Луцьк: сецесія, унія і сучасність

Про Луцьк я вже намагався розповісти, але розповідь та вийшла дещо однобічною. Багато про сиву давнину і майже нічого – про більш пізні часи. А проте головне місто Волині – модерне, з нормальними дорогами і з тротуарами, по яких можна ходити без ризику підвернути ногу. Підозрюю, ті лучани, які до Варшави їздять частіше ніж до Києва, зі мною не погодяться, але то вони не їздили по Сєверодонецьку. І не ходили.

ТАРАС І ЛЕСЯ

Звідси, зі Сходу, Луцьк ввижався периферією, скажемо так, кореневого українства, накритий величною тінню галицького «П’ємонта». Після близького знайомства з ним так уже не здається. А прогулянки містом із Петром Троневичем узагалі перевернули моє уявлення східняка з ніг на голову… Точніше, навпаки: голова зайняла належне їй місце.

З Петром Олексійовичем мене познайомив давній, ще з Луганська, приятель. Ми з ним працювали в сусідніх відділах на «Луганськтепловозі» в далекі 80-ті; у 90-ті він повернувся в рідні пенати, аж ось настала нагода побачитися знову через чверть століття. Троневич був представлений без регалій – просто як людина, що добре знається на історії Волині. Біографічні подробиці у співрозмовника не випитував, але, повернувшись додому, вичитав на сайті Луцької міськради, що він працює начальником відділу охорони культурної спадщини департаменту культури. Тобто щодо його професіоналізму питань бути не може.

А ще Петро Троневич – автор книг «Луцький замок» і «Волинь у сутінках української історії XIV – XVI століть». Першу мені знайти не пощастило; другу «скачав» в інтернеті. Тепер от читаю, правда, уривками. Власне, у книзі розгорнуто сказано те, про що автор розповів мені коротко. Утім, про сумні віки занепаду України трохи згодом.

– Це центральна площа Луцька – Театральна, сформована на рубежі XIX – XX століть. До того це була околиця міста, і звідси розходились дороги. Одна йшла на Київ, ця – на Литву, ліва – на Польщу. Зараз на площу виходить вісім вулиць. Сформувалась вона як парадна. Коли Волинь увійшла до складу Російської імперії, до Луцька були введені кілька російських полків, які над річечкою Сапалаївкою (річка в межах нинішнього міста – ред.) розмістилися в таборах. Площа використовувалась як плац для муштрування солдатів. На той час тут стояв монастир бернардинів; там була навіть квартира для імператора, який приїжджав сюди іноді.

…Біля театру ім. Тараса Шевченка стоїть пам’ятник Лесі Українці; самому Тарасу монумент встановили неподалік, перед Східноєвропейським національним університетом ім. Лесі Українки. Не я перший звернув увагу на цю «рокіровочку»; просто я жив поряд із університетом і за тиждень устиг привітатися з Кобзарем разів двадцять.

– Під час перебування Луцька в складі Росії монастир був закритий; у келіях влаштували чоловічу гімназію, у якій навчався майбутній академік Михайло Кравчук.

…Навряд чи ім’я математика Кравчука багато скаже пересічному українцеві. Але внесок у науку Михайла Пилиповича набагато більший, ніж навіть його праці з курсу теорії множин чи математичної статистики. Бо це він вивів у світ таких велетів, як Сергій Корольов, Архип Люлька і Володимир Челомей (тут до повного комплекту не вистачає хіба що ще одного великого українця – Михайла Янгеля; однак той повернувся в Україну вже після того, як Кравчука замордували на Колимі).

СЕЦЕСІЯ

Петро Олексійович, як можна було здогадатись із самих назв вищезгаданих його книг, віддає перевагу пізньому українському середньовіччю, і ми про це багато говорили. Але раптом він зупинився посеред вулиці і почав захоплено розписувати достоїнства невиразного – на перший погляд – двоповерхового будиночка:

– Оця вуличка забудовувалась у 20-30 роки минулого століття. Є кілька цікавих будинків. Дуже відомий чоловік проектував. Після війни він виїхав за кордон і в Америці встиг створити свої проекти. Ще в Бразилії він українські церкви модернові будував. А тут у міжвоєнні часи він реалізував стільки проектів, що зміг і для себе звести гарний будинок.

