Чи є майбутнє у «дволикого» палацу Ксідо? - 25.07.2018 10:00 — Новини Укрінформ
Чи є майбутнє у «дволикого» палацу Ксідо?

Чи є майбутнє у «дволикого» палацу Ксідо?

Точка на карті
2102
Ukrinform
У Хмільнику на Вінничині руйнується пам'ятка архітектури, яка могла б стати візитівкою курорту або й усього Поділля

Палац Ксідо у Хмільнику – споруда щонайменше оригінальна. Зведений на руїнах оборонних мурів, він понад сто років височіє на Замковій горі, зустрічаючи перипетії долі обома своїми фасадами. Його господарі так і не встигли пожити у своїй дачній резиденції, а паркету її величної бальної зали не торкнулася ніжка жодної шляхетної панянки. Натомість, у цих стінах працювали радянські установи, творили чорні справи підрозділи НКВС, а під час Другої світової війни порядкували нацисти. У повоєнні роки і аж до останнього десятиліття тут був міський готель. Наразі ж унікальний палац, який міг би бути візитівкою курортного міста, руйнується й перебуває у жалюгідному стані: вибиті вікна, обдерті фасади і аварійний інтер’єр. 

ДВА "ОБЛИЧЧЯ" ПАЛАЦУ

- Цей палац розташований на Замковій горі, на руїнах однієї з веж оборонних споруд, зведених по волі коронного гетьмана Яна Тарнавського 1534 року. Будівля дуже цікава, бо не має тильної сторони - замість цього у неї два фасади. Один із них збудований у важкому фортечному стилі, облицьований гранітом, з баштами по кутках. З його балкона відкривався чудовий вид на річку Південний Буг і на місто. З цього боку палацу мали бути сходи, якими можна було б спускатися до пішохідного мосту через річку, але їх так і не встигли побудувати. Тому коли після війни приміщення перебудовували, вхідні двері замурували. А за ними в палаці були гвинтові сходи, які вели до ротонди на даху, з якої також був гарний вид. Звідти господарі, мабуть, мріяли милуватися парково-озерним комплексом, який за планом архітектора з’явився на протилежному березі Бугу. В парку було два озера і росли екзотичні дерева, але під час Другої світової війни усі вони були знищені. Озера ж то відновлювались, то захаращувалися. І тільки 2017 року одне з озер відновили, підвели до нього проточну воду з річки. Друге теж почали приводити до ладу, - розповідає в. о. директора Історичного музею м. Хмільник Наталя Пацанівська.

- А тепер, - пропонує вона, - погляньте на фасад парадний: цілковита протилежність! Він збудований у класичному стилі, вхід облямований двома рядами колон, пофарбований у білий колір. Він радісний, світлий, нагадує класичні садиби російських поміщиків.

- Така оригінальна архітектура палацу – це ідея господаря чи задум архітектора?

- Наразі важко сказати, кому таке спало на думку, бо документів про будівництво майже не збереглося. Відомо, що палац будувався за проектом відомого архітектора Івана Фоміна, який приїздив до Хмільника на запрошення господаря – Костянтина Ксідо. Фомін розробив проекти не тільки палацу, а й мосту через річку, й оздоблення озер у парку. Це мав бути літній дачний маєток, куди Ксідо з дружиною приїздив би на відпочинок із Санкт-Петербурга, де родина проживала постійно. Тому спочатку проект навіть не передбачав опалення у палаці. Очевидно, вони сподівалися приймати тут знатних гостей і вести світське життя, бо весь другий поверх займає величезна бальна зала.

Звели палац досить швидко - почали у 1911 році, а припинили будівництво у 1915-му, бо зашкодила Перша світова війна. Відтак, до внутрішнього оздоблення приміщень справа не дійшла. Отож, пожити у своєму «дволикому» палаці подружжю так і не вдалося.

До речі, є певна несправедливість у тому, що цей палац називають палацом графа Ксідо, адже він збудований за кошти його дружини, графині Катерини Лєвашової. Для неї це був нерівний шлюб, адже хоча Костянтину Івановичу й приписують дворянське походження, після одруження титул дружини до нього не перейшов. Навпаки, вона втратила через нього титул і стала просто мадам Ксідо.

ГРАФИНЯ І ОФІЦЕР: ІСТОРІЯ МЕЗАЛЬЯНСУ

Історія шлюбу Костянтина Ксідо і його дружини Катерини Лєвашової обросла легендами і переказами про мезальянс старіючої заможної глухонімої графині та вродливого альфонса.

