“Дві Катерини” зі села Тухля

“Дві Катерини” зі села Тухля

Точка на карті
Укрінформ
У мальовничому високогірному селі працює козяча ферма, продукція якої дасть фору французьким сирам

Ця ферма притулилась на самому краю мальовничого курортного села Тухля, під літописною горою Захар Беркут у карпатському високогір`ї на Львівщині. Притулилась, бо при всій своїй привабливості для туристів існує на “сиротинських” правах — на орендованому клаптику землі і в орендованих тваринницьких приміщеннях, що збереглися тут іще з радянських часів. Вони служать притулком і рогатим красуням — козам, і їх господаркам — двом Катеринам, які заснували це господарство і розвивають його попри всі труднощі.

ФЕРМА ДВОХ КАТЕРИН

“Ферма двох Катерин” - повідомляє саморобна табличка, прикріплена до іржавої брами. Тут усе аж “кричить”, щоб його доглянули. І приміщення з облупленою штукатуркою, і елементарних побутових умов бракує: плита на “літній” кухні - це складені зі старої цегли дві стінки, на які покладено бляху, що вже прогнулась під важкими баняками. На ній молодша Катерина щойно зварила величеньку, десь на 7 літрів, каструлю запашного борщу.

Тут господині роблять варення і закрутки. Утім, незважаючи на примітивні умови, чистота і столів, і посуду, що розмістились під захисним тентом неподалік вогнища, тут стерильна, про що засвідчили численні санітарні перевірки. Так що дегустаторам продукції, виготовленої у таких умовах, боятися не варто.

А ті дегустатори йдуть і їдуть до двох Катерин звідусіль. Приваблює людей не тільки мальовничий краєвид, білосніжні та сіро-коричневі кози, що вільно ходять лукою, смачнющі сири і бринза з їхнього молока, зелені чаї з карпатських трав, саморобний білий квас, гриби і варення з лісових ягід, вуджене м`ясо - а всіма цими наїдками частують на дегустаціях - вабить і привітність, душевність господинь, їх намагання потішити гостей і подарувати їм не тільки нові смаки, а й гарні емоції.

Тут не забороняють спілкуватися з козами, брати їх на руки, “цілуватися” із цими комунікабельними і ласкавими тваринками. Більше того, щоб міські діти, які ще не бачили ні кіз, ні каченят, ні курчат, знайомились із ними не не картинках, на фермі завели пернатих. Вони поки що сидять у клітках під сіткою, бо коршуни полюють на пташенят і на очах у хазяйок вже взяли у кігті трьох курчаток, проте прийде час - і з`явиться на подвір`ї закритий вольєр.

У планах Катерин — створити навіть невеликий зоопарк свійських тварин і птиці, в якому уживатимуться і телятко, й овечки, і лошатко, і кролики, й інша домашня живність, щоб маленькі та й дорослі гості могли спілкуватися з тваринками... Як показує досвід, така “послуга” користується неабиякою популярністю і приносить багато радості.

НЕЩАСТЯ ПОМОГЛО

Кажуть, не було би щастя, та нещастя допомогло. Саме так відбулось із двома Катеринами — колишньою мешканкою міста Алчевськ на Луганщині Катериною Лісовою і жителькою гірського села Орів на Львівщині Катериною Ільків. Їх познайомило та здружило лихо.

Перша Катерина приїхала у карпатську глибинку, щоб залікувати рани, нанесені війною та бандитами: її багаторічний успішний бізнес на малій батьківщині “віджали” із побоями та загрозою для життя. А поряд із орендованою нею хатиною в Ореві жила з трьома дітьми Катерина-молодша — двічі вдова.

- Якось я включила класичну музику. Прибігає сусідка і з порогу кричить: увімкніть сильніше звук, щоб і до мене було чути. Це ж Вівальді, “Пори року”. Чесно кажучи, мене здивувало, що у глухому бескидському селі є люди, які не тільки люблять класику, але й розбираються у ній. Тож далі Моцарта, Бетховена, Баха ми вже слухали разом.

А потім у Каті сталася біда — згоріла оселя і все, що в ній було. І вона з дітьми переселилась до мене. У Каті була стара коза Мілка. З неї і почався наш новий бізнес, - розповіла Катерина-старша.

Щоб розводити кіз, жінкам було потрібне тваринницьке приміщення і лука. Їх знайшли у Тухлі. Тут власник здав в оренду колишню молочну ферму і прилеглий до неї клапоть землі.

