Лариса Половньова, режисер народного театру, переселенка
Як переселенці з Донецька створили театр у невеличкому містечку на Волині
15.05.2018 12:01 3820

У теперішніх ЗМІ не так часто, як хотілося б, але можна зустріти розповіді про те, як успішно влаштували своє життя на новому місці переселенці з Донбасу. Здебільшого це стосується бізнесу; не загубились у сірій буденності колеги-журналісти, хоча тут є певна специфіка. Зате коли мені в Луцьку розповіли, що мої земляки з Донецька створили театр у Володимирі-Волинському, я був ошелешений. Утім, ненадовго, і вже наступного дня вирушив до древньої столиці Волині.

НЕДОРЕЧНЕ ПИТАННЯ ПРО «РУССКУЮ ВЕСНУ»

Первинна інформація була така: в серпні 2014-го до Володимира-Волинського приїхало подружжя корінних донеччан – Володимир і Людмила Похожалови, які разом з іще однією донеччанкою Ларисою Половньовою створили в сорокатисячному місті (обласного значення) народний театр «Різнобарв’я». Похожалових я в театрі не застав, і головним героєм цього інтерв’ю стала Лариса Половньова.

– Ким ви працювали в Донецьку?

– Викладач університету; літературний редактор видання «Rich club». Клуб людей, багатих своїм світоглядом, друзями, своїми вподобаннями. До того викладала режисуру і акторську майстерність у Донецькому обласному училищі культури. На Смолянці. Що ви ще хочете знати про мене? Стара. Але не мудра.

– Як ви зустріли ту «русскую весну»?

– Думаю, це питання недоречне – тому що я тут. Це вже саме за себе говорить.

– Зрозуміло, але ж, мабуть, була якась подія, яка зірвала вас із насидженого місця…

– Ну, а в нас, коли захопили облдержадміністрацію, телебачення…Я якраз жила неподалік телецентру, на Ленінському проспекті, поруч із цирком. А на телебаченні працювало багато моїх випускників. Спочатку здавалось, що ці заворушення ненадовго. Бо це ж не може довго тривати! І з квітня, десь по жовтень, було стійке очікування, що воно мусить якось уладнатись. Однак не владналось, і я вирішила не повертатись. Привезла сюди чоловіка і маму. Чому саме Володимир-Волинський? На жаль, ніхто з родичів не запросив до себе перебути скрутні часи. А тут проживає – і дай бог, довго буде жити – наша добра приятелька Лілія Завгородня.

Це було чудове подружжя бардів. У Донецьку щороку проводився бардівський фестиваль; ми кожного разу зустрічались, подружились – і от коли сталась така біда, Лілія Леонідівна нас запросила.

– І як ви сприйняли це містечко після галасливого мільйонного Донецька?

– Мене часто про це запитують, і я відповідаю так: «Провінція – це поняття географічне», але не більше. Можна бути провінціалом і в столиці, а можна бути громадянином світу в маленькому-маленькому містечку.

– Ви тут квартиру винаймаєте? Дорого?

– Коли ми тільки сюди приїхали, квартира коштувала не так багато. І сьогодні – також. Тоді був такий період – у жовтні 2014-го – нам допомогло одне ріелтерське агентство. Поставились як до рідних, допомогли винайняти житло за поміркованою ціною…

– Тобто тут немає упередженого ставлення до «донецьких», як про це можна багато зустріти розповідей у соцмережах? Мовляв, «біженців з Донбасу прошу не турбувати…»

– Не можу без хвилювання це згадувати… Коли ми приїхали, в нас було тільки те, що мали на собі – і невеличка валіза. І люди несли картоплю, цибулю, подушки, ковдри.

НЕ НА ПОРОЖНЬОМУ МІСЦІ

Лариса Леонідівна справді якось схвильовано зітхнула. То я перейшов до головної теми нашої розмови:

– Тут був колись театр – чи ви починали на порожньому місці?

- Ще в 60-ті роки, в 70-ті і навіть частково у 80-ті тут, у місті, існували дуже гарні театральні традиції. Вони були започатковані завдяки одній людині – Богданові Івановичу Березі. Він створив театральну трупу на базі районного будинку культури. Завдяки його творчості, наполегливій роботі театр піднявся на досить високий рівень. Моя подруга, яка приїхала разом зі мною, писала велике наукове дослідження саме про театр Богдана Берези. Його ім’я носить мала сцена Обласного театру в Луцьку. І коли я поставила тут першу виставу – отут якраз трошечки проявилась упередженість глядачів. Мою роботу прискіпливо порівнювали з тим, що бачили майже сорок років тому. Розумієте, яку людина залишила по собі пам’ять?! Після такої перерви люди згадували той театр.

У 80-ті у Володимирі-Волинському існували дуже гарні театральні традиції

Маю сказати, майже за два роки після створення наш театр отримав звання народного. Ми за цей час поставили десять спектаклів; одинадцятий – на виході.

– І що то були за роботи?

- Відкрили ми перший сезон твором землячки Габріелі Запольської «Мораль пані Дульської». Вона народилась у Підгайцях, це біля Луцька, жила і працювала у Львові. Після того в нас була велика творчо-навчальна робота, яка називалась «Підступність і кохання по-українськи».

