Семен Заворотнов, історик
300 японських офіцерів поховані у Харківському лісопарку
19.05.2018 09:00 3855

Разом із дослідником, ветераном МВС України Семеном Заворотновим, Укрінформ побував на місці одного з найбільших таборів у Харкові, де розміщували інтернованих японців.

За словами історика, в українській землі навічно залишилися сотні синів Країни, де сходить сонце, солдатів 640-тисячної Квантунської армії, яка капітулювала 2 вересня 1945 року. Підполковник у відставці впевнений, що японські вояки розділили трагічну долю польських військових, яких розстріляли в Харкові. Однак документи, які могли б підтвердити або спростувати це твердження, й донині залишаються таємницею за сімома печатками.

- Семене Михайловичу, мало хто з харків'ян узагалі чув про те, що в нашому місті перебували полонені японці. Їх розміщували в уже існуючих таборах?

- Так, у чотирьох таборах і їх відділеннях – у Харкові й в області, наприклад, недалеко від станції Нова Баварія, в Покотилівці, в Краснограді, в Мерефі та інших населених пунктах. За офіційними даними, у нас є могили померлих японських полонених.

- Як ви вийшли на цю маловідому тему?

- Працюючи над книгою «Харківська Катинь», я вперше почув, що в нашому регіоні перебували ще й японці. Це сталося майже 20 років тому. Але, зізнатися, тоді я був зосереджений на польській трагедії (із 5 квітня по 12 травня 1940 року в Харкові розстріляли більше 3800 військовополонених, тіла яких поховали в лісопарку біля селища П'ятихатки. – Ред.). Вже набагато пізніше з архіву СБУ у відповідь на мої запити надіслали кілька сторінок документів. Це списки місць поховань японських військових у п'яти областях: Харківській, Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій. Десятки людей у кожному з регіонів, але ж їх перекинули сюди тисячі!

У 1940-1950 роках схід України гостро відчував нестачу робочої сили, потребував кваліфікованих кадрів. На Донбасі військовополонених кинули на відновлення металургійної промисловості та машинобудування. У Харківській області німці й японці прокладали трасу на Ростов. Їх розміщували за маршрутом будівництва цієї дороги – в Чугуєві, Ізюмі. Ці дані є і в документах НКВС–МДБ–КДБ, і в свідченнях людей, які жили в ті роки в селищах нашої області й бачили, як японці будували дорогу. Наприклад, мешканка Чугуєва, яка після війни працювала в місцевому райвиконкомі, розповідала, що полонених німців і японців, які, до слова, зовсім не ладнали між собою і відгукувалися одне щодо одного образливо, розміщували в колишньому Покровському соборі, але по різні боки.

Взагалі будівництво стратегічних трас (Харків–Сімферополь, Харків–Донецьк, Харків–Київ, Харків–Москва) було основним завданням, на виконання якого кинули японських полонених в Україні. Але були й інші об'єкти, на яких їх використовували на прохання місцевої влади. Ну, наприклад, відновлення житлових будинків, підприємств, прокладка комунікацій. Крім того, в таборах велося справжнє полювання за «мізками в погонах». Командирів, які в мирному житті були ще й інженерами чи науковцями і могли принести СРСР користь, не повернули на батьківщину.

Японських військовополонених у таборі під Харковом енкаведистам не вдалося зламати

- Вони погоджувалися на співпрацю?

- Можливо, хтось із них навіть брав участь у створенні бактеріологічної зброї! Але виявити серед військовополонених розвідників, агентів, військових злочинців, носіїв різних військових таємниць і фахівців у стратегічних для Союзу галузях було важким завданням. Не тільки для співробітників таборів у Харківській області, а й у інших регіонах України. По-перше, просто не було перекладачів з японської. По-друге, японці були настільки віддані своїй країні, своїй культурі й традиціям, що тиск і радянська пропаганда далеко не завжди спрацьовували. Наприклад, зломити колишнього начальника радіорозвідки Квантунської армії генерал-лейтенанта Камацу так і не вдалося. Його розстріляли в Холодногірській в'язниці Харкова (зараз – виправна колонія №18 – Ред.) – в грудні 1952 року, тобто він перебував в ув'язненні близько семи років! Також є дані, що в 1946-1949 роках у цій в'язниці відбували покарання близько двох десятків японських військових злочинців.

- Ми перебуваємо у дворі будинку №5 на Харківській набережній. Тут також тримали офіцерів і солдатів Квантунської армії?

- У 1946-1947 роках у цій будівлі знаходилося одне з найбільших табірних управлінь для інтернованих японських солдатів і офіцерів, його номер 415. У бараках у дворі й жили люди.

(Зараз ці непривабливі цегляні споруди використовуються приватною фірмою як склади. Співробітники охорони, дізнавшись про тему нашої бесіди, помітно пожвавлюються: «Так ми, може, нащадки самураїв?»)

- Подекуди на віконцях є решітки, думаю, ще з тих часів. А до початку 2000-х років зверху над воротами ще навіть колючий дріт висів. У цьому дворі на початку 2000-х представники японської делегації, стоячи на колінах, молилися в пам'ять про своїх співвітчизників.

- Якими були умови утримання японських військовополонених?