На фермі жінки обладнали собі “квартиру”, а поряд розкошує їх поголів`я, чисельністю уже більш як три десятки. У Вінницькій області Катерини підкупили тварин молочної зааненської породи, надої від яких мають перевищувати 10 літрів на день. Поки що рогаті білосніжні красуні дають менше — позначився тривалий переїзд, пов`язаний із ним стрес, спекотна погода, яка відчувається навіть у високогір`ї та адаптація до нових кліматичних умов. Проте жінки впевнені, що добрий догляд і ласка, яку так люблять їхні кізоньки, зроблять свою справу, і надої зростуть.

- Минула зима боляче вдарила по нашому стаду, - розповідає Лісова. - Загинуло 7 найкращих кіз. Дві зірвались із крутого схилу і розбились. Декількох навесні покусали змії, які тут кублились під кожним кущем...

Жінки і цю втрату перенесли із властивою їм мужністю і замість опустити руки, взялися за справу ще з більшою наполегливістю, розвиваючи нові напрямки і залучаючи гранти під свої проекти.

- Коли набираєшся терпіння, оптимізму, любиш свою справу і віриш, що у тебе вийде, воно завжди виходить, - каже Катя-молодша.

Спочатку Катерина написала бізнес-план, який подала на грантову програму Християнської асоціації. Приїхала комісія і... відмовила, бо ж на господарстві тільки одна тварина. Правда, сир їм сподобався. Навіть із собою взяли.

Потім жінки купували кози у кредит, хтось дарував. І вони висилали на сайт Християнської асоціації фотографії свого поповнення доти, доки ті визнали за доцільне надати фінансову підтримку у сумі 2 тисяч євро. За них жінки купили холодильник, бензопилу, косарку. Поповнювали бюджет продажами молока. Відправляли його з Орева маршрутними автобусами за замовленнями, які надходили на сайт “Файні господині”.

Пізніше перевізники скасували автобусні маршрути із села. Стало важко передавати молоко, тож жінки почали робити сири, бринзу. Продавали їх у Трускавці на ринку. Купували добре, але ж продукція погано зберігалася, тому почали експериментувати і так “винайшли” вуджений сир. Зараз він користується попитом, як і білий сир.

- Називаються обидва сорти ”Голиця”, бо я тоді жила на горі Голиця, - каже Катерина Ільків.

- Ви запатентували цей сорт?

- Поки що ні, але зробимо це, бо багато хочуть дізнатися рецепт, щоб і собі виготовляти. Було би шкода втратити пріоритет...

Потім були наступні гранти — від Міжнародної організації з міграції - виробничі столи, мийки, стелажі. Пізніше від “Руки допомоги” отримали тракторець і останній грант — знову ж таки від Міжнародної організації з міграції — мангал для коптіння сиру і м`ясних виробів.

- Із козячого м`яса? - цікавлюся.

- Ні, зі свинини. А перед новим роком, коли різатимемо відбракованих кіз, будуть і з дієтичного м`яса. На нього є великий попит. І клієнти із задоволенням беруть.

- Доки збираєтесь розширювати господарство?

- Думаємо, до 90 голів, більше не потягнемо. Як доповнення, розвиваємо сільський туризм: проводимо дегустації, екскурсії тощо. Продаємо варення з лісових ягід — чорниці, малини, ожини, а також гриби, грибні салати. Зробили партію на пробу, виставили на дегустацію, у нас розкупили все до однієї баночки. Навіть собі на Різдво не залишили. І замовлення аж до нового року є.

- Кажуть, ви ще й екскурсії влаштовуєте?

- Так, на гори Маківку і Захар Беркут, до криниці Франка, місцевого музею.

- Скільки у вас буває екскурсій на день?

- Від десяти чоловік до 80. Туристів привозять із відпочинкових баз у Славському, в Тухлі. Приїжджають ті, хто бачить нас у Facеbook.

А їх дуже багато, після того, як журналісти відзняли про нас рекламний ролик, ми отримали більш як півмільйона лайків і сотні перепостів. Хоч самі тут майже не маємо інтернету, та й часу на нього не вистачає.

- Як би там не було, - включається у розмову Катерина-старша, яка щойно провела чергових гостей, - а сьогодні у нас вже й араби побували.

