Закарпатський дзен: чотири місяці без зв'язку, удвох із коровою
На Закарпатті горяни досі по-прадідівськи літують у горах. Живуть у так званих «літниках» – будиночках із мінімальними зручностями. Тут ночують та варять сир, на бринзю собі та на продаж туристам.
Пані Марію із Синевира ми зустріли випадково – на горі біля зруйнованого паводками Музею лісосплаву в НПП «Синевир». Її літник, у якому жінка проводить чотири місяці на рік, з травня по серпень, знаходиться акурат навпроти музею. Туристи тут нечасті гості, тому жінка нам рада. Вона якраз вигнала зранку свою корову з телятком на пашу, тож має час для недовгої розмови.
- Ось два дні назад вітер зламав молоду смереку, то обдираю кору, буде мені на розпал у пічку: воно дуже добре й одразу спалахує, – каже жінка.
Пані Марія літує на цій горі уже 36 років.
- Мені цього року 67 буде, дасть Бог, – каже жінка, – а сюди вперше привів мене чоловік ще молодою. Ми жили з його батьками, а на літо сюди виходили удвох. Я зараз теж живу із сином та невісткою. Син заробіткує, невістка з онучкою – вдома, у Синевирі, ми приймаємо туристів у своїй хаті. Раз на тиждень-півтора приходять до мене сюди – приносять свіжі газети, їжу деяку, а я їм вниз даю молоко, сир, трави, висушені на чай, ще – гриби та ягоди.
Літник – невеличка хата з горищем, забитим минулорічним сіном. Трохи далі від хати – хлів, де літує разом із пані Марією корова, яка нещодавно привела телятко. Більше худоби жінка не має, бо, каже, здоров'я на це нема. А зазвичай ґазди беруть із собою, крім корів, ще й кіз, і овець, якщо мають їх небагато і не віддають вівчарам в отари.
- Наші торік прогнили, чекаю от сина з заробітків, приїде косити, то нові справить, – каже пані Марія.
Косити сіно – то велика й улюблена робота для верховинців, її треба вправно і вчасно виконати – аби худобі взимку було смачно.
- Сіно треба скосити у “хвілю” (добру погоду), аби не замокло і не почорніло, бо корова не їстиме, а ви не матимете молока. Потім скошене треба швидко висушити й скласти у стіг. Косимо тут біля літника, й удома ще маємо невеликий шмат землі з травою, – каже пані Марія. – Минулого року син затримався на заробітках, то я сама косила, з невісткою. Ой, важко було, але мусіла-м, – зітхає жінка.
Біля хати в неї також є невеликий шмат городу, там росте картопля (культура, що добре родить у бідній верховинській землі), трохи кукурудзи та квасолі, є дві грядки з цибулею та часником.
- Ото корова моя пасеться, а я на городі пораюсь, або із сіном працюю, або в хащу йду по гриби чи яфини (чорниці). Вони тут усюди ростуть: лізуть навіть на землю, відведену під сінокіс, неможливо з кущами вправитися. Єт, та що вам і казати: нема часу, коли на небо глянути!
- Навіть новин не дивитесь? – питаю.
- Які новини, паніко, у нас тут зв'язку зовсім немає – тому ані телевізора, ні мобілки, ні навіть радіо не маю, – каже пані Марія.
- А як біда якась трапиться – з вами щось чи з худобою – як своїх повідомите, на допомогу покличете?
- Біля мене тут музей, там є сторож, то в разі чогось можна вниз своїм переказати. Або сусідів про це попросити: у нас тут літники в половини села, тому я не сама, як одразу здається, нас багато тут з Синевира, просто вам через гори не видно. Як би-м вранці не вигнала худобу, знали би, що щось не так.
Пані Марія виносить зі свого літника свіжий сир та залишки запашного чаю із малини, ожини та чорниці. Пропонує купити. За чай просить по 20 гривень. Запах, що йде з пакуночка, мене підкуповує одразу ж. Беру й сир (вурду) – він свіжий, ще навіть солодкуватий.
- Прошу за таку грудку (трохи більше кіло) 60 гривень, тут маєте 6 літрів молока, це недорого, беріть, – переконує жінка.
Я не торгуюся, беру. Буде на гостинець домашнім.
Тим часом жінка агітує приїжджати влітку до них у садибу.
- Називається “Анастасійка”, так внучку мою звати, то ви в інтернеті своєму зможете знайти, приїжджайте, у нас дуже файно, – розповідає пані Марія.
Питаю, чи туристів тільки в садибі приймають, чи й тут – у літнику.
- Та ви що, хто ж сюди захоче: ні зв'язку, ні телевізора, ні гарячої води...
- Та ж на ці гори ваші можна молитися: навіщо тут телевізор! – кажу.
- То одиниці таких, хто так думає. Але якби хтось прийшов – не вигнала би, чистого повітря, грибів-ягід та студеної води тут вистачить не лише мені, – каже жінка.
Ми ще розмовляємо кілька хвилин про життя вдалині від села та людей, прощаємось, жінка бажає з Богом в дорогу, а я завважую хрест біля літника, схожий на такі, як ставлять на роздоріжжях у селах.
- Такий хрест є майже біля кожного літника, – пояснює згодом Юрій Бабічин, начальник відділу еколого-освітньої роботи НПП “Синевир”. – Встановлюють його одразу, коли зводять хату-літник, або згодом. Горяни – богобійні люди, а літуючи на полонині, не мають змоги ходити до церкви на служби в неділю та свята, тому можуть запалити свічку біля хреста, скласти молитву Богу, як є потреба, – пояснює він.
Такі хрести ставлять біля своїх домівок і люди в селі, так робить чимало хто із синевирців, каже Юрій Бабічин. Це вважається захистом та оберегом обійстя.
Тетяна Когутич, Ужгород–Синевир
Фото Сергія Гудака, Укрінформ