– Ремінісценції Шиллера?

– Не Шиллер, хоча він у нас теж був. Це був віночок уривків із творів видатних українських драматургів. Там був і Старицький, і Кропивницький, і Карпенко-Карий, і Квітка-Основ’яненко… І всі уривки були зв’язані між собою однією сюжетною лінією – і всі були взаємозамінними. От, скажімо, одна група сьогодні не може виступати – людський фактор завжди є, – і ми замінюємо її іншою. Така була задумка. Потім для дітей ми зробили велику виставу за п’єсою Тамари Габбе «Кришталевий черевичок». «Попелюшка». І знаєте, що цікаво? Що на прем’єрі майже не було дітей. Самі дорослі. Зате поводилися вони, як діти.

«Черевичок» протримався в нас найдовше. Бо кожна школа хотіла її бачити окремо, тільки для себе. Це специфіка нашого маленького міста. І ще специфіка в тому, що ми не багато маємо прихильників, але то вже наш глядач. Коли в нас прем’єра, то я більше хвилююсь не за те, що робиться на сцені, а за те, що зал забитий і виникають побоювання за техніку безпеки.

А вже на другу-третю виставу ми ледь збираємо зал. Бо всі, хто хотів, уже її подивились. А це ж – піврічний процес: викохати, поставити її на сцені. А в нас ж не стільки самодіяльний театр – у нас театр-подія. У нас заняття зі сценічної мови, пластики, сценічного руху. Лекції з історії театру. Ми не просто так зібрались, вивчили слова – і як кому на душу лягло… Ми працюємо, щоб люди дійсно відчували: театр – це така ж складна справа, як будь-яка інша.

ДЕЩО ПРО РОЛЬ ЖУРНАЛІСТИКИ

І тут я трохи зганьбився…

– З чого все починалось? Ви звернулись до влади з пропозицією – чи вам хтось запропонував цим зайнятись?

​У першому складі нашої театральної трупи були журналісти 

– Ініціатива походила знаєте від кого? Спробуйте вгадати! Які такі спільноти на це здатні?

– М-м-м… Здаюся!

– Журналісти.

– Журналісти?!

– Так. Перший склад нашої трупи – це були журналісти видання «Рідне місто». Була така газета у Володимирі.

– Як же вони вас знайшли?

– Знайшли спочатку не мене – моїх друзів. Моя подруга теж режисер за фахом. І так у житті сталось, що ми з нею товаришуємо понад 35 років і завжди працювали поруч. Як то кажуть, дружили домами – і сюди приїхали разом. От про цю сім’ю «Рідне місто» готувало статтю. Спочатку готували, потім почали просто спілкуватись і, зрештою, вирішили спробувати поставити спектакль. На жаль, газета наказала довго жити, але журналісти стали фундаторами нового театру, який я очолюю.

– Театр – це ж не лише сцена й актори. Це – декорації, костюми, музичний супровід. Як ви з цим справляєтесь?

– Як у нас із цим? У нас молодий театр, бідний… Коли ми ставили «Попелюшку», коли ставили Шиллера, Шекспіра, Бернарда Шоу – глядачі дивувались: «Де ви дістали костюми?!»… Трошечки – ручки, трошечки – фантазії. Трошечки – бутики спеціального призначення…

– ?!!

– У просторіччі вони називаються «секонд-хендами». Ви й не здогадались. Тут пришили, там пофарбували… Он, бачите крісло? Це був розвалений стілець із підвалу, де котельня. Ми його знайшли, пофарбували, підклали подушечку, оббили тканиною, купленою у тому ж «секонді» – а на сцені виглядає просто шикарно. Точно так само до стільця – фанерку високу; обтягнули, і ото був справжній трон. Королівський.

ПРОЗА ТЕАТРАЛЬНОГО ЖИТТЯ

Навіть не знаю, чи етично таке питати у митців, але…

– А ви народний театр при кому?

– Культурно-мистецький центр. Оце приміщення і називається культурно-мистецьким центром міста Володимира. Будувався він як кінотеатр. Поруч – картинна галерея об’єднання наших художників. Є в місті художня школа, і ми можемо нею пишатись – так само, як і музичною. Ви знаєте, таке маленьке місто, але талантів на душу населення дуже багато. Стільки поетів, стільки чудових музикантів… Коли ми сюди приїхали, один із перших заходів, на якому ми були, – звітний концерт музичної школи. Знаєте, столичні школи можуть позаздрити. Це був такий високий рівень! – я не перестаю дивуватись.

– Ви з ними співпрацюєте?

– Аякже. Ми перед початком деяких наших вистав, як у справжньому театрі, намагаємося робити увертюри. Виступають ансамблі, оркестри. Перед деякими виставами в нас грав такий диксилендовий (джазовий, що складається з білих виконавців — ред.) оркестр – перед п’єсою Неди Нежданої «Самогубство самоти».

– До речі, ви в авторів берете дозволи на постановку?