Раніше були поляки, ізраїльтяни, німці, чехи... І не тільки як екскурсанти чи дегустатори, але і як волонтери. Поляк нам проводив електрику. Чех кози пас. Із Латвії дівчина отут сиділа, переробляла кабачки, яблука. Волонтери зробили фрілансерський майданчик у сусідньому готелі, і господар, приїхавши сюди відпочивати, приводив добровільних помічників. Ми їм дуже вдячні, бо протягом літа нам багато допомогли.

Через пару днів приїдуть уже наші нові друзі зі Львова, познайомилися через продукцію. Чекаємо волонтерський згін за програмою “Будуймо разом Україну”. Вже затвердили кошторис, зараз вони шукають 20 відсотків, з нашого боку - 80.

Це кошти на підготовку до зими — всього — 300-400 тисяч. За них поремонтуємо покрівлю, підлогу, приміщення, прокладемо каналізацію, встановимо вікна та двері.

Адже ми на цій фермі всього трохи більше ніж два місяці. Із них два тижні були без води і півтора місяця без світла. Знову ж таки, допомогли журналісти. Після їх втручання начальник РЕМу особисто приїжджав перевірити, чи нас підключили до мережі.

ЯК У ПРІРВУ: СТУПИВ - І ПОЛЕТІВ

Що й казати, починали жінки свою фермерську діяльність невесело. Цілий місяць у них на двох було три руки і три ноги: Катерина-молодша проколола ступню гнилою палкою, мала операцію.

Старша під час доїння хотіла поправити ліхтарик, адже працювала по-суті наосліп. Нахилилась, коза штовхнула і пошкодила ледь не всі пальці на руці жінки — три переломи, гіпс...

Тому роботи просуваються повільно. Не вистачає часу і сили.

- Пані Катю, ви колись займались тваринництвом? - звертаюсь до Лісової.

- Я перший раз козу побачила у 52 роки. Після травми, отриманої в Алчевську, у мене друга група інвалідності, пост-травматична епілепсія, пошкоджений хребет. І друзі повезли мене на ферму для реабілітації.

Якщо я раніше не могла 100 метрів пройти, то тепер уже двічі була на горі Парасці, причому другий раз - по снігу.

Коли виїжджала з війни, у 2014-му році, я шість місяців “бігала” по різних містах: Харків, Одеса, Іллічівськ, Балта, Київ, де оформляла пенсію. А потім поїхала до сина в Лиман під Слов’янськом, пробула тиждень і зрозуміла, що я там уже ніколи не житиму.

Я мамі своїй дивувалась. Вона жила в Алчевську, там було декілька пострілів - і в неї була істерика. Вона мені обривала телефон: Катя, забери мене або приїдь сюди, будь коло мене, бо тут стріляють. Мама пережила Другу світову, коли їй було 10 років, і в неї на все життя залишився страх перед стріляниною. Я зараз теж реагую неадекватно на вертольоти і на стрілянину. Тому здригалась від хрусту льоду, спати не могла. Діти сказали, мамо, поживи для себе, так, як ти хочеш.

А крім того, моєї пенсії на місто не вистачить. У перші місяці трохи копірайтила, але мені потрібен рух, тож я вирішила, що найкращим варіантом для мене буде село.

- Щоби так кардинально змінити життя, потрібна неабияка мужність...

- Коли, знаєте, життя до стінки приперло, там уже відвага не потрібна. Як у прірву, - став і полетів.

Ну, я полетіла непогано. Он пан Геник - через два тижні, як в Орів приїхала, познайомилися, досі “волонтерить” на фермі. Чистить стайні, все будує, копає, до доїльні світло проводить, все, що нам не під силу, робить (через місяць пан Геник — цивільний чоловік Катерини-старшої захищатиме докторську дисертацію, - авт.). Його діти нам допомагають постійно, середній син Сашко разом із Катею-молодшою їздив у Вінницьку область за козами. Щоправда, допомагають тільки по вихідних.

Ось і Геник приїхав сьогодні вранці, а о шостій уже повертатиметься до Львова, бо потрібно роздруковувати автореферати.

- А хто ви за фахом?

- Інженер-електрик і маркетолог.

- Новий “фах” не зовсім відповідає освіті...

- Так сталось: подарували козу - і пішло-поїхало. Машка, брейк, - перервала розмову пані Катерина: одна з кіз порушила дозволені “кордони”.