- Ну, наприклад, харчування враховувало національні особливості. Основою пайки був рис. У денному раціоні японського офіцера було 300 грамів хліба, стільки ж рису, 50 грамів м'яса, 80 грамів риби, овочі... Населення отримувало набагато менше, люди фактично голодували. Однак військовополонені виконували важкі роботи. І смертність серед японців в Україні була високою. Наприклад, у Дружківському таборі в Донецькій області за рік померло більше 100 осіб.

- Семене Михайловичу, не так давно ви звернулися до керівництва обласної державної адміністрації з пропозицією відкрити військове меморіальне кладовище японських солдатів у нашому регіоні. За вашими даними, скільки воїнів Квантунської армії навічно залишилися на Харківщині?

300 розстріляних офіцерів японської Квантунської армії, можливо, поховані в Харківському лісопарку

- Думаю, в області поховані понад 800 японських військовополонених, з них близько 300 – офіцери. Їх могли зарахувати до категорії «воєнних злочинців» і розстріляти. На прикладі найбільшого табірного управління № 415: на 1 червня 1947-го, згідно з доповіддю начальника табору, там знаходилося 3599 осіб, вивезено – 2278. Даних по 1321 військовополоненому немає. А вже 19 вересня 1947 року табір був ліквідований! До теперішнього часу немає загальних списків японців, які померли в таборах Харківської, а також інших областей. Немає таких даних і по «військових злочинцях», і по колишніх чиновниках японської імператорської адміністрації, інтернованих у Сибір, а потім привезених в Україну.

- Але ж усіх могли відправити назад, до Сибіру...

 - Я спираюся і на свідчення людей. Зокрема, Микола Миколайович Мурзін, який працював начальником слідчого відділу КДБ у Харківській області, мені сказав, що долю польських офіцерів розділили і японські. Підтвердили це і ще кілька моїх співрозмовників із числа ветеранів. Але на питання, скільки було розстріляно і де, вони вважали за краще не відповідати. А «допитувати» людей вже дуже похилого віку, самі розумієте...

Ще важлива деталь, яку я помітив під час роботи з архівними документами НКВС–МДБ–КДБ: у жодному з п'яти списків померлих у таборах на території України інтернованих японців немає жодного офіцера. Як це можливо? За 3-4 роки на території п'яти областей ніхто з офіцерів не помер від якоїсь хвороби, холоду? Безумовно, існували окремі списки. Згідно зі спогадами очевидців, у кожному таборі утримувалося до чверті офіцерів. Наприклад, колишній начальник облікового відділення табірного управління №415 Іван Андрійович Пильник, який зобов'язаний був виявляти військових злочинців, згадував, що в управлінні було близько 50 японських офіцерів: і полковників, і майорів...

Україна 70 років приховує дані про долю сотень японських військовополонених

- Ви вважаєте, існують документи, які можуть підтвердити факти розстрілів?

- Офіційні відповіді свідчать лише, що «запитувана інформація відсутня». Але я впевнений, що документи є. Україна 70 років приховує дані про долю сотень японських військовополонених. Зберігаємо те, що засекретили Сталін і Берія?! Досі недоступний «Бюлетень Головного управління військових трибуналів» за 1945-1957 роки, який допоміг би пролити світло на ті події.

Очевидно, люди, які брали участь у розстрілі польських офіцерів, працювали і в 1947 році. В обласному архіві є протоколи партійних зборів внутрішньої тюрми НКВС–КДБ, де проходили розстріли (зараз – СІЗО Управління СБУ України в Харківській області на вул. Дружин Мироносиць – Ред.), а саме співробітники внутрішньої в'язниці розстрілювали військовополонених. Протоколи об'єднані в справу №40. Там зараз 44 аркуша. Але, за даними на 21 травня 2013 року, їх було 125! Куди поділися ці сторінки?

- У вас є припущення, де поховані розстріляні японці?

- Звичайно, в харківському лісопарку. Але де саме, мені, на жаль, так і не вдається дізнатися. Це стіна. Мені дуже хотілося б, щоб у Харківській області заклали пам'ятний камінь, а також створили україно-японський центр, за допомогою якого продовжилося б вивчення цієї сторінки історії й зміцнювалася дружба наших країн. Японія багато робить для України, надає підтримку на міжнародному рівні. І наша Харківська область активно співпрацює з Японією за різними напрямками.

Ще в 1995 році японська сторона перед керівництвом обладміністрації ставила питання про перепоховання останків своїх співвітчизників. У відповіді за підписом тодішнього голови говорилося, що питання про місцезнаходження поховань вимагає вивчення, а всі заходи слід проводити на урядовому рівні. І як просунулися з того часу? В Україні є польські, німецькі кладовища, але так і немає японських...

Довідка

Семен Заворотнов – ветеран МВС України, кандидат історичних наук. Після закінчення історичного факультету Харківського державного університету працював учителем у школі. Відслужив у 6-й танковій армії, пішов працювати в міліцію. Заворотнов є автором книг «Харківська Катинь» (видана в Україні й Польщі), яка розповідає про розстріли польських офіцерів у Харкові, та «Японський «підводний човен» в степах України» – про перебування в нашій країні воїнів Квантунської армії.

Юлія Байрачна, Харків

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-