– Ми спілкуємось інтернетом. Запрошували автора на нашу прем’єру, посилали відеозвіт. На жаль, вона не змогла приїхати. З давніх-давен мистецтво потребувало меценатів. Воно ніколи не було прибутковим.

– Ви кажете, перед виставою виступають колективи. А для самих вистав хтось музику вам пише?

– Ні. Всякий труд має оплачуватись, а ми грошей не маємо. І я не можу на тому, скажемо так, доброму ставленні когось просити писати музику для спектаклю. Хоча перекладачі в нас самодіяльні (посміхається). Бо, на жаль, не завжди ті п’єси, які беремо для постановки, мають український переклад. Його й роблять ті актори нашого театру, які мають філологічну освіту. Або журналістську.

СЦЕНА ЗБИРАЄ ДРУЗІВ

Участь колег у творенні «храму Мельпомени» не давала мені спокою:

– До речі, з того першого складу, із журналістів, хтось залишився в трупі?

– Минулого літа ми ставили виставу «Рододендрон, або Жінка проти коханки», і там був задіяний перший склад. Актори хотіли зустрітися знову.

– Це у вас мала сцена?..

– Так. Тут у нас репетиційний зал, тут виставляється п’ятдесят стільців. Тут ми проводимо і бенефіси наших акторів. Особливо, знаєте, як було приємно… «В тісному колі друзів» ми назвали цей захід – відкриття цієї малої сцени. Приїздили з Луцька, з обласного науково-методичного центру – вони теж часті наші гості, приїжджають на прем’єри. Ну, і ми до них.

– Кого б ви виділили серед акторів? Не за рівнем таланту, а за віддаленістю його основної професії від акторської. Скажімо, працює людина на цукровому заводі чи, там, водієм вантажівки – а ввечері приходить і грає на сцені графа. Або й самого короля?

– Ви знаєте, якось так склалось… Може, на жаль, але так зірки зійшлися, що наш театр – це інтелектуальний театр. Тут у нас педагоги, посадовці…

– …відділу культури, напевно?

– Ні. Ну, скажемо так, є і начальники інших відділів. Але виділяти якісь імена буде неетично. Не тільки тому, що кожен артист дорогий мені особисто, а й тому, що кожен є особистістю. І то досить цікавою. А оскільки в нас театр-студія, ми постійно вливаємо молоду кров. У цей сезон 2017-18 років наш колектив значно поповнився студентами педагогічного коледжу. І я би сказала, що молодь наступає на п’яти маститим акторам.

Ви ж знаєте: в медицині, педагогіці та мистецтві розбираються всі

– А чи не заходять до вас такі самодіяльні критики, теоретики, які беруться вас учити: «Це треба грати не так, мізансцена вибудована неправильно» й таке інше?

– (сміється) Ну, без цього ж не може бути! Володимир-Волинський – маленьке містечко, а ви ж знаєте: в медицині, в педагогіці та мистецтві розбираються всі. Дати пораду вчителю, лікарю, як лікувати, як ставити п’єсу – таких радників завжди не бракує.

– То у вас є меценат? Можете його назвати?

– Немає, на жаль. Але хочу подякувати міській раді. Створивши театр, ми шукали прихистку: де збиратись? Звернулись до директора цього Культурно-мистецького центру Катерини Юрчук. Молода жінка, але вона загорілася ідеєю театру і пішла з цією ідеєю до міськради. Міськрада, я б сказала, опікується театром, і коли на вистави потрібні були гроші… От, скажімо, ремонт у цьому приміщенні ми робили самотужки. Але завісу, інші такі речі ми замовляли за перерахунком. А міська рада – така малесенька деталь – коли був гастрофест «Смаковиця», там розігрували лотерею, де призами стали найкращі страви. Так от всі кошти від лотереї заступник міського голови Лариса Володимирівна Кулікова разом із заввідділом культури прийшли й урочисто вручили нам оці гроші. На них ми дещо собі придбали.

* * *

Упродовж бесіди до кімнати заходили різні люди, яким украй треба було переговорити із моєю співрозмовницею. То ж довелось завершувати. Наостанок Лариса Леонідівна показала деякі елементи декорації до близької прем’єри. І познайомила з авторкою цих витворів мистецтва – Наталією Нечипорук: «Чудова людина!»

Наталія Марківна охоче відповіла на мої питання, але довго відмовлялась фотографуватись…

– Ну, що я можу сказати про театр? Я в захваті. Від театру, від Лариси Леонідівни. Я дуже щаслива, що є така людина. Ми Ларису Леонідівну називаємо ходячою енциклопедією. До неї можна підійти з будь-яким запитанням – вона знає відповіді на все.

– Ви від самого початку в театрі?..

– Ні, я пізніше прийшла.

– На яку посаду, – якщо такі є в народному театрі?

– Я афіші роблю. І декорації. Отам, бачили, канделябри я такі зробила. З простого паперу. Ось книжкові шафи…

Тільки тут я помітив, що шафи не справжні, а намальовані на пласкій ширмі. Ну, справді: Володимир-Волинський – місто талантів.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк-Володимир-Волинський

Фото автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-