Лицарі дніпрових порогів
Дніпрові пороги нині спочивають під глибокими водами головної річки України. А були часи, коли протягом 80 кілометрів від Катеринослава до Хортиці Дніпро перегороджували кам’яні скелі, що виступали з води. Обминути їх могли тільки спеціально навчені кормчі – лоцмани. Осередком цієї небезпечної професії було селище Лоцманська Кам’янка (нині це південне передмістя Дніпра). Після побудови греблі ДніпроГЕСу у 1932 році пороги були затоплені, а професія стала непотрібною. Нащадки лоцманів і зараз дуже пишаються своїми пращурами. «Точка на карті» Укрінформу пропонує помандрувати у місця, де жили славні дніпрові лицарі.
ЛОЦМАНСЬКА ГРОМАДА – ПРООБРАЗ НИНІШНІХ ОТГ
Достеменно не відомо, відколи на порогах з'явилася постійна лоцманська організація. Почали селитися тут вони за наказом запорозького коша 1656 року. До громади належали Лоцманська Кам’янка, Старі Кодаки, селище Широке та Сурські хутори.
«Дніпровські лоцмани – прямі нащадки запорожців, які переправляли кораблі через пороги… - писав мандрівник-етнограф Олександр Афанасьєв-Чужбинський, який відвідав Лоц-Кам'янку в другій половині XIХ століття. – Лоцман… людина, яка з дитинства звикла до небезпеки, і тому в самій зовнішності його спостерігаємо відвагу та деяку гордовитість. Хода в нього бадьоріша й постава тіла пряміша, ніж у звичайного селянина… бо він звик бути швидким під час переправи через пороги, де інколи від однієї миті залежить доля барки та життя кількох людей... Часто лоцман бере з собою на пліт сина, щоби малий вчився зневажати небезпеку, запам'ятовував камені та їх назви, звикав до свого корисного, але небезпечного ремесла».
Як розповідає дніпровський гід-ентузіаст Антон Мухін, пізніше місцевість була заселена з будівництвом Кодацької фортеці у середині 17 століття. Поселення утворилося з двох – були Лоцманка і Кам’янка, які об’єдналися. Князь Потьомкін у 1783 році реорганізував лоцманську службу, що було пов’язано із заселенням степового краю та спорудженням нових портових міст, і начальником усіх лоцманів став полковник Фалієв. Були проведені збори усіх лоцманів, яких на той час було 120 осіб. Рух Дніпром був дуже жвавим, день і ніч ним курсували тисячі суден, барж, плотів, човнів з вантажами. Тому авторитет козацьких лоцманів на Дніпрі був дуже високий.
Хоча нащадок роду лоцманів Юрій Казанець вважає, що історія селища набагато довша за 300 років, адже при будівництві Південного мосту, коли зрізували правий берег, знаходили поселення набагато старші.
– Якщо були пороги, повинна була існувати і ця професія біля них, тому що подолати їх могли тільки спеціалісти, - каже Казанець.
Він розповів, що, за переказами старожилів, лоцманська громада була заснована на демократичних засадах. Цікаво, що у цього поселення були особливі права: його мешканці підпорядковувалися не місцевій катеринославській владі, а Міністерству шляхів сполучення, вони не сплачували податку і мали низку пільг. Двічі на рік, перед відкриттям навігації і перед її завершенням, громада селища проводила загальні збори, вирішувала основні питання та обирала отамана, його помічника, скарбника і писаря. Слобода була цікава в адміністративному поділі: були сотні – це сто дворів, де обирався сотенний, якому підпорядковувались десятники, кожен з яких відповідав за десять дворів. Всього існувало 11 сотень, тобто в селищі нараховувалось 1100 дворів, а сотенні були - як депутати сільської ради. Устрій цей підтримувався до 60-х років минулого століття.
Відомо, що лоцмани мали власний статут, за яким здійснювали сплав плотів. У ньому чітко було прописано, скільки на плоту має бути людей, як оплачується робота. Отримували лоцмани 25 карбованців на рік. Половину свого заробітку від сплаву залишали у спільній касі і, за прикладом запорозьких козаків, витрачали на загальні потреби.
За ці кошти була побудована своя школа, кам’яна церква на честь покровителя лоцманів Миколи Чудотворця. У тутешній лікарні дітей-сиріт лікувала Ольга Косач-Кривинюк - сестра Лесі Українки. За спогадами жителів, навіть самодіяльний театр у селищі був, ставили «Наталку Полтавку».
Цікаво тут підходили до стратегічного запасу хліба. Зерно зберігали на складах, оновлюючи кожні три роки. Якщо був неврожай, то кожен лоцман міг взяти у борг зерно безпроцентно, а з нового врожаю його слід було повернути.
Саме в Лоцманській Кам’янці лоцмани проводили водомірні спостереження Дніпра - поблизу селища розташовувався на острові водомірний пост.