- Що стосується Лєвашової, то вона і справді була багатою нареченою. У 1793 році, коли Хмільник у складі Поділля увійшов до складу Російської імперії, Катерина ІІ подарувала місто і 28 довколишніх сіл своєму вельможі князю Олександру Безбородьку. Оскільки у нього не було дітей, увесь спадок перейшов його племінникам Безбородько-Кушельовим, а від них – генерал-майору графу Володимиру Лєвашову. У нього ж було дві доньки – Марія і Катерина. Марія, після одруження - княгиня Вязємська, жила переважно у Санкт-Петербурзі. Власницею ж хмільницьких маєтностей стала Катерина. Загалом їй належали 6641 десятина землі (це приблизно 7 тис. га) і великий цукровий завод.

А Костянтин Іванович Ксідо – російський офіцер, під час російсько-японської війни служив у Порт-Артурі, особисто знав його коменданта, генерал-лейтенанта Анатолія Стесселя, який здав місто японцям. Після цього драматичного епізоду Ксідо відрядили на Поділля для придушення селянських заворушень. І тут він познайомився з графинею Лєвашовою. Підбив його на шлюб із нею друг Бунін, - мовляв, одружися, матимеш титул і гроші.

Наталя Пацанівська
Наталя Пацанівська

- Невже Лєвашова була настільки старою і непривабливою?

- Згідно з місцевими легендами, вона й справді була відчутно старша (згідно з деякими джерелами – на 10 років, на момент одруження їй було 38 років. – авт.), не дуже гарна, худа та ще й до того ж глухоніма. А він був чоловік видний, високий і статний, етнічний грек, гусарської зовнішності, не одна панянка була в нього закохана. Але за дружину він 1905 року узяв все-таки Лєвашову. За цими переказами, він жив багато завдяки її статкам, за які, власне, й почав будувати палац.

Одружився він, звісно, дуже вигідно, але точно не був нікчемним ловеласом чи боягузом. Він мав нагороди за хоробрість під час оборони Порт-Артура. А ще це подружжя насмілилося прихистити в себе опального Стесселя, якого спочатку засудили до смертної кари. Потім, після помилування Миколою ІІ, він відсидів рік у в’язниці, а згодом Ксідо виклопотав йому право відбувати покарання на Поділлі, а саме у Хмільнику. Позаяк генералу заборонили проживати у місті, Ксідо віддав йому двоповерховий будинок садівника навпроти свого палацу - на протилежному березі річки була територія с. Мазурівка. Там Стессель і прожив до самої смерті у 1915 році.

А Лєвашова… Поки в нас не було ніяких фотографій, ми цю легенду туристам так і розказували. Але 2015 року стали доступні петербурзькі архіви фото- і відеоматеріалів, і я знайшла фотографію з їхнього весілля. Виявилося, що не такий вже Ксідо й красень, а вона – погана.

До того ж мені стало цікаво, наскільки вона була глухоніма. Виявляється, це була освічена жінка, яка навчалася у Франції. Зберігся її щоденник з вирізками із закордонних газет, який вона вела з 8 років і до заміжжя. Кажуть, що вона володіла ще й німецькою мовою. Катерина Володимирівна самостійно вела справи цукрового заводу, разом із сестрою поблизу Санкт-Петербурга заснувала курортне селище на базі родинного маєтку «Осиновая роща». Російською, а тим більше українською мовами вона не володіла. Можна припустити, що місцеві вважали її глухонімою, бо не розуміли чужої мови.

Після весілля подружжя здебільшого жило у Санкт-Петербурзі, в особняку на набережній Фонтанки, 18. На першому поверсі розташовувалася редакція журналу «Русская старина», співвласником якого був Ксідо, а на другому - житлові приміщення. Ксідо захопився видавничою справою та випустив ряд цікавих книг, зокрема «У країну майбутнього» Фрітьофа Нансена.

У 1915 році під час Першої світової війни Костянтина Івановича забрали на фронт, і після того родина у свій подільський палац не поверталася.

МАЄТОК БЕЗ ГОСПОДАРІВ

- Як потім склалася їхня доля?

- Є відомості, що після жовтневого перевороту Ксідо з Лєвашовою 1919 року приїздили до Києва, у готелі зустрічалися з поважними людьми. І після того емігрували за кордон. Вони виїхали до Константинополя, де Катерина захворіла на тиф і померла. Начебто була в них прийомна донька Софія (з подільських селян), яка 1932 року загинула під колесами вантажівки у Філадельфії (США). А Костянтин Іванович доживав вік у Чехії. За переказами, які зібрав перший директор музею історії Хмільника Микола Іващук, 1943 року Ксідо приїздив до Хмільника. Йому на той час було під 70 років. Він зустрічався зі своїм лакеєм Дмитром, і той запитував, чи залишиться він назавжди, мовляв, ця частина України під німцями, радянської влади вже немає. А Ксідо відповідав, що окупація – це ненадовго, а після повернення радянської влади йому буде непереливки. Тому й поїхав знову за кордон.

- А як жив палац без своїх господарів?