Мова йшла про Сергія Тимошенка, видного діяча УНР, який після поразки української революції працював в українських вишах у Подєбрадах та Празі, але більше жив у Луцьку. Будував церкви на Галичині. І тут я згадав слово, почуте колись від Тараса Прохаська в Івано-Франківську. Показуючи на один з будиночків, у чомусь схожий із цим, луцьким, він сказав: «Збудовано в часи сецесії». Пазли склались: адже в період між двома Світовими війнами, названий сецесією, і Волинь, і Галичина входили до складу відродженої Польської держави. Тож і тогочасна архітектура має бути подібною. Спитав про ту добу на Волині…

За совка люди про життя Західної України в той час знали хіба що тільки те, що пихаті пани гнобили сумирних українських селян. Десь наприкінці 1980-х ідеологічне знамено в комуністів вихопили галичани, і ми занурились у героїку ОУН, дізналися про деталі ліквідації міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького і довічне ув’язнення Степана Бандери, про концтабір Береза Картузька і таке інше. Але ж українці не лише полювали на міністрів і страждали від пацифікацій.

– Про епоху сецесії. У нас тут у міжвоєнну добу протистояння між українцями та поляками було м’якше. Тому що тут перебували інтерновані військовики армії УНР, які тяжко працювали. Той же генерал Алмазов. Він працював інженером; похований у Луцьку. Той же Тимошенко. Вони жили в Польській державі і були лояльними до неї громадянами. Брали участь у виборах, і з місцевого населення вибирали сенаторів.

– Сенаторку Левчанівську? – згадав я назву однієї з вуличок в історичному центрі міста.

– Так, Левчанівську, вона була чи першою в Європі жінкою-законодавцем. Тимошенко теж був сенатором. Тривалий період волинським воєводою був Генрік Юзевський. Поляк, але він входив до складу Уряду Петлюри. Проукраїнських поглядів. Намагався збудувати на Волині українську область, лояльну до Польської держави. На Галичині український національний рух був більш розвинений, то Генрік Юзевський став ініціатором створення т. зв. Сокальського кордону (Сокаль – місто на півночі Львівщини – ред.). Щоб не проникали оці революційні рухи на Волинь. Ну, а після смерті Пілсудського Юзевського прибрали – і поляки озвіріли. Ще й через активність КПЗУ. Комуністи в нас були навіть радикальніші за націоналістів. От, наприклад, відома першотравнева демонстрація в Колках (нині смт. в Маневицькому районі – ред.), яку розстріляли поляки. Як усе насправді відбулось. Коли підійшли ті учасники демонстрації до Колок (з села вони йшли), поліція їх зупинила. То керівник-комуніст вихопив револьвер у поліцейського і застрелив його. Це була, фактично, провокація з боку комуністів.

Ну, і націоналісти… Поляки, чим ближче до 40-х років, намагались скоротити кількість українських шкіл. Наступали на школи і на церкви. Проводилась полонізація. Для українців це було образливо; вони виступали проти того, протестували, але…

ВКРАДЕНА ЕЛІТА

Знання про цей період нам стане в нагоді по-всякому. Знадобиться жорстко відповісти на зазіхання на «Креси Всходні» – нагадаємо їм про пацифікацію і Березу Картузьку. А якщо вирішимо пом’якшити полеміку – про Олену Левчанівську і професора Тимошенка.

– Який у поляків був підхід? Українці для них зіпсовані поляки – чи просто інша раса?