Відомий етнограф-мандрівник Олександр Афанасьєв-Чужбинський деякий час жив у Лоц-Кам’янці й вивчав побут її мешканців. Він відзначав, що лоцмани – дуже працьовиті й дуже веселі люди, спокійні. П’яниць у селищі взагалі не було. Хоч прикмети й традиції були свої – як «прилити», або «вигладити» дорогу, «притушити» вітер. Якщо з якоїсь причини затримувався сплав, заважав йому вітер чи паперова тяганина, лоцмани звертались до купця, і той мав дати на горілку. Збирались на одному з плотів і таким чином «приливали» дорогу. А жінки приносили закуску і цим наче її "вигладжували". А як гарно співали!
"ПОПАВ У ПЕКЛО - БУДЕ ТОБІ Й ХОЛОДНО, Й ТЕПЛО"
Останній лоцман – Григорій Омельченко - помер у 2002-му на 92 році життя. За життя він став ініціатором встановлення у селищі біля Будинку культури пам’ятного знака та створення Музею дніпрових лоцманів, експонати для якого він збирав по всьому селищу і яким кілька років керував на громадських засадах. Наразі тут проводять ремонт, але зберігач музейних фондів Віра Бовкун розповіла, яким був Дніпро та його приборкувачі у давні часи.
- Зараз нам важко уявити, що рельєф Дніпра колись був іншим. Нині річка має водне дзеркало, по якому пливуть різні судна. Рукотворне море з'явилося у 1932 році, коли було збудовано Дніпрельстан, а до цього води Дніпра від Катеринослава до Хортиці на відстані 80 кілометрів перегороджувались порогами – кам’яними скелями, що виступали з води й загороджували шлях водою вниз за течією. Перед порогами доводилось або витягувати вантажі з води і транспортувати до Хортиці суходолом, де вони знову могли подорожувати водним шляхом до гирла Дніпра у Чорне море, або ж вдаватись до послуг лоцманів, - розповідає Віра Бовкун.
Пороги заворожували не лише грізною силою, але й своєю красою: перевали валів, водяні бризки переливались веселковими кольорами, річка нагадувала киплячий казанок. Всього налічували дев’ять порогів: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовнізький (або Онук), Будило, Лишній і Вільний. Пороги перепиняли річку від берега до берега, а "забори" (вони теж мали назви, які часто давали на честь загиблих у тих місцях відважних лоцманів) зупиняли течію в певному місці.
Пороги порівнювали із скаженими міфічними істотами. Найбільш небезпечний був Ненаситець, який мав 12 лав і простягався на півтора кілометри. Пліт проходив цей поріг за одну хвилину. Центр Ненаситця називали Пеклом. Лоцмани казали: попавсь у Пекло – буде тобі й холодно, й тепло. Ще цей поріг називали Дідом.
Готуючись до сплаву, особливу увагу приділяли справності довгого весла – його називали стерно. Воно виготовлялось із цільного дерева довжиною до 20 метрів, а на кінці витесувалась довга лопать. На кормі стояв лоцман із стерном, на носі ж кріпилося друге весло, що називалось дригалкою, або бабайкою. Бабайки – це такі рулі, якими бабайщики повертали пліт вліво чи вправо, або ж гальмували його хід.
Плоти обов’язково супроводжували човни-дуби, без яких пліт не міг ні почати рух, ні зупинитись. Були лоцмани - плотарі й дубовики.
З 1811 року лоцманів почали розділяти на три статті: лоцман першої статті – найвищий ранг, це той, хто мав право проводити через пороги кораблі й плоти. Фахівці другої статті могли водити лише плоти, а третьої - найматися вільним наймом на кораблі для допоміжної функції в навігації.
- Чимало бувальщин і легенд розповідають у селищі про лоцманське життя. Зокрема тут дотримувалися суворих традицій: не лише хлопців, а й дівчат привчали долати бурхливі води Дніпра. Жодна дівчина не могла вийти заміж, не довівши своєї мужності. Для цього у ніч перед весіллям наречена повинна була під вечір одна сісти в човен поблизу найпершого з дніпровських порогів – Кодацького, припливти через вируючі потоки до каменя Сідлача й провести на ньому ніч до світанку.
Про те, що лоцманівські дружини мали високу духовність, чистоту помислів, вірність стосункам переповідає легенда про невінчану дівчину. Розказують, вони з коханим заручилися, і вже збирались побратися, коли хлопець пішов на переправу й загинув, визволяючи товариша з виру. А дівчина кожного дня ходила на берег Дніпра й чекала на його повернення, лишившись до сивини у волоссі невінчаною. Вулицю, де вона жила, так і звали – Невінчана. Нині це Верхоянська. Кажуть, що місцеві дівчата й досі вірять, що, якщо на цій вулиці загадати бажання про щасливий шлюб – душа нареченої неодмінно допоможе, захистить коханого від біди, - розповідає Віра Бовкун.