- Вони у вас усі мають імена?

- Ні, лише дійні. Малеча, коли підросте, також отримає клички. Потихеньку відновлюємо поголів`я. Але чужа земля, чужі приміщення, замість того, щоб вкладати у стадо, платимо оренду. Шансів отримати статус особистого сільського господарства не маємо. Не можемо отримати і статус фермера, бо не маємо землі. Землю ж отримати не можемо, бо ми тут чужинці. Єдине, на що можемо сподіватись, це по 11 соток під забудову. Але коли це буде... Обіцяли ще навесні, а вже незабаром зима. 

От і виходить замкнене коло. Це проблема не тільки наша. Я маю багато друзів-фермерів, і вони переживають те саме. Ось, наприклад, Оксана Яблонська із Радехівського району. Вона має 150 кіз і овець нубійської і ламанчської пород. Вона і чоловік - також люди з вищою освітою, досвідчені підприємці, та все ж не можуть отримати землю, бо чужі у цій місцевості.

Була б земля, ми стали б фермерами. Як фермери, могли б розраховувати на державні дотації. А може, і без дотацій би розвивалися, дозволили б лише вкоренитися. Поки ж надії на це немає. Кажуть у сільраді, - раптом дамо вам землю, а ви її продасте... Люди, у нас майже 40 голів стада, ми що їх поріжемо?

Дозвольте нам працювати, і селу користь буде. Адже за 1,5 місяця, відколи проводимо дегустації, мали всього чотири вихідних і то через сильну зливу. В рекордні дні до нас приїжджає по 90 людей. Вони ж і в селі свої гроші залишають.

На омріяній землі жінки мають намір вирощувати ягоди, варити і продавати варення з них. Тоді рентабельність від цього виду підприємництва склала б не 20, а майже 100 відсотків. Було б міцне фермерське господарство, яке платить податки.

Проте поки що так виглядає, що нікому крім самих Катерин це не потрібно. Важко, мабуть, місцевій владі відірвати від серця дорогоцінну гірську землю, сотка якої коштує 10 тисяч доларів.

Сили у такій безнадійній ситуації жінкам додає спілкування з людьми. Туристи, відвідавши їхнє господарство, залишають чудові відгуки, рекомендують ферму своїм друзям і знайомим.

Катерина-старша показує дегустаційні столи, які зробили з обрізків деревини друзі старшого сина її партнерки. Тут же стенди, де демонструються вироби переселенців — торбинки, кухонні прихватки, сувенірні декоративні песики виготовила колишня донеччанка, яка зараз мешкає у Вінницькій області. Там відкрила швейне ательє, виготовляє ці приємні дрібнички. На етикетках - ім`я автора — Олена Муляк і назва фірми - ”Лінея”.

Далі - вироби з дерева, які виготовляють АТО-шники, хенд-мейд мило роботи Олексія Грищенка - бійця АТО із Запоріжжя, який отримав поранення у хребет, утратив можливість рухатися, але не жагу до життя і праці. На візочку він почав виготовляти мило, та ще й яке! Пахучі різнокольорові лотоси, інші квіти манять формами, кольорами й ароматом. Натуральні компоненти — масло кокоса, виноградних кісточок, авокадо, какао, трави роблять його неоціненним для різних видів шкіри. Коштує шматок такого мила від 45 до 60 гривень, але ті, хто раз спробував, кажуть, що продукт того вартий.

Так що жінки не тільки виживають самі, але й допомагають своїм друзям по нещастю. Їм би трішечки допомогти або... хоч не заважати. Адже в селі чужинок вже ледь не відьмами вважають. Бо живуть на фермі, де, за чутками, привид є, і взагалі... Хіба це нормально, що французи вважають їхній аматорський сир кращим і за смаком, і за текстурою?! А гранти, які просто з неба сипляться. А “експлуатація” дитячої праці? Друзі старшого сина Каті Ільків замість тинятися по селу й вигадувати хлопчачі витівки допомагають заганяти кіз, катають на візку туристів і таким чином заробляють собі непогану копійчину на збори до школи.

Що ж, село є село. А людська заздрість - річ невиліковна.

Але влада могла б підтримати приватне підприємництво, тим більше, переселенців, - адже скільки слів гарних про цю священну справу скрізь у нас говориться. От би ще й на ділі так.

Нінель Кисілевська, Львів

Фото Володимира Капелюха

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-