– Якщо дивитись історично… При підписанні Люблінської унії, коли Волинь увійшла до складу Польської держави, українцям було багато чого обіцяно. Не на словах – підписана угода, де мала бути забезпечена письмова українська мова; і те, що мають права місцеві магістрати, що уряди мають займати тільки місцеві. Це був 1569 рік, а вже на початку 70-х поляки почали це все руйнувати. У чому сутність, у чому основна проблема пізнішої волинської трагедії? Що українці дивляться на свою історію таким чином: наша держава там, де наші етнічні землі. Австрійський імператор, зрікаючись влади, видав маніфест, дозволивши кожному народові імперії створювати свої держави. Поляки ж дивляться на це по-іншому: «Польща там, де колись була Польська держава». У міжвоєнний період вони ж не називають свою державу інакше, як Друга Річ Посполита. Вони намагались утворити на уламках Російської і Австрійської імперій, поглинувши Українську державу, з етносом, що проживав на цій території споконвічно – от вони і називають наші земля своїми “кресами”.

– До речі, що це слово взагалі означає?

– Це землі, але не етнічні, а – придбані, які були в складі Польської держави. І коли українські націоналісти в період Другої світової оголосили про створення власної держави, то поляків попереджували: «Це наша етнічна територія; забирайтесь за Буг, вас ніхто не чіпатиме». Ті мало того, що відмовились, – вони почали погрожувати при підтримці свого Лондонського уряду. І сказали, що після війни взагалі винищать Волинь. Ну, і напросилися.

…Чому українці підписалися під Люблінською унією? Фактично підписали унію волиняни. На той час волинська еліта – ті ж Вишневецькі й Острозькі – княжі роди, які займали всі посади і на Волині, і на Брацлавщині (Вінниччина), і на Київщині. Вони мали гарні родючі землі, маєтки і вели дуже потужну торгівлю з Європою.

– Збереглися документи митниць середини – другої половини XVI століття, скільки яких товарів у Європу поставляли Бугом, Віслою. Сотні тисяч тон! Зерна, лісу, поташу. Забезпечували всю Європу. Звичайно, коли перейшли в Європу і почали такі кошти заробляти – поміняли і віру. Відбувається переродження православної української еліти в польську католицьку. Фактично поляки вкрали її в нас. Сьогоднішні польські інтелектуали це визнають. Той же Адам Міхнік та інші.

СПАДОК СВИДРИГАЙЛА

Галичани вважають останнім правителем Руської держави Юрія ІІ, який помер у 1340-му. У волинян є підстави з цим не погодитись.

– За Любарта тут було Галицько-Волинське чи Волинсько-Галицьке, чи Волинське князівство, яке успадкувало державність Київської Русі. Після смерті Любарта Ягайло і Вітовт відібрали Волинь у 1393 році. Вони позбавили волинську еліту права управляти своїм народом. А Свидригайло повернув цю державність. Тому волинські пани сотнями й тисячами йшли за Свидригайла, клали голови на плахи – за збереження своєї державності.

Україна мала свою автономію, зафіксовану в статутах і в уставних грамотах. Ніякий прийшлий сюди поляк не міг нав’язати свого закону. Він мусив тут одружитись, мусив отримати тут землю, стати місцевим – лише тоді одержував права. Фактично Свидригайло добився цього універсалу. Після своєї смерті в 1452 році він Волинь віддав Литві в обмін на оці уставні грамоти, на збереження права землі.

– Між іншим, його печатку я тримав у руках. Свидригайло зробив рівними католиків і православних, що дуже не сподобалось Ягайлу, і почалася Луцька війна, яка перетворилась на громадянську в Литві. Свидригайла запрошували на Литовський великокняжий стіл, але він не пішов. Він прийшов у Луцьк і відновив Волинське князівство і показав, що русини-українці – це народ, який здатен мати свою державу. Помираючи, Свидригайло наказав покласти ключі від Луцького замку на свою домовину, і тільки хай литовські посли заберуть їх (бо поляки хотіли забрати) – але в обмін на оту уставну грамоту, якою Волинь набувала права автономії. І вже наступний литовський князь Казимир Ягеллончик надав волинській еліті ці права, ці грамоти.