Династії лоцманів перепліталися між собою – Кузьменки, Захарченки, Перепелиці, Омельченки, Дони, Вороньки, Коваленки, Казанці, Півторацькі, Жури. Ці прізвища досі дуже поширені на Дніпропетровщині.
Лоцмани були гарними газдами: доглянуті городи, буйні садки, багато домашньої птиці та худоби. Все це треба було порати. Жінки вміли смачно готувати, вправно ткати, гарно вишивати.
Початок 30-х років ХХ століття став переламним у житті лоцманської громади. Запрацював Дніпрельстан, вода піднялась, затопила пороги і частину самої Лоц-Кам’янки. Давня професія лоцманів виявилась непотрібною.
Та один раз після появи Дніпрельстану пороги вийшли з води – у 1941 році, коли під час воєнних дій греблю ГЕС підірвали. На короткий час професія лоцманів знову відродилася, але після відновлення греблі й закінчення війни відійшла в історію.
Кузьма Іванович Казанець був останнім, хто з 1944 по 1946 рік проводив плоти з будівельними матеріалами для відновлення Дніпрельстану.
– Його попросили організувати цю роботу, хоч він і не дуже хотів за неї братись. Чому? Бо у 1937 році його репресували, розкуркулили й вигнали з хати. Однак саме він провів через пороги землечерпалку для Дніпрельстану, яку доставляли аж з Чехословаччини. Кузьма Іванович був колоритною фігурою, шанованою людьми, - згадує його нащадок Юрій Васильович Казанець.
Олег Воронько – теж із давніх родів, які першими заселяли ці місця. Як відомо з архіву кошу Запорізького, десь 1750 року у цю місцевості із Старосамарської сотні переселились Микита та Іван Вороньки.
Ще один нащадок лоцманів - Анатолій Ковбаса, згадує:
– Михайло Якович Третяк - останній лоцманський отаман, у нього було два сини – Іван і Свирид – це мій прямий дід. Дід Михайло був рослою людиною, як справжній українець, носив вуса, шапку сиву смушеву, мав дуже гучний голос, бо на порогах треба було добре гукати, щоб почули команду.
ОСТАННІЙ ЛОЦМАН
– Про лоцманів я чув з дитинства. По-перше, мій батько був з Майорки, що за Волоським, по-друге, мав катер, і я виростав на Дніпрі. Для мене були знайомі всі довколишні села, більше того, у Лоцманській Кам’янці брат мого діда Іван Чабан після війни був головою колгоспу, - згадує письменник-краєзнавець Микола Чабан.
А занурився він у цю тему глибше років з тридцять тому, після знайомства з Григорієм Омельченком.
– Я сам жив на масиві «Перемога», який, розширюючись, поглинув територію Лоц-Кам’янки, половину села знищивши під забудову. Спершу житловий масив так і звався – «Лоцманський». Потім його "заідеологізували" – з’явилися бульвар Слави, бульвар Жукова та все, що пов’язано з Перемогою. В Україні за радянських часів завжди боялися націоналізму і намагалися знищити навіть натяк на нього. Як от у Кам’янському (колишньому Дніпродзержинську) жилмасив назвали "Черьомушки", хоча б краще зберегли свою назву, Романкове абощо. Варто шанувати своє, такого ніде нема, адже коли відкрився музей лоцманства, то з Одеси морські лоцмани дзвонили і захоплювались, говорили, що в них немає такого музею.
Чабан згадує, що був зачарований постаттю лоцмана Григорія Омельченка:
- Познайомилися ми на його лекції. Невеликого зросту кремезний чоловік. Біографію він мав унікальну: з діда-прадіда навчався лоцманській справі. Він 1911 року народження, а пороги вкрила вода 1932-го, тож він встиг на них полоцманувати! Був репресований, потім реабілітований, став учителем. Він написав спогади, уривок з яких 30 років тому з моєї ініціатими надрукувала обласна газета «Зоря». Я взяв фрагмент про його зустріч з Дмитром Івановичем Яворницьким. Бо, варто підкреслити, що лоцмани – це нащадки запорозьких козаків, вони йшли на переправу без остраху, молились, бо не знали, чи повернуться живі.
Краєзнавець розповідає також про переказ, записаний Яром Славутичем у книжці «Місцями запорозькими», що бував у лоцманів Тарас Шевченко.