- У радянські часи в приміщенні палацу були і склади, і аграрна школа, і НКВС, - дуже багато різних установ. Під час Другої світової тут був штаб нацистів. Вони ж підірвали й ротонду на даху палацу. До речі, фашисти «окупували» і розташовану поруч чотириповерхову вежу XVI ст. – одну з оборонних споруд Замкової гори, що збереглася і донині. Втративши роль аванпосту, вона побувала і мечеттю, і родинною церквою Лєвашових, і їдальнею нацистів. Коли по війні в палаці Ксідо влаштували міський готель, що працював аж до 2008 року, у вежі функціонували два кафе.

Наразі замок вже 10 років як порожній, а у вежі – Історичний музей Хмільника.

До речі, досі збереглися іще дві будівлі маєтності Ксідо: у вже згаданому будинку садівника наразі працює центр реабілітації бійців АТО, а в колишньому будинку прислуги розташоване міське управління освіти.

ХТО ВРЯТУЄ ХМІЛЬНИЦЬКИЙ ПАЛАЦ?

Громада Хмільника, стурбована станом палацу, близького до руйнації, б’є на сполох не перший рік. Аби не втратити пам’ятку національного значення, місцева влада розглядала різні варіанти порятунку. Але на заваді, з одного боку, постає охоронний статус палацу, з іншого – вартість його реставрації. За попередніми розрахунками фахівців міськради, відродження палацу Ксідо може коштувати від 50 млн грн. Коштом міського бюджету реалізувати такий проект наразі неможливо, позаяк власні надходження до міського бюджету за минулий рік склали усього близько 60 млн грн. За умови ж ритмічного фінансування відродити палац можна було б за два з половиною роки.

Утім, надія на те, що палац Ксідо не тільки не зникне, а й стане туристичною родзинкою Хмільника, здається, з’явилась.

- Палац Ксідо належить до міської комунальної власності, але водночас це ще й пам’ятка архітектури національного значення. Тому будь-який варіант його порятунку ми мусимо погоджувати з Міністерством культури. Вони співпрацюють з нами, бо розуміють, що іще рік-два - і цей об’єкт може зникнути взагалі. Особливо жалюгідний вигляд він має всередині.

Нещодавно на сесії міської ради ми затвердили палац Ксідо як об’єкт інвестування - для його реставрації та подальшого використання. Зараз напрацьовуємо параметри інвестпроекту, згідно з якими це має бути договір оренди на 49 років. Використовувати його за погодженням з Мінкультом можна пристосувавши під готель, яким він свого часу років і був – перебував в обласній комунальній власності. Це наразі єдиний більш-менш реальний шлях зберегти палац від руйнування, - каже міський голова Хмільника Сергій Редчик.

Сергій Редчик
Сергій Редчик

За його словами, параметри реалізації інвестиційного проекту з реставрації палацу Ксідо повинні затвердити депутати міської ради, а опісля цього оголосять конкурс для інвесторів.

- Ми ухвалили рішення з порятунку палацу Ксідо на грані фолу. Тому що параметри, які ми розробляємо для конкурсу, надзвичайно складні, але вони дають певні гарантії майбутньому інвестору, що в нього не відберуть об’єкт інвестування, коли зміниться міський голова і депутатський корпус. Якщо хтось захоче відібрати об’єкт оренди – доведеться відшкодовувати інвестору кошти, якщо ж він розриває договір оренди – ми йому нічого не повертаємо. На мою думку, ми таким чином знаходимо баланс інтересів обох сторін.

Сподіваємося, що соціально відповідальний інвестор вкладе кошти у відновлення архітектурної пам’ятки національного значення – усього, до останнього камінчика. Дорогий кожний день, бо приміщення давнє, розташоване на горі, воно дає усадку, йде тріщинами. Треба буде підкопувати  фундамент ізсередини і зовні, і фрагментами його підсилювати, а для цього закачати десь 700 кубометрів бетону, в тому числі рідкого. Треба укріплювати бетонними валами схил, на якому стоїть палац. А йдеться ж бо не тільки про відновлення самого палацу, а всього комплексу споруд на території 26 га - з озерами, парком, мостом, який теж має охоронний статус, а також про улаштування атракцій, які поєднають з оздоровчою зоною. Так, як колись мріяли архітектор і Костянтин Ксідо. Хочемо зробити так, щоб це була візитівка не тільки міста, а як мінімум – Поділля, і частина туристичних маршрутів по Вінниччині, - каже Сергій Борисович.

Попередньо можливістю вкласти кошти у відродження палацу зацікавились дві потужні бізнесові структури, які займаються готельним бізнесом. Вони обіцяють відродити його архітектуру і зберегти первісний вигляд споруди, аби зберегти палац для нащадків.

Антоніна Мніх, Вінниця - Хмільник.

Фото Олександра Лапіна

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>