– Наскільки рівень розвиненості Волині відрізнявся в ті часи від рівнів Польщі і Литви?

– Я так бачу, десь посередині між Польщею і Литвою. Магдебурзьке право не є показником. Показником є міські доходи. Наприклад, якщо взяти період 1470-ті – 80-ті роки, луцьке мито було найбільшим у Литовських землях. Після нього йшло київське і брестське. Але два останніх разом то було менше луцького.

– А порівняно з Краковом? Або Львовом?

– Бачте, Луцьк не можна рівняти до Кракова. До Кракова можна рівняти Кам’янець, інші міста, які були великими торгово-ремісничими центрами. На відміну від них Луцьк був адміністративним і політичним центром. Релігійним і духовним. Тут була єпархія; сейми збирались. Луцький замок був настільки потужним юридичним центром. У ньому працювали і Іван Виговський – 15 років, і Павло Тетеря. Ярема Вишневецький, який купив землю на Полтавщині, документи на неї зробив у Луцькому замку.

ЗНОВУ ЗАМОК

Луцький замок зберіг більше мільйона документів. Луцькі гродські (актові — ред.) книги зберігаються сьогодні в Києві в Центральному державному історичному архіві давніх актів України. У війну їх вивезли; знайшли десь у Чехії чи Німеччині. Частину втратили. Київська археографічна комісія, у складі якої працював Тарас Шевченко, вивезла луцький архів до Києва, частину документів прочитали і опублікували в збірнику «Архив Юго-Западной России».

– Там дуже багато цікавих речей. Я не знайшов свого прізвища, натомість знайшов село, в якому народився. Називається – Новаки. Казали, якщо Новаки, то село нове, засноване після скасування кріпацтва. А я знайшов документ від 1654 року. Для сільського музею це було відкриття. В «Архіві» є і географічний словник, і іменний. Товариш мій знайшов своє прізвище. Точніше, я, на його прохання, знайшов. «А що, – каже, – такого зробили мої предки, що попали в судові книги?» – «Та он, судилися з Луцьком за землі отам, за Сапалаївкою». Тут були духовні суди, цивільні суди. Певний час був навіть Луцький трибунал – вищий апеляційний суд Українських земель.

– Це який період?

– 1578-й рік. Щодо ремесла. Тут було розвинене шевське ремесло – одяг, взуття шили. Шинки – харчування. Будинки, які здавались у найм. Еліта, яка приїжджала до міста на сейми, на суди, селилися там.

Я згадав про сім аптек, які тут існували в цей же період, і про які мені розповіли в Луцькій аптеці-музеї, але промовчав. І того, що почув, було цілком достатньо, аби переконатись: європейська Україна-Русь протрималась на цих землях на пару століть довше, ніж у Галичині, де поляки влаштувались, як у себе вдома відразу після 1349-го, коли польський король Сигізмунд відібрав у Любарта навіть формальне право зватися князем Галицьким. Але Волинь Любарт зберіг за собою. І за Україною. Можливо, тому волинський націоналізм… скажемо м’яко, аби когось не образити, – набагато спокійніший, ніж галицький.

Наостанок хочу процитувати уривок з книги Петра Троневича:

«Зібрані зі сторінок багатьох праць зернини волинської історії змушують автора прийти до висновку, що «оповита серпанком забуття» Волинь впродовж XIV – XVI ст. була головним осередком суспільного життя Русі-України, а також повірити в те, що саме ця земля винесла на собі основний тягар руйнівної татарщини, консервативної литовщини, всепоглинаючої польщизни й, в основному, вона породила таку могутню силу як козацтво, яке стало творцем Української держави нового типу».

* * *

Майже нічого не написав про Луцьк сучасний. Може, цю прогалину дещо заповнять фотографії…

Михайло Бублик, Сєвородонецьк-Луцьк

Фото автора