- На порогах Тарас Григорович був однозначно. Погляньте його ключові твори, пов’язані з нашими порогами. По-перше, «Реве та стогне Дніпр широкий». Де він реве? На Київщині він не буде ревіти, там річка спокійна, а реве Дніпро на порогах. По-друге, твір «Б’ють пороги». А по-третє, у «Заповіті» Шевченко написав, що просить бути похованим, де "реве ревучий". Написано з малої літери, але фактично Ревучий – це одна з назв найгрізнішого з-поміж порогів, Ненаситця, - стверджує Чабан. - У нас є Микільське-на-Дніпрі, а по той бік Василівка-на-Дніпрі на Ненаситці, то у Василівці дійсно є такий курган, на який, коли підіймаєшся і читаєш «Заповіт», складається повна ілюзія, що саме тут Шевченко хотів бути похований – ось Ревучий, ось пороги, річка з кручами.
Микола Чабан, який свого часу написав передмову до книжки спогадів Григорія Омельченка, наводить уривок з неї про першу зустріч майбутнього лоцмана з порогами.
«Шум порога я чув у дитинстві щодня, бо жили ми за п’ять кілометрів від нього. Інколи ледве долітав його клекіт, а коли дув сильний вітер в наш бік, то шум був такий сильний і грізний, немов усі звірі зібралися докупи і ревли та гарчали один на одного.
Звичайно, я запитував дорослих, що то шумить.
То поріг, - відповідали мені, - страшний поріг, в якому вода вирує і клекотить, як у великому казані.
Як кипить вода в казані, я знав, але не уявляв, як міг кипіти Дніпро, і який це треба мати великий казан, щоб у ньому закипіла така маса води, як у Дніпрі.
Поріг довго був для мене загадкою, поки не трапилася нагода побачити його.
Одного дня дід Олександр почав носити мішки з пшеницею на берег. Дізнавшись, що він збирається до млина, я попрохав узяти мене з собою. Дід погодився. Ми попливли до млина човном.
На правому високому скелястому березі стояв Кодацький водяний млин. Тоді вперше я побачив поріг – це грізне, непідвладне людині, невпокорене і розбурхане стовписько великої маси падаючої по схилу води. Мов зачарований, я дивився на поріг, не міг відірвати очей від нього…
Потім я багато разів бував біля цього Кодацького порога, проте щоразу сприймав грізну велич його по-новому».
Розповідає Чабан і про інших лоцманів та дослідників цього феномену:
- Вже вивчаючи тему, я дізнався про Олексія Девлада, який у 20-ті роки очолював артіль «Дніпролоцман». Перед затопленням порогів він організовував для зацікавлених екскурсії до них на човнах-дубах. Але в 1937 році Олексія Девлада було арештовано, за гратами він провів три місяці, потім його відпустили, справа не дійшла до суду. Згодом під час війни він друкувався в газеті, що тут виходила. В результаті через Ріміні (Італія) він виїхав у Буенос-Айрес (Аргентина).
Ще в 1920-х Всеукраїнська Академія наук направляла сюди фахівців з різних галузей – археологів, етнографів. Був виданий у 1929 році збірник «Дніпровські лоцмани» за редакцією академіка Андрія Лободи і Віктора Петрова (Домонтовича). У виданні був нарис Олексія Девлада: на великій карті він наніс назви усіх каменів, порогів, забор – загалом близько 300 топонімів. Карту потім перевидали. Сам Девлад, уже в Аргентині, й там у літературно-мистецькому часописі «Пороги» (був і такий!) розповідав про лоцманів та Дніпрові пороги.
- Серед дослідників лоцманства вирізняється історик Павло Козар – людина, про яку можна окремо розповідати, в цьому році відзначалась 120-та річниця від дня його народження. Я видав дві його книги – історичний нарис «Лоцмани дніпрових порогів» та «На Дніпрельстан через пороги». У 1920-ті роки, коли був попит на цю тему перед затопленням, він виступив автором путівників. Сам Павло Антонович походив з села Широке (Солонянський район), а там теж жили лоцмани, що опинилися в степу. Дружину взяв із Лоц-Кам’янки. Працюючи під керівництвом Дмитра Яворницького, досліджував тему лоцманства, працював з архівами, які під час війни здебільшого були втрачені, тому його праця має велику вагу, - каже краєзнавець.
Наразі на берегах Дніпра хочуть створити регіональний ландшафтний парк «Дніпрові Пороги». Ентузіасти прагнуть відродити в пам'яті, зберегти й захистити багату природну та історичну спадщину, і навіть звільнити Дніпро від гребель і відродити пороги – унікальний природний і культурний феномен України.
Що ця тема хвилює багатьох, свідчить та популярність, якою користується у дніпрян та гостей міста стилізований водоспад на Монастирському острові, відкритий два роки тому. Але це вже інша історія.
Людмила Блик, ДНІПРО.
Фото Анфіси Букреєвої-Стежко.
Висловлюємо вдячність за сприяння у підготовці матеріалу «Музею історії лоцманів Дніпровських порогів», письменнику-краєзнавцю Миколі Чабану, краєзнавчому клубу «Ріднокрай».
