрунтовці, розкислій після дощу, відмовився. І ми поїхали асфальтовою дорогою - дивитись Західне укріплення. Через Більськ. За словами пані Лариси, село вимирає; тут усього близько тисячі мешканців, хоча на початку ХХ століття було чотири тисячі, а в XVII-му жило аж 7 тисяч – велике місто, як на той час. Мені село вимираючим не здалося: сучасний зернопереробний комплекс, новітня техніка…

Вищерблені селітроварами вали Західного укріплення тягнулись за горизонт, але не так вони справили враження, як жирненький такий байбак, що нахабно грівся на сонці метрів за сто від нас (і нижче метрів на десять – така висота валів). Я ж вважав байбаків своїми; один із них занесений навіть на герб Луганської області. І тут цей… дезертир! Ні, я розумію, на Полтавщині трава соковитіша, не те, що в наших напівпустелях. Але ж це – зрада!

…Справжні скарби Гелону я побачив не в розкопах, а на стелажах в офісі заповідника. Там були й грецькі амфори, і скіфські горщики, і якісь дивні черпаки з роздвоєними на кінці ручками, і копія бронзової чаші з різним метричним орнаментом, оригінал якої я пізніше побачив у Полтавському краєзнавчому. Кінець VIII – початок VII століть до нашої ери. Є й пізніші знахідки – особливо героїчної козацької доби. Але є і предмети Бондарихинської – передскіфської – культури Х століття до н.е.

Ігор Корост у відповідь на моє запитання про проблеми заповідника скаржитись не захотів:

– Проблеми, власне, були з музеєм, але ми вже отримали приміщення. Дивіться… Пам’ятку такого рівня неможливо представити в музейній експозиції. Тим не менше розроблена кошторисна документація, прийнята програма. Велика проблема зі збереженням пам’ятки. У чому вона полягає. У нас тут немає «чорних археологів», але ще в радянські часи більшість території була розпайована. Ми маленькими частинками збираємо землю докупи, але складно це робити – 5 тисяч гектарів. І щоб не було такого соціального колапсу, якщо все у селян забрати… та це й нереально. Хоча б основні ділянки.

– А фінансування?..

- Ну, зараз, дай бог, все нормально. Працювати можна. Є музейно-туристична проблема, ну, і проблема збереження пам’яток.

* * *

На останок скажу кілька слів про сучасну Котельву (адміністрація заповідника «Більськ» знаходиться на околиці селища), де мене так радо приймали. У центрі Котельва виглядає просто розкішно. У центрі — пам’ятник земляку — радянському партизанові Сидорові Ковпаку. Свого часу він як заступник голови президії Верховної Ради УРСР поклопотав, аби повернути своїй малій батьківщині статус райцентру.

А ще Лариса Анатоліївна звернула мою увагу на невеличкий бюст, що стоїть на невисокій колоні на подвір’ї бібліотеки.

– Микола Іванович Гнєдич, – сказала вона. – Той самий, що переклав «Іліаду» Гомера. Походив із козацького роду, онук котелевського сотника, син сотника Полтавської сотні. Народився в Полтаві, але подовгу жив у діда з бабусею в Котельві. До речі, принаймні частиною Більського городища у XVIII столітті володіла сім’я Гнєдичів.

А це вже, даруйте, вичитав у «Вікіпедії»: у Котельві, виявляється, народився Микола Бурлюк, сам поет і рідний брат більш знаменитого футуриста Давида Бурлюка.

…І де б зараз була та російська література, якби не вихідці з Полтавщини?

Михайло Бублик, Сєверодонецьк

Фото автора та Сергія Пустовіта

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>